Теорія і методологія географічної науки - Мирослава Влах 2018

Методи наукового пізнання
Теорія і метод районування: міждисциплінарний зміст

Районування як найскладніша проблема географічної науки, яку не можна математично формалізувати (W. Bunge, 1962).

Підходи до трактування районування (В. Каганский, 2003):

✵ система методів і процедур створення та обґрунтування конкретних схем районів (конструктивна парадигма);

✵ спосіб представлення просторових систем (семіотична парадигма);

✵ виявлення об'єктивних районів (онтологічна парадигма);

✵ спосіб організації території і впливу на неї шляхом створення окремих районів і систем районів (соціо-конструктивна парадигма);

✵ схема свідомості (ментальна парадигма).

Критерії районування: індивідуальність, оригінальність, неповторність у геочасопросторі, територіальна цілісність, генетична єдність виділених одиниць.

Принципи районування: історичний, генетичний, структурний, функціонально-динамічний.

Типологія географічного районування

Типологія географічного районування: за повнотою відображення властивостей об'єктів і явищ — компонентне, інтеґральне; за ступенем систематизації матеріалу — індивідуальне, типологічне; за масштабним рівнем — мега-, макро-, мезо-, мікрорайонування.

Компонентне районування

Компонентне районування: природно-географічне районування, еколого-ландшафтне районування, еколого-географічне районування, суспільно-географічне районування, природно-господарське районування та ін.

Природно-географічне районування — виявлення, встановлення меж, картографування і класифікація об'єктивних індивідуальних одиниць — природно-географічних реґіонів різних територіальних рангів. Воно також включає дослідження генезису природно-географічних реґіонів, властивостей, структури, речовинного складу, зв'язків і змін під впливом природних та антропогенних факторів. Галузеве (компонентне) природно-географічне районування, тобто районування окремих компонентів і природних властивостей територій, комплексне фізико-географічне районування («Географічна енциклопедія України», Т. 3, 1993).

Еколого-ландшафтне районування — аналітико-синтезне переважно природничо-географічне дослідження, спрямоване на інтеґрування частинних та диференціювання загальних реґіональних характеристик ландшафтів за обраними екологічними критеріями, а також як встановлення регіональних територіальних єдностей та відмін ландшафтів, спільних чи різних за оцінками стосовно інтеґрованого екосуб'єктного критерію (В. Пащенко «Основні поняття і проблеми еколого-географічних досліджень», 1994).

Еколого-географічне районування спрямоване на виявлення реґіональних і локальних екологічних проблем, типологічний аналіз екоситуацій і прогнозування змін природного довкілля під впливом суспільної діяльності (Л. Руденко и др. «Картографические исследования природопользования (теория и практика работ)», 1991).

Суспільно-географічне районування — виявлення, встановлення меж, картографування і класифікація об'єктивних індивідуальних одиниць — суспільно-географічних районів різних територіальних рангів. Суспільно-географічний район — великий реґіон, територія якого тісно пов'язана з найбільшим населеним пунктом — демографічним, урбаністичним, соціальним, культурним та економічним ядром, що визначає її (території) геопросторову організацію і зовнішні зв'язки («Соціально-економічна географія України», 1994; О. Шаблій, 2001, 2003).

Природно-господарське районування — поділ території за спільними ознаками природного довкілля і господарства з урахуванням адміністративно- територіального устрою. Здійснюється на базі зональних і внутрішньозональних відмін природно-територіальних комплексів, сучасних фізико-географічних процесів, спільності природних ресурсів, виробничо-територіальних комплексів і розміщення виробництва та населення («Географічна енциклопедія України», Т. 3, 1993).

Інтеґральне районування

Інтеґральне макрорайонування з використанням понять земний світ, землесвіт, географічний світ.

