Економічна та соціальна географія України. Районна частина - Мезенцева Н.І. 2008

Донецький суспільно-географічний район

1. Суспільно-географічне положення та історичні особливості розвитку.

2. Природні ресурси.

3. Демографічна ситуація, трудові ресурси, розселення населення.

4. Загальна характеристика господарства. Виробнича сфера.

5. Соціальна сфера. Транспорт.

6. Територіальна структура району. Господарські зв’язки.

7. Проблеми та перспективи розвитку.

Запитання для самоконтролю.

1. Суспільно-географічне положення та історичні особливості розвитку.

Донецький СГР сформувався у складі Донецької та Луганської областей. Його площа 53,2 тис.км , або 8,8% площі території України. Донецький макрорайон є більшим за розмірами від таких держав, як Естонія, Данія чи Швейцарія.

На території району проживає майже 7,8 млн жителів, або 15,4% населення України. За цим показником район займає перше місце в Україні і не поступається таким державам як Австрія, Швейцарія, Ізраїль.

Донецький район спеціалізується на:

- вугільній промисловості (Іс=3,3);

- електроенергетиці (Іс=1,2);

- виробництві продукції чорної (Іс=2,5) і кольорової (Іс=1,1) металургії;

- виробництві продукції хімічної промисловості (Іс=1,6), а саме мінеральних добрив, соди, барвників, хімреактивів тощо;

- машинобудуванні (Іс=1,1): важкому, вагоно- і локомотивобудуванні тощо;

- виробництві цементу (Іс=1,1).

Для Донецького СГР характерним є окраїнне, прикордонне географічне положення. 50% кордонів району - це кордон з Росією. Транспортні шляхи району в основному підпорядковано вивезенню продукції до центральних районів Росії та до морських портів Азовського моря.

У природно-географічному відношенні положення району характеризується розміщенням у Степовій зоні, що має сприятливі умови для проживання населення і занять різними видами людської діяльності .

Транспортно-географічне положення району характеризується як дуже вигідне, адже район має розвинену мережу залізничних і автомобільних шляхів, близько розміщений до зручних водних шляхів Дніпра, Дону, має вихід до узбережжя Азовського моря. Таке розташування Донецького СГР сприяє розвитку як внутрідержавних (міжрайонних), так і міжнародних зв’язків, особливо економічних.

Сусідське положення району визначається тим, що він межує з важливим промислово розвинутим Придніпров’ям з різноманітними сировинними центрами (залізні руди Криворізького басейну, марганцеві — Нікопольського тощо). Така близькість стимулює різноманітні міжрайонні зв’язки, особливо сировинні.

Еколого-географічне положення макрорайону є вкрай несприятливим. Це пов’язане із значним забрудненням території шкідливими викидами промислових підприємств (ТЕС, металургійних комбінатів, цементних та хімічних заводів), наявністю териконів, забрудненням підземних вод та ґрунтів тощо. На території району знаходяться міста, які посідають відповідно друге, третє, п’яте, шосте та восьме місця серед найзабрудненіших міст України — Маріуполь, Макіївка, Дебальцеве, Луганськ, Стаханов.

Географічне положення Донецького СГР як межової території між Сходом і Заходом сприяло його активній участі в економічному житті держави. Господарське освоєння території цього району нараховує кілька століть.

У ХV-ХVІІ ст. більша частина території району входила до складу Російської держави, Приазов’я - Кримського ханства. За Прутською угодою 1711 р. до Росії було приєднано так звані Бар’єрні землі (Приазов’я). У першій половині ХVІІІ ст. землі району входили до різних адміністративно-територіальних одиниць: Ізюмського слобідського полку (створеного у 1658 р.), Бахмутської провінції Азовської губернії (створеної 1708 р.), окремої військово-адміністративної одиниці Слов’яносербії (створеної 1753 р.), які у 1764-75 рр. було об’єднано в Новоросійську губернію, а також Кальміуської паланки Нової Січі (у 1734-75 рр.). З 1775 р. усю територію району було об’єднано у складі знову створеної Бахмутської провінції Азовської губернії, а з 1785 р. — Катеринославського намісництва. Після адміністративної реформи 1796 р. землі району входили до складу Новоросійської (з 1802 р. — Катеринославської; повітові центри — Бахмут, Маріуполь, Луганськ), Слобідсько-Української (з 1835 р. — Харківської; повітовий центр —Старобільськ) губерній та Області Війська Донського.

У ХVІІ ст. відбувалось заселення земель Південної Слобожанщини. У ці часи на території району засновано ряд міст та слобід, серед яких — Тор /Слов’янськ/, Лиман /Красний Лиман/, Сватова Лучка /Сватове/, Кремінна, Старобільськ, Бахмут /Артемівськ/. До приєднання до Росії Кримського ханства (1783 р.) більшість з них відігравали захисну від татарських нападів роль на південних кордонах держави.

У другій половині ХVІІІ ст. засноване місто Павловськ (невдовзі на прохання грецької громади перейменоване на Маріуполь), ряд поселень колишніх козаків (у тому числі Макіївка).

У ХVІ-ХVІІ ст. основним промислом на території Донецького району був солеварний, зосереджений в районі р. Бахмут та Торських соляних озер. До будівництва залізниць одним з центів чумацького промислу був Маріуполь, через який проходив поштовий тракт Катеринослав — Кавказ.

Першими мануфактурами в Україні були Бахмутська та Торська солеварні, утворені на початку ХVІІІ ст. Але не витримавши конкуренції довізної кримської солі, у 1782 р. вони закрились. Солеваріння відновилося знову лише у ХІХ ст.

