Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

Перші філософи
Арістотель

(384-322 pp. до н. е.)

«Здається, найбільш приємною є людина, яка поступає згідно з розумом, служить розуму і найкращим чином користується ним»

Роздуми великого Платона про досконале суспільство та підготовку людей до життя в ньому продовжив його геніальний учень, систематизатор усієї античної філософії, обдарований і фундаментальний мислитель Арістотель.

Доля Арістотеля, як, власне кажучи, й кожного нетрадиційно мислячого філософа, є і щасливою, і драматичною. Серед її головних віх виокремлюють навчання в Академії Великого Платона, виховну діяльність при дворі македонського царя Філіппа з його сином, майбутнім полководцем Олександром Македонським, пізнавальні подорожі до Індії та Єгипту, заснування власної школи — Лікею — в Афінах, прижиттєве визнання як геніального мислителя й різке засудження як прибічника македонян, переслідування за релігійними мотивами й, нарешті, втечу з Афін та безвісну смерть на острові Евбея.

«Я поважаю Арістотеля нарівні зі своїм батьком: якщо йому я зобов’язаний життям, то Арістотелю — усім, що робить його цінним», — говорив полководець про свого вчителя. Ці слова міг би повторити кожен, хто навчався у Арістотеля безпосередньо або вивчав його твори впродовж майже двох з половиною тисячоліть історії розвитку філософської думки.

Теоретична діяльність Арістотеля розпочалася з критики філософом свого знаменитого вчителя — Платона. Мотиви та спрямованість цієї критики читачеві відомі: Арістотель не приймає платонівське вчення про «ідеї» як самостійні сутності, що передують існуванню конкретних речей. «Платон мені друг, але істина — дорожче». Цей вислів Арістотеля ввійшов у наше життя як символ правдоборства, наукової і життєвої правди, непримиримості до несправедливості. Щоправда, у своєму власному вченні про «форму» та «матерію» Арістотель фактично дійшов тих самих висновків, що й Платон. Проте оскільки факт критики Платона мав місце у творчості Арістотеля, то для більшості філософів він постає як «матеріаліст», хоча насправді таким Арістотель ніколи не був.

Як і інші мислителі, Арістотель намагався об’єднати в «єдиному» два рівня — матеріальний та духовний, досить часто вагався між ними й тому постає радше за все як дуаліст, що тяжів все ж таки до «духовного» та «першодвигуна», а не до «матерії» та «саморозвитку».

Визнаючи «першоматерію» як підставу будь-якого буття, Арістотель водночас підкреслює роль «душі» як форми, реалізації «першої ентелехії» природного тіла, називає «душу» панівним принципом усього, що існує. Ця загально-філософська, методолого-світоглядова позиція пронизує фактично всі твори Арістотеля. Не є винятком і його праці з етики та політики. Незважаючи на реалістичне підґрунтя, соціальне вчення Арістотеля у прихованому вигляді містить у собі ідею «кінцевої мети» («душі», «ентелехії»), яка визначає характер та спрямованість життя й діяльності мови в суспільстві, форми організації останнього тощо.

Арістотель відомий як мислитель — енциклопедист. У своїх чисельних працях він розгортає широку палітру природничо-наукового освоєння дійсності («Про фізику», «Про небо», «Про походження тварин», «Про душу»); обґрунтовує основи логіки («Органон», «Категорії», «Аналітика», «Топіка»)та метафізики («Метафізика»); аналізує закономірності ораторського мистецтва та риторики («Поетика», «Риторика»); викладає основи етики та моралі («Нікомахова етика»).

Філософія (за Арістотелем) ділиться на теоретичну (етика і політика), мета якої — знання для діяльності, і поетичну (риторика, поетика) з метою здобуття знання для творчості. При цьому, теоретичну філософію Арістотель ставить вище за практичну і поетичну, а «першу філософію» розміщує на вершині всіх теоретичних наук загалом.

