Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

У пошуках вічного
Авероес (Абу-аль-Валід Мухаммад Ібн-Ахмад Ібн-Рушд)

(1126-1198)

«До досконалості ведуть не аскетизм і релігійний екстаз, а наука і філософія»

Доля Аверроеса — і щаслива, і трагічна. Колосальні пізнання науковця та філософа підштовхнули його до вільнодумства, обґрунтування власної позиції щодо актуальних проблем гносеології та логіки, філософії та релігії, медицини та астрономії, фізики та алхімії, соціальних наук та етики. Його погляди не завжди збігалися з офіційною точкою зору. Через Це, попри високий авторитет і посади, Аверроес зазнав гонінь і переслідувань, визнання як видатного мислителя і заборону книг за його авторством, аж до вилучення їх з бібліотек і спалення.

Народився Аверроес в м. Кордова, Іспанія, в сім’ї спадкоємних суддів, отримав добру філософську і медичну освіту та мусульманське виховання. За рекомендаціює впливового на той час мислителя і придворного лікаря Ібн-Туфайла, альмохадський халіф Абу Йа куб Юсуф доручив Ібн-Рушдту скласти коментарі до вибраних праць Арістотеля. Після успішного виконання завдання, філософ отримав посаду верховного надія (судді) в Севільї. Пізніше таку ж посаду він обіймав у Кордові, а згодом повернувся до столиці, зблизився з сином халіфа, ставши його лікарем і порадником. В останні роки життя Ібн-Руштд впав у немилість до халіфа, був зісланим, а з часом виправданим і повернутим до двору.

Серед філософських праць Аверроеса вирізняються великі, середні та малі коментарі до творів Арістотеля (за ці дослідження філософ отримав прізвисько «Великого коментатора»), книги «Спростування спростування» та «Роздуми, що виносять рішення щодо зв’язку між філософією та релігією».

Як і його попередники, Аверроес значну увагу приділяв обґрунтуванню переваг розуму над вірою, пошукові нових аргументів на захист філософії, обмеження теології та цінності дійсності, а не ілюзійної істини. Філософ обстоював ідею вічності світу на противагу теологічній концепції його творення Богом, визначав вічне існування матерії, руху, простору та часу. Визнаючи буття Бога, філософ підкреслював, що Бог і матерія спів розмірні за часом. Матеріальний світ є нескінченним у часі, але обмежений у просторі. Час існує і може бути досягнутим лише завдяки рухові. Рух є внутрішня сутність матерії, можливість, яка існує в матерії. Він заперечував акт «творення» світу й водночас визнавав Бога як своєрідного «першодвигуна», «серця космічного організму», що діє з необхідності, а не ґрунтує її (необхідність) сам. Бог у Аверроеса постає у вигляді «єдиного інтелекту», що визначає порядок світу, його внутрішню енергію й виявляє себе в діяльності.

Аверроес висунув теорію про подвійну істину — філософську і релігійну, чим викликав різку критику з боку ортодоксально налаштованих церковників.

Людину Аверроес розглядав як «чудесний витвір природи», що встановлює зв’язок між чуттєвими та абстрактними реальностями, має тіло та душу, є політичною й діяльною Істотою, самостійно (спираючись на пізнання) прямує до вдосконалення в соціально справедливому суспільстві.

Підкреслюючи безсмертя душі, Аверроес водночас підкреслює й безсмертя тіла. Воскресіння у потойбічному світі, вважав філософ, має не тільки духовний, а й тілесний характер. При цьому безсмертним є не окремий індивід, а людський рід, всезагальний розум як утілення спадкоємного, тяглового зв’язку всіх генерацій.

Людина живе у суспільстві, вигляд і структуру якого Аверроес ототожнював з державою. Вчення про державу філософ виклав, практично повністю повторивши головні висновки Платонової «Держави», частково — Арістотелевої «Політики».