Земні світи (рос. земные мири) — копії планети, що, як Земля, мають ядра, оболонки та інші складові, побудовані із різноманітних речовин у чотирьох їхніх станах, пронизані полями, заселені; моделі, які відтворюють особливості суб'єкта, що мимоволі, неминуче стає початком відліку і фокусом у життєвому потоці (про що свідчить поширеність таких феноменів як егоцентризм, європоцентризм, антропоцентризм) (А. Ретеюм, 1988).

Землесвіт — мегафрагмент геопростору, що характеризується спільністю головних рис духовної складової ландшафтів, виражених особливостями ландшафтно-етнічної взаємодії в межах одного або кількох материків (Ю. Кисельов, 2011). За Ю. Кисельовим, головні землесвіти, зазвичай, охоплюють цілі континенти або навіть значні фрагменти геопростору (рангу субконтинентів), розташовані на різних материках. Перехідні землесвіти — контактні смуги взаємодії та взаємопроникнення двох або більше головних землесвітів (характерні для давньоосвоєних територій, зокрема, й районів локалізації найдавніших культур-цивілізацій).

Кожний землесвіт характеризується відносною однорідністю природних умов (або наявністю аналогічних ландшафтів), етнічного й конфесійного складу населення, його традиційних занять, історичних особливостей розвитку тощо. Інтеґруючим чинником єдності землесвітів та окремішності кожного з них є спільність (і, навпаки, відмінність) духу ландшафтів і духу приурочених до них етносів (Ю. Кисельов, 2011).

Географічний світ (англ. realm) — базисна просторова одиниця у схемі реґіоналізації світу Г. де Блія, П. Муллера (2004). Географічний світ як синтез його загальної суспільної географії — поєднання провідних культурних, економічних, історичних, політичних, екологічних рис; результат взаємодії людського суспільства і природного довкілля; найбільші групи (кластери) людства, контакт яких позначається не чіткими межами, а перехідними зонами.

Індивідуальне районування

Індивідуальне районування — об'єднання об'єктів внутрішньо однорідних, які характеризуються територіальною цілісністю, внутрішньою єдністю, що зумовлено їхнім спільним розвитком (М. Голубчик и др., 2005).

При індивідуально-регіональному (азональному) виділенні природних комплексів враховують місцеві особливості розвитку ландшафтів (характер геологічних порід, орографія (морфоструктури)).

Таксономічні одиниці індивідуально-регіонального (азонального) ряду: геосфера (географічна оболонка) — материки і океани — субконтинент або група фізико-географічних країн (які виділяють із урахуванням геотектури і секторної специфіки) — фізико-географічна країна (складна морфоструктура зі специфікою географічної зональності) — зона у межах країни — провінція (у горах — область) — фізико-географічний район — ландшафт («Физическая география материков и океанов» под общ. ред. А. Рябчикова, 1988).

Типологічне районування

Просторово-часове типологічне районування — об'єднання об'єктів внутрішньо різнорідних, але які мають які-небудь спільні ознаки, що відбираються відповідно до мети районування, та відмежування від них об'єктів, які не мають цих ознак (М. Голубчик и др., 2005).

Типологічний підхід використовують, наприклад, при виділенні поясно-зональних типів ландшафтів, що типово повторюються на різних материках (полярні пустелі, тундра, тайга, широколистяні ліси, степи, пустелі, савани, мусонні і вічнозелені ліси та ін.).

Таксономічні одиниці типологічного (зонального) ряду: геосфера (географічна оболонка) — географічний пояс — сектор (спектр зон) — зона — підзона — ландшафт («Физическая география материков и океанов» под общ. ред. А. Рябчикова, 1988).

У суспільній географії виділяють зональні типи розселення, зональні виробничі типи сільського господарства, соціально-економічні зони тощо.

Масштабні рівні реґіоналізації

Ієрархічні рівні реґіоналізації залежно від територіального масштабу: мегареґіон (грец. μέγας — надзвичайно великий), макрореґіон (грец. μακρός — великий), мезореґіон (грец. μεσο — середній, проміжний), мікрорайон (грец. μικρός — малий).

