Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

Обличчям до людини
Ніколо Макіавеллі

(1469-1527)

«Люди, скоріш, вибачать смерть батька, аніж втрату майна»

Н. Макіавеллі пройшов цікавий і драматичний життєвий шлях. Він народився й виховувався у збіднілій дворянській родині, де панували порядок і повага до знань, моральних традицій і закону. Отримавши ґрунтовну освіту, майбутній філософ зайнявся практичною політичною діяльністю. Близько 14 років він обіймав посаду секретаря Ради десяти Італійської республіки, виконував відповідальні зовнішньополітичні доручення. Це був час республіканця — реформатора Савонароли, злодія й розпусника Папи Олександра VI Борджіа й тирана Медичі. Перший спирався на поради Н. Макіавеллі у здійсненні соціальних реформ, другий засуджував його теоретичні пошуки як ворожі християнським догматам, третій відсторонив Н. Макіавеллі віл усіх посад і (після тортур і допитів як підозрюваного в змові) відправив у вигнання.

Жорстокість долі не зламала патріотичний і реформаторсько-пошуковий дух філософа. Н. Макіавеллі написав низку філософсько-політичних трактатів, найвідомішими серед яких

є «Нотатки про перші десять книг Тита Лівія» та «Князь». Патріотичний пафос та обґрунтованість політичних порад Н. Макіавеллі не могли залишитися непоміченими. Медичі знову запросили філософа до державної служби. Час, здоров’я та теоретичний запал, на жаль, було втрачено. Н. Макіавеллі помер, не досягши «класично філософського» шестидесяти річного віку, залишивши наступним генераціям право на оцінку (та переоцінку) свого соціально-політичного вчення та державобудівничої концепції.

Як виявилося, оцінка спадщини Н. Макіавеллі була надзвичайно суперечливою. Деякі теоретики вбачали в ньому апологета насильства й жорстокості в державних справах. Ж.-Ж. Руссо називав Н. Макіавеллі «актором політики». Марксистська «Історія філософії* (1957 рік) вбачала в його працях (особливо в «Князі») «цинічну апологію насильства, віроломства та дворушництва в політиці». Ми дотримуємося дещо іншої оцінки. І в теорії, і в політичній практиці Н. Макіавеллі був реалістом. Він прямо й чесно писав про те, до чого підводив теорію історичний досвід соціальних та політичних відносин і що, на його думку, могло послужити інтеграції, зміцненню його вітчизни. Н. Макіавеллі щиро сказав про те, про що політики та філософи вважали за краще помовчувати, допускаючи його реалізацію на практиці. Саме тому, правильно відзначає А. Грамші, «великі політики розпочинають з проклять Н. Макіавеллі, з оголошення себе антимакіавеллістами для того, щоб мати можливість свято слідувати його правилам, упроваджувати їх у життя» (Грамши А. Искусство и политика: В 2-х т. — М.,1991.— Т. 1. — С.276). Додамо до цих слів лише те, що таку позицію займають і деякі «теоретики філософського фронту». Сталіністи, наприклад, аж ніяк не погоджувалися зі своєю близькістю до «макіавеллістів». Вони шельмували філософа, хоча, мабуть, добре розуміли, що Н. Макіавеллі та «макіавеллізм» — це зовсім різні речі.

Долаючи тоталітаризм у теорії, ми повинні ще раз уважно про читати Н. Макіавеллі, зважити на історичний характер його політичних настанов, піднестися над тогочасними (й сьогоденними) соціальними обставинами й осягнути зміст тих положень, що революціонізували соціальну теорію, зумовили її поворот у нове світоглядове річище. Зупинимося на цьому детальніше.

