Філософія світ людини - Віталій Табачковський 2003

Мова як домівка буття

Світ людини та творча співконститутивність мови щодо нього

Що значить для людського буття здатність до мови? У відповіді на це запитання філософська антропологія і вбачає специфіку свого підходу: якщо, наприклад, соціологія, мовознавство спрямовані на об’єктивне дослідження умов, у яких функціонує мова, а мовлення в них протистоїть дослідникові як дещо інше щодо його власної суб’єктивності, то філософська антропологія є саме тим видом свідомості, де справді відкриваються умови буття нашого суб’єктивного життя, а мовлення виступає для нас як структурування чогось такого, чим ми є самі.

Людина є суще як «суб’єкт», тобто суще, що ставиться до самого себе через своє ставлення до «Іншого».

Така «винятково ставленнєва буттєвість» людської сутності є передумовою формування та функціонування тієї «шпарини» у щільному континуумі буття, всередині якої і виникає світ людини. Формально кажучи, «світ» взагалі означає певну тотальність (всезагальність). Космологічним поняттям «світу» ми охоплюємо сукупність усього дійсного, взятого самого по собі, взаємозв’язаного одне з одним. Антропологічний «світ» виникає у процесі творчої актуалізації сукупності сущих, що наявні у просторовому оточенні суб’єкта. Адже життєвий світ людини є завжди співвіднесеним з певними актами суб’єкта, що виявляють коло можливих значень.

Магістральним шляхом специфічної організації людського світу і є мова. Саме мова оприявнює людське буття у структурі буття загалом — завдяки засобам вираження, виявлення, «казання». Саме в мові передусім відбувається актуалізація певних значущих для людини «фрагментів» космологічної тотальності всесвіту у світ людини — шлях виявлення (вимовляння) людиною самої себе у свій життєвий світ.

Отже, мова як така є чимось суттєво більшим та іншим, ніж знаряддя чи засіб, який ми використовуємо з певною метою — наприклад з метою передавання певних повідомлень. Мова суттєво зрощена з людиною і в цілому має скоріше співконститутивне, аніж знаряддєве значення для започаткування світу людини. Не випадково значним здобутком мовознавства XIX століття стала ідея В. Гумбольдта, який надавав великого значення творчо-активній ролі мови у формуванні світу людини, вважаючи її невичерпною таємницею. На думку О. О. Потебні, «мова... не є відображенням світогляду, який уже склався, а є діяльністю, що складає його».

Отже, тільки завдяки мові, що надає зовнішньо диференційованого вираження внутрішньому світові людини, цей внутрішній світ стає дійсним — виникає; тільки через вираження те, що виражають, набуває розчленованого наявного буття — і не тільки для іншого, а й для самого «автора». Підкоряючись правилам певної соціокультурної ситуації — певного «жанру» суспільно-індивідуального буття, — він зробив зовнішнім те, що носив «у собі». Безперечно, сила вищеозначеної ідеї полягає у тому, що ця зовнішня форма у процесі виявлення членувала не тільки зовнішнє, а також і внутрішнє — саму думку, почуття, — певною мірою перебудовуючи і весь внутрішній світ «автора». Мовне «озовнішнення» є водночас внутрішнім диференціюванням навіть у порівняно примітивних способах комунікації, не кажучи вже про стилізовані. В той час, як ми виражаємо себе через них, зворотною дією маємо диференціацію нашого «внутрішнього світу».

Ми наголошуємо на цих антропокультурних властивостях мови тому, що її витлумачують переважно у координатах електронної інформаційної техніки.

З огляду на необхідність подолання техноморфного уявлення про мову філософська антропологія має нагадати той факт, що навіть найвіддаленіша від соціально-історичного, буттєвого контексту теорія мови зрештою реалізується лише через проекцію понять та функцій на невизначено відкриту для буття, актуально виражену мову першого порядку — власне природну мову, в якій нічого, точно кажучи, не «кодується». А та обставина, що рідна мова в певному розумінні дана нам і як об’єктивований код у формі граматики, словника тощо — то є лише пізніший факт історії культури, котрий для живої мови є принаймні вторинним і непринциповим.

Таким чином, при з’ясуванні сутності мови, відзначаючи її творчу щодо світу людини спроможність, ми маємо на увазі природно-історичну, а отже, буттєву домінанту в характеристиці мови. Йдеться про пріоритет мовної подієвості щодо знакової системи мови.