Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

Дух Абсолюту
Іммануїл Кант

(1724-1804)

«Мене цікавлять лише дві речі: зоряне небо над головою ти внутрішній моральністний закон, що міститься в нас»

Іммануїл Кант народився в сім’ї скромного майстра у місті Кенігсберг (нині — Калінінград). Закінчив гімназію, а потім — місцевий університет. Безпосереднім вчителем Канта був послідовній. X. Вольфа та І. Ньютона, викладач Кенігсберзького університету, де після закінчення гімназії навчався І. Кант, М. Кнутцен. Саме він ознайомив допитливого студента з основами природничо-наукового знання, виховав шанобливе ставлення до розуму та науки, сформував потребу та здатність філософського мислення.

Після закінчення філософського факультету І. Кант дев’ять років працював домашнім вчителем, згодом - магістром, приват-доцентом Кенігсберзького університету. У 1770 році — в рік народження великого Г. Гегеля — І. Кант отримує посаду професора. У 46-літньому віці Кант отримав кафедру логіки і метафізики, пізніше — посаду декана факультету. Двічі філософ обирався на посаду ректора університету.

У житті І. Канта був ще один, досить показовий для представників світової філософської еліти період — майбутній філософ майже шість років працював помічником бібліотекаря Королівської палацової бібліотеки. Це дало І. Канту можливість доторкнутися до першоджерел світової мудрості, взяти з інтелектуальної скарбниці і те, що згодом повернулося до неї у прирощеному вигляді — як науково-філософська спадщина І. Канта. Розповідають, що пізніше І. Кант майже нічого не читав і навіть свої опубліковані праці він прочитував не до кінця! «Бібліотечного періоду» вистачило філософу на все життя як для викладання, так і для теоретичних досліджень.

І. Кант, до речі, викладав в університеті не тільки курс філософії» а й природне богослов’я, антропологію, фізичну географію, математику, фізику, логіку, метафізику та етику. Аудиторія І. Канта завжди була переповнена. Лектор вражав філософською та науковою ерудицією, знанням поезії та літератури, яскравими життєвими прикладами, шаржами, логікою переконання. Один із найвідоміших «знавців І. Канта» — Куно Фішер — стверджував, що своїми лекціями І. Кант міг довести слухачів до своєрідного екстазу, потрясіння та творчо пошукового злету. Після однієї з таких лекцій вражений слухач подарував філософу вірша, написаного з цього приводу. І. Кант зачитав його перед аудиторією, чим підніс і ще більше захопив творче поривання цього студента, яким, як виявилося, був... дев’ятнадцятирічний Й. Гердер, «Я мав щастя, — писав згодом Й. Гердер, — знати одного філософа, що був моїм вчителем. У розквіті свого життя він володів радісною бадьорістю юнака, яка, як я думаю, супроводжувала його до глибокої старості. Його відкрите, створене для мислення чоло було сповнене незворушної ясності та радості; щедротна думками мова переповнювала його вуста; жарт, дотеп, гумор завжди знаходилися в його владі, і його лекція була найзахоплюючою бесідою. Так само, як досліджував він Лейбніца, Вольфа, Баумгартена, Крузіуса, Юма і стежив за законами природи Ньютона, Кеплера та фізиків, так само приймав він нещодавно опубліковані твори Руссо, його «Еміля» та «Елоїзу », як і будь-яке, що стало йому відомим, відкриття в природі, оцінював їх завжди і завжди повертався до не упередженого забобонами пізнання природи і до моральної гідності людини. Історія людини, народів і природи, природничі науки та досвід слугували йому джерелами оздоровлення викладання та розмови; він не залишався байдужим ні до чого, вартого знання; жодна інтрига, жодна секта, жодне упередження, жодне прагнення авторитету не мали для нього жодної привабливості порівняно з розгортанням і поясненням істини. Він підтримував і приємно заохочував до самостійного мислення; деспотизм був чужим для його духу; людиною цією, ім’я якої я вимовляю з най величнішою вдячністю та благоговінням, є Іммануїл Кант; із задоволенням я вдивляюся в його образ, що стоїть переді мною» (Цит. за: Фишер Куно. История новой философии. Т. III. — С.- Пб., 1864. - С. 62- 63).