Значення мікрорайонування для локальних географічних досліджень. Рівні мікрорайонування: нанорайонування (грец. νάνος — карлик), топорайонування (грец. τόπος — місце) та власне мікрорайонування (внутрішньообласний район) (М. Шарыгин, 2008).

Концепт району (реґіону)

Район (лат. rayon — окіл, округ) — головна категорія географії, яка відображає як диференціацію геопростору, так і процеси геопросторового комплексоутворення; критерій географічності досліджень; атрибут географічного мислення.

У широкому розумінні район — територія, яка виділена за сукупністю яких-небудь взаємопов'язаних ознак чи явищ, а також таксономічна одиниця у якій-небудь системі територіального поділу (М. Голубчик и др., 2005).

Реґіон (лат. regio — країна, область; походить від назви давньоримського м. Rhegium, тепер м. Реджо-ді-Калабрія, Італія) — частина земної поверхні зі замкненими межами, яка характеризується цілісністю і своєрідністю у певному аспекті. Термін реґіон має загальний зміст і застосовується для означення територіальної ділянки будь-якого розміру, виділеної за різними ознаками або комплексом ознак. Залежно від них одна й та сама територія може бути поділена на різні за своїм змістом реґіони. У загальному випадку їхні межі не збігаються («Енциклопедія історії України», Т. 9, 2012).

Використання терміна реґіон у географії для означення будь-якої території, площа якої більша від точки і менша від планети Земля (D. Johnson «World Regional Geography», 2009).

Синонімія та взаємозамінність понять район і реґіон у науковій літературі Э. Алаев, 1983).

Внесок Б. Родомана у розроблення типології географічних районів: однорідні, або гомогенні (прості однорідні; складно-однорідні, або фасетні; строкаті; перехідні; ізоструктурні; рельєфні), коннекційні (парагенетичні, комунікаційні, райони-терени), конфігураційні (внутрішньорубіжні, між- предметні райони, райони-сузір'я) (Б. Родоман, 1999, 2007).

Головні типи географічних районів: за генезою — природні (геоморфологічні, кліматичні, ландшафтні та ін.), суспільні (економічні, туристичні, рекреаційні, аграрні, адміністративні, політичні, релігійні та ін.), природно-господарські; за способом виділення — формальні, функціональні (компонентні, інтеґральні), вернакулярні; за особливостями територіальної структури — гомогенні, гетерогенні; однорідні нодальні (рис. 17).

Формальний реґіон (англ. formal region) — територія, виділена на основі однієї чи кількох спільних характеристик, які відрізняють її від навколишніх територій. Спільними характеристиками можуть бути географічне розташування, клімат, вид економічної діяльності тощо (Європа, Африка, США, Амазонія, Сибір та ін.). Формальні реґіони, у межах яких спостерігається рівномірна однорідність досліджуваної характеристики, йменуються однорідними (гомогенними, англ. homogenous region, грец. ομογενής, — одного походження, роду) реґіонами («The Dictionary of Human Geography», 2000).

Рис. 17. Типи географічних районів

Функціональний реґіон (англ. functional region) — територія, виокремлена для того, щоб функціонувати як економічна, політична, соціальна цілісність. Окремі частини функціонального регіону є взаємозалежними; реґіон функціонує як динамічна організаційна одиниця; реґіон має ядро, у якому його характеристики проявляються найчіткіше, а їхні прояви послаблюються до окраїн (периферії). Різновидом функціональних регіонів є нодальні реґіони (англ. nodal region, лат. nodus — вузол). Функціональні реґіони: міська територія і околиці великих міст; регіональні міські центри тощо (P. Klapka, M. Halas, P. Tonev «Functional Regions: Concept and Types», 2013).

