Філософія в бакалавраті - посібник

Тема 5. ПРАКСЕОЛОГІЯ

§ 2. Свобода — фундамент практики

Етичне або практичне відношення. Активізм, воля і сваволя

В історії філософії склався напрям, що вбачає основну сутнісну ознаку людини в її діяльності. Відповідні погляди отримали назву активізму (від лат. «активує» — «дієвий»). Корені активізму можна знайти як в античній традиції, так і у філософії доби Відродження і Реформації. У цьому контексті варто згадати гуманістів і релігійних діячів, передусім Коллюччо Салютатті, Леона Баттисту Альберті, Леонардо Бруні, Джаноццо Манетті, Еразма Роттердамського, Мартина Лютера, Жана Кальвіна. Відомо, що перші з них утверджували ідеал людини — творця, яка не лише подібна до Бога, а й є його суперником, конкурентом (Манетті). Протестантські версії християнства, особливо кальвінізм, наголошують на важливості успішної людської діяльності як

свідчення спасіння. У добу Нового часу природничо-науковий вимір активізму розробляли серед іншого англійські емпірики, особливо Френсіс Бекон і Джон Локк, а також просвітники. Німецька класична філософія має неперевершені зразки активізму у вигляді філософських вчень І. Канта та І. Фіхте. Саме вони утверджують ідею, що людина може бути вільна лише у діяльності. У філософії посткласичної доби найяскравішим представником активізму є Фрідріх Ніцше.

Якщо Кант і Фіхте, по суті, одностайні у розумінні волі як психологічного рушія людської діяльності та бачать її як сферу застосування практичного розуму, то Ф. Ніцше, трансформувавши вчення А. Шопенгауера про волю як сутність світу у знамените вчення про волю до влади як суттєву ознаку надлюдини, що перебуває «потойбіч добра і зла», поставив проблему визначення понять «воля» і «сваволя», а також їхнього окреслення.