І. Кант навчав студентів філософствуванню, тобто вмінню міркувати. Передача кінцевих і готових результатів не була у нього головною складовою. Він проводив перед слухачами сам», дослідження, показував наукову операцію, на їхніх очах формував поняття, включаючи у такий спосіб у читання своєї лекції слухачів, і самим методом навчання вимагав від них уваги та зосередженості. Так само слід читати й праці І. Канта.

У 1786 році І. Канта було призначено ректором Кенігсберзького університету, а через два роки за підтримкою майже всіх членів ради університету обрано на цю посаду.

І. Кант вів розмірений спосіб життя, дотримувався вивіреного впродовж десятиріч розпорядку. Він ніколи і нікуди не поспішав. Як свідчать, лише дві події за все життя змогли вивести І. Канта з рівноваги: читання твору Ж.- Ж. Руссо «Еміль, або Про виховання» та взяття Бастилії.

Хворобливий від народження, І. Кант ніколи не звертався до лікарів. Він покладався на самоорганізацію внутрішніх життєвих сил організму, на розум та моральну волю, яку й пестував у собі як теоретично, так і практично. І. Кант шанував дружбу та друзів, обговорював з ними свої задуми щодо майбутніх філософських праць. Як і Р. Декарт, Т. Гоббс, Б. Спіноза та Г. Лейбніц, І. Кант не був одружений, оскільки вважав, що подружнє життя відволікає від систематичних занять філософією.

Перший період творчості (в літературі його називають «докритичним») І. Кант присвятив питанням природознавства та філософії природи. У працях «Все загальна природна історія та теорія неба» (1755 рік), «Нове висвітлення перших принципів метафізичного пізнання» (1763 рік), «Про хибні тонкощі чотирьох фігур силогізму» (1762 рік), «Марення духовидця, пояснені мареннями метафізики» філософ розмірковує над проблемами будови Всесвіту, співвідношенням розвитку та спокою в природі, класифікацією видів тваринного світу, походженням людських рас, питаннями логіки тощо. Як свідчать сучасні природодослідники, обґрунтовані І. Кантом положення та судження в цих галузях пізнання зберігають свою актуальність і сьогодні. Особливо це стосується проблеми будови Всесвіту та розвитку в природі.

Другий період творчості («критичний») позначений фундаментальністю головних праць І. Канта — «Критика чистого розуму» (1781 рік), «Критика практичного розуму» (1788 рік), «Критика здатності судження» (1790 рік). Якщо в «докритичний» період І. Кант перебував під значним впливом філософії X. Вольфа, згодом — Дж. Локка і, нарешті, Д. Юма, то в «критичній» фазі свого філософствування він постає як дійсний новатор думки, як вчений, що своїм генієм долає усталені канони, підноситься над філософськими протиріччями свого часу, закладає підвалини нового типу мислення та нової філософії. Головним предметом філософських роздумів І. Канта став розум, точніше — його можливості у пізнанні, а ще точніше — архітектоніка самого пізнавального процесу.

Ф. Бекон, як відомо, говорив про неможливість пізнання надприродних речей. Дж. Локк змістив розгляд проблеми в іншу площину: не може бути пізнання надчуттєвих речей. Дж. Берклі пішов у цьому питанні ще далі: немає пізнання зовнішніх речей взагалі, є лише пізнання наших відчуттів про них (причиною ж відчуттів, згідно з Дж. Берклі, є Бог). Д. Юм спробував подолати зазначений парадокс «скепсисом»: пізнання можливе лише за умови віри людини в той чи інший (матеріальний чи духовний) метафізичний первень. І. Кант розв’язав це питання інакше. Симпатизуючи Д. Юму й водночас відмежовуючись від його скептицизму, він обґрунтував можливість пізнання завдяки існуванню додосвідних форм чуттєвості та розуму, проаналізував систему функціонування пізнання, його категорійний каркас та логіку. Можливості пізнання І. Кант поширював лише на «явища» й обмежував їх «речами -у -собі». Він спробував досягти компромісу на теренах одвічної суперечки «магнатів» філософської думки і, найімовірніше, досяг цього компромісу, хоча сам, знову ж таки, потрапив у нове коло філософських протиріч.