Як освічена людина, Н. Макіавеллі добре знав праці своїх попередників — гуманістів, розумів конструктивний зміст обґрунтованої ними ідеї людини як самоцінної й такої, що самозабезпечує себе, істоти, центру великого Космосу та соціально-суспільного життя. Проте як політик і практик він розумів і інше: «почуття» та «краса», звеличенню яких у людині гуманісти присвятили десятки й сотні фундаментальних праць, проблеми людини у соціальному контексті не розв’яжуть. У способі життя людей, у соціальних відносинах є щось таке, що виходить за межі «гуманістичних вимірів» приблизно так, як виходило воно за межі «релігійної ідеї».

Узагальнюючи практичний досвід історії, Н. Макіавеллі зробив фундаментальне відкриття: життєдіяльність людей ґрунтована на індивідуальному матеріальному інтересі. Людина, писав флорентійський філософ, радше забуде й пробачить вбивство батька, ніж вилучення майна! Ці слова стали крилатими, облетівши цілий світ, а у філософії Н. Макіавеллі були опорними. Розвиваючи вчення про природний егоїзм людини, зумовленість егоїзму матеріальним інтересом, а ширше — приватною власністю, Н. Макіавеллі завершив справу, розпочату античними мислителями, зокрема Демокрітом, Платоном та Арістотелем. Філософ чітко показав, що матеріальний інтерес, тобто приватна власність, є рушійною силою суспільного життя людей, що саме в приватній власності лежить ключ розгадки таємниці соціальної інтеграції (чи дезінтеграції), що саме приватна власність зумовлює спрямованість соціальних процесів, напруженість соціальних конфліктів, поведінку людей практично в усіх сферах їхнього суспільного життя.

Якщо це так, міркував Н. Макіавеллі, то виникає парадоксальна ситуація: матеріальні інтереси (потреби, запити) людей можуть не тільки не збігатися, а й суперечити один одному. Для уникнення конфліктів, очевидно, потрібні якісь «надіндивідуальні» сила та воля, які б утримували людей від конфронтації. Досвід показує, що релігія та мораль такими силами бути не можуть. Саме тому, робить висновок Н. Макіавеллі, й потрібна держава як механізм регуляції інтересів і майнових (приватновласницьких) суперечок. Служіння державі, зміцнення її позицій — мета і сенс людського життя. У цьому ж Н. Макіавеллі вбачав запоруку реалізації людського щастя. Філософ відкидає релігійне вчення про державу й обґрунтовує розуміння державної влади як юридичної організації, яка ґрунтує свою діяльність на певних законах.

Звільнення вчення про державу від «теологічних нашарувань » (тобто від Бога) було другим фундаментальним філософським відкриттям Н. Макіавеллі. Воно поклало початок розгляду держави, за словами Н. Макіавеллі, «людськими очима», аналізу природних законів її (держави) розвитку, спираючись на досвід, розум, пізнання, а не на теологію.

Підкреслюючи роль Н. Макіавеллі як великого реформатора соціально-філософської теорії, хотілося б звернути увагу ще на одне його відкриття, яке чомусь у літературі не популяризують. Йдеться про розуміння філософом співвідношення двох реальностей: «суспільства» (соціуму) та «держави». Філософська традиція від Античності до Відродження ці реальності ототожнювала. Н. Макіавеллі першим показав, що це — різні речі, що суспільне життя є реальністю більш широкого масштабу, ніж держава, що держава е однією із складових суспільства, його організаційним стрижнем, що вона виконує інші (притаманні лише їй) функції.

Зазначене відкриття дало поштовх для розвитку нової теоретичної дисципліни — політології, виходу останньої з предметного кола соціальної філософії. Н. Макіавеллі часто характеризують як політолога. І це правильно, хоча, звичайно, він — постать більш широкого філософського пошуку.

Ми називаємо Н. Макіавеллі соціальним філософом, залишаючи за ним право бути батьком — фундатором політології. Як соціальний філософ, Н. Макіавеллі здійснив революцію в суспільствознавстві: розірвавши більш ніж 1500-річну традицію теологічних ілюзій, він повернув пізнання до реальності. Як політолог, Н. Макіавеллі був сином свого часу. Його політичні настанови мають конкретно-історичний характер і саме в цьому контексті підлягають теоретичному розглядові.