Значну кількість міст на території Донецького району було засновано у ХІХ ст., що пов’язано із будівництвом вугільних шахт, металургійних та інших заводів, залізниць. При цьому серед поселень не було жодного важливого адміністративного, науково-освітнього чи банківського регіонального центру. Найбільші міста мали чисельність населення 30-50 тис. (Юзівка, Бахмут, Луганськ ).

У першій половині ХІХ ст. зародилася кам’яновугільна промисловість. Значному її розвитку у другій половині століття сприяли швидке зростання фабрично-заводської промисловості, залізничне будівництво і, як наслідок, збільшення попиту на мінеральну сировину (паливо) при різкому скороченні лісових масивів. У кінці 60-х — на початку 70-х рр. ХІХ ст. у Донбасі спостерігалась так звана «підприємницька лихоманка». Зростали старі шахти (Лисичанська, Корсунська, Голубовська), виникали нові. До початку ХХ ст. на Донбас припадало 90% загальнодержавного видобутку вугілля та 100% виробництва коксу.

Більшість рудників було об’єднано у синдикат «Продвугілля». Протягом 1860-1900 рр. обсяги видобутку вугілля на Донбасі зросли з 6 до 671 млн пудів у рік.

У 1886 р. збудовано перший в Російській державі завод з виробництва ртуті поблизу Горлівки. У кінці ХІХ ст. на Донбас припадало 100% загальнодержавного виробництва ртуті (Микитівське родовище) та майже 65% виробництва соди (район Лисичанська і Слов’янська).

Перше підприємство металургійної промисловості збудоване в кінці ХVІІІ ст. — Луганський ливарний завод. Але значного розвитку галузь набуває у кінці ХІХ ст. Найбільші металургійні заводи було збудовано у Юзівці (Новоросійський), Алчевську (Донецько-Юр’ївський), Єнакієвому (Петровський), Маріуполі («Нікополь», «Провіданс»), Макіївці; трубопрокатні — у Луганську.

На початку ХХ ст. більшість металургійних підприємств було об’єднано у синдикат «Продамет».

У кінці ХVІІІ ст. потреби військово-морських укріплень, флоту у гарматах вимагали будівництва заводу поблизу Чорного моря. Для вивчення місцевості з метою заснування ливарного заводу був відправлений шотландський фахівець К.Гаскойн, який у відповідності до місцевих ресурсів запропонував відливати гармати не з міді, а з чавуну і збудувати чавуноливарний завод поблизу селища Кам’яний Брід на р. Лугані. 1795 р. було видано указ про будівництво у Донецькому (Слов’яносербському) повіті ливарного заводу, поряд з яким утворилось селище Луганський завод, згодом - місто Луганськ. Завод збудовано 1800 р.

Значний розвиток в кінці ХІХ ст. набуло і машинобудування. Збудовано машинобудівні заводи у Горлівці, Юзівці (з виробництва обладнання для шахт, металургійного устаткування), Краматорську (обладнання для залізниць і дрібних шахт), паровозобудівний в Луганську тощо.

На початку ХХ ст. найбільшими промисловими підприємствами за кількістю зайнятих на території Донецького району були рудник акціонерного товариства «Уніон» у Макіївці (8,7 тис.чол.) та Петровський металургійний завод в Єнакієво (8,4 тис.чол.).

З другої половини ХІХ ст. розпочалося значне залізничне будівництво. Важливу господарську роль відігравали магістральні залізниці Курсько-Харківсько-Азовська (збудовано 1869 р.), Костянтинівська (1872 р.; Костянтинівка — Ясинувата — Юзівка — Оленівка), Донецька (1879 р.; з лініями Краматорськ — Луганськ, Костянтинівка — Маріуполь, Лисичанськ — Попасна, Дебальцеве - Макіївка, Дебальцеве — Ясинувата), Катерининська (1884 р.; Донбас- Кривбас), Північно-Донецька (1911 р.; Родаково — Харків — Льгов — Москва). У 1886-89 рр. було споруджено глибоководний торговельний морський порт у Маріуполі.

Основною товарною продукцією регіону з кінця ХІХ ст. стали кам’яне вугілля та метал.

Вищих навчальних закладів та значимих наукових товариств у цей час на території району не було.

Професійна підготовка спеціалістів здійснювалась у штейгерському училищі у Лисичанську, гірничому — у Горлівці, механіко-технічному - у Маріуполі.

1921 р. на території району було створено Донецьку губернію, а після адміністративної реформи 1925 р. окружними центрами стали Сталіне /Донецьк/, Артемівськ, Маріуполь, Старобільськ та Луганськ. 1932 р. було утворено Донецьку область (у 1938-61 рр. — Сталінська), а 1938 р. з її складу виділено Ворошиловградську область (у 1958-70 та з 1990 р. — Луганська).

Новий індустріальний підйом на території району відбувався у 20-30-х рр. ХХ ст. У цей час збудовано значну кількість металургійних («Азовсталь» у Маріуполі та трубопрокатні у Маріуполі, Харцизьку, коксохімічні в Горлівці, Рутченкові, Алчевську, Єнакієве, Краматорську, циноквий у Костянтинівці) та хімічних (содовий в Донецьку, анілінових барвників у Рубіжному, азотно-туковий /згодом «Стірол»/ у Горлівці) підприємств, а також Новокраматорський машинобудівний завод, Штерівська, Зуївська ДРЕС тощо.

