Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

Через терени до зірок
Карл Ясперс

(1883-1969)

«Ми суть того, що ми є, тільки завдяки спільності взаємного свідомого розуміння»

Видатний німецький філософ — екзистенціаліст Карл Ясперс розпочинав свою наукову діяльність як доктор психології і професор медицини роботою «Загальна психопатологія». Першою ж філософською працею стала його книга «Філософія світоглядів». Саме вона зробила К. Ясперса помітним і впливовим філософом першої половини XX століття.

Широке визнання К. Ясперсу приніс тритомник «Філософія» (1931-1932), над яким він працював понад десять років. У період фашизму філософ «писав у стіл». І лише в 1945 р. після розгрому нацизму вчений повертається до викладацької діяльності й публікує свої праці «Про істину», «Питання про провину», «Нація і християнство», «Про європейський дух», «Джерела історії та її мета», «Філософська віра», «Наше майбутнє і Гете», «Розум і антирозум у нашу епоху» та ін. Центральною темою його соціально-філософських роздумів стала проблема людини та історії.

На противагу позитивізму та ідеалізму К. Ясперс робить спробу нової постановки проблеми буття, пізнання і людини. За його думкою, буття не можна уявляти собі ні завершеним, ні як нескінченно розчинений у собі Космос. Пізнання ніколи не може охопити це буття. А людину не можна розглядати об’єктивно. Усе це — складові єдиної проблеми, яку можна зрозуміти лише екзистенційно, тобто як миттєвість, що осмислюється через переживання.

Екзистенція, вважає К. Ясперс, безпосередньо пов’язана з Богом, який перетворює її у «носія буття, більш високого, ніж все, що визнається у якості найвищого розсудком і розумом». «Філософствування» Ясперса, таким чином, розгортається як систематизоване вчення про світ («орієнтацію в світі»), про душу («екзистенційне прозріння») та Бога («метафізика»). Опорними категоріями цього вчення є «екзистенція», «трансценденція», «душа» і «Бог». Осмислення цих категорій можливо лише в історичному контексті, де проблема людини розгортається як проблема її свободи.

Суспільство й історія, вважав К. Ясперс, розпочинаються з людини, яка поступово усвідомлює себе як особливу істоту й намагається виразити цю особливість у різноманітних формоутвореннях культури. Історія людства має єдину основу — духовну, яка ґрунтується на вірі. Вона трактується К. Ясперсом не лише в релігійному, а й в широкому філософському розумінні, тобто як властивість ставити й осмислювати найбільш загальні питання. Саме тут спілкування людей виходить на екзистенціальний рівень, люди розпочинають рух до свободи.

Вибудовуючи концепцію історії, К. Ясперс заперечує теорію культурних циклів О. Шпенглера й А. Тойпбі, з одного боку, і матеріалістичне розуміння історії К. Маркса, з другого. Перша, на думку філософа, роз’єднує світову історію, не дає змоги виявити в ній закономірностей; друга — перебільшує роль матеріальних (економічних) чинників, тоді як пріоритет в історії завжди належав духовному.

Людство, вважає К. Ясперс, має спільні джерела виникнення та існування. Проте доісторичні часи, тобто період життя людей, про який до наших часів не дійшло ніяких писемних свідчень, залишаються для науки таємницею. Про них можна лише гадати, на їхньому тлі можна фантазувати — і не більше. «Доісторія, — пише К. Ясперс, — це час, коли відбулося становлення людської природи. Коли б ми могли проникнути в доісторію, нашому розумінню відкрилася б субстанційна основа людської природи саме тому, що ми побачили б її становлення, умови і ситуацію, які створили людину такою, якою вона є» (Ясперс К. Смысл и назначение истории. — М., 1991. — С. 57).

Зовсім мало відомо людству й про характер життєдіяльност людей у колі так званих великих культур давнини. Історія ж, за К. Ясперсом, починається зі своєрідного осьового часу з моменту формування світових філософій і релігій, що підняли: дух людини до осмислення загального, забезпечили їй духовну самостійність. Протягом досить довгого періоду, від 800 до 200 pp. до н.е., міркує філософ, паралельно в декількох світових регіонах виникають світові релігії, що заступають язичництво, і філософські системи, які йдуть на зміну міфології. Складаються своєрідні духовні центри людства. Вони єднають різні регіони і народи. Пробудження духу, формування філософської віри знаменують початок загальної історії людства, яка до того була поділена на локальні, не пов’язані між собою культури.

Ідея К. Ясперса є простою і зрозумілою: дійсну основу єднання людей становить дух, а не родова, природна чи економічна спільність. Саме він забезпечує цілісність цивілізації, єднає людей у спільному прагненні до свободи, застерігає від раціоналістичних утопій, що претендують на створення земного раю але лише руйнують моральні і культурні засади існування, втягують людей у пекло братовбивчих воєн.

Від осьового часу (близько 500 р. до н.е.), міркує вчений, історія рухається вперед семимильними кроками. У наш час піднімається чинність нового фактора науки і техніки, а разом з ним — вагомість таких життєвих центрів, як Європа, Америка і Росія. Традиційні центри світових культур — Індія, Китай — втягуються в процеси оновлення. Перед людством постає сітка глобальних проблем, актуалізується проблема майбутнього, змінюються цілі і сенс історичного процесу. Традиційно пріоритетними вважали такі цілі історії, як цивілізація і гуманізація людини; свобода й усвідомлення свободи; велич творчого духу людини; злет релігійної віри тощо. Новий час їх принципово не заперечує, хоча поряд з ними започатковує нові цілі і сенс історичного буття. Вони концентруються навколо поняття єдності в тотальній концепції історії. К. Ясперс обґрунтовує ідею духовної єдності людства як стрижня історичного процесу, як головного чинника, що спрямовує історичний поступ до свободи.