Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

Через терени до зірок
Володимир Вернадський

(1863-1945)

«Досить часто доводиться чути, що те, що науково — те вірне, правильне, служить вираженням чистої і незмінної Істини. У дійсності це не так. Не змінна наукова Істина складає той далекий ідеал, до якого прагне наука».

Видатний україно-російський природодослідник і філософ Володимир Вернадський народився в сім’ї професора економіки і статистики в м. Санкт-Петербург. Дитячі та юнацькі роки майбутнього філософа пройшли в Харкові, де батько обіймав посаду керуючого Державного банку. Високо-інтелігентна родина дала хлопцю чудову початкову освіту, забезпечила вступ і навчання в Петербурзькому університеті. Юнак захоплено слухав лекції Д. Менделеєва, В. Докучаева, І. Сеченова, А. Бутлерова, вбирав у себе все те, що злітало з вуст цих блискучих природодослідників. Він захоплювався математикою, економічною теорією, мінералогією, біологією. Разом з тим, внутрішньою симпатією майбутнього мислителя була філософська мудрість. Вернадський вивчає твори античних мислителів, німецьку класичну філософію, теологію, висловлює щодо них свої власні, а головне — оригінальні судження. Пізніше це виллється у створення концепції ноосфери — сфери людського розуму, яка принесе В. Вернадському світове визнання як великого і неповторного філософа, що збагатив цю древню науку новими досягненнями.

Кар’єра В. Вернадського складалась майже блискуче. Він розпочав із досить скромної посади хранителя Мінералогічного музею Петербурзького університету. Талановитий юнак заглиблюється в науку, бере участь у геологорозвідувальних експедиціях, стажується за кордоном (Німеччина, Франція). Досить швидко В. Вернадський отримує посаду приват-доцента Московського університету, захищає докторську дисертацію, стає професором цього ж університету, обирається до Петербурзької академії наук.

В. Вернадський приймає активну участь не лише у науковому, але й у громадсько-політичному житті держави. Він обстоює ідеї гуманізму, прав людини, самовизначення народів, політичних свобод особистості. Показовим є факт подачі В. Вернадського у відставку з посади професора Московського університету. Причиною цього рішення слугували реакційні заходи тодішнього міністра народної освіти Л. Кассо. Вчений не міг змиритись з цими приниженнями студента і професора, попраниям академічних свобод і фактичної зневаги до науки і освіти, яку сповідував тогочасний уряд.

Революційні події також не залишились поза увагою В. Вернадського. Він стає членом ЦК партії кадетів, керує газетою «Русские ведомости», а після Лютневої революції входить до складу Тимчасового уряду.

Після 1917 р. В. Вернадський безроздільно віддає себе науці. У цей період його життя тісно пов’язується з Україною (Полтава, Київ, Сімферополь). Вчений обирається першим президентом створеної Всеукраїнської академії наук, а трохи пізніше — також професором Таврійського університету.

Повернувшись до Москви, вчений організував біогеохімічну лабораторію АН СРСР, директором якої був до дня своєї смерті. В. Вернадський стає лауреатом Державної премії в 1943 p., організатором багатьох наукових напрямів: генетична мінералогія, геохімія і біогеохімія, геохімічна еволюція, геохімія ландшафтів, радіологія, гідрогеологія, наукознавство, творцем вчення про живу речовину, теорію біосфери.

Новаторські наукові розвідки В. Вернадського внесли суттєвий доробок у формування становлення сучасної наукової картини світу та наукового світогляду. Учений розглядав Всесвіт як цілісну систему «організованої живої речовини» — біосфери і людства. Він зазначав, що з появою людини і цивілізації починається якісно новий етап розвитку Всесвіту, де розвитку планетарного характеру сприятимуть розум і людина, а їх результатом стане перетворення біосфери в нове середовище життя — ноосферу (сферу розуму).

Вагомий вклад здійснив вчений стосовно питань про наукову регуляцію обміну речовин, системність та цілісність вивчення всієї біосфери. Одним з перших він проаналізував структуру та властивості простору і часу, підкресливши їх особливу роль у формуванні наукового світогляду і практичної діяльності людини, поставив питання про самостійний статус біологічного часу і простору, вказав на їх специфіку, головні особливості, зокрема, симетрії та асиметрії.

Значну увагу В. Вернадський приділяв дослідженням різних філософських і методологічних проблем; логіки дослідної науки, співвідношення емпіричного та раціонального в науковому пізнанні, етики наукової творчості, природи наукового світогляду, взаємозв’язку філософії й природознавства. Суттєво й те, що при обстоювані наукового світогляду він не абсолютизував роль і значення науки, як і не виключав участі в його формуванні інших форм духовного освоєння людиною світу, переживань самої людини.

Світогляд, який ґрунтується на самій науці, підкреслював В. Вернадський, не може не бути обмеженим, оскільки наше загальне враження про явища у світі має мозаїчний характер. Загалом, науковий світогляд у В. Вернадського постає творенням і вираженням людського духу, нарівні з яким постають релігійний світогляд, мистецтво, суспільна та особова етика, філософська думка. Знищення або припинення будь-якої діяльності людської свідомості проявиться пригніченням іншої.

Важливого значення вчений надавав релігії. Саме релігія спроможна підняти людську гідність і моральність, забезпечити своєрідно очищення від гріховності, підняти почуття спільності, думку про загальнолюдські основи життя, духовну єдність і любов.

Розглядаючи людство як планетарно-геологічну силу, В. І. Вернадський обґрунтував потребу раціональної регуляції системи «природа — суспільство», теорію дбайливого планомірного природокористування, збереження та примноження природних ресурсів планети, контролю за їх використанням, екологічного виховання молоді.

