Ґрунтознавство і географія ґрунтів - С.П. Позняк 2010

Вступ

Географія ґрунтів — наука про закономірності поширення грунтів на Землі. Виникнення і розвиток географії ґрунтів як наукової дисципліни пов’язані з розвитком генетичного ґрунтознавства, започаткованого В. В. Докучаєвим і його послідовниками.

Накопичення географічних знань про ґрунти стосується часів виникнення землеробських цивілізацій — Давнього Єгипту, Месопотамії, Індії, Китаю, Середньої Азії. Знаннями про різноманітність ґрунтів і придатність їх для різних сільськогосподарських культур володіли землероби античних держав Греції та Риму, про що описано в творах Катона Старшого, Варрона, Колумелли, Плінія та інших.

Розвиток знань про географію ґрунтів у середині ХІХ століття пов’язаний з проведенням земельно-кадастрових робіт, на основі яких було складено першу ґрунтову карту Європейської Росії академіком В. К. Веселовським (1851). Складання ґрунтових карт у ґрунтових цілях широко практикувалося і в країнах Західної Європи - Німеччині, Франції, Бельгії та інших.

Важливість ґрунтово-географічних досліджень підкреслював видатний російський ґрунтознавець, засновник генетичного ґрунтознавства В. В. Докучаєв. Він вважав, що врахування основних законів географії ґрунтів сприяє вирішенню питань про ґенезу ґрунтів, їхні властивості та родючість.

Географію ґрунтів поділяють на загальну і спеціальну (регіональну).

Загальна географія ґрунтів вивчає закони, принципи і методи, що їх застосовують у дослідженнях ґрунтового покриву Землі. У сучасній теорії географії ґрунтів розвиваються два напрями — ґрунтово-екологічний та ґрунтово-історичний. Екологічний підхід використовують не лише у вивченні впливу чинників ґрунтотворення на географічні закономірності просторового поширення ґрунтів, а й у дослідженнях впливу ґрунтів на рослинний і тваринний світ, на господарську діяльність людини. Ґрунтово-історичний напрям досліджує походження та еволюцію ґрунтів у тісному зв’язку з геологічною історією земної поверхні. У розвитку цього напряму значну роль відіграють палеопедологія, палеогеографія, палеоботаніка та інші науки.

Основним методом дослідження ґрунтів є порівняльно- географічний, що поєднує вивчення ґрунтів і чинників, за допомогою яких вони утворюються. У географії ґрунтів вчення про чинники ґрунтотворення є визначальним. На основі функціональної залежності ґрунту від ґрунтотворних чинників розроблено основні закони і принципи географії ґрунтів: зональності ґрунтів світу, геохімічної підпорядкованості ґрунтів, різновіковості ґрунтів, дивергенції та конвергенції ґрунтів та їхнього еволюційного розвитку.

Спеціальна (регіональна) географія ґрунтів вивчає ґрунтовий покрив Землі, її материків, окремих країн та інших територіальних утворень, розробляє методи ґрунтово-географічного районування для поділу територій на ґрунтово-географічні райони, подібні за структурою ґрунтового покриву, поєднанням чинників ґрунтотворення і характером можливого сільськогосподарського використання. На основі законів, принципів і методів спеціальної географії ґрунтів розробляють методики різних видів ґрунтово-географічних досліджень.

Для розвитку ґрунтово-географічних досліджень важливе значення мають праці вчених Західної Європи і США: Є. Гільгарда, В. Кубієни, Ф. Дюшофура, Г Мільна, Г Єнні, К. Марбута та інших. Розвиткові географії ґрунтів сприяли праці Л. І. Прасолова, І. П. Герасимова, Г В. Добровольського, М. А. Глазовської, Б. Г. Роза- нова та інших вчених. Вагомий внесок у розвиток географії ґрунтів зробили ґрунтознавці України: Г. О. Андрущенко, Н. Б. Вернандер, Г С. Гринь, І. М. Гоголєв, М. К. Крупський, Г Г Махів, Д. Г Тихоненко, М. І. Полупан, М. Г. Кіт, С. П. Позняк, Я. М. Біланчин, Гаськевич В. Г., І. Я. Папіш та інші.

Просторове різноманіття причин і видів руйнування та забруднення грунтів і зв’язок їх з природними й антропогенними еколого-географічними умовами спричиняють необхідність і перспективність картографічного дослідження цих складних явищ. У зв’язку з цим важливе теоретичне і методичне значення має розвиток екологічних принципів і підходів у географії ґрунтів. Сучасна географія ґрунтів все більше стає наукою екологічною, що знаходить своє відображення у створенні спеціальних карт ґрунтово-екологічного районування, а також у розширенні легенд традиційних ґрунтових карт шляхом включення критеріїв і показників, важливих з екологічного погляду.

Ґенезу ґрунтів і ґрунтового покриву вивчають з урахуванням історії їхнього розвитку. Профіль багатьох грунтів і характер ґрунтового покриву трактують не тільки як результат сучасної історії їхнього формування, але і як наслідок минулих стадій ґрунтотворення. Відповідно, і географія ґрунтів є дисципліною природно- історичною, оскільки пізнання віку ґрунтів та історії ґрунтотворення набуває все важливішого значення у ґрунтово-географічних дослідженнях.

Головним науково-практичним надбанням географії ґрунтів є обґрунтування наукових засад і практичних рекомендацій щодо раціонального використання та охорони ґрунтів, забезпечення сучасними ґрунтовими картами різних масштабів, картосхемами ґрунтово-географічного й агроґрунтового районування, системою карт ґрунтово-екологічної оцінки окремих територій.

У написанні розділу 1 брав участь кандидат географічних наук, доцент Я. М. Біланчин (Одеський національний університет імені Іллі Мечникова).

Автор вдячний колективу кафедри ґрунтознавства і географії ґрунтів Львівського національного університету імені Івана Франка, докторові біологічних наук, професорові кафедри геохімії ландшафтів і географії грунтів М. І. Герасимовій (Московський державний університет імені М. В. Ломоносова), кандидатові юридичних наук, доцентові Н. С. Гавриш (Національний університет «Одеська юридична академія») за цінні консультації і поради, використані у написанні підручника.

Автор вважає своїм приємним обов’язком висловити подяку кандидатові географічних наук Ю. І. Наконечному, інженерові І категорії Г. Б. Гнатишин (Львівський національний університет імені Івана Франка), кандидатові біологічних наук Ю. М. Ковальцю (Львівський національний аграрний університет) за допомогу в підготовці підручника до видання.

Автор і редактори підручника з вдячністю приймуть критичні зауваження читачів, спрямовані на його покращення.