Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

На порозі нового світу
Іван Франко

(1856- 1916)

«Нація, яка чи то в ім’я державних, чи то яких-небудь інших інтересів, пригноблює, душить і спиняє у свобіднім розвою іншу націю, — копає могилу сама собі й тій державі, якій, ніби, повинно служити це гноблення»

Видатний український філософ, письменник, вчений, громадський і політичний діяч Іван Франко народився в селі Нагуєвичі (нині — с. Івана Франка) поблизу Дрогобича Львівської області в родині коваля. Навчався в Дрогобицькій гімназії, згодом — на філософському факультеті Львівського та Чернівецького університетів. З раннього дитинства він пізнав радість простої селянської праці, глибину народної культури й тяжкий соціальний стан робочого люду, що перебував до того у полоні національного утиску.

Світогляд І. Франка формувався під впливом національно і соціально-визвольних змагань, що розгортались в Україні та західноєвропейському культурному просторі, передової літератури того часу, філософських праць знаменитих мислителів, які допитливий юнак у буквальному розумінні «поглинав» таким же чином, як гумка поглинає вологу. Він захоплювався античною філософією, зокрема, Сократом, Антісфеном, Платоном та ін., добре знав Канта, Гегеля, Шопенгауера, Гартмана, Ніцше, мав щодо них свою власну точку зору, яка не завжди співпадала з офіційною.

Як філософ, І. Франко був свідомим прихильником матеріалізму та атеїзму. Його соціальні і політичні погляди розгортались переважно у царині марксизму й соціалізму. Однак, переконаним марксистом І. Франка назвати важко. Він розумів марксизм по-своєму, намагався «переломити» його провідні положення з урахуванням української дійсності. Скажімо, філософ бачив і розумів зростаючу революційну роль робітничого класу, однак перехід до соціалізму пов’язував з народною (у широкому розумінні цього слова) революцією, яку він бажав здійснити мирним шляхом, не заперечуючи і застосування зброї, коли це було б необхідним.

І. Франко був людиною з широким світоглядом, науковим розумінням природи та суспільства в їхньому історичному минулому, в розвитку, вченим, який прозорливо вдивлявся вперед, у майбутнє історії людства. У його творах відображене інтелектуальне та суспільно-політичне життя протягом більш як 50-річного періоду історії не тільки українського, а й усіх інших народів тодішньої Європи. Безперечно, що на доробку І. Франка, як і інших мислителів, позначилися складні суперечності ідейно-політичної боротьби різних класів, партій і суспільно-політичних течій переломного періоду в історичному поступі людства.

Світоглядні й політико-ідеологічні переконання І. Франка формувались в умовах зростаючого руху трудящого селянства проти соціального й національного гніту. Стимулом для його кипучої й різнобічної діяльності була любов до свого народу, за кращу долю якого він боровся все своє життя. У статті «Дещо про себе самого» читаємо: «Як син українського народу, вигодуваний чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись па висоту, де видно світло, де ясніють вселюдські ідеали». Значний, а може й вирішальний вилив на його політичні переконання, на світогляд у цілому мав Т. Шевченко. Великою мірою саме завдяки цьому в нього виробилося негативне ставлення до політичної системи Російської імперії, до того становища, в якому перебував український народ під тиском соціального й національного гноблення.

І. Франко глибоко знав історію української культури, високо поціновував доробок прогресивних діячів російської культури, добре був обізнаний і з європейською культурною і науково-філософською традицією. При цьому, він не лише активно використовував ці знання - у його творах знаходимо посилання на видатного етнографа й історика культури Е. Тейлора, філософа і соціолога Г. Спенсера, американського економіста Г. Джорджа, на представників західноєвропейського утопічного соціалізму, філософів-раціоналістів, позитивістів, представників антропологічного напряму та ін. — але й наполегливо спрямовував розвиток української інтелектуалістики в європоспрямоване річище.

