Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

Керуватись власним розумом
Бенедикт Спіноза

(1632-1677)

«Субстанція є своєю власною при чиною (causa sui)»

О. Герцен назвав Б. Спінозу «дійсним і всебічним батьком нової філософії», Л. Фейербах — «Мойсеєм сучасних вільнодумців та матеріалістів», К. Маркс — посередником і головним джерелом гегелівської системи, К. Фішер — «філософом — самітником завтрашнього дня*. Ці вислови, а перелік відгуків про Б. Спінозу та його вчення можна було б продовжити, свідчать про велич філософа, його авторитет у науково-філософському світі, соціальне та світоглядне значення його концепції не лише в розрізі історичного часу його життя, але й у наші дні.

Спіноза народився у середній за достатком єврейській сім’ї в Амстердамі. Тут він здобув освіту, вивчав Біблію та Талмуд (згодом — Каббалу). Рано висловив незадоволення релігійним вченням, спрямував свій допитливий розум на філософію, ви вчення латини, осягнення філософських праць.

Доля підготувала Б. Спінозі неабиякі випробування. Нещасливе кохання, бідність, розрив із синагогою, підкуп, залякування (аж до замаху на вбивство), прокляття («велике відлучення») та вигнання — ось головні віхи того періоду його життя, що передував самітництву, в тиші якого Б. Спіноза відточував оптичні лінзи, писав знамениті філософські твори. (Бідний єврей, за своїми відносинами та волею батьків прикутий до синагоги, між тим як природа випестувала його мислителем, — писав про Б. Спінозу Куно Фішер. — Зовнішня доля призначає його в раввіни, внутрідіня закликає його до філософії, і Б. Спіноза наважується прийняти свою внутрішню долю. Він розриває свої стосунки (з релігією) й перебирає на себе зобов’язання — дійсно провести те протиріччя, яке дух філософії покладає як обов’язок на кожного із своїх вихованців)(Фишер К. Бенедикт Спиноза//История новой философии. — С.-Пб., 1862. — T.l. — С. 202).

Найбільшими авторитетами — сучасниками були для Б. Спінози у філософії Р. Декарт та Т. Гоббс. Від першого Б. Спіноза перейняв симпатії до раціоналістичного методу, від другого — ідеї службово-функціонального призначення релігії та суспільного договору. Проте вважати філософа послідовником Р. Декарта, як і учнем Т. Гоббса, не слід. Б. Спіноза вийшов за межі філософських побудов цих мислителів, створив власне вчення, що ґрунтується більшою мірою на запереченні, ніж на продовженні концептуальних засад своїх знаменитих попередників.

У кабінетній тиші, у самотності Б. Спіноза написав «Основи філософії Декарта», «Богословсько-політичний трактат», «Етику», «Трактат про вдосконалення розуму», «Політичний трактат», «Короткий трактат про Бога, людину та її щастя». За життя філософа були опубліковані лише перші дві його праці. «Етика» побачила світу у рік смерті автора. Інші праці видавали друзі філософа.

Виходячи з Р. Декарта й водночас заперечуючи його дуалізм, Б. Спіноза доходить висновку про тотожність Бога та природи, Дарує філософській громадськості славнозвісний принцип: causa sui — «природа Бог» є «причиною самої себе». «Треба визнати, писав з цього приводу Ф. Енгельс, — величезною заслугою тодішньої філософії... що вона, починаючи від Б. Спінози й закінчуючи великими французькими матеріалістами, наполегливо намагалася пояснити світ з нього самого, залишивши детальне виправдання цього природознавству майбутнього».

«Природа — Бог», згідно з Б. Спінозою, є субстанція, яка має Два атрибути (істотні, суттєві властивості) — протяжність та мислення. Окремі речі, що можуть бути осягнуті розумом (пізнанням), філософ називає «модусами» — виявами субстанції. Загалом субстанція завжди залишається незмінною, існує поза часом, хоча окремі речі (модуси) завжди підлягають усіляким змінам та перетворенням. Субстанція разом зі своїми атрибутами і нескінченними модусами постає як «природа, що народжує» (natura naturans), а світ модусів, як їх одиничних виявів, — як природа, що народила (natura naturata).

Усе, що відбувається в природі, вважав Спіноза, є необхід ним. Свобода ж є «усвідомленою необхідністю».

Природа, на думку Б. Спінози, пізнається розумом, найвищим злетом якого є інтуїція. Філософ підкреслює цінність істинного пізнання як пізнання розумно-інтуїтивного (без допомоги чуттів), яке вибудовує порядок та зв’язок ідей відповідно до порядку та зв’язку речей.

На цих самих засадах Б. Спіноза вибудовує своє етичне вчення. Характерно, що конструює його він за аналогією з методом геометричних доведень Евкліда, праці якого Б. Спіноза не тільки досконально знав, а й поважав: «аксіоми — теореми — доведення — висновки». Як вважають дослідники, «геометричний метод» був залучений філософом для остаточного відмежування від релігійної схоластики, для ясності викладу висновків, зведення етичного (й соціального) знання у статус науки.

