Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

Обличчям до людини
Мітель де Монтень

(1533-1592)

«Розум — це зброя, яка містить в собі загрозу для його власника, якщо тільки той не вміє користуватися ним розсудливо й обережно»

Знаменитий французький філософ — скептик, письменник — гуманіст і просвітитель Мішель де Монтень походить з родини гасконських дворян. Сім’я забезпечила юнакові блискучу гуманітарну освіту і виховання, основою яких були знання латинської і грецької мов, античної філософії, передових ідей природознавства. З ранніх літ юнак цікавився працями богословів, сучасними науковими дослідженнями і історією. Мішель навчався в колежі м. Бордо, після закінчення якого займав посаду радника Бордоського парламенту. Пізніше він працював мером цього ж міста, був депутатом Генеральних штатів, у зв’язку з чим на короткий термін відбував ув’язнення в Бастилії. Молодого політика визволила й повернула до активної політичної діяльності Катерина Медичі. Допитливий юнак товаришує з Генріхом IV, виступає за примирення всіх політичних сил, обстоює ідею сильної централізованої влади, єдності і цілісності держави. Він засуджує переслідування гугенотів, піднімає ідею свободи віросповідання, громадянського примирення та порядку.

Головним завдання, покликанням долі Монтень вважав написання своїх знаменитих «Досвідів », над якими працював протягом всього життя. Перше видання книги побачило світ у 1580 р., проте Монтень не припиняє своєї роботи над її вдосконаленням. У сучасному вигляді «Досвіди» — це ґрунтовне дослідження у трьох книгах. До нього часто звертались письменники, мислителі епохи Просвітництва, філософи — енциклопедисти. «Досвіди» містять величезний пізнавальний матеріал: античний і сучасний. Тут — географія і історія, природознавство і медицина, астрономія і особисті спостереження, події політичного життя XVI ст. і, навіть, побутові анекдоти. Проте все це гуртується навколо основних філософських і моральних проблем, які хвилювали людину цього переломного часу.

Головні риси філософського світогляду Монтеня сформувались під впливом громадянських війн, які нищили Францію, змушували шукати моральну підтримку у вченні стоїків. Другим не менш впливовим чинником була руйнація освячених століттями релігійних догм, нові наукові відкриття, накопичення різнопланових і суперечливих знань про світ. Цей чинник підштовхував Монтеня до скептицизму. Характерно, що і стоїцизм, і скептицизм є рисами філософського світогляду Монтеня. У суперечливому поєднанні саме вони надають філософствуванню Монтеня оригінальний методологічний шарм і спрямованість.

Стоїцизм Монтеня спирається на вчення античних філософів. Він любить звертатися до Сенеки і Епіктета, часто цитуючи їх і поділяючи їх погляди по низці питань. Наприклад, Монтень згоден у певних життєвих обставинах підтримати їх позицію щодо смерті і права людини на самогубство, навіть всупереч християнській ідеології. Проте філософ не поділяє суворість принципів античних мислителів. Монтень відстоює гармонійну рівновагу душі і тіла, моральної сили і фізичних уподобань. Саме вони домінують у його розмірковуваннях про добро і зло, задоволення і страждання, життя і смерть.

Разом з тим скептичний склад розуму піддає сумніву непохитність саме цих уявлень. Монтень заперечує абстрактний зміст понять добра і зла. Він переносить їх критерій у індивідуальну людську свідомість. Але скептицизм не приводить Монтеня до нігілізму, що заперечує можливість пізнання істини. Монтень визначає скепсис як «відчайдушний спосіб», яким можна користуватись «зрідка» і «обережно». Свій метод він ретельно виписує в роботі «Апологія Раймунда Сабундського». Тут скептицизм постає як метод контролю за процесом пізнання, щоб останнє завжди визнавало відносність своїх досягнень і уявлень.

Скептицизм у цьому розумінні допомагає Монтеню виробити коректне ставлення до різних гносеологічних форм, наприклад, до догм. Він ставиться до догм і догматизму подвійно: догматизм у пізнанні, як явище впертої і зашкарублої свідомості, ним оцінюється, зрозуміло, негативно. Проте ставлення до священних догматів — позитивне. Саме скепсис критично настроює автора проти будь-якого фанатизму. Будучи щирим християнином і віруючою людиною, Монтень переконаний, що некоректно вважати християнські чесноти кращими, на відміну від інших релігійних уподобань, бо християни, на його думку, скоїли багато ганебного, а інші віруючі часто демонстрували стійкість і відданість своїм релігійним переконанням.

У чому ж, на думку Монтеня, призначення філософії? Автор «Досвідів» вважає, що філософія — це мистецтво жити гідно, що не тільки не виключає, але й передбачує задоволення. Сенс життя — в житті із задоволенням. Проте людину треба навчити «задоволенням». Для цього потрібний вихователь, наставник, який вміє звертатись до людської душі і знає, що таке дійсні задоволення. І для цього краще за все прищепити інтерес до зацікавленого вивчення історії. У свою чергу, вихователь має сформувати певну спрямованість історичного інтересу, яка не вичерпується датами і фактами, але вивчає нрави, ідеали, світогляд минулих поколінь.

За думкою філософа, наставник має власною душею пробуджувати душу свого учня за допомогою душ видатних людей минулого. Тільки таким чином вихователь зуміє пояснити учневі, що означає знати і не знати, в чому полягає мета пізнання, що таке хоробрість, стриманість, справедливість, свобода, до яких меж припустимо боятися смерті, болі або безчестя, які пружини приводять нас до дії, і яким чином у нас виникають настільки різні спонукання. Під керівництвом вихователя учень вчиться спостерігати, розмірковувати і споглядати, що і є таланом людей гідних, тобто любомудрів або філософів.

Філософи часто наголошували, зазначає Монтень, що філософствувати означає вмирати. Дехто розумів це як опікування про гідну смерть. Монтень із таким висновком не погоджується. Дійсно, любомудр не може не замислюватись про смерть. Але остання не потребує якоїсь особливої уваги у порівнянні з життям.

Монтень намагається зрозуміти дійсне місце людини у світі. На відміну від тих, хто, за виразом Монтеня, творить людину, він тільки розповідає про неї і зображує особистість, яка у жодному разі не є перлиною творіння.

Монтень рішуче виступає проти антропоцентризму, який визнає, що людина — то є вінець творіння, а усе, що її оточує, створено й існує стільки століть для зручності і послуг останньої. І тільки тоді, коли людина зрозуміє, чим вона є насправді, вона зуміє спокійно і чесно жити перед собою і Богом. Таку впевненість Монтеню надає як і сам предмет дослідження (людина) — істота мінлива, рухома, здатна до змін і вдосконалення, так і, відповідно, діалектичний метод її пізнання.

Книга Мішеля де Монтеня здається строкатою, зважаючи на значну кількість історичних персоналій. Проте серед такого «натовпу» визначається головний герой — авторське «я», забарвлене різними кольорами. Воно — предмет вивчення і самоаналізу, водночас і мета, і засіб усвідомлення людської природи взагалі. Такий висновок дозволяє констатувати блискуче завершення розгортання ідеї ренесансного гуманізму і зрозуміти місце її носія — такої цікавої постаті, як Мішель де Монтень.