Наступна хвиля індустріалізації припадає на 1960-70-ті рр., коли завершено будівництво ряду підприємств хімічної (зокрема заводів гумотехнічних виробів, нафтопереробного у Лисичанську), машинобудівної (холодильників, кабельного у Донецьку, хімічного машинобудування у Сніжному), електроенергетичної (Вуглегірської ДРЕС, Слов’янської, Ворошиловградської, Старобешівської ТЕС), а також легкої (Донецького бавовняного комбінату, Макіївської бавовнянопрядильної фабрики) промисловості; каналу Сіверський Донець — Донбас тощо.

Після першої світової війни було утворено перші вузи і лише у 1965 р. перший університет на території району — Донецький.

До другої світової війни почали функціонувати індустріальний, медичний інститути у Сталіному, металургійний у Маріуполі, педагогічний у Луганську; після війни - гірничо- металургійний у Ворошиловську /Алчевську/, медичний - у Ворошиловграді тощо.

2. Природні ресурси.

Особливостями природно-ресурсного потенціалу макрорайону є те, що:

- район належить до максимально забезпечених ПРП і зосереджує 21% від сумарного ПРП України;

- у компонентній структурі ПРП спостерігається абсолютне переважання мінеральних ресурсів (більше 70%), практична відсутність лісових ресурсів, інтенсивне використання земельних та рекреаційних ресурсів;

- район є максимально забезпеченим сумарним ПРП на душу населення. Цей показник перевищує середній в Україні на третину;

- ефективність використання ПРП є однією з найвищих.

Район досить добре забезпечено мінеральними ресурсами.

Серед паливних ресурсів основну роль відіграють запаси кам’яного вугілля. У Донецькому басейні зосереджено 92% запасів кам’яного вугілля України. Тут знаходяться значні запаси коксівного та газового вугілля (Донецька область), антрациту (Луганська область), є родовища бурого вугілля. 13% запасів, 40% видобутку припадає на коксівне вугілля.

Природний газ добувають у Луганській області (частина Дніпровсько- Донецької нафтогазоносної області).

Важливими для розвитку господарства району є нерудні ресурси, а саме Артемівське, Слов’янське, Новокарфагенське родовища кам’яної солі та Слов’янське калійної солі. Макрорайон багатий на мінеральну нерудну сировину, що використовується у чорній металургії та будівельній промисловості: доломіти і флюсові вапняки (Оленівське, Новотроїцьке родовища в Донецькій області); вогнетривкі глини (Часово-Ярське та Новорайське Донецької області та Попаснянське Луганської); мергелі, гіпс (Артемівське родовище); крейда (поблизу Амвросіївки), фосфорити Донецької області, каоліни, трепел, кварцеві і будівельні піски, пісковики, граніти тощо.

У районі є незначні запаси рудних ресурсів: залізної (бурі залізняки Приазов’я), алюмінієвої (нефелінові сієніти Приазов’я), мідної руди; поліметалеві руди (Нагольний кряж Донецької височини), але вони не мають промислового значення. Відомим є Микитівське родовище ртутної сировини (кіновар).

Рельєф території є рівнинним з Донецькою та Приазовською височинами. Клімат помірно-континентальний з порівняно холодною і малосніжною зимою та жарким і посушливим літом.

Водними ресурсами при величезних їх потребах для промислового і комунального водоспоживання, зрошування район забезпечено недостатньо. Потреби задовольняються лише на 35-50%. Головною водною артерією району є Сіверський Донець з притоками Айдар, Красна, Борова, Лугань, Бахмут та ін, а також Кальміус з притоками. Усього в районі нараховується 230 річок, більшість яких влітку пересихають і водопостачання майже на половину здійснюється за рахунок водосховищ. Важливе значення мають канали Сіверський Донець - Донбас та Дніпро — Донбас.

Район добре забезпечено земельними ресурсами. Переважають чорноземи звичайні середньо- та малогумусні. Їх частка у Донецькій області становить 72%, Луганській — 81%. Негативним явищем є ерозія земель.

У результаті господарського освоєння району виникли і дуже поширені антропогенні форми рельєфу (терикони, кар’єри, провалля, давні могильники (кургани) тощо). У районі розвиваються такі негативні процеси як карст, просідання над шахтними виробками, лінійний і площинний змив тощо.

Значним є рекреаційні ресурси Донецького СГР, зокрема: бальнеологічні (Слов’янські солоні озера); джерела мінеральних вод (Слов’янське, Добропільське, Старобільске тощо); лікувальні грязі (озера Ріпне та Сліпне поблизу Слов’янська, а також морська мулова грязь з Таганрозької затоки). До цього слід додати степові ландшафти. Основний рекреаційний район сформувався вздовж Сіверського Донця.

3. Демографічна ситуація, трудові ресурси, розселення населення.

Демографічна ситуація у Донецькому районі характеризується низькою народжуваністю, високим показником природним скороченням населення (10 чол./1000 жит.). Для населення характерною є висока мобільність.

На тисячу жінок у Донецькому районі припадає 865 чоловіків. Частка чоловіків є досить низькою порівняно з іншими районами України. Вікова структура населення така: діти і підлітки — 20%, працездатне населення — 56%, пенсіонери — 24%. Таке співвідношення свідчить про те, що в районі є проблема, пов’язана із звуженням відтворювальної бази населення. Тут спостерігається один з найгірших показників кількості пенсіонерів на тисячу жителів — 316 осіб.

У Донецькому районі густота населення є найвищою серед районів України — 146 осіб/км . У Донецькій області вона є максимальною в країні — понад 190 осіб/км.