Концепт вернакулярних (місцевих, рідних, ментальних, народних (англ. folk), «образних» (англ. erceptional), перцепційних (англ. perceptual), неточних (англ. imprecise)) районів. Вернакулярний реґіон (лат. nacula — місцевий) — частина території, мешканці якої дають їй суб'єктивну характеристику і визначають як місцевість, яка відображає їхні почуття; територія, на якій мешканці колективно вважають себе взаємопов'язаними спільною історією, взаємними інтересами, спільною ідентичністю (G. Scheetz «Whence Siouxland?», 1991); територія, що виділяється найперше самими містянами, і укладається у свідомості її мешканців певним чином із набору когнітивних, афективних (лат. affectus — пристрасть, душевне хвилювання) і ціннісних компонентів (К. Пузанов, 2012).

Групи внутрішньоміських вернакулярних районів (К. Пузанов, 2012):

✵ етнічні (підвищена частка мешканців іншої етнічної або культурної групи аніж та, що домінує у поселенні; привнесення у побут району етнокультурних особливостей і правил);

✵ корпоративні (переважна більшість мешканців зайняті у подібних сферах діяльності);

✵ ідейно-культурно-домінантні (центром притягання є деяка ідея, історична або надумана подія; подібні до архітектурно-домінантних районів);

✵ архітектурно-домінантні (центром району є об'єкт, що виокремлюється у міському рельєфі, назва якого відображена у назві району);

✵ «центри-хамелеони» (характеризуються яскраво вираженим добовим циклом: розміщені поблизу ділового центра міста, є його прямим архітектурним продовженням; удень притягують значну кількість туристів; уночі перетворюються у кримінальні райони, оскільки переважаюче населення — бідні прошарки суспільства);

✵ нетрі (висока щільність спонтанної забудови місцевості (території самозахоплення), що характеризуються відсутністю або гострою нестачею інфраструктури життєзабезпечення, старими будівлями, маргіналізованим (лат. margo — край, межа, кордон) соціальним середовищем);

✵ елітні (райони з доброю архітектурою або в центральній частині поселення, або на околиці — у місцях зі сприятливою екологічною ситуацією; мешканці району можуть мати не найвищий рівень матеріального достатку, однак переважаючим є їхнє самовизначення);

✵ «спальні» (проживання мешканців середнього класу; відносно однорідна в архітектурному плані територія);

✵ морфологічні (детермінуються специфікою фізичного ландшафту міста; вирішальна роль міського рельєфу у формуванні місцевої спільноти; морфологічні особливості району простежуються в його образах і стереотипах поведінки мешканців);

✵ вузлові (транспортні) (розміщені на периферії поселення, виникають на перетині не менше двох напрямків взаємодіючих засобів транспорту);

✵ центри другого порядку (розміщені далеко від центру поселення, перетягують на себе частину центральних функцій і обслуговують населення районів, які розміщені поблизу; характеризуються високим рівнем самоорганізації місцевого населення, загостреним почуттям локального патріотизму);

✵ райони індивідуальної малоповерхової приватної забудови (характеризуються високим рівнем територіальної ідентичності мешканців).

Гомогенний район (однорідний район, грец. όμός — рівний, однаковий, γένω — народжувати) — тип територіальної структури, районоутворювальні ознаки якої мають незначні відмінності.

Гетерогенний район (різнорідний район, грец. έτερος — інший, γένω — народжувати) — тип територіальної структури, районоутворювальні ознаки якої мають значні відмінності (інтеґральні райони, як правило, є гетерогенними).

Територіальна (регіональна) самоідентифікація — усвідомлення особистістю своєї належності до спільноти, яка проживає у межах певної території (регіону).

Територіальна самоідентифікація як маркер територіальної ідентичності — сприйняття індивідом себе як представника уявної спільноти; ґрунтується на єдності території проживання, історії, ціннісних орієнтацій, соціокультурного досвіду, традицій, способу життя; передбачає наявність психологічного зв'язку людини з територією проживання, переживання належності до неї (Е. Грищук «Територіальна та етнічна ідентичність: особливості взаємозв'язку», 2017).