Інтегративною підвалиною «суспільства — держави», згідно з Аверроесом, є поділ праці, взаємодоповнення та взаємопідпорядкування професій. Будь-яка людина, обравши ту чи іншу професію, може з часом досягти майстерності й завдяки цьому посісти вигідне місце в суспільстві. Усіх громадян Аверроес поділяв на три соціальні стани. Одні створюють матеріальні блага. Інші — забезпечують захист держави, треті — займаються вихованням та освітою громадян, керують суспільними та державними справами. Важливою функцією держави Аверроес вважав виховання громадян, розвиток їхніх чеснот. Освіту та виховання, на його думку, слід розпочинати не з музики, як вважав Платон, а з логіки, математики, геометрії та астрології; згодом можна перейти до музики, оптики, механіки та фізики; вершиною виховання є метафізика.

Філософ розглядав методи виховання стосовно різних соціальних станів, повторював думку Платона про необхідність вилучення «шкідливих казочок» (міфів), урахування особливостей чоловічих та жіночих професій та обов’язків тощо. Особливу увагу Аверроес приділяв вихованню воїнів, зі складу яких обирають голову (керівника) ідеальної держави. Останній має володіти певним набором чеснот і вмінь, провідними серед яких є фізична досконалість, любов до теоретичних наук (мудрості), незлобивість і хоробрість, великодушність і рішучість, красномовство і проникливість, а головне — володіння чимось таким, що вирізняє його з-поміж середовища громадян.

На відміну від аль-Фарабі та Авіценни, Аверроес не наділяв голову держави ніякими надприродними «жрецькими» якостями та функціями. Увесь пафос його вчення про державу та її керівництво спрямований на обмеження влади церковників, на піднесення авторитету науки, освіченості, громадянськості. Як пише А. Сагадєєв, соціальна доктрина Аверроеса ще не досягла вершин гуманізму європейських мислителів Нового часу й багато в чому контрастувала з ним. Водночас це вчення було співзвучним ідеям Відродження, оскільки з цими ідеями його зближувала глибока переконаність в організації суспільного життя на твердому фундаменті наукового знання, у можливості відсторонення від влади представників духівництва та богослов’я.

Випереджуючи свій час, Аверроес стверджував, що до досконалості ведуть не аскетизм і не містичний екстаз, а наука і філософія; він обстоював ідею справедливого суспільства; рівність жінок і чоловіків, особливо щодо участі у державних справах.

Роздуми Аверроеса про суспільство та державу знайшли продовження в творах представника іспано-магрібської науково-філософської школи Ібн-Халдуна (1332-1406), перекладах його праць, зокрема, коментарів Аверроеса до арістотелівських праць «Про небо», «Продушу», «Метафізика» та інших такими мислителями, як Михайло Скотт і Герман Немець, трактатах та усних виступах магістра Паризького університету Сігера Брабантського(бл. 1240-1281 або 1284) та його сподвижника Боеція Дакійського. Послідовників Аверроеса пізніше стали називати «аверроїстами», а їхнє вчення — «аверроїзмом». Воно поширювалось як опозиційне щодо західноєвропейської філософії середньовіччя. «Августиніанці» — послідовники Августина Блаженного — засуджували його як єретичне, хоча й використовували деякі ідеї для обґрунтування власних ідей та концепцій.

Своєрідну філософську школу «августиніанців» становив францисканський орден, шерег представників якого були викладачами Паризького університету — надзвичайно відомого, впливового та престижного навчально-наукового закладу середньовічної Європи. Паризький університет, особливо філософський факультет, став центром антиаверроїзму, центром відродження августиніанства, поєднання науки та арістотелізму з християнськими традиціями у філософії та культурі.

Іншим науково-філософським центром Європи був Оксфордський університет (Англія). Оскільки контроль з боку Римської курії тут був значно слабкіший, в університеті провадили проантичні філософські читання, здійснювали переклади творів античних та арабомовних філософів, вільно інтерпретували досягнення природничої науки та практики. Найвідомішим мислителем цього періоду був Роджер Бекон. Характерно, що він був «магістр мистецтв» Оксфордського і викладач Паризького університетів. Характерним є також і те, що в останньому навчався знаменитий теолог, один із батьків християнської філософії Фома (Томас) Аквінський.