Як уже зазначалось, ставлення І. Франка до модного в ті часи такого напряму суспільно-політичної думки, як марксизм, були суперечливим. Вчений ретельно ознайомився з «Капіталом», переклав українською мовою 24-й розділ цієї фундаментальної праці, написавши до нього передмову, в якій радив читачеві вивчити всю працю в цілому. Він простудіював «Маніфест Комуністичної партії», а також «Становище робітничого класу в Англії», «Людвіг Фейербах і кінець німецької класичної філософії» і «Анти-Дюринг». Можна сказати, що ідеї марксизму, особливо економічне вчення К. Маркса, справили на формування світогляду й політичних поглядів І. Франка істотний вплив. Однак, «марксистом» - правовірним послідовником і провідником ідей марксизму — І. Франко не став. Вчений піддає гострій критиці деякі марксистські положення, прогнозує негативні наслідки реалізації ряду суперечливих постулатів марксизму, прагне до більш адекватного сучасній йому дійсності тлумачення суспільного, в тому числі й політичного життя, до комплексного розв’язання важливих політичних питань, суспільного роз витку в цілому.

Подібне ставлення до марксизму характерне переважній більшості українських мислителів цього періоду. Як зазначає Іван Лисяк-Рудницький, причиною останнього було те, що «марксизм взагалі, а його російський різновид зокрема, не надавав належної ваги тим питанням, що найбільше пекли українців як членів поневоленої нації. Це, очевидно, не значить, що українці, які наверталися на марксистську віру, через це втратили свій патріотизм. Але в їхньому мисленні утворювалася не перетравлена мішанина формул упрощеного марксизму з наївно романтичним патріотизмом. На політичну сцену виходить тип революційного юнака з «Комуністичним маніфестом» в одній кишені й «Кобзарем» у другій... Але взагалі молоде покоління соціалістів, що було найбільш динамічною силою в тодішньому українстві, відзначалося хаотичністю мислення, разом з якою йшла велика емоційна побудливість; така сполука робила з цих людей знаменитих агітаторів, здатних розбурхати маси, але но робила з них розумних і відповідальних політичних провідників»—» (Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — Т. 1. — С. 189).

Відмінну від марксизму позицію І. Франко, зокрема, займає стосовно ключового положення — історичної місії пролетарів, ту. Як відомо, марксистська теорія виходила з беззастережної переконаності її авторів і носіїв в історичній місії пролетаріату, якому належить очолити революційну зміну суспільного устрою в соціалістичному напрямі. Пролетаріат, за марксизмом, — це могильник капіталізму, авангард усіх соціалістичних перетворень. І. Франко підходив до цього дещо інакше: розв’язання політичних проблем він пов’язував з усією «робітницькою масою», до якої відносив усіх трудящих, у тому числі селян, і навіть працюючу інтелігенцію, «дрібних майстрів» і «дрібних власників», тобто не тільки суто пролетаріат. Заперечення вченого викликало й положення про пролетаріат як «авангардну силу революції». У статті «Російські соціал-демократи» І. Франко критикував Г. Плеханова за орієнтування виключно на пролетаріат. Дехто із вчених пояснювали таку позицію селянським походженням вченого, інші — слабким розвитком пролетаріату в Галичині. Однак відомо, що І. Франко добре знав життя і Східної України, і Російської імперії в цілому, політичне становище в країнах Західної Європи, де пролетаріат був більш розвинений, ніж у Росії (включаючи Україну) та в Галичині. І. Франко не поділяв марксистської ідеї стосовно «історичної місії пролетаріату» скоріше не тому, що не зміг побачити революційного потенціалу пролетаріату (він це бачив!), а тому, що ідея авангардної ролі пролетаріату, за марксизмом, була пов’язана з ідеєю диктатури пролетаріаті) як найважливішого знаряддя здійснення соціалістичних перетворень.

Не визнаючи авангардної ролі пролетаріату, І. Франко разом з тим розумів, що саме селянство, неосвічене, з низькою політичною й загальною культурою, не здатне вести успішну боротьбу за соціалізм і тому мало виступати разом із робітничим класом та іншими верствами.

І все ж, І. Франко стояв за «соціалізм»; «народна революція» асоціювалася у нього із докорінною перебудовою суспільних відносин на соціалістичних засадах. Вчений був переконаний, що тільки так можна реалізувати ідеї соціальної справедливості, встановити справді гуманні засади в суспільстві. Аналізуючи сучасний йому капіталістичний світ, він дійшов висновку, що тільки соціалізм може забезпечити кожному з народів свободу й соціальну справедливість, бо цей лад, на його думку, най вільніший і забезпечує народові належний матеріальний достаток. Віддаючи данину Великій Французькій резолюції, яка проголосила гасла Свободи, Рівності й Братерства, І. Франко каже, що ці гасла були «великим засівом і на дальшу майбутність, засівом, котрий дозріє в пізнішім часі, коли ніякого капіталізму не буде на світі». Проте уявлення І. Франка про майбутнє «царство праці» відрізнялися від марксистських, хоч він і зазначав, що саме К. Маркс підніс теорію соціалізму до значення позитивної науки.