Він був одним із творців антропокосмізму — системи, в якій природно-історична, природна (в широкому розумінні — космічна) і соціально-гуманістична традиції розвитку науки зливаються в єдине ціле, створюють нову парадигму світосприйняття і практики. Ця парадигма дала змогу вченому відтворити цілісну наукову картину світу, обґрунтувати концепції ноосфери, ідеї якої запроваджено в науку на початку XX ст. французькими природодослідниками й філософами П. Тейяр де Шарденом і Г. Лepya.

За В. І. Вернадським, який опрацював концепцію активної геологічної ролі людства, біосфера Землі еволюціонує в нову фазу — ноосферу — сферу, перебудовану колективним розумом та працею людства для задоволення його потреб. Цей процес вчений вважав за об’єктивне явище й закономірність взаємопов’язаної еволюції природи і суспільства. Перемога наукового розуму є неминучою, але лише через важку й наполегливу працю, повне фізичне та інтелектуальне самовичерпання людини й природи.

Біосфера є сферою життя, тобто частиною Землі, заповненої життям або продуктами життєдіяльності. З появою людини й суспільства виникає своєрідне прискорення еволюційних процесів. Розум людини вносить якісні зміни в характер земної еволюції. Людина створює нові технології, залучає до життєдіяльності нові ресурси планети і водночас вилучає із кругообігу хімічних елементів в природі все більшу кількість речовини. Таким чином, людина постає як геологоутворювальна сила, могутній чинник подальшого розвитку планети. З появою людини й її розумово-технологічної діяльності біосфера набуває нової якості — ноосфери, де життєві процеси відбуваються як розумні, технологічно обґрунтовані, морально вивірені.

До формування ноосфери, вважав В. І. Вернадський, приводять два відносно самостійні й водночас взаємопов’язані процеси: еволюція біосфери й еволюція соціуму. У теоретичному вимірі ноосфера постає як поєднання наук про природу з науками про людину; у практичному вимірі — це сфера людського — морального, гуманістичного, соціально-справедливого — буття природи та людини. Ці два процеси збігаються. В. І. Вернадський підкреслював: «Важливим для нас є факт, що ідеали нашої демократії йдуть в унісон зі стихійним геологічним процесом, з законами природи, відповідають ноосфері. Можна тому дивитись у майбутнє з упевненістю. Воно в наших руках. Ми його не випустимо» (Див. Вернадский В. И. Несколько слов о ноосфере // Успехи современной биологии. — 1944. — Т. 18, вып. 2. — С. 119).

Вчений зазначав необхідність глибокого вивчення природної еволюції біосфери з метою контролю за її станом і спрямованістю розвитку. Геологічна сила людства потребує всебічного контролю. Безконтрольність посилює її руйнівні аспекти, що можуть призвести до біфуркації біосфери, її розладу й знищення. Поки біосфера витримує антропогенний тиск. Проте в будь-яким момент може статися криза або катастрофа. Перевершивши навантаження на атмосферу й біосферу, людина може викликати незворотний процес її розкладу, негативні наслідки якого передбачити неможливо.

Паралельно з програмою визначення меж дозволеного щодо біосфери людство повинно працювати над програмою вивчення, організації й контролю процесів у суспільстві. Його розвиток, підкреслював учений, є безперервним ланцюгом виникнення й вирішення суперечностей. Одна з них — суперечність поєднання еволюції розуму, технології, практичної діяльності й біосфери. Природні науки мають визначити межі втручання в життя природи; суспільні (гуманітарні) — знайти шляхи досягнення відповідності діяльності жителів планети об’єктивним обмеженням. Загальні (цивілізаційні, загальнолюдські) інтереси створюють умови подолання класових, національних, міждержавних протиріч, пошуку компромісних рішень. Усе це, на думку В. І. Вернадського, і є ноосферою — сферою людського існування, розумного регулювання біосоціальних процесів, морально-гуманістичної єдності людини й природи.

Противник будь-якого насильства, В. Вернадський виступав за розвиток демократії, громадських свобод і свободи мислення, постійно наголошуючи, що боротьбу можна вести лише в ім’я свободи, вічних, життєвих і безумовних істин та основних прав людини. Вчений органічно не сприймав насильство, а разом з ним — більшовизм як провідника насильства в систему соціальних перетворень. Він боляче переживав події революції та громадянської війни з їх руйнаціями, пограбуванням, зверхністю озброєного над беззбройним. Негативно ставився до більшовицької ідеології та більшовизму не тільки в пожовтневий, а й у радянський період.

Українець за походженням, В. Вернадський був тісно пов’язаний своїми родинними зв’язками із сім’ями кращих українських інтелігентів (Короленки, Старицькі), завжди усвідомлював свою належність до українського народу, підтримував постійні зв’язки з ним. Ще в дореволюційний період В. Вернадський зазначав, що з моменту приєднання України до Росії політика останньої полягала в тому, щоб повністю розчинити українців в пануючому народові, знищити в їх свідомості всі національні особливості. Коли Росія потрапляла в скрутне становище, то завжди нехтувала інтересами українського народу на користь потрібних для неї в даний момент сусідів. Учений критикував нейтралістські прагнення російських властей, де російська адміністрація, особливо нижча, під виглядом боротьби з українським «сепаратизмом» переслідувала невинні і природні права української національної стихії, упереджено витлумачуючи їх як шкідливі.

В. Вернадський виступав також за збереження української культури та культурної самобутності українського народу. На відміну від своїх політичних однодумців (більшості членів партії кадетів) він вважав відродження української мови значним позитивним явищем, хоча з оголошенням Української Народної Республіки побоювався можливості насильницької «українізації». Майбутнє України вчений вбачав у союзі з Росією в межах єдиної федеративної держави.