Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

На порозі нового світу
Сен-Сімон - Марі Шарль Фур’є

Сен-Сімон

(1760-1825)

Марі Шарль Фур’є

(1772-1837)

Ці знамениті філософи ввійшли в історію як теоретики — мрійники, провідники соціалістичної ідеї, які описали контури майбутнього суспільства, що базується на суспільній (колективній) власності і не знає експлуатації людини людиною.

Як відомо, термін «утопія» вперше вжив Т. Мор. Він позначив ним неіснуюче ідеальне суспільство, яке, на його думку, могло б ґрунтуватися на засадах соціальної рівності, відсутності експлуатації, на загальнообов’язковій суспільній праці громадян. Ідеї ж утопізму — мрії про суспільство, де не було б примусової праці та гноблення людини людиною — виникли ще в античні часи. Ці ідеї також характерні для середньовічних єресей, ідеологій багатьох народних рухів (селянських війн під проводом Т. Мюнцера в Німеччині та С. Разіна в Росії), ранніх пролетарських вчень періоду буржуазних революцій. Ці ідеї та вчення, помисли та мрії здебільшого відображали у незрілій формі незадоволення народних мас наслідками цих революцій, їхнє прагнення до встановлення нового, справедливого суспільного ладу.

Класичної форми утопічний соціалізм досяг у період бурхливого розвитку капіталізму, коли розвіялись ілюзії ідеологів буржуазних революцій і стали наочними протиріччя суспільного ладу, який до того змальовували не інакше, як ідеальний.

Прапор класичного соціального утопізму підняв французький соціолог — соціаліст Клод Анрі де Сен-Сімон.

У 1819-1820 роках у збірнику «Організатор», а трохи пізніше — У творах «Про промислову систему» (1821-1822 роки), «Катехізис промисловців» (1823-1824 роки), «Нове християнство» (1825 рік) він описав головні риси свого суспільного ідеалу, змістовним лейтмотивом якого були слова: «Найкращий суспільний устрій — той, який робить життя людей, що становлять більшість суспільства, найщасливішим, надає їм максимум засобів та можливостей для задоволення їхніх найважливіших потреб».

Майбутній мислитель народився в Парижі у знатній сім’ї. Освіту він отримав під керівництвом Д’Аламбера. Брав участь у боротьбі за незалежність північноамериканських колоній. Певний час симпатизував якобінцям.

Теоретичні пошуки розпочав з аналізу тогочасного суспільства, в якому виділяв три основні класи — клас інтелектуалів (представники ліберальних професій і артисти), клас власників і консерваторів, клас егалітаріїв, тобто народ. Духовною владою мають володіти виключно люди науки, вчені, а їх основним завданням має стати завдання виховання підростаючого покоління. Майбутнє суспільство він бачив індустріальним і таким, яке створює максимум матеріальних і духовних благ для робітничого класу. Мета сучасного суспільства — економічний прогрес, який може бути досягнутий завдяки розвиткові виробничих ремесел, науки і техніки та різноманітних мистецтв. Оптимальну організацію суспільства, яка б забезпечувала емансипацію людини, філософ намагався пов’язати з розвитком машинного виробництва, крупної промисловості, науково-технічних інновацій.

Французький мислитель піддав глибокій і ґрунтовній критиці сучасний йому суспільний устрій, який був «картиною перевернутого світу», де більшість працюючих змушені відмовлятися від власних благ для забезпечення добробуту можновладців. Капіталістичне суспільство, підкреслював А.Сен-Сімон, характеризує протиріччя між бідністю та багатством, працелюбством та лінощами, високою громадянськістю трудівників та егоїзмом можновладців. У такому вигляді суспільство не може Далі існувати, воно має бути реформоване. Шлях викорінення злиденного буття працівників проходить через розквіт промисловості та сільського господарства, всебічний розвиток продуктивних сил суспільства на засадах утілення наукових принципів Нового часу. До них А. Сен-Сімон відносив, зокрема, викорінення паразитизму панівних класів і впровадження обов’язкового трудового права для всіх членів суспільства, що має стати вели кою виробничою асоціацією людей; забезпечення для всіх річ них можливостей зреалізувати свої здібності; створення планової організації виробництва; поступове створення всесвітні. асоціації народів світу на засадах миру та співдружності; на творення політики та позитивну науку про виробництво та управління речами.

Показовим є і той факт, що ініціативу та керівну роль у суспільних перетвореннях вчений віддав промисловій буржуазії інтелігенції, особливо вченим. Він не виокремлював пролетаріат в особливий клас, а радше об’єднував його з нижчими верствами буржуазії й називав це об’єднання «класом індустріалів». Пріоритетні керівні позиції з суспільстві віддані промисловим підприємцям, які «через природу речей» мають бути організаторами та представниками трудової більшості населення.

А. Сен-Сімон був глибоко переконаний, що трудящі маси неспроможні самостійно досягти «ідеалу соціально справедливого суспільства» сила, в ролі якої мають постати такі верстви населення, як вчені та промисловці. «Суспільний спокій не може бути стійким, — підкреслював філософ доки на самих видатних промисловців не буде покладене державним надбанням» (Сен-Симон А. Катехизис нромышленников і і Избранные сочинения: В 2-х т. — М.-Л., 1948. — Т. 1. — С. 124).

