Ґрунтознавство і географія ґрунтів - С.П. Позняк 2010

Розділ 18. Структура ґрунтового покриву
18.2. Ґрунтовий індивідуум

Вперше термін «ґрунтовий індивідуум» з’явився у працях Л. І. Прасолова, яким він називав простір, що перетинається одним ґрунтовим розрізом. Уся подальша практика ґрунтових досліджень завжди спиралася на вивчення ґрунтового індивідуума як типового розрізу, що закладений у найхарактернішому місці і відображає весь комплекс зовнішніх умов ґрунтотворення, що діють саме в цій точці й мають свої властивості та морфологічні ознаки ґрунту, поширені згодом на всю класифікаційну одиницю або ґрунтовий контур.

Американські вчені Р. Саймонсон і Д. Гарднер (В. М. Фрідланд, 1972) ввели поняття «педон» (від грец. pedon — ґрунт). Педон — це реально існуючий об’єм ґрунту, достатньо великих розмірів, щоб виявляти всі генетичні горизонти та їхнє співвідношення. Водночас він не може слугувати елементарною одиницею географії ґрунтів. Однак група суміжних педонів, які утворюють поліпедон, вже відповідає ґрунтовій серії в американській класифікації ґрунтів (7-th Aprocsimation) і має достатні розміри, щоб бути основою класифікаційної, а, отже, і картографічної одиниці ґрунтового покриву.

Порівнюючи сучасні поняття про елементарну одиницю ґрунтового покриву в нас і за кордоном, можна провести приблизно таку паралель: педони відповідають уявленню про ґрунтовий індивідуум, а поліпедони — елементарний ґрунтовий ареал.

Теоретичні передумови для виокремлення ґрунтового індивідууму як частини ґрунтово-географічного простору зводяться до таких міркувань. З системних позицій ґрунтові тіла мають дві характерні особливості. По-перше, ґрунтове тіло складається з генетичних горизонтів, відокремлених в ході ґрунтотворного процесу й взаємопов’язаних потоками речовин і енергії. В цьому плані ґрунт є складною напівфункціональною відкритою багатофазною структурною системою зони активної взаємодії літосфери й атмосфери за значного впливу біогенного чинника в гравітаційному полі Землі.

По-друге, ґрунтовий індивідуум є елементарною частиною ґрунтового простору, яку можна вивчати з позицій системного підходу. Щодо цього ґрунтовий покрив є безперервним континуальним або континуально-дискретним утворенням з плавними переходами між окремими топологічними одиницями: елементарними ґрунтовими ареалами, мікрокатенами та ґрунтовими комбінаціями. Закономірно повторюючись, вони створюють структуру ґрунтового покриву (СҐП), тобто певну просторово-часову систему, компоненти якої пов’язані потоками речовин, енергії та інформації.

Ґрунт як самостійне природно-історичне тіло має свої межі, певну протяжність у трьох вимірах. Особливий інтерес у зв’язку з проблемою просторової організації ґрунтового покриву мають бокові та нижня межі ґрунтових тіл, які обмежують елементарні частини ґрунтового простору, і принципи їхнього виявлення та виділення в реальних природних умовах.

Межі між елементарними ґрунтовими ареалами у картографії ґрунтів визначають за зміною стану окремих характеристик чинників-ґрунтотворців, які зумовлюють зміну морфологічних ознак і властивостей, що мають таксономічне значення. У природі ці межі виявляють у ході детального дослідження системою прикопок з використанням картографічних матеріалів, які відображають різні компоненти ландшафту, й аерофотознімків. Елементарний ґрунтовий ареал, виділений у природі відповідно до сучасної систематики ґрунтів, у картографії ґрунтів є неподільним. Отже, принципово неможливо провести будь-які інші межі, які б ділили елементарний ґрунтовий ареал на дрібніші просторові утворення.

Однак ґрунт як багатофазна структурна система не може бути однорідним тілом. Навіть у межах елементарних ґрунтових ареалів у географії ґрунтів ґрунт має деякий ступінь неоднорідності. Питання полягає в тому, чи випадкова така неоднорідність, чи вона підпорядкована певним закономірностям, які дають змогу оконтурити в просторі ґрунтові тіла (ґрунтові індивідууми) з різним ступенем неоднорідності в межах елементарних одиниць ґрунтового простору.

За даними Ф. І. Козловського (1972), горизонтальні розміри ґрунтових індивідуумів коливаються у різних зонах від 1,5 до 6 м.