Як відомо, Італія доби Н. Макіавеллі переживала період роздробленості, суперництва окремих держав та провінцій, вторгнення французьких, іспанських, німецьких завойовників, низки народних повстань, безсилля та злодіянь духівництва, розбещеності дворянства. Для виходу із соціальних катаклізмів, а головне — для збереження свого статусу як самостійної держави, вона потребувала інтеграції, об’єднання земель, мобілізації зусиль, нової внутрішньої та зовнішньої політики. Н. Макіавеллі добре розумів, що в цій ситуації є лише один засіб: зміцнення державності.

Понад те, опанувавши політичний досвід Франції та Іспанії, Н. Макіавеллі дійшов висновку, що ключовою проблемою застосування цього засобу є проблема сильного володаря. Зміцненню державності та посиленню ролі володаря Н. Макіавеллі й підпорядковує свою політичну концепцію. Його політична наука, зазначав Н. Грамші, є своєрідною філософією часу, який прагне до створення абсолютних національних монархій — політичної форми, що допускає й полегшує подальший розвиток буржуазних продуктивних сил.

Суспільно-громадське життя, стверджував Н. Макіавеллі, визначає «фортуна» — тобто об’єктивна закономірність. Людина (як розумна істота) може пізнавати її, використовувати (закон) з метою осягнення «блага». Історія рухається «від несвободи до свободи», до більш глибокого блага людей. Водночас розвиток історії, на думку Н. Макіавеллі, йде суперечливо. Адже його «дійові особи» — люди — переслідують не тільки загально-історичні, а й власні цілі. Для впорядкування різно-спрямованих прагнень потрібна сильна держава, а для керівництва — досвідчений і твердий у своїх рішеннях політик.

За переконанням філософа, духівництво (папство) не здатне до керівництва державою. Воно розбещене багатством, брехливістю, хабарництвом. Християнська ідея не чинення опору злу насильством також не може відігравати роль інтегративної духовної настанови. Зі злом треба боротися іншими засобами, особливо тоді, коли йдеться про інтереси держави та народу. Н. Макіавеллі обстоював роль сильного володаря, який в ім’я великої мети — національного об’єднання Італії— стосовно ворога може вживати всі засоби боротьби: вбивство, зраду, обман тощо. «Досвід нашого часу показує, — писав філософ, — що великі справи творили саме володарі, які мало зважали на обіцянки, вміли хитрістю крутити людям голови і врешті-решт перемагали тих, хто покладався на чесність... Володарю необхідно володіти духом настільки гнучким, щоб обирати напрямок, указаний віяннями та мінливістю фортуни, і, як я зазначив вище, не ухилятися від шляху добра, якщо це можливо, але вміти стати й на шлях зла, коли це необхідно» (Макиавелли Н. Государь. — М., 1990. — С.52).

Володар повинен уособлювати якості людини та звіра, писав Н. Макіавеллі, а серед звірів слід уподібнитися до лева та лисиці. Це допоможе володареві «розігнати вовків», перемогти ворогів і убезпечитися від поразки.

Звичайно, такі настанови Н. Макіавеллі, як «людей потрібно або пестити, або знищувати», «горе тому, хто зміцнює чужу величність», «той, хто володіє державою, повинен передбачати всі образи, щоб розквитатися за них одразу», «якщо вже потрібно вибирати, то треба вибирати страх», не можуть не викликати у сучасника негативної моральної оцінки. Проте справа полягає саме в тому, що Н. Макіавеллі «виводить» політику із сфери морального підпорядкування та оцінки. Він узагальнив політичну практику свого часу, сконструював своєрідну абетку політичної поведінки володаря в обставинах цієї історичної реальності, й не більше.