У районі розташовано 88 міст, у тому числі одне місто-мільйонер і 13 з чисельністю населення понад 100 тис., тобто в районі питома вага великих і величезних міст є найвищою в Україні. Найбільшими містами є Донецьк (1 065 тис.), Маріуполь (500 тис.), Луганськ (475 тис.), Макіївка (395 тис.), Горлівка (305 тис.). У цілому частка міських жителів становить 88%, у тому числі у Донецькій області — 90%, Луганській — 87%. Рівень урбанізації є високим і найвищим серед районів України. Обумовлюється це особливостями господарського розвитку району, промисловий комплекс якого притягував значну кількість трудових ресурсів Міста та фабрично- заводські і шахтні селища утворили майже суцільний ланцюг населених пунктів.

Характерними типами розміщення міст є: міста-двійники, що зливаються у єдине (наприклад, Донецьк і Макіївка); ланцюги міст, що майже зрослись (наприклад, Краматорськ, Дружківка та ін.); великі гнізда без чітко вираженого центра; міста-одинаки (наприклад, Маріуполь).

У межах району сформувалась Донецька регіональна система розселення із значною кількістю агломерацій, зокрема, Донецько-Макіївська, Луганська, Горлівсько-Єнакієвська, Приторецька, Торезо-Сніжнянська, Маріупольська, Стаханово-Алчевська, Лисичансько-Рубіжанська, Артемівська.

Для сільського розселення характерним є яружно-балковий тип великих сільських поселень.

У Донецькому районі зосереджено найбільшу кількість трудових ресурсів України — понад 15% їх загальної кількості. У структурі трудових ресурсів частка осіб післяпрацездатного віку є невисокою. У районі на сьогодні відмічається низький рівень зайнятості. За рівнем безробіття він відноситься до групи із середніми показниками (8,5%).

У структурі зайнятості населення найвища частка зайнятих у промисловості (42%), у сфері послуг (23%). Частка зайнятих у промисловості є однією з найбільших серед районів України.

Донецький район є єдиним в країні, де найменша різниця у співвідношеннях між представниками українців і росіян. В етнічній структурі українці складають понад 51%, росіяни — 44%. Цьому є ряд об’єктивних і суб’єктивних причин. Зокрема, Донецький регіон як вугільно-металургійна база почала формуватись у європейській частині Російської імперії з другої половини ХІХ ст. У кінці ХІХ ст. серед робітників, зайнятих у промисловості, 74% складали росіяни і лише 22% - українці. І лише у 20-30-х роках ХХ ст. частка українців зросла за рахунок масового переселення жителів сіл у міста. На території району проживають також білоруси, євреї, татари, вірмени, болгари тощо. На півдні Донецької області виділяються ареали розселення греків, що складають 0,8% населення району.

Переважна більшість (85-95%) віруючого населення Донецького району є християнами — православні та протестанти. У Луганській області значно вищою є частка православних порівняно з протестантами, у Донецькій - лише незначне переважання православних. Рівень релігійності населення є нижчим за середньоукраїнський показник.

4. Загальна характеристика господарства. Виробнича сфера.

Рівень економічного та соціального розвитку Донецького району визначається як вищий за середній. Тут сконцентровано 18% основних виробничих і 16% невиробчних фондів, виробляється майже шоста частина національного доходу і більше шостої валового продукту в Україні. Основу господарського комплексу району складають потужна промисловість з переважанням важкої індустрії, розвинутий транспортний комплекс та багатогалузевий АПК. Спад виробництва у промисловості району є більшим, ніж у середньому в Україні. Обсяги промислової продукції за останні десять років знизились вдвічі. При цьому в Луганській області спад промислового виробництва є найбільшим в Україні.

За розмірами середньомісячної оплати праці робітників і службовців Донецький район поряд із Придніпровським відноситься до групи, де оплата вище середнього рівня і є найвищою серед районів України.

Виробнича сфера. Паливно-енергетичний комплекс виробляє до 30% товарної продукції району. У Донецькому районі знаходиться 3/4 підприємств паливної промисловості України. Розвинутою є вугільна

промисловість. Вугілля добуває 21 виробниче об’єднання, у складі яких понад 200 шахт і шахтоуправлінь. У районі діє 59 збагачувальних фабрик. Це так звана «гірничопромислова зона». В останні роки видобуток вугілля дещо зменшився. Нафтову і нафтопереробну промисловість представлено видобутком нафти у Луганській області та Лисичанським нафтопереробним заводом. На місцевому вугіллі, довізних мазуті та газі працює електроенергетика. У районі працює п’ята частина загальної кількості електростанцій України (Луганська, Слов’янська, Курахівська, Вуглегірська, Штерівська, Сіверськодонецька, Старобешівська, Миронівська тощо), які виробляють майже 30% загального виробництва електроенергії в Україні.

Перше родовище у Донецькому вугільному басейні було відкрите 1722 року за 25 верст від Бахмута у балці Скелевата. Вугілля видобували для виробничих потреб. Незабаром було відкрите друге родовище на річці Білій, правій притоці Лугані. 1796 році поблизу Лисичанська збудовано першу вугільну шахту. 1820 р. поклади кам’яного вугілля було відкрито в районі Олександрівської слободи. Згодом з’явилися дрібні шахти («дудки»), де розроблялися лише верхні пласти. 1841 р. на орендованих у місцевого поміщика землях новоросійський генерал- губернатор граф М.С.Воронцов збудував велику Олександрівську копальню.

У 1771-74 рр. відкрито Корсунську копальню № 1 у Горлівці, що стала на той час найбільшим підприємством кам’яновугільної промисловості.

