Історія політичних вчень - Безродний Є. Ф., Уткін О. І. 2006

Розділ XXVI. Сучасні політичні ідеології
Політичні основи неолібералізму

Для мільйонів людей лібералізм — синонім лицемірства або наївності, фарисейства або легкомислення. Так говорить викладач політики в Шеффільдському університеті Е. Арбластер в праці «Взлет и падение западного либерализма» (Оксфорд, 1984). Т. Шіллер — доктор філософії і професор Філіппс — університету в Марбурзі в праці «Лібералізм в Європі» (Бонн, 1979) вважають, що на Заході нині дуже популярна точка зору, що історична місія лібералізму закінчена і найближчим часом він зійде зі сцени. На практиці це означає різке зниження впливу і навіть розпад партій, що проголошують себе носіями лібералізму. Підтвердження або спростування подібних положень можливе, на думку автора, лише на базі комплексного аналізу генезису європейського лібералізму.

Цілком зрозуміло, що духовне коріння лібералізму знаходиться у ХVІІ ст., в ідейних пошуках мислителів Просвітництва; активного впливу політичний рух лібералізму набув у ХІХ ст. Проте в західній політичній науці відсутнє чітке, точне визначення лібералізму, відзначає Т. Шіллер. Найбільш поширене визначення лібералізму розвиває думку про те, що останній є політичною ідеологією буржуазії. Головними елементами цієї ідеології є вимога обмеження всевладдя держави з допомогою конституції, котра забезпечить гарантії основних прав в умовах ліберальної правової держави, передбачає надання законодавчих функцій парламенту, охорону свободи думок, преси і політичних організацій. Поряд з конституційними принципами суверенітету народу, поділу властей, парламентаризму, правової держави і основних прав, в поняття лібералізму входить уявлення про такий суспільний і економічний порядок, за якого суворо дотримуються свободи господарської діяльності, приватна власність захищена від зазіхань держави. Крім цього, для лібералізму характерний позитивістсько-раціоналістичний світогляд. Період між світовими війнами, відзначає Т. Шіллер, характеризується як кризовий для ліберальної системи західноєвропейського суспільства.

Роберт А. Ісаак, професор університету Джона Гопкінса (США) в праці «Про перекручене розуміння європейського і американського лібералізму». (Готтінден, 1980) відзначає, що в кінці ХХ ст. зовні лібералізм виглядає реліктом епохи Просвітництва. Соціалізм, корпоративізм, синдикалізм і соціал-демократія більше по душі людям, ніж лібералізм. Сила політичної ідеології зменшується. Хоч між Західною Європою і США є багато спільного, проте західноєвропейський та американський лібералізм з одного боку ідентичні, а з іншого — цілком різні. Справа тут в тому, що перший виріс із того ж ґрунту, що і феодалізм, соціалізм і фашизм, другий же не має подібних історичних зв’язків і досвіду. Обидва варіанти лібералізму постулюють політичний пріоритет захисту свободи і приватної власності перед здійсненням соціальної справедливості і рівності. Однак в США переважне поширення одержала велика власність, активне розуміння свободи, що передбачає ризик в усіх життєвих акціях; крім того дуже високо в американському суспільстві цінується мобільність і спрямованість на кар’єру.

Навпаки в Європі існують глибокі традиції і переважає власність середніх і дрібних розмірів, пасивне розуміння свободи, тобто прагнення виключити із життя ризик, нестабільність і хаос. Тому американці, на думку А. Ісаака, ніколи не розуміли і не розуміють нині значення боротьби соціалістичних лівих проти абсолютизму, а також реакційних правих проти соціалізму. Американці знають лише індивідуалістичний лібералізм. В Європі лібералізм не був ізольований від радикально лівих і правих ідейно-теоретичних течій і тому його самовизначення відбувалося в умовах «опозиції» всім видам екстремізму. На прикладі Італії, Великобританії і ФРН автор показує слабість ліберальних партій, їх далеко не впливове становище в політичних системах цих країн. Лише Франція періоду правління В. Жискар д’Естена і Р. Барра пережила піднесення лібералізму.

У США розвинулись два яскраво виражені типи лібералізму. На відміну від європейського лібералізму вони не носять класового характеру. Лібералізм Республіканської партії спрямований на досягнення якомога більшої свободи індивіда від влади, держави, бюрократії і податків; лібералізм Демократичної партії зорієнтований на посилення державної влади і бюрократії, збільшення податків, з тим, щоб забезпечити свободу аутсайдерам і маргиналам американського суспільства. Ці дві версії американського лібералізму знайшли теоретичне обґрунтування в працях гарвардських вчених Джо- на Роулза «Теорія справедливості» і Роберта Нозика «Анархія, держава і утопія».

