Теорія і методологія географічної науки - Мирослава Влах 2018

Головні теоретико-методологічні проблеми суспільної географії
Номінація науки

Мета суспільної географії — вивчення походження структури, функціонування просторово-часових властивостей суспільно-територіальних систем.

Функції суспільної географії: теоретична, конструктивна (практична), просвітня, виховна.

Історичний суспільно-географічний дискурс і проблема номінації науки у зв'язку зі зміною її змісту.

Співвідношення понять: політична арифметика, камеральна статистика, статистика, антропогеографія, економічна географія, культурна географія, соціально-економічна географія, економічна і соціальна географія, нова економічна географія, географія людини, гуманістична географія, нова культурна географія, гуманітарна географія, суспільна географія, соціально-економічна і гуманітарна географія, соціоноосферна географія, нова суспільна географія, суспільне землезнання.

Результати опитування суспільно-географів про доцільну на сучасному етапі розвитку назву науки: суспільна географія (як короткий варіант) або соціально-економічна і гуманітарна географія (як розгорнутий варіант) (А. Трейвиш «Как нас теперь называть (о содержании и наименовании нашей науки)», 2011).

Політична арифметика (грец. άριθμος — число і τέχνη — мистецтво управляти державою) як загальна назва праць когорти англійських учених XVII ст., які уперше використали методи кількісного аналізу для вивчення соціально-демографічних процесів (J. Graunt «Natural and political observations upon the bills of mortality, chiefly with reference to the government, religion, trade, growth, air, diseases etc. of the city of London», 1662; W. Petty «Political Arithmetic», 1683). За В. Петті, політична арифметика є наукою про структуру населення та його природні зміни.

Камеральна статистика (лат. camera — кімната, казна) — описове державознавство окремих країн із характеристикою головних параметрів держави (територія, кордони, устрій, бюджет, окремі галузі господарства та ін.). Камеральна статистика започаткована Ґ. Ахенвалем у праці «Нариси найновішого державознавства» (G. Achenwall «Abrisse der neuesten Staatswiaaenschaft», 1749). З плином часу статистичні методи представлення і обчислення параметрів держави та її елементів утворили окрему науку — статистику, а «описове державознавство» звузилося до т. зв. галузево- статистичного напрямку у соціально-економічній географії (А. Голиков, Я. Олійник, А. Степаненко, 1996).

Термін антропогеографія (грец. άνθρωπος — людина і γεωγραφία — землеопис) запропонував Ф. Ратцель в однойменній праці (F. Ratzel «Anthropogeographie», 1882, 1891).

Антропогеографія досліджує причинові відносини людини до всіх головних географічних явищ: до твердої поверхні, вод, атмосфери, рослинного і тваринного світу (С. Рудницький, 1905; М. Дольницький, 1919).

Економічна географія вивчає сучасний стан окремих галузей господарчого життя народу (сільського господарства, гірничої та обробної промисловосте, торгівлі, шляхів та засобів зносин) у їхньому географічному поширенні. Економічна географія описує окремі галузі народногосподарчої діяльності, з'ясовує залежність її від місцевого географічного середовища, вивчає вплив на неї загальних природних, економічних та культурних умов. Нині поширюється погляд, що економічна географія — це наука про економічні райони та їхні взаємовідносини (К. Воблий, 1929).

Економічна географія — базисна дисципліна суспільної географії на рівні зі загальною суспільною географією, географією населення, соціальною географією, географією культури, політичною географією, суспільно-географічною комплексо- і системологією, регіональною суспільною географією (О. Шаблій, М. Влах, Л. Котик, 2015).

Культурна географія (англ. cultural geography) історично виникла як особливий напрямок в географії, предмет дослідження якого просторові і культурні відміни між реґіонами Землі, пов'язані з ідентифікацією географічного простору з погляду його культурної самобутності. Напрямок заснований К. Зауером. Учений використовував поняття культурний ландшафт як своєрідну проекцію культур на природний ландшафт (С. Sauer «The Morphology of Landscape», 1925). Ідеї К. Зауера продовжили Р. Гартшорн і В. Зелінський. Р. Гартшорн вивчав традиції і поведінку населення різних територій, зокрема пояснив політичну поведінку виборців (R. Hartshorne «Recent Developments in Political Geography, I», 1935; «The nature of Geography», 1939; «Perspective on the nature of geography», 1959). В. Зелінський створив концепцію вернакулярних районів, які не пов'язані з адміністративними межами чи економічною діяльністю; розглядав питання місцевих культурних відмін, формування територіальних спільнот людей (W. Zelinsky «The Cultural Geography of the United States», 1973). У 80-х роках ХХ ст. ідеї культурної географії трансформувалися в нову культурну географію.