У середині ХІХ ст. розпочалася промислова розробка кам’яного вугілля в районі Макіївки. До початку 90-х рр. завдяки притоку іноземного капіталу тут сформувався Макіївський гірничий район.

1872 р. було створено першу акціонерну компанію цієї галузі — «Гірниче і промислове Товариство на Півдні Росії», а до 1900 р. таких компаній було вже 20. Вони засновувались переважно на французькому та бельгійському капіталі.

Нині кам’яновугільну промисловість представляють державні холдингові компанії Донбасантрацит, Ровенькиантрацит, Луганськвугілля, Добропіллявугілля та виробничими об’ єднаннями Донецьквугілля, Макіїввугілля, Краснодонвугілля, Красноармійськвугілля, Дзержинськвугілля, Шахтарськвугілля, Орджонікідзевугілля (Єнакієве), Артемвугілля (Горлівка), Октябрськвугілля (Кіровське).

У машинобудуванні і металообробці на основі використання виробленого у районі металу, потужної енергетичної бази, наявності висококваліфікованих кадрів розвиваються головним чином металоємні виробництва. Найбільшим центром важкого машинобудування є Краматорськ, де випускають крокуючі екскаватори, прокатні стани, шахтне устаткування, верстати тощо. Устаткування для вугільної промисловості виробляють у Горлівці, Донецьку, Дружківці, Луганську; для металургійної — у Дебальцевому, Макіївці, Слов’янську, хімічної — Сніжному. Транспортне машинобудування розвинуте у Луганську (виробництво тепловозів), Стаханові (виробництво вагонів). Центрами сільськогосподарського машинобудування є Луганськ і Маріуполь. Електротехнічну продукцію виробляють у Первомайську, Слов’янську, Донецьку. Також у районі розвинуті верстатобудування, приладобудування, судноремонт (Маріуполь), виробництво холодильників та іншої побутової техніки (Донецьк /АТ «Норд»/) тощо.

Чорна металургія розвивається на основі місцевого коксівного вугілля, нерудної сировини (флюсів та ін.) та довізної придніпровської залізної і марганцевої руди. У районі знаходиться третина підприємств галузі.

Підприємства повного металургійного циклу розміщено у Маріуполі, Макіївці, Єнакієвому, Краматорську, Алчевську. Завод неповного циклу розташований у Костянтинівці, трубний і стале-дротово-канатний — у Харцизьку, трубний — у Луганську, феросплавів — у Стаханові, прокатних валків - у Лутугиному. Коксохімічна промисловість виробляє більше половини коксу в Україні. Основними центрами є Авдіївка, Алчевськ, Стаханов, Макіївка, Єнакієве, Донецьк, Маріуполь. Виробництво вогнетривів здійснюється у Красногорівці, Часовому Яру, флюсів - у Докучаєвську, Сіверську.

1866 р. князь Кочубей отримав від уряду концесію на будівництво заводу залізничних рейок. Згодом він поступився правами англійцю Дж.Юзу, який 1869 р. уклав з урядом «Угоду на утворення Новоросійського Товариства кам’яновугільного, залізного та рейкового виробництва і товариства залізничної вітки від Харківсько-Азовської лінії», отримавши при цьому певні субсидії та пільги. Будівництво заводу велося поблизу Олександрівської копальні. 1872 р. розпочато виплавку чавуну на кам’яному вугіллі, налагоджено вперше в країні коксове виробництво, а з наступного року завод працював з повним металургійним циклом. Уже 1874 р. за обсягами виробництва металургійний завод Новоросійського Товариства посів перше місце в Російській державі. Підприємство працювало в основному на держзамовлення. З початком будівництва заводу утворилося селище, яке згодом злившись з шахтарським селищем Олександрівської копальні, утворило місто Юзівку.

1895 р. створено нове Донецьке-Юр’ївське металургійне товариство, яке збудувало металургійний завод поблизу залізничної станції Юр’ївка Катерининської залізниці (згодом —місто Алчевськ).

1858 р. за кілька кілометрів від сел Софіївки і Роздольського на р.Садках почалося будівництво казенного дослідного Петровського чавуноливарного заводу. 1866 р. тут вперше у Російській імперії виплавлено чавун на мінеральному паливі. 1895-97 рр. Російсько-бельгійське металургійне товариство (серед акціонерів якого — Ф.Єнакієв) поряд із старим збудувало новий Петровський завод, а у 1898 р. всі навколишні селища злились в одне - Єнакієве.

Наявність порту, близькість до запасів вугілля та залізних руд, зручне розташування щодо ринків збуту сприяло будівництву металургійних заводів і в Маріуполі. У 1896-97 рр. Нікополь-Маріупольським гірничометалургійним товариством збудовано металургійний завод «Нікополь», а у 1998-99 рр. акціонерною компанією «Російський Провіданс» — завод «Провіданс». 1920 р. з метою концентрації виробництва обидва заводи злились у «Маріупольські об’єднані металургійні державні заводи», згодом - металургійний завод імені Ілліча.

Кольорову металургію Донецького району представлено Микитівським ртутним комбінатом, Костянтинівським цинковим заводом (продукцією якого є свинець, цинк, олово, кадмій тощо), Артемівським заводом з обробки кольорових металів (випускає мідний і латунний прокат), Донецьким підприємством «Вторкольормет», Свердловським заводом алюмінієвих сплавів, Торезьким твердих сплавів тощо.

