Теорія і методологія географічної науки - Мирослава Влах 2018

Система наукового знання
Структурні компоненти наукового знання

Внутрішня неоднорідність структури наукового знання (Н. Карамишева, 2002, 2011; О. Шаблій, 2015, Кн. 1).

Прості і складні компоненти наукового знання.

Формальна і функціональна відмінність простих і складних компонентів наукового знання.

Прості компоненти наукового знання

Прості компоненти наукового знання: терміни, поняття, судження, умовиводи (рис. 21).

Рис. 21. Прості компоненти системи наукового знання

Судження — думка, яка стверджує або заперечує що-небудь відносно предметів і явищ; виклад своїх думок, поглядів.

Умовивід — логічна дія, за допомогою якої з одного або частіше кількох суджень виводять нове судження (висновок).

Поняття — думка, форма мислення, яка відображає загальні, суттєві властивості чи відношення предметів, явищ і процесів реального світу.

Обсяг поняття — сукупність предметів, явищ чи процесів, які ним охоплюються.

Зміст поняття (концепт) — сукупність суттєвих властивостей і відношень, які характеризують певну множину предметів, явищ чи процесів.

Смисл (змисл, значення, сенс) поняття — внутрішня основа, сутність чого-небудь; цілісний зміст виразу, що розкриває значення його окремих елементів і частин.

Закон оберненого співвідношення між обсягом і змістом понять: чим ширший обсяг поняття, тим вужчий його зміст, і, навпаки, чим вужчий обсяг поняття, тим ширший його зміст.

Логічна характеристика понять (встановлення належності поняття до того чи іншого виду) та її значення у процесі наукового пізнання.

Поділ понять за змістом (конкретні, абстрактні; позитивні, заперечні; збірні, незбірні; безвідносні, співвідносні), обсягом (загальні, одиничні, порожні; реєструвальні, нереєструвальні) (Н. Карамишева, 2002, 2011).

Конкретні поняття — поняття, які відтворюють предмет у його цілісності, яким у дійсності відповідають конкретні предмети або явища (наприклад, власні географічні назви).

Абстрактні поняття — поняття, які відображають не предмет, а його властивість або відношення, що розглядаються як самостійні об'єкти думки. При оперуванні абстрактними поняттями можна назвати предмет, який має властивість, відображену в абстрактному понятті, однак властивість не можна продемонструвати, як таку, оскільки її немає поза предметом (наприклад, рівнина, гора, погода, клімат, економіка та ін.).

Позитивні поняття — поняття, які відображають наявність у предмета або явища певних ознак (наприклад, день, циклон, інтеґрація та ін.).

Заперечні поняття — поняття, у яких йдеться про відсутність у предмета ознак, які мають позитивні поняття (наприклад, ніч, антициклон, дезінтеґрація та ін.).

Зміст і обсяг заперечних понять є такими ж визначеними, як і зміст і обсяг позитивних понять. Зміст негативних понять може бути встановлений без знання змісту відповідних їм позитивних понять.

Безспіввідносні поняття — поняття, які відображають предмети, з наявністю яких ми не пов'язуємо необхідну наявність яких-небудь інших предметів. Ці поняття мисляться самі по собі, поза зв'язками з якимись іншими поняттями (наприклад, людина, держава та ін.).

Співвідносні поняття — пари понять, які відображають такі предмети, наявність одного із яких немислиме без наявності іншого (наприклад, форма, зміст; структура, зв'язки; якість, кількість; субсистема, система; частина, ціле; компонентно-функціональна структура господарства, територіально- функціональна структура господарства та ін.).

Одиничні поняття — поняття, обсяг яких складається з одного предмета (наприклад, Земля, Львів, столиця України та ін.).

Загальні поняття — поняття, обсяг яких складається більше, ніж з одного предмета. Загальні поняття поділяють на реєструючі (до обсягу понять входить чітко визначена кількість предметів, яка підлягає обліку, наприклад, планети Сонячної системи, частини світу, столиці держав та ін.) і нереєструючі (поняття, які стосуються необмеженої кількості предметів, наприклад, факт, явище, об'єкт, людина, держава та ін.).

Нульові поняття — поняття із нульовим обсягом, тобто поняття, логічний клас яких не має жодного елемента (наприклад, Бог, круглий квадрат, вічний двигун та ін.).

