Історія політичних вчень - Безродний Є. Ф., Уткін О. І. 2006

Розділ VII. Політичні вчення епохи Відродження і Реформації
Політичні ідеї діячів Реформації та «тираноборців»

Розвиток міського ремесла, торгівлі і ріст буржуазії викликали в ХVІ ст. широкий антифеодальний рух, спрямований проти феодальної церкви, — за створення нової, буржуазної релігії. Цей рух відбувся в Німеччині, Англії, Голландії та інших країнах Західної Європи і одержав назву Реформації. Всі ворожі феодалізму політичні вчення виступали одночасно як богословські єресі. Грандіозною єрессю стала і Реформація. Так, в Німеччині утворилося два великих опозиційних табори: лютеранський — бюргерсько-реформаторський і селянсько- плебейський. Опозиція першого була спрямована головним чином проти духовенства, на багатства і політичне становище котрих вона і нападала. Бюргерська єресь вимагала відновлення простого ладу ранньо-християнської церкви, усунення управління римської курії, чернецтва, особливо прошарку священиків. Селянська і плебейська єресь поділила всі вимоги бюргерської єресі щодо ставлення до священиків, папства, відновлення ранньо-християнського ладу, але в той же час вимагала відновлення рівності, що існувала у відносинах між членами ранньої християнської общини і визнання цієї рівності в якості норми і для громадянського миру.

Мартін Лютер (1483-1546), один із зачинателів реформаційного руху в Німеччині, заявляв, що вимога добрих справ і не виконання закону придумано духовенством, щоб тримати людей у покорі. Звідси протестантство приходить до заперечення не тільки авторитету церкви, але й необхідності церковної ієрархії. Лютер розвиває вчення про загальне священство. Він заявляє, що кожний віруючий може бути священиком. Проте критикуючи католицьке вчення, Лютер сам не пориває з релігією і богослов’ям. Намагаючись підірвати домагання католицької церкви на всебічну опіку, Реформація починає з захисту свободи думки і свободи совісті. «Справа віри вільна, — і тут ніхто не може примушувати».

Однак протестантизм, ставши пануючою релігією, широко користується сприянням держави у боротьбі зі своїми противниками. У 1529 році в Цюріхському озері було втоплено главу цюріхських анабаптистів Фелікса Манца, а у 1553 році за підтримки Кальвіна спалили Михаїла Сервета, — і сподвижник Лютера Меланхтон висловив Кальвіну своє повне схвалення. Що стосується взаємовідносин церкви і держави, то Лютер вчить, що держава повинна повністю сприяти церкві, християни ж повинні беззастережно поважати існуючу владу. Терпіння і смиріння — ось все, що залишається на випадок зловживання властей. «Страждання і муки, муки і страждання — таке єдине право християнина», — відповідав Лютер повсталим.

Він не був послідовним в питаннях про відносини церкви і держави. Відстоюючи необхідність поділу церкви і держави, Лютер приходив, однак, до висновків, котрі означали підкорення церкви державі. Лютеру необхідна була підтримка князів. Тому він не жаліє слів для звеличення держави. Держава, по Лютеру, є творіння розуму, і діяльність християнського духовенства не може розходитись з інтересами християнської церкви. Переносячи релігію цілком в галузь віри і настрою, Лютер пропагує відмову церкви від домагань на надання їй світської влади. В своїй діяльності, спрямованій на зміцнення нової релігії князів, Лютер кінчив схваленням всього феодального ладу і порядків, що існували в його час в Німеччині.

Вождем революційного реформаційного руху в Німеччині був Томас Мюнцер (бл. 1493-1525). Вже в п’ятнадцятирічному віці він заснував таємний союз, спрямований проти Магдебургського архієпископа і католицької церкви. В молоді роки він одержав вчений ступінь доктора і місце капелана в монастирі в Галлі. В ці роки Мюнцер виявив скептичне ставлення до догматів та обрядів церкви і захопився середньовічними вченнями про прийдешній наступ «тисячолітнього царства» на землі.