Д. Роулз захищає ідею справедливості людей більш забезпечених і обдарованих у порівнянні з людьми менш забезпеченими і обдарованими. Саме в процесі такого співробітництва відбувається «перерозподіл справедливості». Але в цій справі Д. Роулз відводить велику роль державі та її інститутам. Р. Нозик — прихильник максимальної свободи індивіда і мінімалізації влади держави. Його теорія «повноваження на справедливість» гласить, що держава необхідна лише в тій мірі, в якій вона здійснює вимоги, на котрі індивіди мають права.

Яскравим представником нового лібералізму в США вважають Г. В. Вільсона і Ф. Д. Рузвельта. Г. В. Вільсон, як президент, професор університету «політизував» вчених та інтелігенцію, спираючись на котрих проводив різні заходи, такі як створення робітничих рад у промисловості, підпорядкування підприємств зв’язку і транспорту безпосередньо уряду, охорона праці, видання надзвичайних законів, запровадження цензури і т. п. Все це підтримували ліберали. У 1936 році американський лібералізм стимулював державні відомства, що були знаряддям бюрократичного вторгнення в усі сфери суспільного життя. Фактично ще до вступу США у Другу світову війну під керівництвом Ф. Д. Рузвельта була створена необхідна для її ведення інфраструктура. Сформувався союз лібералів з бюрократією і війна тільки довершила «перетворення планового господарства в нову прогресивну релігію». Не свобода, а влада стала основною цінністю лібералізму. В Другій світовій війні було укладено своєрідний союз інтелігенції, промисловості та армії. Коли в 1960 році президентом США став Джон Кеннеді, відомі ліберали в університетах, фондах, уряді і місцевих органах влади були готові увійти до військового середовища. Пентагон користувався великою популярністю серед лібералів, оскільки вважався ефективною установою.

Трансформація ліберальної ідеології в сучасну неоліберальну здійснюється зусиллями провідних західних мислителів ХХ ст. (філософів, соціологів, економістів, політологів, правознавців і т. д.). Змістовно і послідовно працював в цьому напрямі Ф. Хайєк, обгрунтовуючи головні тези неолібералізму — про наявність всебічного благоденствія, політичної демократії, індивідуальної свободи (прав людини в умовах панування права, правової держави) в західному, вільному, відкритому чи великому суспільстві. Сучасні західні дослідники цієї проблеми діляться на дві групи. Одні, прихильники концепції демократичного капіталізму, вважають, що названі блага властиві тільки сучасному капіталізму і не можуть бути при соціалізмі. Другі, неоліберали, неосоціалісти, ідеологи сучасної соціал-демократії, вважають, що дані блага існують при сучасному капіталізмі, але вони можуть бути й при соціалізмі. Ф. Хайєк є визнаним ідейним вождем прихильників першої концепції (демократичного капіталізму). В «Основному законі свободи» він розкриває відмінність між демократією і лібералізмом: «Відмінність між двома ідеалами виступає найбільш чітко, якщо їх назвемо протилежностями: для демократії — авторитарне правління, для лібералізму — тоталітарне. Жодна з двох цих систем не виключає з необхідністю другої: демократія цілком може володіти тоталітарною владою, і припустимо, що авторитарний уряд буде діяти на ліберальних принципах». Ф. Хайєк розрізняє два типи лібералізму — «британський» і «французький». В його праці «Дорога до рабства» наскрізною темою виступає демократія і свобода. Він не фетишизує демократію, а показує, що вона покликана служити вищій меті — утвердженню людської свободи. Водночас свобода не повинна виступати засобом досягнення політичних цілей, оскільки вона сама по собі — найвища політична мета. Вона потрібна не для того, щоб добре керувати державою, а як гарант, що забезпечує нам право беззастережно прагнути до здійснення вищих ідеалів суспільного і приватного життя.

Ліберали наполягають на максимальному використанні потенціалу конкуренції для координації суспільного розвитку, не закликаючи до того, щоб пускати хід речей на самоплив. Їхні доводи, за Ф. Хайєком, базуються на переконанні, що конкуренція, якщо її вдається створити — це найліпший спосіб управління діяльністю індивідів. Ідеологи лібералізму зовсім не заперечують а, навпаки, всіляко підкреслюють, що для створення ефективної системи конкуренції потрібна продумана система законів. Ф. Хайєк вважає, що «дія конкуренції вимагає не тільки правильної організації таких інститутів, як гроші, ринок і канали інформації, а й насамперед відповідної правової системи, законодавство має бути спеціально сконструйованим для охорони і розвитку конкуренції». На його думку, ліберал ставиться до суспільства як садівник, якому треба знати якомога більше про життя рослини, за якою він доглядає.