Таку саму компромісну позицію І. Кант займав і в соціально-філософській частині своєї творчості. Захоплюючись ідеями французького Просвітництва, особливо республіканством Ж.- Ж. Руссо, І. Кант водночас поділяв поміркованість та соціальну зваженість монархізму X. Вольфа та Д. Юма; підкреслюючи авторитетну роль науки, філософ вважав за необхідне зберегти (а де в чому й поглибити) вчення про Бога; поділяючи погляди просвітників щодо необхідності якнайшвидшого подолання наслідків феодалізму, І. Кант водночас органічно не приймав будь-якого насильницького свавілля народу (в тому числі революційного) щодо існуючої влади, встановленого порядку, способу життя в державі. Не лише революцію, а на віть роздуми про неї, про способи повалення верховної влади, І. Кант, як і його шотландський попередник Д. Юм, вважав негідними, руйнаційними, шкідливими для держави. На цій компромісній хвилі й народилися ті глибоко конструктивні ідеї, з якими І. Кант увійшов в історію соціальної філософії. Головні з них викладені в таких творах філософа, як «Метафізика звичаїв у двох частинах» (1797), «До вічного миру» (1795) та «Ідей загальної історії у всесвітньо-громадянському плані» (1784).

Насамперед 1. Канту необхідно було «розквитатися» з Просвітництвом. Цю акцію філософ здійснював за допомогою невеликої за обсягом, але глибокої за змістом статті «Відповідь на запитання: що таке Просвітництво?» Просвітництво І. Кант називав добою «виходу людини зі стану свого неповноліття», тобто з такого стану, за якого індивід ще не виплекав у собі здатність самостійно (без керівництва та виливу з боку іншого) користуватися власним розумом. Просвітництво — це заклик до мужності користуватися власним розумом. Проте більшість людей, на думку І. Канта, цього заклику не почула. Лінощі та боязливість, одвічно злостива природа людини утримують одних у стані «неповноліття», спонукають інших до опікунства над «неповнолітніми». Це стримує історичний прогрес, попирає священні права людини та людства. Право користуватися власним розумом наштовхується на низку обмежень. Просвітництво ці обмеження не тільки не зняло, а й поглибило, і, отже, свого головного завдання не розв’язало. «Якщо поставити запитання, чи живемо ми тепер у просвітницький час, — писав І. Кант, — то відповідь буде: ні, але ми живемо в час Просвітництва» (Кант И. Ответ и а вопрос: что такое просвещение? / Сочинения: В 6-ти т. -- М., 1965.— Т. 6. — С. 33). Якщо це так, розмірковує далі філософ, то головною проблемою подальшого прогресу є проблема поглиблення «індивідуальної свободи розуму», яка, в свою чергу, не повинна обмежувати іншу «індивідуальну свободу» в реалізації особистих можливостей. Функцію узгодження «індивідуальних свобод* перебирають на себе держава та уряд, які піклуються про загальний порядок. Люди повинні дослухатися до вимог держави, дотримуватися їх у своїх вчинках та діяльності. «Розмірковуйте скільки завгодно і про що завгодно, лише підкоряйтеся, — повчав І.Кант, — слід коритися існуючій владі, хоч би яке походження вона мала» (Там же. — С. 29).