Хімічна промисловість Донецького району, що розвивається на базі використання власної сировини, має широку спеціалізацію. У районі виробляють мінеральні добрива (азотні у Сєверодонецьку /ВО «Азот»/ і Горлівці /концерн «Стирол»/, фосфатні — у Костянтинівці), кальциновану та каустичну соду у Лисичанську, Слов’янську, барвники у Рубіжному, склопластики у Сєверодонецьку, хімреактиви у Слов’янську і Донецьку, гумотехнічні вироби у Лисичанську, синтетичні смоли, пластмаси, отрутохімікати тощо. Сажове виробництво налагоджено у Стаханові.

Луганськ — центр хіміко-фармацевтичної промисловості. У Маріуполі діє графітовий комбінат.

Промисловість будівельних матеріалів - важлива складова господарського комплексу Донецького району. Макрорайон є найпотужнішим виробником цементу в Україні. Функціонують Амвросіївський, Краматорський, Макіївський, Єнакієвський, Луганський та ін. цементні підприємства. В Амвросіївці знаходиться азбесто-трубний завод. Продукцією будівельного комплексу є шифер, цегла, залізобетонні конструкції тощо. Віконне та технічне скло виробляють у Костянтинівці, керамічну плитку — в Артемівську, порцеляно-фаянсову продукцію — у Дружківці.

Великі міста Донецьк, Луганськ, Макіївка, Маріуполь, Горлівка, є центрами легкої промисловості, зокрема трикотажної, швейної, взуттєвої, виробництва бавовняних (Донецький бавовняний комбінат, Макіївська бавовнопрядильна фабрика) і вовняних (Луганський тонкосуконний комбінат) тканин. У Донецьку, Луганську розміщено фабрики дитячих іграшок.

Деревообробна і меблева промисловість макрорайону працює на довізній сировині. Центрами її виробництв є Донецьк, Артемівськ, Костянтинівка, Горлівка тощо. Найбільша фабрика України з виробництва олівців розташована у Слов’янську («Самоцвіти»).

Центрами харчової промисловості, зокрема, м’ясної, молочної, маслосироробної, борошномельної, олійної та інших галузей, що виробляють продукцію щоденного попиту, є великі міста. Соляну промисловість розвинуто в Артемівську і Слов’янську, рибну і рибопереробну - у Маріуполі і Донецьку; працюють відомі в Україні Артемівський завод шампанських вин, кондитерська фабрика «Концерн А.В.К.».

1876 р. у результаті розвідувальних робіт у Бахмутській котловині було знайдено значні запаси кам’яної солі - найбільший в світі район соляних родовищ. Уже через 10 років на нього припадало понад 12% видобутку солі в Російські державі. Сіль вивозили переважно до Польщі, Литви.

Агропромисловий комплекс. АПК Донецького району має спеціалізацію Степової агропромислової зони: м’ясо-, молоко-, зернопромислову, олійнопродуктову та плодоовочеконсервну. Соціально-економічні передумови Донецького району зумовили розвиток навколо Донецька одного з найпотужніших АПТК приміської спеціалізації, зорієнтованого на забезпечення продуктами харчування населення Донецько-Макіївської агломерації. Господарства району реалізують по п’ятій частині олійних культур, овочів, яєць загальної їх реалізації в Україні. Тут виробляється шоста частина загальнодержавного виробництва олії.

Основу АПК району становить сільське господарство. Загальна земельна площа Донецького району 5 320 тис .га. Сільськогосподарські угіддя складають 73% земельної площі, з них 75% - це рілля і майже 20% - сіножаті та пасовища. В районі велика питома вага несільськогосподарських земель,

тобто зайнятих промисловою, селітебною забудовою, транспортними комунікаціями.

Структура посівних площ сільськогосподарських культур така: зернові - 50%, кормові — 30%, технічні - 15%, овочебаштанні, картопля та інші - 5%. Це зумовило розвиток таких галузей сільського господарства як вирощування зернових культур, соняшника, овочебаштанних та овочевих культур, скотарства, свинарства, птахівництва тощо.

В АПК району сформувались і функціонують такі спеціалізовані підкомплекси: зерно-, молоко-, м’ясо-, птахопромислові, олійнопродуктовий та плодоовочеконсервний.

5. Соціальна сфера. Транспорт.

Сфера послуг у районі є достатньо розвинутою. Тут висока частка підприємств громадського харчування, торгівлі, побутового обслуговування, закладів дошкільного виховання, шкіл. Але вартість платних послуг та товарообігу як продовольчими, так і непродовольчими товарами на душу населення нижчі за середні показники в Україні. Район має низькі показники забезпеченості клубами і бібліотеками, а забезпеченість населення місцями у закладах клубного типу на 50% є нижчою за середні показники.

У Донецькому районі знаходиться 30 вищих навчальних закладів (понад 10%), в яких навчається 12% українського студентства. Зокрема, це Донецький і Східноукраїнський (Луганськ) університети. Тут велика кількість наукових закладів Донецького наукового центру НАНУ.

1965 р. на базі університету та чотирьох науково-дослідних інститутів утворений Донецький науковий центр АН УРСР. Нині він об’єднує наукові установи Донецької та Луганської областей з центром у Донецьку.

На території Донецького району діють такі НД та ПКТІ: вугільний, гірничої механіки, гірничорятувальної справи, комплексної механізації шахт, чорних металів, теплоенергетики, гігієни праці і профзахворювань, економіки промисловості, технічної кібернетики, пластмас, вибухозахисного обладнання у Донецьку, вуглезбагачення, захисту грунтів від ерозії в Луганську, машинобудування у Краматорську, безпеки робіт у гірничій промисловості в Макіївці, соляної промисловості в Артемівську, скловиробів у Костянтинівці, техніки безпеки у хімічній промисловості в Сєверодонецьку тощо. У Дружківці знаходиться Донецька дослідна станція виноградництва.