Марксизм наголошував на головній ролі держави в організації нового економічного суспільного життя. За І. Франком, новий соціально справедливий устрій базуватиметься на «як най ширшим самоуправлінні общин і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що ґрунтується на солідарності інтересів». Що ж до держави, то вона, в сучасному її розумінні, на думку І. Франка, не може мати місця в омріяному суспільному ладі. Франкове розуміння держави, ролі державного чиновницького апарату було важливою передумовою його вкрай негативного ставленця до ідеї диктатури пролетаріат у як державного, хоча й тимчасового, устрою.

І. Франко слушно вважав: «держава неможлива поза адміністративним апаратом — прошарком, що само відтворюється. Том й наявність держави розглядається як панування саме адміністративного прошарку, котре веде до соціальної нерівності в суспільстві». Він висловлював переконання, що за наявності держави, як її розуміли соціал-демократи — марксисти, соціальні, нерівність не буде подолана. «І стара біда — нерівність, вигнане дверима, вернулась би вікном: не було би визиску робітники - через капіталістів, але була би всевладність керманичів — усе одно, чи родовитих, чи вибраних над мільйонами членів народної держави. А маючи в руках таку необмежену владу хоч би лише на короткий час, як легко могли би ті керманичі захопити її на завсігди! І як легко при такім порядку підтяти серед людності корінь усякого поступу й розвою і, довівши весь загал до певного ступеня загального насичення, зупинити його на тім ступені на довгі віки, придушуючи всякі такі сили в суспільстві, що пхають наперед, роблять певний заколот, будять невдоволення з того, що є, і шукають чогось нового». У статті «До історії соціалістичного руху» І. Франко вказує, що «всевладність комуністичної держави, зазначена в усіх 10 точках К. М. (Комуністичного Маніфесту. — Авт.), у практичнім переведенні означала би тріумф нової бюрократії над суспільністю, над усім її матеріальним і духовним житієм».

Сам він уявляв майбутнє соціалістичне суспільство інакше, його ознаками мають бути співдружність людей праці, побудована на господарській рівності, встановленні повної громадянської й політичної свободи. Політична свобода — це відсутність політичного тиску згори на народ, відсутність держави як сили примусу, відсутність і управління згори, а сам народ знизу управляє сам собою, працює сам на себе, сам освічується й сам захищається.

У майбутньому суспільстві мусить утвердитися справжнє народовладдя, реальна, а не формальна демократія. І. Франко підкреслював пріоритет безпосередньої демократії. Головний засіб здійснення народом своєї влади, на його погляд, це громади, що виконують усі функції управління суспільством: господарсько-економічну й культурно-освітню, судову. Не заперечував він і необхідності представницької демократії для розв’язання деяких важливих для всякого суспільства питань. Ці органи належить утворити на рівні вільного союзу громад, обранці яких сформують єдиний представницький орган для розв’язання питань зовнішньої торгівлі, обміну, суду, оборони. Усі обранці підконтрольні громадам, які їх обрали. За соціалізму, вважав Франко, будуть забезпечені свобода кожної людини, цінність якої визначатиметься її здібностями й корисною працею. Соціалістичне суспільство, за його переконанням, це дуже зорганізоване суспільство, де панує народний суверенітет.

Торкаючись шляхів, способів утвердження соціалістичних відносин у суспільстві, І. Франко не був послідовним. У багатьох його статтях підкреслюється правомірність, у разі необхідності, застосування найрадикальніших, крайніх заходів здобуття трудящими свободи, вивільнення від експлуатації. У статті «Чи вертатись нам назад до народу?» він піддає критиці І. Наумовича «Просвещение нашого народу» і «Назад к народу» (1881), в яких пропонується інтелігенції повернутися до народу й лікувати суспільні хвороби проповіддю християнства. І. Франко каже, що інтелігенції слід іти не назад до народу, а вперед із народом і не обмежуватися просвітницькою діяльністю навіть в широкому розумінні, піднімаючи народ до себе, бо «се лік повільно дійствуючий. Але коли б показалася потреба швидше дійствуючих ліків, то і від них інтелігенція не повинна оступатися, бо... на тяжку недугу треба радикального ліку». Знаходячись під враженням подій під час виборів у Галицький сейм, коли уряд застосував зброю, щоб перешкодити народові висунути у сейм своїх обранців, І. Франко у статті «Політична хроніка» писав, що у народу є межі терпіння, і він починає розуміти необхідність активної боротьби і в захисті своїх прав може пролити свою кров. Разом з тим у багатьох працях він схиляється до безкровних, політичних форм боротьби. Зокрема, в роботі «Мислі о еволюції в історії людськості» І. Франко пише, що ідеал робітників виростає з реального історичного розвитку, тому можна лише прискорити його реалізацію, причинитися до його здійснення в розумній формі, без насильних і кровавих потрясінь.