Етична теорія Б. Спінози ґрунтується на розумінні вічної та безконечної природи (субстанції), а також її «модусів», якими є всі речі матеріального світу та всі душі. Душа та тіло людини є виявом однієї сутності. Відмінність між ними виникає тоді, коли цю сутність розглядаємо або з боку протяжності, або з боку мислення. Умовою побудови етики, вважав Б. Спіноза, є пізнання тілесних проявів. Людина, підкреслював філософ, діє не зав дяки божественним наказам чи під тиском абстрактних вимог «добра» та прагнень уникнення «зла», а виключно керуючись внутрішнім прагненням до самозбереження, власної вигоди. Досягненню цього заважають різноманітні афекти. Потрапляючи під їхній вплив, людина втрачає волю й перетворюється на раба. Моральність Б. Спіноза розглядав як результат, наслідок перемоги розуму над афектами, як свободу.

Свобода — центральне поняття соціально-етичної концепції Б.Спінози. Свободу філософ тлумачив як панування розуму над почуттями, пізнання над таїнством буття, аскези мудрих над розмаїттям життєвих негараздів. Б. Спіноза «виводить» свободу з пізнання необхідності, узгодженості розуму (свідомості) з необхідністю. «Практика» свободи його фактично не цікавить. Стосовно цього Б. Спіноза дотримується позицій стоїцизму. Ідеалом свободи для нього є вивільнений від життєвої марноти, побутово-практичних протиріч, судових спорів, конфліктів, поміркований муж, головним змістом життя якого є «інтелектуальна любов до Бога», тобто глибока пристрасть до пізнання природи всього сущого. Згідно з дим ідеалом Б. Спіноза вибудовував і власне життя. Як писав Л. Фейєрбах, філософ «вів суворий і поміркований спосіб життя, оскільки він був слабкого, хворобливого складу, вже більш ніж двадцять років страждав на сухоти, так само і за власною внутрішньою спонукою, оскільки він за природою своєю тверезо ставився до життя, задовольняв себе малим, опанував свої пристрасті, ніколи не піддавався надмірному розпачу чи занадто веселому збудженню» (Фейербах Л. История философии // Собр.соч. в 3-х томах. — Т. 1. М., 1967. - С. 343).

Державобудівничі погляди Б. Спінози багато в чому нагадують Т. Гоббса й водночас виходять за межі його соціально-політичної концепції. Тотожність та відмінність поглядів двох видатних мислителів на проблему державного устрою та організацію державно-суспільного життя вдало схарактеризував Л. Фейєрбах: «Б. Спіноза, так само як і Т. Гоббс, — писав він в «Історії філософії», — віддає перевагу способу життя, впорядкованому в державі (status ciuilis), перед природним порядком (status naturalis), в якому люди знаходяться у ворожих відносинах, кожний індивід має стільки прав, скільки має влади та сили для здійснення та вияву, межі його позитивної, природної сили є водночас межами його прав — визначення, яке у нього має також силу для впорядкованого життя держави. Відхиляючись від Т. Гоббса, який вважає необмежену монархію найкращою та найдоцільнішою формою держави, Б. Спіноза у своєму «Богословсько-політичному трактаті»... визначає, навпаки, демократію як найбільш природну форму, яка більш, ніж будь-яка інша, наближається до свободи, яку природа надає кожному, вважає відповідно демократію такою формою правління, яка відповідає меті держави, тобто свободі. У демократії, говорить він там, можна побоюватися безглуздя значно менше, ніж у будь-якій іншій формі держави. Таємниця монархії, говорить він У передмові, прихована в тому, щоб обдурювати людей і за допомогою релігії утримувати їх у страху, щоб вони боролися за своє рабство мов за своє спасіння й вважали не ганьбою, а радше честю проливати свою кров заради пихи однієї людини. Мир, який панує в монархіях... і який нам так сильно вихваляють, є лише миром рабства. Між батьками та дітьми відбуваються більш запеклі сварки, ніж між володарями та рабами. Природа миру не у відсутності війни, а у злагоді душі. Монарх же більше боїться громадян, ніж ворогів. Je suis bon republican [Я добрий республіканець], сказав якось Б. Спіноза» (Там же. — С. 348).

Обстоювання переваг демократії перед монархією робить честь філософу як більш реалістичному мислителю, ніж його монархічно налаштованим попередникам. Змістовний же виклад «засад демократії» Б. Спінозою фактично повертає його до лав прибічників «організованого суспільства»: сувереном у державі завжди залишається народ, проте володарювати в ньому практично повинні високоосвічені особи. «Простому народові, — писав Б. Спіноза, — чужими є істина та властивість розмірковувати»(Спиноза Б. Избранные произведения: В 2-х т. — С. 338).

Демократія повинна впорядкувати релігійне життя, забезпечити недоторканність приватної власності, гарантії комерційної діяльності, сприяти поширенню освіти, розвиткові науки. Головною метою «демократичної держави», згідно з Б. Спінозою. є забезпечення свободи, створення умов, які б звільнили людей від страху за власну безпеку. Будь-які зміни у державі повинні здійснюватися не революційним, а зважено-реформаційним шляхом при збереженні більш-менш стійкого рівня соціальної злагоди.

Революції Б. Спіноза називав не інакше, як «бунтами афектів». Він закликав людей до поміркованості та толерантності, апелюючи при цьому не до страху, як це робив Т. Гоббс, а до мудрості. «Якщо у Т. Гоббса свобода кожного підданого обмежена зазіханнями інших, у кінцевому розумінні — монарха або диктатора, — писав у зв’язку з цим І. Нарський, — то у Б. Спінози межі свободи визначаються лише рівнем розвитку знань, яких завжди вистачить на всіх... Т. Гоббс покладався на залякування, а Б. Спіноза — на мудрість» (Нарский И. С. Западноевропейская философия XVII века. — М., 1974. — С. 266).