Кількість музеїв і театрів у районі є недостатньою. Переважна більшість музеїв є краєзнавчими та революційної, трудової, бойової слави. Театри розміщено у Донецьку, Луганську, Маріуполі, Макіївці.

На території району знаходяться Луганський (Стрілецький Степ, Станично-Луганський Степ, Провальський Степ) та Український степовий (Хомутівський Степ, Крейдяна Флора) заповідники.

Відомим об’єктом паломництва є православний Святогірський монастир у Слов’яногірську.

Готельне господарство району є достатньо забезпеченим інфраструктурою, але через недостатню якість надання послуг та інші причини має дуже низькі коефіцієнти використання місткості готелів.

Забезпеченість жителів району лікарями та лікарняними ліжками відповідає середньоукраїнському показнику.

У Донецькому районі створилася одна з найгірших криміногенних ситуацій.

П’ята частина будинків відпочинку та пансіонатів від загальної їх кількості в Україні розміщено у Донецькому районі, який після Придніпровського займає друге місце за питомою вагою перерахованих закладів в Україні. Тут також знаходиться майже 8% санаторіїв та пансіонатів з лікування, що використовують водо- і грязелікування. На базі соляних озер континентального походження (Вейсове, Рапне, Сліпне), що утворились у результаті карстових процесів функціонує бальнеогрязевий Слов’янський курорт. Відомими є кліматичний і грязевий курорт Маріуполь та кліматичний Слов’яногірськ.

Транспорт. У районі розвинутими є всі види транспорту. Найважливіше значення має залізничний, з довжиною залізниць 2 847 км та найвищою їх густотою — 56 км/1000 км . Головними напрямками залізничних магістралей є Донбас — Придніпров’я, Донбас — Москва, Донбас — Київ. Найпотужніші залізничні вузли — Донецьк, Горлівка, Луганськ, Ясинувата, Красний Лиман, Дебальцеве, Попасна, Іловайськ, Волноваха та ін.

Довжина автомобільних шляхів 13,6 тис.км. Їх густота в Донецькій області — 302 км/1000км , у Луганській — 210 км/1000 км . Головними магістралями є Москва — Ростов-на-Дону (проходить через Слов’янськ, Костянтинівку, Артемівськ, Дебальцеве), Донецьк — Луганськ, Артемівськ — Маріуполь, Донецьк — Дніпропетровськ, Донецьк — Харків, Луганськ — Ростов-на-Дону, Луганськ — Запоріжжя.

На узбережжі Азовського моря розміщено морський порт Маріуполь. Аеропорти є у Донецьку, Луганську, Маріуполі і Сєверодонецьку.

У Маріуполі розташовано три порти. Перший — морський торгівельний, куди прибувають керченські агломерати, а також марганцеві руди, цемент, ліс та ін. матеріали. Через нього експортується донецьке вугілля, метал, хліб. Другий порт знаходиться біля заводу «Азовсталь». Через нього керченська руда потрапляє прямо в цехові бункери, агломерат — у доменні печі. Третій — порт рибалок, розташований в гавані Шмідта, поблизу рибоконсервного комбінату.

Територію району перетинають магістральні газопроводи «Союз», Ставрополь — Москва та нафтопроводи Самара — Слов’янськ, Грозний — Лисичанськ. У районі функціонують продуктопроводи Лисичанськ — Луганськ, Лисичанськ — Донецьк. Територію перетинає аміакопровід Тольятті — Горлівка — Одеса.

6. Територіальна структура району. Господарські зв’язки.

До складу Донецького СГР входять два суспільно-географічні мезорайони - Донецький і Луганський.

Донецький мезорайон сформувався на основі Донецько-Макіївського, Горлівсько-Єнакієвського, Маріупольського господарських вузлів та важливих Краматорсько-Слов’янського, Артемівського і Торезо-Сніжнянського районоформуючих центрів. Його спеціалізацією є вугільна промисловість, чорна і кольорова металургія, важке машинобудування, хімічна промисловість, електроенергетика та цементна промисловість.

Луганський мезорайон сформувався на основі Луганського, Стаханівсько-Алчевського господарських вузлів та важливих Лисичансько-Рубіжанського, Краснолуцько-Антрацитівського районо-формуючих господарських центрів. Північна частина мезорайону, що охоплює 60% його території, відома як потужний агропромисловий регіон з центром у Старобільську. Спеціалізацією мезорайону є вугільна промисловість, важке і транспортне машинобудування, хімічна промисловість, чорна і кольорова металургія та виробництво продовольчої продукції.

Рис.7. Опорний каркас території Донецького СГР

Господарські зв’язки. Частка Донецького району в експортних поставках України є значною і складає понад 20%, в імпорті — понад 7%. Частка іноземних інвестицій, вкладених у господарство району досить мала (6%). Донецький СГР підтримує господарські зв’язки з понад 50 країнами світу та усіма макрорайонами України. З району вивозять кам’яне вугілля, кокс, чорні метали, вогнетриви, гірничо-добувне, металургійне устаткування, мінеральні добрива, соду, цемент, скло, кухонну сіль тощо. До району ввозять природний газ, нафту та нафтопродукти, залізну і марганцеву руду, лісоматеріали, різноманітну продукцію машинобудування, легкої та харчової промисловості тощо.

7. Проблеми та перспективи розвитку.