Як вважає І. Нарський, І. Кант почав стримувати біг «баского коня» Просвітництва. Проте, як на нашу думку, не зашкоджуючи прогресу, а сприяючи йому. Революційність французького Просвітництва І. Кант «перевів» у врівноважене річище соціального реформаторства, морального вдосконалення суспільства. Саме цьому І. Кант і підпорядкував величну ідею загальної історії у всесвітньо-громадянському плані (вічний мир і правова держава) і свій славнозвісний моральний «категоричний імператив», який увійшов в інтелектуальну скарбницю людства як «золоте правило моральності». Перебіг всесвітньої історії, писав І. Кант, свідчить, що здійснюється він «згідно з планом природи, спрямованим на досконале громадянське об’єднання людського роду» (Кант И. Идея всеобщей истории во всемирно-гражданском плане / Сочинения: В 6-ти т. — Т. 6. — С. 21). На його думку, досягнення загального правового громадянського суспільства є справою надзвичайно складною. Справі заважають «одвічно зла природа» людини, виправити яку неможливо, та одвічний антагонізм людського прагнення до індивідуального волевиявлення та потреби спілкування з подібним до себе, тобто потреби жити в суспільстві. Проблему можна розв’язати лише звертанням до розуму, наданням йому можливостей (тобто свободи) дійти до дійсно людської організації суспільного життя. Розум, у свою чергу, також функціонує згідно із загальними законами природи. Саме тому він і вибудовує організацію, що відповідає природі людини. «Таке суспільство, в якому максимальна свобода під зовнішніми законами поєднується з непереборним поневоленням, тобто дійсно справедливий громадянський устрій, має бути найвищим завданням природи для людського роду, оскільки лише через розв’язання та виконання цього завдання природа може досягти інших своїх цілей стосовно нашого роду» (Там же. — С. 13).

Розвиваючи соціальні погляди ПІ. Монтеск’є та Ж.-Ж. Руссо, І. Кант створив гармонійне вчення про правову державу, яка Грунтується на приватній власності та підпорядкуванні всіх громадян єдиним законам. Суспільне життя в такій державі має здійснюватися згідно з такими принципами: свобода кожного члена суспільства, рівність усіх підданих, самостійність кожного громадянина. Згідно з І. Кантом, правова держава грунтується на поєднанні волі осіб, що становлять народ. Кожен громадянин має право голосу й повинен підкорятися лише тим законам, на впровадження яких він дав згоду. Державна влада повинна мати відповідну структуру: 1) законодавча влада;

2) виконавча влада; 3) судова влада. Найповніше цим вимогам відповідає республіканський устрій. Тут же І. Кант обґрунтовує ідею рівності всіх перед законом.

У громадянському суспільстві, підкреслював І. Кант, людина завжди постає як самоціль, і ніколи як засіб для здійснення будь-яких завдань. Рівність усіх громадян перед законом вимагає їх особливого морального ставлення одне до одного, що ґрунтується на викристалізованому в горні історії законі «чистого практичного розуму»: (вчиняй згідно з такою максимою, яка разом з тим самим може стати загальним законом ). «вчиняй так. щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі. і в особі будь кого іншого так. як до мсти, і ніколи не ставився до нього лише як до засобу». Зазначений закон І. Кант називає «категоричним імперативом». «Імперативом» тому, що цей закон дає людині змогу зробити вибір. Як підкреслював І. Кант, моральним буде вважатися те, що «розум» вибирає як «добро».

Не всі теоретики та практики сфери моральної регуляції су спільних відносин однаково зрозуміли, оцінили та прийняли «категоричний імператив» І. Канта. Деякі з них звинуватили філософа у збідненні етичної теорії, інші - у звуженні сфери функціонування моралі, треті - у спрощенні системи моральної регуляції тощо. Зазначені аргументи, між тим, до Кантової теорії моралі мають лише зовнішній, дотичний стосунок. І. Кант аж ніяк не мав на меті обмежувати сферу моральної регуляції шаблонами обов’язку. Він прагнув лише одного: забезпечити необхідний порядок і належну суспільні організацію за умов індивідуальної свободи та рівності всіх громадян перед законом. І. Кант добре розумів, що загальноприйнятих змістовно визначених правил поведінки, які б однозначно оцінювалися кожним громадянином як «моральні», бути не може. «Індивідуальна свобода» принципово не приймає жодного морального авторитету. Жодного, крім свого власного! Саме тому філософ і зміщує «центр ваги» моральної регуляції у бік раціонального розуміння індивідом свого морального авторитету як такого, що реалізується «через іншого» — не менш авторитетного (адже «всі рівні перед законом» ), ніж свій власний.