Збірні поняття — поняття, які стосуються сукупних предметів, мисляться як єдине ціле (наприклад, сузір'я, ліс, натовп, населення, етнос та ін.). Ці поняття відображають істотні ознаки певної сукупності предметів, а не ознаки предметів, що створюють цю сукупність; їх не застосовують до окремих предметів сукупності — цим збірні поняття відрізняються від загальних понять, які можна застосувати до кожного окремого предмета, що відображається загальним поняттям. Збірне поняття може бути як одиничним, так і загальним (В. Жеребкін, 2005).

Порівнянні поняття — поняття, у змісті й обсязі яких наявне дещо спільне (наприклад, простір і територія, населення і етнос тощо). Сумісні (поняття, обсяг яких цілком або частково збігається; зміст сумісних понять різний, але деякі їхні ознаки можуть бути спільними; наприклад, географія, географія України; гори, Українські Карпати та ін.) і несумісні порівнянні поняття (поняття, обсяг яких не збігається у жодній своїй частині; зміст цих понять дуже різний: видові ознаки одного поняття заперечують видові ознаки іншого; родова ознака несумісних понять є спільною; наприклад, алювіальні рівнини, денудаційні рівнини; міське населення, сільське населення; екстенсивний розвиток господарства, інтенсивний розвиток господарства та ін.).

Непорівнянні поняття — поняття, які відображають настільки віддалені предмети, що у їхньому змісті й обсязі немає нічого спільного (наприклад, держава, атом; ґрунт, невагомість тощо).

Категорія (грец. κατηγορία — ознака) — найзагальніше поняття, що відображає головні властивості та закономірності явищ дійсності і визначає характер науково-теоретичного мислення епохи (наприклад, геопростір, геочас, геочасопростір, геосистема та ін.).

Термін (лат. terminus — межа) — слово чи словосполучення, яким позначають поняття і фіксують його у стислій дефініції.

Ознаки терміна: наявність дефініції (означення), точність, належність до певної термінологічної системи, однозначність у межах однієї терміносистеми, відсутність синонімів та омонімів у межах однієї терміносистеми, стилістична нейтральність.

Функції терміна:

✵ репрезентативна, або номінативна (лат. nomino — називаю, іменую) функція, яка полягає у номінації певних понять, предметів, явищ тощо;

✵ сигніфікативна, або семасіологічна (грец. σημασία — значення, зміст, λόγος — слово, учення) функція — здатність терміна виражати відмінні риси, змістовне поняття про певний клас предметів;

✵ комунікативна (інформаційна, навчальна, інформативно-пізнавальна (прагматична, емоційно-експресивна)) функція;

✵ когнітивна, або гносеологічна функція, яка полягає у відкритті нового знання (евристична функція), у скороченні, компресії, концентрації професійного знання про поняття чи предмети (компресійна функція).

Види термінів за змістом: вузькоспеціалізовані, загальнонаукові (універсальні); емпіричні, теоретичні; предикатні, релятивні, пропозиційні; національні, іншомовні (грецизми, латинізми, англіцизми, інші).

Спеціальнонаукові (унікальні) терміни — слова чи словосполучення, які позначають поняття, які відображають специфіку конкретної галузі науки (наприклад, геоморфосистема, ландшафт, територіально-виробничий комплекс, суспільно-географічна система та ін.).

Загальнонаукові (універсальні) терміни — слова чи словосполучення, які набули значного поширення; найменування предметів, явищ, процесів, якостей, ознак тощо, які використовуються у науковій мові, побуті, художній літературі, нормативних документах тощо. Загальнонаукові терміни не мають ніякого спеціального змісту (наприклад, закон, ідея, гіпотеза, теорія, аналіз, синтез, спостереження та ін.).

Емпіричні терміни (терміни спостереження) позначають емпіричні об'єкти дослідження.

Теоретичні терміни позначають абстрактні об'єкти дослідження, які не можна спостерігати у дійсності.

Предикатні терміни позначають властивості емпіричних або абстрактних об'єктів, релятивні — позначають відношення між емпіричними або абстрактними об'єктами, пропозиційні — позначають висловлювання (Н. Карамишева, 2011).

Національні терміни — терміни, які створені на основі національних словотвірних засобів.

Іншомовні (чужомовні) терміни — терміни, які перенесені з однієї мови до іншої унаслідок мовних контактів; терміни які запозичені у національну мову з інших мов або утворені у національній мові за зразком мови запозичення. Іншомовні терміни у національній мові усвідомлюються як чужорідний елемент і зберігають ознаки свого походження («Українська мова: енциклопедія», 2000).

