Історія політичних вчень - Безродний Є. Ф., Уткін О. І. 2006

Розділ ХХІІІ. Політичне вчення марксизму
Карл Маркс і його політичні ідеали

Опинившись у вирі політичного життя, К. Маркс безпосередньо зіткнувся з болючими проблемами устрою і законодавства Німеччини, засуджує поліцейський деспотизм і свавілля, режим беззаконня, відстоює інтереси народу, свободи друку, народного представництва тощо. Все це сприяло переходу К. Маркса від ідеалізму та революційного демократизму до матеріалізму і комунізму. В багатьох його статтях, опублікованих у «Рейнській газеті», в центрі уваги знаходилися питання держави і права. На відміну від Гегеля, він ставить питання про нерозумність прусського державного і правового устрою, його невідповідність самій сутності держави, що потребує заміни на державу ідеально-демократичну.

Чинне законодавство Пруссії є втіленням свободи і розуму, вважав Гегель. Насправді воно є втіленням свавілля у формі закону. К. Маркс порівнює раціоналістичне тлумачення держави з відкриттям Коперніка, зазначаючи, що «центр ваги держави був знайдений у самій державі», що Макіавеллі, Кампанелла, Гоббс, Спіноза, Руссо, Гегель та інші стали розглядати державу людськими очима і виводити її природні закони з розуму і досвіду, а не з теології. У 1843 році К. Маркс оселився у місті Крейцнах, перебуваючи під впливом Фейєрбаха. Але він не копіював Фейєрбаха, бо у питаннях суспільства, держави і права Фейєрбах не подолав ідеалізму, а політику взагалі не вважав сферою, що заслуговує на увагу. К. Маркс вважав, що майбутнє Німеччини пов’язане з революцією. На його думку, прокинувшись, народ знищить прусський державний устрій і здійснить свої надії. Він надавав великого значення просвіті мас.

У полеміці з Руге Маркс відстоював революційно-демократичні переконання, зазначав, що свобода невіддільна від республіки. Монархія — абсолютна чи конституційна — заснована на одному принципі — презирстві до людини, її знедолення. Монтеск’є, стверджував Маркс, помилявся, вважаючи принципом монархії честь. Монархія, тиранія, деспотія — все це визначення одного поняття. Всім їм протистоїть республіка, яка дає людині свободу. К. Маркс спростовує гегелівське положення, що держава стоїть над приватною власністю. Він переконаний, що дослідження держави, права мають спиратися на аналіз суспільства. Не держава породжує суспільство, а навпаки «у дійсності сім’я і громадянське суспільство становлять передумови держави».

Монархія, зазначав Маркс, є тільки однією з форм державного устрою, при тому вкрай недосконалою формою. Демократія не є і змістом, і формою. Головна вада монархії — в її деспотизмі, у відриві від народу. Для К. Маркса демократія — це суспільство, в якому відсутня приватна власність і фактично зникає політична держава. Основна відмінна ознака демократії, за К. Марксом, що за нею не людина — для закону, а закон — для людини; законом є буття.

Демократичний представницький лад він пов’язує із загальним виборчим правом, яке забезпечує участь у політичному житті всього народу. Наприкінці жовтня 1843 року К. Маркс переїжджає до Парижа, де під впливом французьких соціалістів і політичного життя Франції стає соціалістом. У його листах і статтях, опублікованих у «Німецько-французькому щорічнику», розкривається остаточний перехід від ідеалізму до матеріалізму і від революційного демократизму до комунізму. К. Маркс висвітлює взаємозв’язок буржуазного суспільства і держави, зокрема розкол суспільства. Буржуазне суспільство і буржуазна держава утворюють різні сфери життя індивіда. Без знищення буржуазної власності неможливо покінчити з експлуатацією і гнобленням трудящих, бо експлуататорів захищають буржуазна держава і право. Класом, здатним здійснити емансипацію народу, К. Маркс вважав пролетаріат. Він не ставить питання про політичну владу пролетаріату, але в загальних рисах висвітлює його роль як творця соціалізму.

У «Філософсько-економічних рукописах» (1844) він стверджує, що в самому суспільстві визначальним фактором є виробництво.

У «Святому сімействі» останнє розглядається з точки зору його об’єктивної ролі. Праці Маркса 1842-1847 рр. говорять про місце держави у системі «Базис-надбудова», у системі взаємовідносин класів і в структурі соціального спілкування, у просторі історії тощо. У праці «Злиденність філософії» він викриває дрібнобуржуазну сутність анархістського ставлення до держави, політики, політичного руху. Прудон вбачав у державі «головне зло», усунення якого, на його думку, дало б суспільству справжню свободу. Маркс обгрунтовує положення про необхідність політичної боротьби і пролетарської революції для знищення буржуазного суспільства і встановлення влади пролетаріату.

Ідея соціалістичної революції і встановлення пролетарської диктатури отримали подальший розвиток у «Маніфесті Комуністичної партії», а у праці «Вісімнадцяте Брюмера Луї Бонапарта» (1852 р.) на основі досвіду революцій 1848-1851 років, Маркс висунув тезу про необхідність зруйнування буржуазної машини. Аналізуючи заходи, вжиті урядом Франції після державного перевороту Луї Бонапарта, Маркс зробив висновок про необхідність злому буржуазної державної машини. «Всі перевороти, — зазначав він, — вдосконалювали цю машину, замість того, щоб зламати її». Влада капіталу, за К. Марксом, не є «демократичною, філантропічною і егалітарною», а являє собою диктатуру буржуазії, спрямовану проти трудящих. Свобода, вільне самовизначення для робітника — ілюзія. Лозунгом про свободу буржуазія прикриває свою класову диктатуру.