Соціально-економічна географія — наука про територіальну організацію, комплексний розвиток життєдіяльності суспільства; підсистема (комплекс) суспільно-географічних дисциплін у складі єдиної системи географічних наук («Географічна енциклопедія України», Т. 3, 1993).

Соціально-економічна географія одна із великих і складних віток географії; вивчає геопросторову організацію Ойкумени — земної поверхні, заселеної людьми і перетвореної ними внаслідок господарської діяльності (О. Шаблій, 1994).

Соціально-економічна географія — наука про територіальну організацію суспільства, про суспільно-територіальні комплекси, чинники їхнього формування, структуру, організацію і закономірності розвитку (М. Паламарчук, О. Паламарчук, 1998).

Економічна і соціальна географія — наука про загальні та спеціальні закони й закономірності територіальної організації суспільства, механізми дії та форми прояву їх у територіальних суспільних системах, що функціонують у просторово-часовому географічному просторі (А. Голиков, Я. Олійник, А. Степаненко, 1996).

Нова економічна географія (англ. new economic geography) як новітній етап розвитку економічної географії, що зумовлений зацікавленням економістів і економіко-географів питаннями облаштування простору господарювання. Започаткована працею П. Круґмана «Зростаюча прибутковість і економічна географія» (P. Krugman «Increasing Returns and Economic Geography», 1991), у якій проаналізовано структуру торгівлі і географічного розподілу економічної активності.

Географія людини (англ. human geography) як субнапрямок географії (англ. subfield), який намагається описати та проаналізувати діяльність і поведінку людини, щоб отримати знання про фактори і сили, що впливають на її існування. Географія людини стосується світу людини; фокусується на людській популяції, її діяльності та розселенні; дефініюється за допомогою культурних, історичних, соціальних, політичних і/або економічних термінів (T. Fik, 2000).

Географія людини як наука має справу зі світом, яким він є і яким він може бути; акцентує увагу на людей: де вони розміщені, що їм подобається, як вони взаємодіють з простором, які види ландшафтів користування (англ. what kinds of landscapes of human use) створюють на природних ландшафтах, які займають (J. Fellmann, A. Getis, J. Getis, 2009).

Гуманістична географія (англ. humanistic geography)— напрямок географії, що досліджує особливості сприйняття і осмислення особою/ групою осіб/суспільством географічного простору. Гуманістична географія зародилася в англо-американському науковому просторі у 70-их роках ХХ ст. як протест на масове використання статистичних/ математичних методів дослідження і просторових моделей у географії. Головні положення гуманістичної географії сформулював І. -Ф. Туан: місце, реґіон і ландшафт не можуть бути лише просторовими категоріями для упорядкування об'єктів і подій у світі, радше, вони — тривалі динамічні процеси того, як люди роблять Землю своєю домівкою; гуманістична географія орієнтована на дослідження розуміння і осмислення людиною навколишнього простору (Y.-F. Tuan «Humanistic Geography», 1976). І.-Ф. Туан також обґрунтував базисні поняття гуманістичної географії: топофілія — прив'язаність людини до певної території, «життєвий світ» — культурно-детермінований простір повсякденного життя людини (Y.-F. Tuan «Topophilia: а Study of Environmental Perception, Attitudes and Values», 1974).

Нова культурна географія (англ. new cultural geography) почала розвиватися в англо-американському науковому світі паралельно з гуманістичною географією і пов'язана з критикою наукової школи К. Зауера, у якій акцент поставлено на матеріальну складову життя людини/групи людей/суспільства. Нова культурна географія опирається на праці французьких філософів М. де Серта (M. de Certeau) і Ж. Делеза (G. Deleuze). Праця М. де Серта «Винахід повсякденності» («L'invention du quotidien. 1 Arts de faire», 1980) присвячена повсякденному життю, життю звичайних людей («користувачів», або «споживачів»), які вимушені підкорятися правилам і діям відповідно до нав'язаних схем та очікувань. У праці «Емпіризм і суб'єктивність» («Empirisme et subjectivite», 1980) Ж. Делез заперечує тогочасні традиційні уявлення про статичний простір.