Грецизми (грец. ελληνικά — грецький) — різновид запозичень; слово, його окреме значення, вислів, морфема тощо, запозичені з давньогрецької мови або утворені за її зразком. Грецизми розпізнають за звуками а, е, ф на початку слова; за поєднанням приголосних кс, пс, мп, мв; за кореневими морфемами авто, аеро, агро, гео, біо, гідро, філ, фоб; за суфіксами — іст, ад, зим, ит; у складних словах, одна частина якого грецького походження, наприклад, гетеро, гіпо, гомо. Терміни-грецизми: географія, літосфера, атмосфера, гідросфера, біосфера, антропосфера, ноосфера, географічна паралель, географічний полюс, географічний комплекс, лиман та ін.

Латинізми (лат. latinus — латинський, римський) — різновид запозичень; його окреме значення, вислів, морфема тощо, запозичені з латинської мови або утворені за її зразком. Серед латинізмів української мови вирізняють за походженням такі засоби словотворення: префікси де-, екс-, ім-, ін-, інтер-, ре-, ультра-; суфікси -аль (ней), -ат, -ація, -ент, -тор, -тура, -ум, -ус. Терміни-латинізми: екватор, меридіан, соціум, еволюція, географічна система та ін.

Латинська мова — мова науки на етапі її класичного розвитку.

Англіцизми (англ. anglicism — англійський) — терміни, запозичені з англійської мови або утворені за її зразком (від XIX ст.). Терміни-англіцизми: Інтернет, бізнес, менеджмент, маркетинг та ін.

Наукова термінологія як сукупність термінів конкретної науки.

Поняттєво-термінологічна система — сукупність понять (і відповідних їм термінів), що взаємопов'язані спільним вихідним, базовим поняттям.

Властивості поняттєво-термінологічних систем: відкритість, динамічність, природно-штучний характер, логічна і лінгвістична системність.

Процеси термінологізації (процес, коли загальновживане слово на основі метафоризації або метонімізації стає науковим або технічним терміном), детермінологізації (уходження терміна у формі слова з термінологічним значенням до складу загальної мови; перенесення значення колишнього вузькоспеціального слова (часто шляхом метафоризації) на нову одиницю побутового словника), ретермінологізації (повторна термінологізація), транстермінологізації (перехід термінів з однієї терміносистеми в іншу або як використання термінів однієї терміносистеми в іншій) наукових понять, їхній вплив на формування конкретно-наукових поняттєво-термінологічних систем.

Проблема перенасичення науки новими термінами і поняттями; тотожність нових термінів за змістом, їхнє взаємодублювання; відсутність нового знання за терміном, який уперше запроваджується у науку; необхідність уніфікація наукової термінології; засилля англіцизмів у вітчизняних наукових публікаціях; стагнація національного наукового термінотворення та ін.

Складні компоненти наукового знання

Складні компоненти наукового знання: проблеми, ідеї, гіпотези, концепції, теорії, учення (рис. 22).

Рис. 22. Складні компоненти системи наукового знання

Проблема (грец. πρόβλημα — завдання, справа) — теоретичне або практичне питання, що потребує розв'язання, вивчення, дослідження; означає наявність суперечливої ситуації, коли наявні дві або кілька позицій (іноді протилежних) і треба створити теорію або концепцію для їхнього правильного пояснення («Сучасний словник іншомовних слів», 2006).

Типи наукових проблем: предметні (виникають на емпіричному або теоретичному рівнях наукового пізнання й пов'язані безпосередньо з предметом дослідження у конкретній науці); процедурні, або методологічні (пов'язані з логіко-філософською і науковою рефлексією над особливостями наукового пізнання та знання, наприклад, проблема виникнення складності в науці, проблема формування нового знання) (Н. Карамишева, 2002, 2011); визначені і невизначені проблеми.

Визначені проблеми (проблеми-пазли) — характеризуються чіткою згодою наукового співтовариства щодо їхньої сутності. Для розв'язання цих проблем наявна необхідна теоретична і емпірична інформація, чітко простежуються причинно-наслідкові зв'язки, тобто пошук шляхів їхнього вирішення відбувається у лінійній площині (застосовують лінійні аналітичні методи). Визначені проблеми географічної науки: проблема оптимального землекористування регіону, проблема збалансованого розвитку господарства регіону та ін.

Невизначені проблеми (проблеми-загадки) — наукове співтовариство не має єдиної думки щодо сутності цих проблем і узгоджених шляхів їхнього вирішення. Теоретичної і емпіричної інформації щодо цих проблем або багато, але не відомо, чи вона по суті, або обмаль, а то й відсутня; причин- но-наслідкові зв'язки неможливо виявити; правильність вирішення проблеми підтверджують численні експерименти; для розв'язання проблеми необхідне уміння науковця побачити загальну картину її перебігу, виявляти закономірності, мати широкий світогляд, володіти знаннями з багатьох галузей науки тощо. Невизначені проблеми географічної науки: глобальні проблеми людства, проблема зміни клімату та ін.

