Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

На порозі нового світу
Михайло Бакунін

(1814-1876)

«Буде час, коли на руїнах політичних держав зросте, абсолютно вільно організуючись знизу доверху, вільний братерський союз вільних виробничих асоціацій...»

Філософ належить до тієї когорти революційно мислячих особистостей, які не лише не погоджувались з марксистською традицією, що все більш наполегливо претендувала на роль єдиновірної теорії, але й активно протиставляли їй свої власні висновки.

А народився Михайло в аристократичній родині відставного дипломата, дворянина Олександра Бакуніна, який по закінченні дипломатичної служби безвиїздно проживав у своєму маєтку Прямухіно Новоторжського повіту Тверської губернії. Батько майбутнього філософа шанував порядок і справедливість, підтримував тісні зв’язки з декабристами, виховував дітей, скоріш, у європейському, аніж у російському дусі. Михайло любив музику, книги, малювання. Він мав неабиякі здібності, і батьки різноманітними заходами заохочували їх розвиток.

Примітно, що після повстання декабристів батько різко змінив свої погляди. Наляканий повстанням, він намагався виховати в дітях вірно підданство царському режиму. Однак, зерна вільнодумства, посіяні ним у ранньому віці, в дитячій душі майбутнього мислителя давали вже перші нагони.

Артилерійське училище (Санкт-Петербург), куди на навчання було віддано Михайла, а згодом і служба в армії, вільнолюбивий характер юнака не лише зміцнили, але й поглибили. Він іде у відставку, знайомиться з такими революційно налаштованими особистостями, як Н. Станкевич і В. Бєлінський, стає учасником «станкевичо-белінського гуртка», публікує свої перші філософські роздуми. Певний час М. Бакунін навчається в Берлінському університеті, де слухає лекції знаменитих К. Вердера і Ф. Шеллінга, встановлює контакти з А. Руге, В. Вейглінгом, П. Прудоном, К. Марксом, захоплюється лівогегельянством.

Практицизм і військова напористість характеру М. Бакуніна спонукали його до революційної дії. Він пориває з лівогегельянством і марксизмом, з будь-якою «теорією» і «метафізикою». За участь у революції 1848-1849 pp. (судами Саксонії і Австрії) він був двічі засуджений до смертної кари.

За існуючими в той час законами, його передали урядові царя Миколи І й після досить тривалого ув’язнення зіслали до Сибіру. М. Бакунін тікає із заслання, через Америку переїздить до Європи і знову включається у європейський революційний рух.

Характеризуючи особистість М. Бакуніна, літератор П. Анненков писав І. Тургеневу: «Величезна маса жиру з головою п’яного Юпітера, розшарпаною, нібито вона ніч у російському шинку провела, — ось що постало передімною в Берні під ім’ям Бакуніна. Це грандіозно і це жалюгідно, як вигляд грандіозної будівлі після пожежі». Ця надзвичайно точна характеристика відбиває весь життєвий шлях славетного анархіста, еволюцію його світогляду і філософського кредо: романтична одержимість революцією - вірність духу святого бунту - - бунтарський імморалізм — розгубленість перед макіавеллістами революції — повне розчарування, зневіра в революцію — глибокий песимізм.

М. Бакунін завжди поспішав туди, де розпочиналася революція. Він звертався до різних аудиторій — від «відставних гарібальдійських офіцерів» до масонів. Він прославляє російський злочинний світ і мріє про вербування в революцію люмпен — пролетарських, кримінальних елементів. Він спілкується з Нечаєвим, товаришує з В. Бєлінським, полемізує з К. Марксом та Ф. Енгельсом, веде з ними гостру боротьбу, що закінчилася виключенням М. Бакуніна з Інтернаціоналу.

Центральним у «бакунізмі» було вчення про необхідність заміни буржуазної держави «вільною федерацією землеробських та фабрично-заводських асоціацій». Останнє суперечило марксистському баченню цієї проблематики, особливо в частині розуміння ролі пролетаріату та кінцевого результату революції необхідності встановлення диктатури пролетаріату.

Фанатично увірувавши у «всесвітньо-історичну місію» пролетаріату, марксизм абсолютизував його «державотворчі» можливості й застереження «бакунізму» щодо можливого переродження керівних представників цього класу в нову суспільну деспотичну силу і фактично не прийняв.

Дискусія марксистів з анархістами точилася на сторінках знаменитого «Маніфесту Комуністичної партії» К. Маркса та Ф. Енгельса, ленінської книги «Держава та революція», Сталінської праці «Анархізм чи соціалізм» та інших творів упродовж багатьох років. Здавалося б, можливість та час для проникнення в зміст їхніх сумнівів та заперечень у марксистів були. Проте крім відторгнення анархістських ідей та поглядів, нищівної критики теорії та практики анархізму, як «ворожих європейському робітничому руху та пролетарському соціалізму», іншої реакції на цей напрямок соціально-політичної думки в марксизмі практично не було.

Драматичні події недалекої історії, на жаль, підтвердили висловлене М. Бакуніним застереження про узурпацію влади «керівною меншістю», бюрократичне самозвеличення останньої у статус «нової аристократії», застосування деспотичних методів управління тощо.