Представники нової культурної географії зазначали, що вона переорієнтовується із дослідження артефактів культури на «ландшафти, що уявляються як спосіб презентації довкілля проживання людини» (S. Daniels, D. Cosgrove, 1988). Д. Косґров і П. Джексон звернули увагу на «символічні якості ландшафту — те, що має соціальне значення і перебуває у фокусі дослідження» (D. Cosgrove, P. Jackson, 1987).

Нині в англо-американському науковому просторі тематика досліджень гуманістичної і культурної географії дуже подібна. Вони розвиваються як субгалузі географії (Y.-F. Tuan «Perceptual and Cultural Geography», 2003), деякі дослідники використовують їхні назви як взаємозамінні (L. Rowntree «Orthodoxy and New Directions: Cultural/Humanistic Geography», 1988), інші — пропонують нову назву — геогуманістика (M. Dear, J. Ketchum, S. Luria, D. Richardson «GeoHumanities: art, History, Text аt the Edge оf Place», 2011).

Гуманітарна географія у широкому трактуванні як означення «нефізичної» географії — економічної, соціальної, політичної, рекреаційної та відповідник англо-американської географії людини (Ю. Гладкий, 2010); у вузькому трактуванні — міждисциплінарний науковий напрямок, який вивчає різні способи представлення та інтерпретації земних просторів у людській діяльності, включно з мисленнєвою (ментальною) діяльністю (Д. Замятин, 2010). Термін «гуманітарна географія» запропонував Д. Ніколаєнко (Д. Николаенко, 1984) як спробу виокремлення «олюдненої» суспільної географії на противагу економізованій суспільній географії періоду СРСР. Д. Замятін у структурі гуманітарної географії виокремлює образну (імажинальну) географію, міфогеографію, когнітивну географію, сакральну географію та уявлення про культурний ландшафт. Гуманітарну географію також розглядають як напрямок географії культури, що сформувався на початку ХХІ ст. (И. Митин, 2012).

Суспільна географія є наукою про територіальну організацію і комплексно-пропорційний розвиток матеріально-речовинних і духовних компонентів діяльності людини (М. Пістун, 1996).

Суспільна (гуманітарна) географія — розділ географічної науки про геопросторовий розвиток, розміщення, життєдіяльність і взаємодію людських спільнот та формування під їхнім впливом культурних краєвидів. Культурні краєвиди різного рівня є інтеґральним поєднанням суспільно-географічних ландшафтів, обличчя яких формують людські поселення (постійні й тимчасові), господарські об'єкти, сільськогосподарські угіддя, шляхи сполучення, інженерна інфраструктура, та характерних природно-географічних особливостей земної поверхні (М. Дністрянський, 2016).

Суспільна географія — наука про соціально-економічні закономірності функціонування та геопросторової організації ландшафтної оболонки Землі (О. Топчієв, 2016).

Соціоноосферна географія як нова галузь географії, яка формується для мультидисциплінарного наукового супроводу процесу ноосферогенезису; об'єктом її дослідження є соціум як організована частина людства, що усвідомлює свої цілі, можливості розвитку; предметом — організація соціуму, яка відповідає принципам ноосферного розвитку; головні риси — взаємодія суспільства і людини при визначальному впливі інформації, яка має консолідований і напрямлений вплив на рух суспільства; форма організації — віртуальний простір: ядра, сервери, інформаційні мережі, віртуальні світи і відносини людей; зміст — наука, знання, інформація як фактори, що забезпечують нову якість соціального світу; функції — теоретична (закономірності формування інформаційного світу), соціологічна (закони і правила віртуальної комунікації (мережі, локуси; мораль, цінності, тенденції та ін.)), прагматична (використання наукового потенціалу як економічного актуалу); мета — формування ноосфери як нової постбіосферної реальності; методи — інформаційні технології; призначення — удосконалення світу на базі ноосферної свідомості і мислення нового світобачення (Н. Багров, 2011). Ідеї соціоноосферної географії уперше висвітлені М. Багровим у статті «Парадигма современной географии: от ретроспекции к соционоосферному направлению» (2011), у якій порівняно нову науку зі суспільною географією і гуманітарною географією.

Нова суспільна географія — географія інформаційного суспільства (інформаційне суспільство — генеральний об'єкт наукової рефлексії нової суспільної географії); реальні, концептуальні, віртуальні типи дослідницьких об'єктів; предмет дослідження — геоторіальна організація інформаційного суспільства; інтеґративно-міждисциплінарні напрямки: геософія, геополітика, геостратегія, геоекономіка, геодемологія, геопоетика, геопсихологія та ін. (О. Шаблій, 2015, Кн. 2, 2015).