У Донецькому СГР можна виділити такі найактуальніші проблеми:

1. У структурі виробництва регіону переважають інерційні галузі, яким притаманні капіталомісткість, невисокі темпи розвитку: паливно-енергетична, металургійна, важке машинобудування, основна хімія. Частка цих низькорентабельних галузей в структурі промислового виробництва 7080%, у той час як частка інтелектоємних, трудомістких і ресурсозберігаючих виробництв надто мала, тобто в районі сформувалась однобічна галузева структура промисловості, орієнтована на сировинну базу. Галузі спеціалізації Донбасу є не лише не маневреними самі по собі, але й стримують загальну структурну трансформацію виробництва, оскільки відволікають значні ресурси на потреби підтримання досягнутого рівня виробництва та ремонту устаткування. Усе це вимагає удосконалення галузевої структури промисловості, у тому числі запобігання моногалузевій структурі промисловості містечок і смт.

2. У регіоні гостро стоїть проблема раціонального використання трудових ресурсів, у тому числі проблема використання жіночої робочої сили. Це вимагає розширення мережі підприємств сфери послуг, створення філіалів підприємств легкої, харчової промисловості тощо.

3. Добування вугілля відкритим способом призводить до утворення техногенних форм (териконів, проваль), знищення грунтово-рослинного покриву сільськогосподарських угідь. Більшість териконів розміщені поблизу Донецька і Макіївки (180 териконів). Більше 100 відвалів навколо Донецька вміщують до 100 млн т порід і займають 1,5 тис.га території міста. Це вимагає рекультивації земель, використання алевритів і сланців териконів як мікродобрив в суміші з гумусом для відновлення родючого шару ґрунту.

4. Екологічні проблеми району пов’язані із:

- водозабезпеченням, забрудненням підземних вод промисловими стоками. У регіоні розвиваються водомісткі галузі. Проблема полягає не стільки у великих заборах води, як у величезній концентрації шкідливих домішок в ній;

- горінням териконів, переробкою конусоподібних відвалів, їх озелененням;

- високою розораністю сільськогосподарських угідь (більше 80%);

- деградацією ґрунтів у результаті проведення непродуманого зрошування і осушення, водною і вітровою ерозією;

- викидами в атмосферу шкідливих речовин промисловими підприємствами. Так, 42% підприємств не мають санітарно-захисних зон, розміри яких відповідали б нормативам;

- викидами в атмосферу шкідливих речовин транспортними засобами тощо.

5. Проблеми вугільної промисловості. Розвідані запаси вугілля Донбасу складають 230 млрд т, у тому числі 25% - антрацит і 22% — коксівне вугілля.

Останні 15 років у районі спостерігається тенденція до зменшення обсягів видобутку вугілля. Це пов’язано з цілим рядом причин:

- вік третини шахт понад 45 років, у тому числі 50 шахт (а це 17% їх загальної кількості) введено в експлуатацію ще до 1917 року. 70% шахт не реконструювались понад 25 років;

- більше половини вугілля видобувають у шахтах на глибині понад 600 метрів, а 15 шахт розміщено на глибині понад 1000 метрів. 70% шахт мають підвищену газоносність;

- вугільні пласти мають невелику потужність (45-60 см). Потужні пласти розміщено на глибині понад 500 метрів. Як правило, вугільні пласти залягають похило, іноді вертикально.

Усе це ускладнює умови добування вугілля і зумовлює його високу собівартість. 1991 р. розмір витрат на тонну умовного палива у Донбасі дорівнював 18 крб., тоді як у вугільних басейнах Західного і Східного Сибіру Росії — 6-8 крб.

Розроблено програму реструктуризації вугільної галузі Донбасу, в якій йдеться про те, що лише 20% шахт мають підстави для рентабельного функціонування. Майже половину шахт необхідно реконструювати із залученням іноземних кредитів та бюджетних асигнувань, а третина шахт підлягає закриттю. За прогнозними оцінками РВПС України НАН України, до 2015 року у Донецькій області закриється до 70 шахт, найбільше у Донецько-Макіївській, Горлівсько-Єнакієвській, Торезо-Сніжнянській агломераціях, а також Краснодонському, Краснолуцько-Антрацитівському, Стаханово-Алчевському та Лисичансько-Рубіжанському промислових вузлах. Але, на нашу думку, це не є розумним вирішенням проблеми, адже закриття шахт призведе до безробіття, соціальної напруги в регіоні.

6. Докорінної реконструкції потребує чорна металургія і машинобудівний комплекс району, оскільки за останні 20 років капіталовкладення в галузі не відповідали потребам і були мізерними.

Перспективами розвитку Донецького СГР є розвиток таких наукомістких ресурсозберігаючих виробництв, як машинобудування (транспортне, приладо- і верстатобудування тощо), легкої, харчової, скляної, медичної, поліграфічної, порцеляно-фаянсової промисловості тощо. Частка району у виробництві вугілля та продукції чорної металургії в масштабах держави буде знижуватись. Розвиток чорної металургії має орієнтуватися на нематеріаломістке виробництво, на розробку технологій випуску високоякісних металів.

Важливий напрям реструктуризації господарського комплексу району пов’язаний із створенням ряду спеціальних економічних зон як «Азов», «Донецьк» (Донецька область).

Запитання для самоконтролю:

1. Охарактеризуйте особливості ПРП Донецького району.

2. Визначте чинники високого рівня урбанізації району.

3. Охарактеризуйте сучасний стан та перспективи розвитку вугільної промисловості Донецького району.

4. Розкрийте особливості територіальної організації рекреаційного комплексу району.

5. Проаналізуйте чинники розвитку господарства Луганського мезорайону.