У 1521 році Мюнцер як провідник прибув у Цвіккау, де широко пропагувалося вчення так званих анабаптистів, або перехрещенців, які вважали, що людина повинна піддаватись хрещенню не в дитинстві, а в зрілому віці. Анабаптисти протестували проти майнової нерівності і пропагували ідеї примітивного зрівняльного комунізму, закликали до створення общин, в яких не було б багатих і бідних і всі були однаково бідними. Мюнцер підтримував рух анабаптистів, хоч іноді не поділяв повністю їхніх ідей. Вже в цей час він зв’язував боротьбу церкви з загальною революційною боротьбою проти існуючої влади. Спасаючись від переслідувань, Мюнцер залишив Цвіккау і центром його діяльності спочатку стала Чехія, в потім Тюрінгія. Тут він організував пропаганду в селах, закликав до збройного виступу проти духовенства. Він рішуче відмежовується від бюргерської реформації і сміливо переходить від критики церковного вчення до політичної агітації, розвиваючи програму, близьку до комунізму як відображення вимог плебейських мас.

Мюнцер виступив у Альтштадті з проповіддю, в якій посилаючись на Євангеліє, «настоював на тому, що безбожні правителі, особливо священики і ченці, котрі трактують Євангеліє як єресь, повинні бути перебиті». Відбувся розрив Мюнцера з Лютером, котрий оголосив Мюнцера «знаряддям сатани» і став відкрито закликати до розправи з вождями революційної опозиції. Мюнцер став вождем широкого народного руху, ведучи пропаганду і організаційну діяльність в різних частинах Німеччини. В кінці лютого чи на початку березня 1525 року Мюнцер виступив у Тюрінгії і у вільному місті Мюльгаузені, де було повалено стару патріціанську раду, і влада перейшла в руки нової «вічної» ради, на чолі якої сам став. Він намагався створити в Тюрінгсько-Саксонському районі єдиний центр Селянської війни, але 15 травня 1525 року його загін було розгромлено, а Мюнцера, що попав у полон, стратили. Він формулює сміливу, радикальну програму, відмовляється визнавати віру в потойбічний світ, в диявола, в магічне значення причащення і засудження грішників. Христос, на його думку, був людиною, а не богом, був просто пророком і вчителем. Він розглядав людину як частину божественного всесвіту і пропагував можливо більш повне єднання її з божественним цілим, він вимагав для цього придушення всіх особистих нахилів людини і підкорення окремої людини інтересам суспільства.

Політична програма Мюнцера була близька до комунізму, тобто суспільний лад, в якому не було ні класових відмінностей, ні приватної власності, ні незалежної від членів суспільства і чужої їм державної влади. Для здійснення програми Мюнцер вважав необхідним створити союз, до якого слід запропонувати приєднатися князям і господарям. Якщо ж вони не побажають, Мюнцер закликав напасти на них зі зброєю в руках і перебити їх всіх. Таким чином, Мюнцер відкрито закликав до революційного штурму позицій панівного класу. В цілому Реформація в Англії, Німеччині та інших країнах супроводжувалася конфіскацією церковних земель, посиленням влади королів і князів і появою нової протестантської церкви. Все це сприяло зміцненню буржуазного вчення про державу, зміцненню державної влади і формуванню нових вчень про права людини.

У ХV ст. у Франції стала створюватись нова релігія — кальвінізм, ворожа феодальній католицькій церкві. Уряд, надаючи підтримку церкві, починає переслідувати протестантів. До опозиційної організації кальвіністів приєднуються великі феодали, незадоволені об’єднанням країни на початку ХVІ ст. До неї приєднується і частина дрібних землевласників. Починаючи з Генріха ІІ, тобто з 40-х років ХVІ ст., дворяни, особливо на півдні Франції, переходять до кальвінізму і починають боротьбу з королем і з феодальною церквою, що служила королівському абсолютизму. Політична ідеологія кальвіністів («гугенотів»), виправдовуючи відкритий виступ проти корони, розвивала вчення про право як опір «тиранам». Виникає література так званих «монархомахів», або «тираноборців».