Синонімія термінів на означення територіальної ідентичності: місцева ідентичність (англ. place identity), середовищна ідентичність (англ. environmental identity), реґіональна ідентичність (англ. regional identity), міська ідентичність (англ. city identity, urban-related identity, social urban identity), ідентичність за місцем проживання (англ. settlement identity) та ін.

Три рівні територіальної ідентифікації: регіональний (місто, регіон); національний — включає етнічність (англійці, шотландці) і національність (британці); наднаціональний рівень (європейці) (M. Barrett «English children's acquisition of a European identity», 1996).

Необхідність розвитку районології як трансдисциплінарного наукового напрямку, що займається дослідженням процесів районоутворення і власне районуванням відповідно до законів, закономірностей і принципів просторового розвитку.

Головні теоретико-методологічні проблеми районування: забезпечення єдності об'єктивного змісту і суб'єктивної форми виділених районів; вибір критеріїв інтеґрального районування, їхня комплементарність і адитивність; просторова суміжність/розірваність одиниць районування; визначення меж району, їхнє узгодження із чинним адміністративно-територіальним устроєм; ієрархія одиниць районування; використання змістовних і формалізованих методів районування; номінація районів, їхнє коректне назовництво.

Поняття геопросторових меж

Поняття межі як загальнонаукової, а навіть філософської категорії. Межа як дещо, що розділяє два предмети, або відокремлює один предмет від решти. Це результат дискретності світу або наслідок дискретного уявлення про реальність. Головна причина дискретизація світу у процесі пізнання — використання вербальної мови (межі має все, що може бути назване). Розрізняють межі класифікаційні (сутнісні), часові і просторові. Залежно від способу, яким вони виражені, межі можуть бути кількісними, якісними, якісно- кількісними (Б. Родоман, 1999).

У географічній науці важливими є геопросторові межі для виокремлення природних, суспільних і соціоприродних географічних утворень. Межа — лінія поділу якої-небудь території, помежів'я — зона, що просторово і функціонально тяжіє до межі.

Українські відповідники на означення геопросторового поняття межа і помежів'я: рубіж, границя, кордон, обмеження, край, кінець, межник, розмежувальна лінія, межова лінія, гранична лінія, окраїнна лінія, грань і, відповідно, — порубіжжя, пограниччя, гранична смуга, межова земля, покордоння, прикордоння, прикордонна смуга, прикордонний реґіон, прикордонний простір, окраїна, околиця, периферія, транскордоння, транскордонний реґіон (М. Влах «Геопросторові ...», 2016).

Типи геопросторових меж (М. Влах «Геопросторові ...», 2016):

✵ за філософськими і загальнонауковими підходами до розуміння об'єктивного і суб'єктивного: об'єктивні межі — геопросторові межі реальної і віртуальної дійсності, суб'єктивні межі — межі інтелектуальних і ментальних конструктів, створені із використанням відповідних методів на основі принципу ізоморфізму;

✵ за критерієм верифікації: реальні межі та віртуальні межі, очевидність яких відповідно верифікують/не верифікують чинні методи дослідження;

✵ за формою прояву: матеріальні (наприклад, природні бар'єри — океани, гори, пустелі, ріки тощо чи штучні політичні бар'єри — державні кордони), що позначаються конкретними матеріальними об'єктами, та нематеріальні — межі, які не мають чітких матеріальних позначень і які виділені залежно від мети дослідження;

✵ за способом проведення (делімітації): аналітичні межі — результат поділу простору на основі критерію/критеріїв відмінності, синтетичні межі — встановлені на основі об'єднання за критерієм/критеріями подібності;

✵ за формально-логічними і логіко-семантичними вимогами істинності: істинні та хибні;

✵ за ступенем стійкості до внутрішніх і зовнішніх впливів: усталені та змінні (рис. 18).