«Формальний» моральний закон виявляється не таким уже й формальним: спираючись на розум, власне розуміння «добра» та «зла», кожен громадянин має дотримуватися законів, виконувати свої обов’язки в такій орієнтації на іншого, як на самого себе, тобто, що є тим самим, на себе моє на іншого. Якщо в чомусь і можна звинувачувати І. Канта, то лише в недовірі до чудового досвіду особистості. Головну ж домінанту моральної регуляції суспільних відносин за умов повної індивідуальної свободи І. Кант відтворив блискуче. Нічого більш фундаментального у цій галузі соціально-філософського знання людство не досягло».

Еволюція загальної історії людства у всесвітньо-громадянському вимірі, згідно з І. Кантом, має привести до принципово нового світового порядку — до «вічного миру», що постає як ідеал суспільного життя, філософ не приймав війну, революцію, міжнаціональні та міждержавні конфлікти. На його думку, війна — це пряме й безпосереднє порушення оцінки людини як самоцілі. «Ніякої війна бути не повинно», — підкреслював І. Кант. Досягнення ж вічного миру не є простою справою. До миру можна прийти лише через створення відповідних умов — через організацію «федерації» всіх народів планети, які зберігають в її (федерації) лоні свою свободу та політичну незалежність. Зазначена федерація, згідно з І. Кантом, не повинна бути «державою народів». Вона має утворитися як «союз народів» на засадах міждержавних домовленостей, невтручання у внутрішні справи суверенних держав, розвитку торговельних та культурних відносин тощо.

Узагальнюючи досвід міжнародного (і міждержавного) спілкування народів, грунтовно володіючи теорією питання, І. Кант формулює правила (статті домовленості), які є необхідними умовами досягнення вічного миру: жодна з мирних угод не може бути визнана мирною, якщо в ній неявно зберігаються підвалини для майбутньої війни; жодна з держав не повинна бути залежною від іншої держави; постійні війська мають з часом зникнути; державні борги не слід використовувати як предмет зовнішньополітичних справ; жодна з держав не має права втручатися у внутрішні справи іншої держави тощо. Ці положення філософ називає попередніми.

Стосовно ж кінцевих (сутнісних) статей угоди держав про вічний мир судження І. Канта є такими: громадянський устрій кожної держави має бути республіканським; міжнародне право повинно ґрунтуватися на федералізмі вільних держав; право всесвітнього громадянства має бути обмежене умовами загальної гостинності тощо. Далі філософ аналізує гарантії вічного миру, співвідношення моралі та політики, обґрунтовує моральні засади політики, її дійсні завдання та принципи здійснення.

Дехто із сучасників І. Канта вважав ідею «вічного миру» Утопічною. Практика цю думку спростувала. Випереджаючи Час, І. Кант обґрунтував реалістичний ідеал співробітництва народів і держав, указав на засоби та шляхи його досягнення, чим, власне кажучи, задав людству гуманістичну парадигму майбутнього, визначив магістральний напрямок розвитку всесвітньої історії, заклав морально-раціональні підвалини реформаційного процесу цивілізації. Як соціальний філософ, І. Кант є «зіркою першої величини». Він стоїть поряд з такими всесвітньо визнаними інтелектуальними велетнями, як Конфуцій та Платон. У нього черпають нові конструктивні ідеї мислителі наступних епох. У нашій соціально-філософській літературі «феномені. Канта» досліджували, на жаль, фрагментарно. Його дійсну велич як соціального філософа нам ще належить від крити.

Вчення І. Канта — як загально-філософське, так і соціальне - популяризували й захищали, критикували й заперечували, пояснювали й розвивали, іншими словами, воно зазнало на собі (й витримало!) суперечливий спектр ставлень з боку наступних теоретиків. До І. Канта приїжджали навчатися майбутні генії та епігони філософської мудрості. Під прикриттям авторитету І. Канта публікували оригінальні філософські праці. Від І. Канта розпочинають свій відлік нові філософські напрямки. Ще за життя його було визнано геніальним мислителем. Таким він і увійшов до історії філософії назавжди.