Велику увагу приділяв І. Франко розв’язанню національного питання. Його глибоко хвилювала доля українського народу, розвиток його культури. Він закликав українську інтелігенцію сприяти формуванню української нації як суспільного культурного організму, здатного до самостійного культурного й політичного життя, спроможного протистояти асиміляційним процесам і водночас активно, швидко засвоювати загальнолюдські культурні здобутки, «без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може встоятися». Для нього майбутня Україна — це розвинена, висококультурна нація Європи.

У досягненні цієї мети І. Франко надавав великої ваги розвиткові української культури: мережі шкіл, преси, що відстоює «стяг національності», національної мови, письменства, народної освіти. Особливо дбав він про національну мову. Разом із тим ця мета може бути досягнута з утіленням суспільного ідеалу, за який він бореться: досягнення Україною політичної самостійності. Крилатими стали слова великого гуманіста про те, що не може бути вільним народ, який пригноблює інші народи. Він закликав до боротьби за досягнення народом загальнолюдських, а отже, національних прав, виступав за політичну самостійність, політичну незалежність націй. Але ці поняття, на його погляд, не передбачали обов’язкового на той час відокремлення всіх націй, що входили до складу Російської імперії.

Кожна нація має право на свою державність, але національна політика має спиратися на усвідомлення фактичних відносин, а не на збудження низьких почуттів та інстинктів, тобто бути реалістичною. Він вважав, що формою політичної незалежності соціально звільнених народів може бути демократична автономія в складі федерації, тобто обстоював ідею федерації народів, рівноправних політично та юридично, які мають демократичну республіку, засновану на громаді, як первинному територіально-виборчому об’єднанні, що само управляється. Вільний розвиток народів, без будь-якого верховенства однієї народності над іншою, здатні забезпечити соціалізм і федерація. Федералізм без зміни соціально-економічної бази суспільства, без утвердження демократичної рівності членів добровільного політичного об’єднання не буде корисним для народу. Формування майбутньої федерації І. Франко уявляв собі в такому порядку: 1)створення федерації в межах возз’єднаної України; 2)створення федерації в межах визволених народів Росії; 3) об’єднання слов’янських націй у єдину федерацію; 4) оформлення всесвітньої федерації.

Виявляючи вкрай негативне ставлення до царизму, до бюрократично-поліцейського устрою Російської імперії, розглядаючи її як «темне царство», «тюрму народів», І. Франко разом із тим не поділяв русофобських поглядів, чітко відділяв російський народ від російського державного апарату, прогресивну російську культуру від реакційної. У статті «Ідеї й ідеали галицької москвофільської молодіжи» (1905) він пише, що не треба вірити галицьким москвофілам, котрі твердять, нібито галицькі українці ненавидять усе російське. «Ми, — пише І. Франко, — всі русофіли, чуєте, повторюю ще раз: ми всі русофіли. Ми любимо великоруський народ і бажаємо йому добра, і виучуємо його мову, й читаємо в тій мові певно не менше, а, може, й більше від вас. Є між нами, галицькими українцями, й такі, що й говорити, й писати тою мовою потрафлять не гірше, коли й не ліпше від вас. І російських письменників, великих світочів у духовному царстві, ми знаємо й любимо, і не лише тих, яких імена ви раз ураз маєте на увазі, а й таких, як Пипін, Веселовський, Кареєв, Шахматов, Фортунатов — чи відомі вам такі імена, молоді панове русофіли!.. Подумайте про те, молоді галицькі русофіли, то, може, й вам замість духовної компанії Побєдоносцевих, Саблерів, Рукавишнікових та Череп-Спиридоновичів забажається чистішої атмосфери».