Практично одночасно з А. Сен-Сімоном схожі думки обґрунтовував інший всесвітньо відомий соціаліст—французький філософ Марі Шарль Фур’є. «Устрій цивілізації, — писав він пре капіталістичне суспільство, — стає дедалі огиднішим з наближенням його краху. Земля являє собою жахливий політичний хаос; вона волає до руки другого Геркулеса, щоб очистити її від страхітливих соціальних явищ, які її ганьблять» (Фурье ІІІ- О близости социальной метаморфозы // Избранные сочинения: В 2-х т. — М.-Л., 1951. — Т. 2. — С. 139).

Фур’є народився у сім’ї купця, і майже все життя служив у торговельних будинках і організаціях. Свої соціалістичні погляди, до яких він дійшов практично самостійно, філософ виклав у анонімній брошурі «Про торговельне шахрайство» (1807); пізніше — у книгах «Теорія чотирьох рухів і всезагальних доль» (1808), «Теорія всесвітньої єдності» (1822), «Новий промисловий і громадянський мир» (1829).

Ш.Фур’є прогнозує прихід нового соціального устрою — громадянської гармонії. У новому гармонійному суспільстві, що замінить «цивілізацію», соціальна енергія використовуватиметься ефективно та в інтересах усіх верств населення; соціальні блага розподілятимуться справедливо; гармонія між індивідом та суспільством, між соціальними класами та народами відбиватиме «всезагальну гармонію природи», що забезпечить, на думку філософа, органічну єдність усієї світобудови. Першим головним завданням у створенні нового суспільства Ш. Фур’є вважав формування для нього відповідного матеріального підґрунтя, що забезпечить умови для добробуту всіх верств населення. Промислові досягнення дадуть змогу зміцнити асоціації трудівників у сільському господарстві. Розвинені сільськогосподарські колективи, асоціації з’єднаються з промисловими. Це приведе до ліквідації різниці між містом та селом, поселеннями різного типу, створить передумови для нового типу життєдіяльності — все загальної асоціації трудівників. Усі верстви населення працюватимуть. Повалення системи сімейного рабства включить жінку до трудового процесу; розгалужений суспільний побут і побутове обслуговування вивільнять кожному члену асоціації, особливо жінці, додаткову частку часу для власного культурного розвитку; суспільне виховання формуватиме людину як цілісну, гармонійну особистість. У суспільстві розквітнуть культура, наука, освіта; моральні якості постануть як головні критерії суспільної оцінки особистості.

Як бачимо, Ш. Фур’є змальовує майбутнє радісним та світлим, морально чистим і надзвичайно привабливим. За умов реальної соціальної дисгармонії, відчуження та гноблення ідеї «гармонійного устрою» не могли не зацікавити дослідників як У теоретичному, так і в практичному планах. На англійському інтелектуальному ґрунті їх розвивав Р. Оуен, у Німеччині — В. Вейтлінг та М. Гесс, в Іспанії— X. Абрех, у Польщі — В. Янський, С. Ворцель, А. Міцкевич, у Росії—О. Герцен, М. Огарьов, петрашівці, М. Салтиков-Щедрін, М. Чернишевський та інші, в Україні — М. Драгоманов, С. Подолинський, В. Винниченко.

Ідеї соціальної утопії є надзвичайно різнобарвними та розгалуженими. Кожен з мислителів-утопістів змальовує майбутнє суспільство оригінальними фарбами. Водночас усіх представників цього напрямку соціально-філософської думки єднають різка критика вад капіталістичного суспільства, розкриття внутрішнього зв’язку між експлуатацією та приватною власністю, обгрунтування таких рис майбутнього комуністичного суспільства, як спільна власність, обов’язковість праці, рівність людей. колективність та плановість господарства, ліквідація протилежностей між містом та селом, між розумовою та фізичною працею. Однаковим також було розуміння соціалістами — утопістами шляхів та засобів побудови нового суспільства — пропаганд, ідей соціалізму через освіту, науку, культуру, виховання та моральне самовдосконалення людей.

Оцінюючи погляди утопістів із позицій соціального досвіду кінця XX сторіччя, не можна не віддати належне проникливості: їхнього розуму в баченні перспектив соціального розвитку, характерних рис майбутнього суспільства й водночас не здивуватися наївності та легкості, з якими вони підходити до ради кального реформування загальноцивілізаційних засад існування, людини в соціумі, особливо щодо ставлення до інституції владності та влади. Утопізм зазначених мислителів полягав і в тому, що, як вважалося, вони не бачили реальних шляхів із суспільної сили досягнення нового соціального устрою утопісти бачили їх значно рельєфніше, ніж критики пізнішого періоду, не в розвитку соціально-філософської думки, а в тому, що вони бездоказово вірили в можливість побудови соціально справедливого суспільства на засадах усуспільнення власності. Романтичною фантазією утопічні соціалісти замахнулися на те, до чого інтелектуальна філософська традиція дозволяла собі лише доторкнутися: на інституцію приватної власності. Більш-менш помірковані теоретики не дозволяли собі йти далі від «усереднення» власності. Утопісти — і в цьому, врешті-решт, полягає поглибне джерело їхнього утопізму — започаткували інтелектуальну традицію ліквідації власності. Цю традицію підхопив і довів до логічного завершення марксизм.

Практика XX сторіччя показала хибність такого підходу, поставила перед соціальною філософією вимогу нових теоретичних пошуків та обґрунтувань майбутнього і шляхів до нього, визначення соціальних сил та засобів досягнення бажаного.