Уперше ідею поділу проблем на визначені та невизначені використано у менеджменті (цит. за: J. Liedtka, T. Ogilvie «Designing for Growth: A Design Thinking Tool Kit for Managers», 2011).

Ідея (грец. ιδέα — початок, принцип) — форма мислення, що поєднує в собі як об'єктивне знання про дійсність, так і суб'єктивну мету, спрямовану на її перетворення.

Особливість ідеї — здатність виявляти найсуттєвіші риси і закони дійсності. Ідея може бути істинною і хибною.

Наукова ідея як інтуїтивне пояснення явища (процесу) без проміжної аргументації, без усвідомлення усієї сукупності зв'язків, на основі яких можна зробити висновок. Вона базується на наявних знаннях, але виявляє раніше не помічені закономірності. Наука передбачає два види ідей: конструктивні й деструктивні, тобто ті, що мають чи не мають значущості для науки і практики. Специфічною матеріалізацією ідеї є гіпотеза.

Значення інсайту, інтуїції для появи наукових ідей.

Інсайт (англ. insight — проникливість, проникнення в сутність, розуміння, осяяння, раптова здогадка, прозріння) — інтелектуальне явище, сутність якого полягає у раптовому розумінні знаходження виходу з проблеми.

Наукова інтуїція (лат. intueor — звертаю увагу) — здатність ученого у деяких випадках несвідомо, чуттям уловлювати істину, передбачувати/вгадувати щось, опираючись на попередній науковий досвід, знання; науковий здогад, наукова проникливість.

Характерні риси наукової інтуїції: раптовість і несподіванка отриманого результату наукового пошуку; безпосередня очевидність результату наукового пошуку та його абсолютна істинність; неусвідомленість механізму творчого шляху ученого від початкового формулювання проблеми до готового результату її вирішення; надзвичайна легкість, неймовірна простота й швидкість готового результату вирішення наукової проблеми; глибоке емоційне задоволення ученого від отриманого результату наукового пошуку.

Гіпотеза (грец. υπόθεσις, — основа, припущення) — припущення, що має на меті пояснення причин наявності предметів, явищ, процесів, їхнього походження, настання подій, специфіки зв'язків і відношень між предметами, явищами, процесами, подіями; прогнозування подальшого розвитку різних систем, які досліджує наука; форма розвитку наукового пізнання для отримання об'єктивно-істинного, достовірного знання; структурна частина у системі наукового знання; метод отримання нового знання (Н. Карамишева, 2002, 2011).

Конструктивна роль гіпотези як початкового ступеня становлення наукової теорії.

Функції гіпотези в науці — пояснення та прогнозування.

Наука як поєднання сміливих гіпотез і експериментів, які покликані їх заперечувати (K. Popper, 1970).

Прогрес у науці як винахідливість учених у створенні витончених гіпотез, які узгоджуються з ядром науки і водночас нейтралізують аномалії її розвитку. Наукові аномалії — драматичний конфлікт між новими науковими фактами і неспроможністю наявних теорій їх сприйняти, асимілювати та пояснити. Аномальність у науці висуває проблему пошуку нових методологічних і метафізичних настанов у розумінні Світу та конструюванні теоретичних побудов. Призначення цих метафізичних компонентів якраз і зводиться до нового «світоглядного прочитання» дійсності й інтерпретації суті теорій та їхнього ставлення до Світу («Антологія ...», 2017).

Вимоги до наукових гіпотез: не суперечити фундаментальним принципам наукової раціональності, на яких формується і розвивається наукове знання (принципи об'єктивності, обґрунтованості законами науки, несуперечності фактичним даним, історичності та ін.); бути за змогою простими, відповідно до принципу простоти, сформульованого німецьким філософом Ґ. В. Ляйбніцем; бути такими, щоб можна було принципово перевірити їхню істинність. Перевірка гіпотези означає зіставлення наслідків, які випливають з неї, з науковими фактами.

Види гіпотез: залежно від місця у системі наукового пізнання — головні, допоміжні (часткові); за функціональною ознакою — пояснювальні, прогнозні; за альтернативністю побудови — конкуруючі гіпотези.