Паризька Комуна стала першим проявом і свідченням занепаду капіталізму, що почався. Той факт, що протягом двох з половиною місяців в одній з найбільш розвинутих капіталістичних країн того часу — у Франції — і в самому її центрі — Парижі — існував в особі Паризької Комуни робітничий уряд, показав усьому світу, що капіталістичний устрій не має колишньої міцності. Перед лицем двох ворожих армій — армії версальського уряду і армії пруссаків, що вторглася у Францію, — Паризька Комуна героїчно боролася за національне і соціальне визволення робітників. Буржуазний уряд, що втік до Версаля, продемонстрував перед світом свою нездатність справитись власними силами з Паризькою Комуною. Тільки з допомогою прусських армій, шляхом змови з Пруссією цьому урядові вдалося задушити Паризьку Комуну. У результаті поразки робітничий клас втратив 70 тис. робітників. Проте в особі Паризької Комуни К. Маркс побачив не тільки новий тип держави — держави диктатури пролетаріату, а й нову форму політичної організації суспільства.

Комуна, писав К. Маркс, утворила в обраних загальним голосуванням по різних округах Парижа відповідальних міських гласних, яких в будь-який час можна було замінити. Більшість з них були робітники або визначні представники робітничого класу. К. Маркс відзначав, що Комуна була не парламентарною, а працюючою корпорацією, водночас і законодавчою, і виконавчою. Він бачив не тільки позитивні сторони Комуни, але й її помилки, різко критикував, зокрема за відмову від негайної націоналізації французького банку, за невміння організувати і залучити на свій бік селянство, за недостатню внутрішню організованість і дисциплінованість. Йому зовсім не імпонувала нерішучість керівників Комуни, їх примиренське ставлення до своїх класових ворогів, нездатність зрозуміти закони класової боротьби.

К. Маркс після Паризької Комуни приділяв особливу увагу розвитку вчення про соціалізм і комунізм, з’ясування ролі держави і права при соціалізмі. «Між капіталістичним і комуністичним суспільством, — зазначив він, — триває період революційного перетворення першого в друге. Йому відповідає і політичний перехідний період, і держава у цей час не може бути нічим іншим, як революційною диктатурою пролетаріату. У «Критиці Готської програми» К. Маркс ставить питання про те, як відбудеться перетворення державності в комуністичному суспільстві, які суспільні функції залишаться при комунізмі. На це питання, писав К. Маркс, можно відповісти тільки науково.

«Під «державою» на ділі розуміють урядову машину або державу, оскільки вона в силу поділу праці утворює свій власний, відособлений від суспільства організм». На думку К. Маркса комунізм має дві фази розвитку, першою або нижчою фазою комунізму, є соціалізм. При цьому залишається закріплена правом нерівність при відсутності приватної власності та експлуатації, у розподілі по принципу — «кожному по його праці». Право ніколи не може бути вище, ніж економічний устрій і обумовлений ним культурний розвиток.

«Але ці вади, — говорить К. Маркс, — в першій фазі комуністичного суспільства, в тому вигляді, як воно виходить після довгих мук родів з капіталістичного суспільства... На вищій фазі комуністичного суспільства, після того як зникне поневолююче людину підкорення її поділові праці і коли зникне разом із цим протилежність розумової і фізичної праці; коли праця перестане бути тільки засобом для життя, а сама стане потребою життя; коли разом із всебічним розвитком індивідів виростуть і продуктивні сили і всі джерела суспільного багатства поллються повним потоком, тільки тоді можна буде цілком подолати вузький горизонт буржуазного права, і суспільство зможе написати на своєму прапорі: кожному по здібностях, кожному по потребах».

Відповідно до його поглядів, право при соціалізмі необхідне як регулятор міри праці і споживання, обумовлених самими економічними основами соціалістичного суспільства, рівнем розвитку матеріального життя суспільства і свідомості людей. Праця Маркса «Критика Готської програми» розвивала вчення про соціалізм і комунізм, розкривала роль держави і права при соціалізмі, сприяла критиці програми німецької соціалістичної партії — двох соціалістичних течій (лассальянців та ейзенахців) і показувала їм шляхи об’єднання в єдину партію.

К. Маркс вів принципову боротьбу з питань держави з прудоністами, бакуністами — представниками анархізму. На відміну від прудоністів, що заперечували необхідність насильницької революції, бакуністи відстоювали ідею насильницького повалення держави та існуючого устрою. Сама трактовка цієї революції бакуністами служила реакції, оскільки заперечувала необхідність пролетарської партії, політичної організації пролетаріату, встановлення диктатури пролетаріату. Бакуністи уявляли революцію як стихійний бунт, який здійснять люмпен-пролетарі та декласовані елементи, а не на робітничий клас, гегемонію якого в революції вони заперечували. Прихильники М. Бакуніна мріяли про чисту анархію, бездержавність, вільну федерацію автономних груп як форм майбутнього суспільства. Революції в тлумаченні бакуністів перетворювалися в ряд убивств, спочатку індивідуальних, а потім масових; зразковим революціонером вважався розбійник.

Відповідаючи бакуністам щодо сутності диктатури пролетаріату, К. Маркс довів, що союз пролетаріату з селянством і керівною роллю в цьому союзі пролетаріату поліпшить становище селянства і залучить його на бік революції. В цілому К. Маркс вніс вагомий внесок в історію не тільки філософії, економіки, але й політичної думки. Його вчення справило значний вплив на свідомість народів ХІХ і ХХ ст. Карл Маркс, за даними опитування громадської думки, проведеної Бі-бі-сі через Інтернет, визнаний як найбільший мислитель тисячоліття, автор теорії додаткової вартості і вчення про комунізм.