Г. Гегель назвав книгу Н. Макіавеллі «Князь» «знаменитою» й у моральному вимірі правомірною. «Цю книгу, — писав він у «Філософії історії», — часто з огидою засуджували як пронизану найжорстокішою тиранією; проте Н. Макіавеллі, керуючись високою свідомістю формування держави, формулював ті правила, відповідно до яких мали формуватися держави в обставинах того часу». Подібну ж оцінку Н. Макіавеллі давали й такі теоретики, як К. Маркс, М. Вебер, Р. Арон, В. Парето, О. Конт, Е. Дюркгейм.

Дослідники звертають увагу на величезну популярність праць Н. Макіавеллі серед державних діячів більш пізнього періоду. «Князя» читали У. Черчілль та Ф. Рузвельт, часто цитував Отто фон Бісмарк. Вона була «настільною» у Б. Муссоліні та А. Гітлера.

Дехто може зауважити, що Н. Макіавеллі є популярним серед політиків тоталітарного типу, що низка положень його праць увійшли до системи нацистської ідеології, що на сьогодні вони втратили свою актуальність і що творчість Н. Макіавеллі не заслуговує на скрупульозне вивчення. Ми б з такими зауваженнями не погодилися. Н. Макіавеллі є популярним серед усіх. Тільки одні про це говорять відкрито, а інші вважають за краще помовчувати. Справа полягає в тому, що політичне життя споконвіку дає такі повороти, в яких (без урахування порад великого флорентійця) можна одразу ж опинитися на узбіччі або й у кюветі.

З іншого боку, поради Н. Макіавеллі не слід сприймати як абсолют. Багато з них справді мали сенс лише для історичних та національних умов його часу. Некоректним є й перекручення Н. Макіавеллі у світлі «макіавеллістів» XX сторіччя, які випинають на передній план (як нібито головні у Н. Макіавеллі!) насильницькі методи ведення політики. Н. Макіавеллі радив залучати ці методи лише у виняткових випадках, зважувати всі обставини, прислуховуватися до голосу народу, жити з народом у злагоді тощо.

Перу Макіавеллі належать і такі твори, як «Золотий осел», «Казка про архидиявола Бельфагору», «Мандрагора», «Провійськове мистецтво», «Історія Флоренції».

Отже, Н. Макіавеллі треба вивчати. Тим паче, вивчати як соціального філософа, оскільки саме в цій галузі пізнання він вивищує себе як мислитель, що започаткував нову традицію соціального філософствування — традицію розгляду суспільства як системи, інтегрованої (або дезінтегрованої) матеріальними інтересами людей, відносинами власності, а не лише релігійною ідеєю, як вважали впродовж півторатисячолітнього періоду.

Сила Н. Макіавеллі полягає в тому, що він одним із перших, якщо взагалі не першим, перебрав на себе відповідальність за спростування теологічної моделі держави (й суспільства взагалі) й водночас побудови її «світської» моделі, ґрунтованої на матеріальному інтересі людини. Це був видатний крок уперед у царині суспільної думки. Його можна назвати першою революцією в суспільствознавстві, революцією, яка започаткувала вивчення суспільства в контексті його власного розвитку, а не лише як прояву «єдиного» та «божественного». Звичайно, релігійні положення не зникли в небуття. Вони продовжували впливати на зміст нових філософських моделей суспільства, хоча й не завжди цей вилив можна простежити безпосередньо. Саме в цей час в духовно-політичному просторі Європи з’явились перші паростки реформаційних підходів. їх провідниками були французький політичний мислитель і соціолог Жан Боден, німецький політичний діяч і теолог Мартін Лютер, ідеолог народної реформації в Німеччині Томас Мюнцер, великі швейцарці Ульріх Цвінглі та Жан Кальвін. Вістря критичних стріл реформаторів було спрямовано, насамперед, на Церкву. Однак за своїм реальним значенням воно вийшло за ці межі й перетворилось на своєрідний суспільний рух, який визначив (разом з Відродженням) основний зміст епохи переходу від феодального суспільства до індустріального, від середньовічної релігійної культури до світської європейської культури Нового часу. Головною фігурою цього переходу став нідерландський філософ — гуманіст Еразм Роттердамський.