Конкуруючі (альтернативні) гіпотези — множина гіпотез, які постають у конкретній науці на підставі одних і тих самих фактів. Вони дають різні альтернативні способи пояснення і прогнозування, виводять різні наслідки (гіпотези походження небесних тіл і планети Земля; наявність понад десяти гіпотез про виникнення життя на Землі; альтернативні гіпотези про причини зміни клімату на Землі та ін.).

Створення гіпотези характеризує поступовість етапів її висунення та перевірки: етап висунення гіпотези; етап подальшого опрацювання у системі наукового знання, згідно з вимогами до побудови гіпотез; етап перевірки гіпотези на істинність або хибність.

Концепція (франц. conception — сприйняття) — сукупність найсуттєвіших елементів теорії чи теорій; думка, керівна ідея для розуміння суті певних процесів і явищ, конструктивний принцип.

Теорія (грец. θεωρία — розгляд, дослідження) — форма наукового знання, що є сукупністю достовірних, логічно несуперечливих положень про певну галузь реального і віртуального світу; дає цілісну уяву про закономірності та суттєві взаємозв'язки, про головні ідеї тієї чи іншої галузі знання; зазвичай, підтверджується експериментом або розрахунком.

Теорія як модель Всесвіту або ж якоїсь його частини з певним набором правил, які пов'язують величини у моделі з нашими спостереженнями. Вона наявна тільки в наших думках і не має іншої дійсності (хоч що ми розуміємо під цим словом). Теорія добра, якщо вона задовольняє дві вимоги, а саме: дає змогу точно описувати широкий клас спостережень на основі моделі лише з кількома довільними елементами і робити цілком певні передбачення щодо результатів майбутніх спостережень (С. Гокінґ, 2015).

Типи наукових теорій (Н. Карамишева, 2002):

✵ за об'єктом дослідження (математичні, фізичні, біологічні, географічні, соціальні (юридичні, економічні, соціологічні та ін.));

✵ за ступенем узагальнення знання, сферою охоплення пояснення та прогнозування широкого кола явищ, процесів, подій (універсальні, односторонні);

✵ за логічними методами побудови (індуктивні, дедуктивні (аксіоматичні), гіпотетико-дедуктивні);

✵ залежно від використання методу формалізації (формальні, неформальні). Формальна теорія — теорія, побудована з використанням методу формалізації. Неформальна теорія — теорія, яка систематизує й узагальнює емпіричні або фактичні дані й синтезує їх у певну цілісність. Емпіричним базисом неформальної теорії є факти науки;

✵ залежно від використання методів різних наук для дослідження певного об'єкта та побудови певної системи знання (інтеґративні (міждисциплінарні), неінтеґративні);

✵ конкуруючі теорії — множина теорій, що створюються у конкретній науці на певних принципах та ідеях і дають різні альтернативні способи пояснення та прогнозування.

Головні функції наукової теорії — систематизувальна, евристична, описова, пояснювальна, прогнозуюча.

Систематизувальна функція — логічне опрацювання наукового знання, здобутого наукою на певному етапі її історичного розвитку, систематизація знання, уточнення знання, об'єднання знання в певну систему.

Евристична функція означає, що створена система наукового знання є якісно новим знанням у процесі розвитку науки від старого (відомого) до нового (невідомого), новим етапом на шляху пізнання сутності речей, явищ, процесів, подій, новим напрямком дослідження об'єктів, які вивчає наука.

Описова функція — формування дескриптивної моделі про об'єкт дослідження за допомогою особисто створеної системи понять.

Пояснювальна функція полягає в поясненні сутнісних взаємозв'язків між об'єктами, що пізнаються, причин виникнення й наявності певних явищ, процесів, подій та ін.

Кінцева мета науки — створення єдиної теорії, що змогла б описати цілий Всесвіт (С. Гокінґ, 2015).

Учення як сукупність теоретичних положень якої-небудь галузі наукового знання, що включає в себе окремі теорії, концепції тощо.

Головні учення географічної науки (загальнонаукові, загальногеографічні, природничо-географічні, суспільно-географічні) (дод. В).

Загальнонаукові учення охоплюють широкі галузі знання, що виходять поза рамки географії, однак мають до неї безпосередній стосунок (т. зв. географічне природознавство, за В. Преображенським). Загальнонаукові учення: еволюційне учення, учення про біосферу і ноосферу, учення про природокористування, учення про Світовий океан, учення про походження культурних рослин, учення про ґрунти, учення про ліс (В. Максаковский, 1998).

Загальногеографічні учення стосуються загальних, інтеґративних об'єктів дослідження географії — геосфер, геокомплексів. Це учення про географічне довкілля, про геосистеми, про геоекологію, про конструктивну географію (В. Максаковский, 1998).