Жан Кальвін (1509-1564) з 1541 р. став фактичним диктатором Женеви, перетворив її в центр Реформації. Він припускав можливість опору королю з боку магістратів, поставлених для захисту народу та його свободи. У його послідовників думка про опір королю перетворюється в цілу теорію «тираноборців». Це вчення становило собою ідеологію «третього стану» ХVІ ст. До числа відомих представників монархомахів належать французький письменник, юрист Франциск Готман, а також Теодор База, Юній Брут, Йоганн Альтузій. Так, Готман у творі «Франко-Галлія» доводить, що королівська влада була у Франції обмежена давно, народ завжди вибирав і скидав своїх королів. Звідси він робить висновок: верховенство належить у Франції народу, для необмеженості королівської влади немає історичних підстав. Тому він висловлюється на користь збереження Генеральних штатів, котрі з кінця ХV ст. в умовах абсолютизму, що складався, скликались рідко. Говорячи про народ, Готман має на увазі не справжній народ, а лише ті обмежені кола суспільства, які були представлені в Генеральних штатах.

Не задовольняючись історичними доводами, Готман відстоює станову монархію як втілення «змішаної» форми правління, в якій мовби поєднуються три початки: монархічний, аристократичний, демократичний і намагається обґрунтувати переваги цієї форми, дотримуючись в цьому поглядів Аристотеля, Полібія, Фоми Аквінського. Вороже ставлячись до королівського абсолютизму, Готман виступає рішучим противником такої державної форми, при котрій все залежить від свавілля однієї особи і де, як він виражається, народ не має права проводити збори і через них брати участь в управлінні.

Вслід за книгою Готмана з’явився трактат вірного учня Каль- віна Теодора База під назвою «Про право магістратів щодо підлеглих». Баз приєднується до положень Готмана, що всі влади обираються Генеральними штатами і можуть бути ними зняті, і, ототожнюючи вузькі кола суспільства, представлені в Генеральних штатах, з народом, робить висновок про верховенство народу і про право його на збройний опір. Штати чи інші органи, покликані загнуздати суверенів, можуть і повинні чинити опір правителям усіма доступними їм засобами, коли правителі стають тиранами, тобто порушують божественне і природне право. До того ж кола творів відноситься твір «Захист проти тиранів 1573 року» під псевдонімом Юнія Брута. Автор виходить із протиставлення монарха тирану, з’ясовує, які характерні риси тирана і якого ставлення до себе він заслуговує.

Юній Брут заявляє, що народ повинен утримувати князів-боговідступників від порушень закону божого і не тільки не зобов’язаний підкорятися князю, що порушує закон божий, пригнічуючий або гублячий державу, але вправі чинити йому опір. На захист цього положення він висуває ідею народного суверенітету і вчення про договірне походження влади королів. При цьому Брут має на увазі не захист інтересів народних мас, а лише обґрунтування прав станового представництва. До народних мас Брут виражає недовіру і навіть ненависть, вважає, що право на повстання належить не самому народу, а його організованому представництву, покликаному надзирати за королем. Але не тільки збори в цілому, але й меншість і навіть окремі члени можуть подати сигнал до повстання. Цього не можуть робити приватні особи, за якими автор визнає у вигляді виключення тільки право на повстання проти узурпаторів. Висуваючи положення про виборність і зміну королівської влади, автор разом з тим робить із принципу народного суверенітету висновки відносно меж королівської влади, заявляючи, що вона встановлена в інтересах самого народу, що влада королів є їх обов’язком і покликанням. Вони повинні охороняти і захищати життя, свободу і майно громадян.

Особливе місце серед «тираноборців» посідає Йоган Альтузій (1557-1638), німець за походженням, жив у Фрисландії, в місті Емдені, посідав посаду виборного синдика. До цього викладав право у вищих школах, опублікував ряд творів на юридичні та богословські теми. Так, у «Політиці» представлено цілий курс державної науки. Він висунув майже за сто років до Локка і понад 150 років до Руссо буржуазні принципи науки про державу — принципи народного суверенітету, суспільного договору і т. п. Ідеї договорного походження державного і народного верховенства є в деяких вченнях Суареза, Беллармії, Моліни та ін.