Географічна наука оперує переважно суб'єктивними, реальними, нематеріальними геопросторовими межами, що за способом побудови можуть бути як аналітичні, так і синтетичні.

Геопросторові межі і проблема реґіоналізації. Залежно від тісноти зв'язку між межами і реґіоналізацією виділяють три ступені відношення: повна несамостійність меж (класичний, традиційний підхід); часткова самостійність меж; повна самостійність меж (некласичний, нетрадиційний підхід).

Рис. 18. Поняттєво-термінологічна система «Геопросторові межі»

(М. Влах «Геопросторові ...», 2016, ред. 2018)

Типи суспільно-географічних реґіональних меж (рис. 19). За територіальним рівнем виділяють внутрішньодержавне, транскордонне та наддержавне розмежування. На наддержавному рівні — це мега-, макро-, субма- крореґіоналізація з відповідними лініями поділу (М. Книш «Методологія макрореґіоналізації», 2009), на внутрішньодержавному рівні - макро-, мезо- і мікрорегіональне

Рис. 19. Поняттєво-термінологічна система «Суспільно-географічні регіональні межі»

(М. Влах «Геопросторові ...», 2016, ред. 2018)

Гомогенні межі виділяють за однаковістю, подібністю просторового прояву геореалій, гетерогенні — за їхньою відмінністю. Особливим видом гомогенних і гетерогенних меж є формальні/неформальні межі. Формальні межі встановлюють на основі врахування формальних параметрів окремих фрагментів геопростору (наприклад, кількісних показників, усталеного адміністративно-територіального поділу тощо). Неформальні межі залежать від мети дослідження, мають переважно ситуативний характер тощо.

Функціональні межі встановлюють на підставі поширення взаємозв'язків у геопросторовій системі. Вони бувають компонентними та інтеґральними. Як окремі види спеціальних геопросторових меж можна виділити природні, суспільні, соціо-природні, що водночас мають внутрішнє компонентне структурування відповідно до виду геосистеми.

Термінологічно неусталеними є поняття, що пов'язані з метричними характеристиками меж у дво- чи тривимірному геопросторах. Підходи строгого і нестрогого реґіонального розмежування. У теорії реґіоналізації американського ученого В. Бунґе межі регіону є лінійними (строгий поділ). Лінійні межі засвідчують зрілість району. Нестрогого поділу дотримуються прихильники концепції наявності перехідних зон (смуг) між окремими реґіонами Г. де Блій і П. Муллер (М. Влах «Геопросторові ...», 2016).

Закон багатовимірності меж як один із головних законів географічної науки (Ю. Саушкин, 1980).

Головні проблеми геопросторового розмежування: єдність об'єктивної наявності меж і суб'єктивного характеру їхнього встановлення; абсолютність і відносність, лінійність і розмитість меж, що, відповідно, випливає із концепції дискретності і континуальності геосистем; мультиплікативний ефект зональних і азональних критеріїв геопросторового розмежування; визначення латеральних (лат. lateralis — боковий, крайовий) і вертикальних меж тривимірних геосистем; методичні підстави лінійного зображення зональних меж у масштабі карт.

Критерії зонального (зональні або секторні зміни клімату) та азонального (різка зміна висоти над рівнем моря або експозиції схилу; зміна морфоструктур і пов'язаних з ними корінних або четвертинних порід) розмежування природних ландшафтів. Зональний і азональний характер зміни ґрунтів і біоценозів.

Критерії суспільно-географічного розмежування: відміни демографічного, соціально-економічного, культурного потенціалів території залежно від екологічних, історико-, економіко-, демо-, соціально-, політико-, культурно- географічних чинників.

Необхідність розвитку географічного межознавства (географічної лімології, англ. border studies) як наукового напрямку теоретичної географії.