Ідеї анархізму викристалізовуються у своєрідну теорію піл впливом буржуазних революцій XVII -XVIII ст., посилення ролі держави у громадському житті суспільства, зростання політичного, правового, морального і релігійного тиску держави на особистість, трудящі маси. «Державність» не влаштовували анархістів. Саме в ній вони вбачали найістотніше суспільне зло, найбільш реакційну силу, що придушує революційний потяг особистості до волі. «Державу необхідно зруйнувати!» — ось головний висновок анархістів. Руйнування треба розпочинати негайно. Засіб — народна революція, селянський бунт тощо.

Одним із перших теоретиків анархізму був М. Штірнер. Упраці «Єдиний та його власність» він показав, що вільне суспільство може бути побудоване лише егоїзмом особистості: «народ може бути вільним лише ціною волі окремої особистості». Саме з цих позицій М. Штірнер заперечував державу, водночас відки даючи, як хибний шлях, боротьбу за соціалістичні перетворення.

Приблизно того часу подібні ідеї розробляються та пропагують ся французьким соціальним філософом П. Прудоном. Дві його праці — «Що таке власність?» та «Загальна ідея революції XIX ст.» — Це шалена атака на державу як орган класового гноблення, це абсолютне неприйняття соціалістичного вчення про роль і значення централізації у будівництві нового суспільства. П. Прудон заперечує й М. Штірнера: майбутнє суспільство може бути створеним не як гуртожиток одинаків егоїстів, а як суспільство обміну послугами, згоди та злагоди дрібних власників. Найбільш радикальні ідеї анархізму щодо ліквідації державності взагалі викладені в праці М. Бакуніна «Державність і анархія».

Як соціальний філософ і політолог, М. Бакунін обстоював головну ідею: необхідність ліквідації держави, повна анархія, розгул народної стихії, заперечення необхідності організації в політичну партію. На місце держави М. Бакунін пропонував поставити вільні народні об’єднання, вільну організацію мас. Його праця «Державність та анархія» викликала інтерес усіх, хто в будь-якому аспекті торкався проблем революції та державного будівництва.

Цікавою й багато в чому показовою с дискусія Бакуніна з Марксом. К. Маркс уважно читав і конспектував цей твір. Він полемізував з М. Бакуніним з приводу найбільш суттєвих та гострих питань державного будівництва. На жаль, дискусія двох видатних теоретиків з питань майбутнього держави як інституту регуляції суспільних відносин у вітчизняній літературі не знайшла більш- менш адекватного висвітлення. Це збіднює можливість використання народжених дискусією ідей у сучасному державному будівництві. Наведемо їх без будь-якого коментування:

Жодна форма держави не в змозі дати народові того, що він хоче. Державне керівництво здійснюється «зверху вниз», тим часом як народ хоче існувати без будь-якого втручання, керуватись управлінською формулою «анизувгору». (Бакунін)

Держава — це історично зумовлений інститут управління, що формується як засіб підкорення інтересів одних груп людей іншими. Революція покликана «зламати » стару державну машину; однак це не відміняє, потребу управління народом, обмеження впливу на суспільство скинутих революцією ворожих пролетаріатові класів. (Маркс)

Свобода в державі — це брехня! Бо завжди буде керуюча меншість, що пригноблюватиме більшість населення; отже завжди буде частина пригнобленого населення, особливо в невигідному світлі постане селянство. (Бакунін)

Поки існують панівні класи, поки пролетаріат з ними бореться, він повинен застосовувати насильство, а це вимагає відповідної державної організації. Там, де селянська маса становить більшість населення, за умов «пролетарської держави» можливі два варіанти: а) опір селянства, що при зведе до краху революції; б) перехід селянства на бік революції за умов, що пролетарські заходи ведуть до покращення життя селянської маси. (Маркс)

Що означає «пролетаріат, піднесений до статусу пануючої верстви населення»? (Бакунін)

Це означає, що пролетаріат досяг достатньої економічної сили і органі зованості, щоб у боротьбі проти можновладців застосовувати загальні засоби примусу. (Маркс)

Невже весь пролетаріат буде стояти при владі? Ні. Тоді створиться ситуація нової соціальної нерівності; представники народу будуть підноситися над народом, а їх правління, за необхідність прийме форму диктатури.

І як довго це триватиме?

Пролетарська держава тому є новим ярмом, що породжує, з одного боку — деспотизм, а з другого — рабство.

Звідси висновок: потрібна вільна організація робітників «знизу вверх», а не навпаки. (Бакунін)

Класове панування робітників над тими верствами населення, що чинять їм опір, має продовжуватись доти, поки не будуть знищені економічні умови існування класів.

Бакунін вважав, що пролетаріату краще взагалі нічого не робити, залишається лише вичікувати.

«Вільна організація робітників» — «...це дурниця», що не залишає від революції нічого, крім фрази. (Маркс)

Полеміка марксистів з анархістами точилась і в інших творах. Значне місце приділено їй у «Маніфесті Комуністичної партії» К. Маркса та Ф.Енгельса (1848), у праці В. Леніна «Держава та революція» (1917). Проте практика переродження пролетарської напівдержави в державу тоталітарного типу, формуванню нової бюрократії, що використовувала державну владу і власність більше для задоволення власних потреб, аніж інтересів народу, становище людини як «гвинтика» гігантського державного механізму — це факти, що породжують глибинні й принципові сумніви щодо істинності марксистських пропозицій, логіки державного будівництва і наштовхують на пошук інших шляхів досягнення соціальної справедливості.