Практично вперше в історії Арістотель здійснив класифікацію наук; описав «матерію» як можливість буття і одночасно як певний субстрат; розробив оригінальне вчення про душу; побудував таблицю категорій пізнання; заклав теоретичні підвалини логіки та філософської теорії моралі.

Принциповим є вчення Арістотеля про матерію і форму. Він доводить, що в основі всього матеріального буття лежить вічна і незмінна першоматерія, яка «ні з чого не виникає і не знищується». Філософ аж ніяк не сумнівається в реальності зовнішнього світу, однак серед причин його існування (і руху) поряд з «матеріальними» і «діяльними» називає «формальні» причини і цільові (кінцеві). «Першоматерія», за Арістотелем, пасивна. Сама собою вона не може «створити» нічого тілесного. «Тілом» вона стає завдяки активності форми (закладеній в ній самій, але існуючій незалежно від неї). Наступним логічним кроком Арістотеля було визнання «першопоштовху», а за ним — ідеї Бога, як першопричини і першодвигуна всього сущого. Коливання Арістотеля між різними засадами створює досить помітну невизначеність, плутанину, яка дає підстави для різноспрямованого трактування і використання його вчення.

Досить складним є також вчення Арістотеля стосовно переходу від матерії до свідомості. Філософ знову таки коливається між протилежними полюсами, поперемінно стверджуючи залежність душі від «тілесного стану» або ж поясненням життя активністю душі: «якщо душа розсіюється, — писав філософ, — тіло руйнується».

Видатні заслуги делегуються Арістотелю і як логіку. Філософ скрупульозно описує і систематизує основні форми мислення (поняття, судження, умовивід); формулює закони логічного Мислення; вибудовує теоретичні підвалини логіки, які впродовж віків вважались основою — основ формальної логіки як науки.

Свої соціально-філософські погляди Арістотель найповніше представив знаменитою працею «Політика».

Людина, вважав філософ, є «істота політична». На відміну від усієї живої природи, лише людина має здатність до чуттєвого сприйняття таких понять, як «добро» та «зло», «справедливість» та «несправедливість». Саме тому людина й живе у «суспільстві», фундамент якого, на думку Арістотеля, становлять сім’я та держава. Моральне підґрунтя — засада засад життя людини в суспільстві. Без моралі, вважав філософ, людина перетворюється на «нечестиву» й «дику» істоту, «низьку в своїх статевих та смакових інстинктах». Найглибшою моральною домінантою суспільного життя Арістотель вважав справедливість.

Будучи політичною (й моральною), людина, згідно з Арістотелем, є водночас істотою діяльною. Призначення людини — розумна діяльність, а призначення досконалої людини — прекрасне виконання розумної діяльності, узгодження будь-якої справи з особливою доблестю, що характеризує її. Діяльність, вважав Арістотель, має бути добродійною. Умовами ж останньої є: 1) свідомість людини щодо своєї діяльності; 2) розгляд діяльності не як засобу, а як самоцілі; 3) твердість у дотриманні певних принципів, головним з яких є принцип справедливості. Діяльність, яка збігається з внутрішніми якостями людини, є блаженством. Найвище блаженство — у побуті, що є самоціллю будь-якої діяльності. Згідно з Арістотелем, блаженство у побуті здійсненне лише для вищих верств (класів) суспільства. Що стосується рабів, то їхня доля — фізична праця. Поділ суспільства на рабів та рабовласників для Арістотеля є фактом природним і незаперечним. «Для однієї людини, — писав філософ, — корисно й справедливо бути рабом, для іншої — паном, так само, як потрібно, щоб один елемент підкорявся, а інший панував у межах того володарювання, яке дароване йому природою».

Як бачимо, Арістотель є прихильником і захисником рабовласницького устрою. Інституцію рабства він пояснює «природним плином подій». Статус раба визначає, згідно з Арістотелем, його душевний стан: «Хто за природою своєю, — писав філософ, — належить не самому собі, а іншому, той за природою є раб». «Приналежність іншому», у свою чергу, визначається розумовими здібностями людини. Рабом, згідно з Арістотелем, завжди виявляється той, хто має розуму лише стільки, скільки потрібно для виконання наказів іншого. Люди шляхетного походження не можуть називатися «рабами» навіть тоді, коли вони потрапляють у полон у результаті війн, військових зіткнень. Отже, питання «раба» більшою мірою стосується «варварів», а не греків, як людей вільного й гордовитого духу та шляхетного походження.

Ідея «рабства», як природно зумовленої системи підпорядкування одних людей іншим, зроблена Арістотелем засадовою стосовно «правильного державного устрою», який виникає у сім’ї та з об’єднання сімей у поселення.

Згідно з Арістотелем, все суспільне життя людей відбувається в межах держави, яка є «різновидом спілкування». Головними напрямками спілкування є: 1) спілкування в рамках сім’ї; 2) спілкування в контексті ведення суспільних справ; 3) спілкування для обміну благами. Якщо хтось живе за рамками держави, той, на думку Арістотеля, або знаходиться «вище людини», або є нерозвиненою істотою щодо моралі.

Вивчивши різноманітні типи держав — афінську демократію, спартанський устрій життя, македонську монархію та інші, Арістотель дійшов висновку, що для побудови ідеальної держави «революційні зміни», спрямовані на «перетворення» людської природи, не потрібні. Треба лише вдосконалювати суспільний устрій згідно з природним розподілом суспільства на класи та з урахуванням внутрішньої природи людини. Серед пануючих класів треба забезпечити злагоду. Цього можна досягти «усередненням власності». Найкращий державний устрій досягається там, де стерті протиріччя між дрібними та великими власниками, де головну масу суспільства становить «середній елемент».

Під «середнім елементом» Арістотель, знову ж таки, мас на увазі лише один з панівних класів — рабовласників. Термін «середній» означає у Арістотеля середній розмір майна стосовно багатших та бідніших верств рабовласників.

На відміну від Платона, ідеальна держава, згідно з Арістотелем, можлива не в минулому, а в майбутньому. Він не тікає від дійсності, як Платон, а намагається розібратися в її протиріччях, тенденціях, обріях розвитку. Це дає підстави вважати Арістотеля більшим реалістом у розв’язанні соціальної проблематики, ніж Платона.

За всієї утопічності прагнень Арістотеля щодо побудови ідеальної держави, його соціальні погляди входять до скарбниці загальнолюдських надбань як пошук розв’язання соціальних проблем через злагоду та «усереднення». Політичне вчення Арістотеля, зазначає В. Ф. Асмус, має надзвичайно велику теоретичну й ще більшу історичну цінність. Проект ідеальної держави, окреслений Арістотелем, як і будь-яка утопія, є сумішшю рис вигаданих, на відміну від існуючих форм державності, та рис, Що відбивають реальні історичні відносини суспільства, в якому цей проект було розроблено. Особливість Арістотелевої «Політики» полягає в тому, що в ній риси реальні, історичні переважають над утопічними.

Економічний та політичний занепад Греції не міг не позначитися на зміні орієнтації соціально-філософських пошуків стародавніх філософів. їхня спрямованість на активне політичне життя, громадську позицію, участь у державних справах поступово заміщується орієнтацією на індивідуально-особисте благо, моральні цінності, скепсис, агностицизм. З часом інтерес до філософії падає взагалі. Приходить період містики, релігійно-філософського синкретизму, християнської філософії. Філософія потрапляє в полон теології. І все ж таки навіть у період, що передував зазначеному підпорядкуванню, філософи намагалися знайти й відстоювати власне розуміння сенсу суспільного життя, що відрізнялося від релігійного призначення людини, способу її самовизначення в складних і незрозумілих життєвих обставинах.