Історія географії - Мирослава Влах 2018

3. Інформаційно-допоміжний розділ
3.3. Статті, тексти лекцій
Античні витоки сучасної географи: концептуальний підхід

Актуальність теми. Актуальність теми дослідження зумовлена тим, що, за словами фундатора модерної української географії С. Рудницького, справжня наукова історія географії починається вже у Стародавній Греції [20]. Географія античного періоду розвивалась екстенсивно, коли вивченням охоплювалися нові території, розширювалися межі Ойкумени, а також інтенсивно, шляхом проникнення у сутність географічних явищ і процесів, обґрунтування методів пізнання. У різноманітних формах грецької натурфілософії наявні у зародку майже усі типи наукових світоглядів, тому теоретичне природознавство для пізнання своїх витоків, розуміння історичного перебігу, сучасного стану і визначення перспективних напрямків повинне звертатися до античних філософів. За Н. Мукітановим, у грецькій натурфілософії зароджується суперечливість різноманітних географічних концепцій, що істотно вплинули на подальший розвиток науки [19].

Для означення античного етапу розвитку географії можна використати метафору з праці німецького філософа К. Ясперса «Сенс і призначення історії» (1949) - «осьовий час». За К. Ясперсом, осьовий час охоплював період VІІІ - ІІ ст. до Р. Х. Тоді відбулася зміна міфологічного світоспоглядання, яке становило основу доосьових культур; здійснився перехід до універсальності у мисленні; відбулося духовне піднесення народів і зросла міжкультурна комунікація; сформувалися основи світових релігій; появилися філософи та їхні видатні твори; уперше постала проблема співвідношення Людини і Світу. Осьовий час дає змогу зрозуміти історію людської цивілізації та її структуру. Тим, що відбулося тоді, людство живе й до тепер, а епохи Відродження — це повернення до осмислення осьового часу для виявлення справжніх духовних цінностей.

Пізнання античних витоків сучасної науки актуалізується для українських дослідників, адже Україна — Степова Еллада — входила у цей період до південного геокультурного кола (за Є. Маланюком), що підтверджують численні матеріальні та духовні артефакти (давньогрецькі міста поліси, Траянові вали, описи і карти території Північного Причорномор'я). На єдність середземно-чорноморського басейну вказує античний географ Помпоній Мела, називаючи його «Нашим морем» [24].

Методика дослідження. Головним методом історико-географічного дослідження натурфілософії є історичний, у т. ч. історико- хронологічний з акцентом на констатацію фактів та історико- генетичний, що полягає в аналізі причин виникнення, становлення і подальшого розвитку головних географічних ідей і концепцій. Важливим прийомом історико-географічного дослідження є також аналіз географічних текстів (писемні твори, карти), термінологічний аналіз (насамперед, встановлення етимології географічних лексем), метод історико-культурної топонімії (формування географічної карти світу у процесі розширення Ойкумени, зміна географічних назв як відображення історико-культурних процесів).

Аналіз публікацій. Особливості розвитку географічних ідей античної натурфілософії розкриті у численних працях з історії і методології науки як вітчизняних, так і зарубіжних авторів [7, 10, 19]. Власне конкретному дослідженню цього періоду присвячені праці географів М. Боднарського [4], А. Дітмара [11, 12], Ю. Шуйського [23]. Меншою мірою у науковій літературі розкриті античні корені сучасних напрямків географічної науки, їхніх концептуальних ідей.

Джерельною основою проведеного дослідження стали перекладні праці античних натурфілософів [9, 17, 21, 24], праці істориків [14, 15, 16], філософів [1, 2, 13], історико-картографів, присвячені античності.

Виклад головного матеріалу. Як відомо, античність — це період історії з УІІІ ст. до Р. Х. до V ст. після Р. Х. у реґіоні Середземного моря, що відрізняється від попередніх і наступних періодів спільними і усталеними культурними традиціями, а з І ст. унаслідок розширення Римської імперії також політичною і культурною цілісністю (у широкому розуміння до античної належить також історія Єгипту, Межиріччя, Сирії, Персії, Малої Азії, починаючи із виникнення писемності, що датується приблизно ХХІХ ст. до Р. Х.). В «осьовий час» розвитку цивілізації зароджується антична натурфілософія як учення, що пояснює Природу засобами споглядання і логічних роздумів, система найзагальніших законів природи.

Феномен становлення і розвитку античної натурфілософії слід розглядати у контексті системи історико-, природно- і суспільно-географічних чинників. Насамперед, важливе значення мало географічне положення античних держав на морських комунікаційних і торговельних шляхах, інтенсифікація використання яких зумовила перехід від річкової до середземноморської цивілізації як вищого етапу суспільного розвитку (за Л. Мечниковим, 1889). На становлення давньогрецької натурфілософії вплинули як єгипетські, месопотамські, перські, китайські наукові ідеї Світоустрою, так і автохтонні мінойська (ХХV - ХІХ ст. до Р. Х.), мікенська культури (ХVІ - ХІ ст. до Р. Х.) — морські, торговельно-орієнтовані цивілізації із тісними зв'язками з Єгиптом, країнами Передньої Азії. Наукове розмаїття античної натурфілософії пояснюється демократичним республіканським політичним устроєм численних міст-держав Середземномор'я з культом освіти, науки, фізичної та духовної культури. Незначна площа, бідне ресурсне забезпечення країн Середземномор'я зумовлювали просторову активність європейців, що сприяла їхньому географічному пізнанню.

Системний вплив історико-, природно- і суспільно-географічних чинників призвів до бурхливого розвитку науки античного періоду. Власне тоді зародилися наукові школи як неформальні об'єднання наукових лідерів та їхніх послідовників на основі сповідування певних ідей, концепцій (табл. 3.2.).

Таблиця 3.2

Головні природничо-наукові школи античної натурфілософії

Канонічна філософія початки античної натурфілософії пов'язує з іменем мілетянина Фалеса (бл. 625 - 547 рр. до Р. Х.), якого вважають основоположником давньогрецького природознавства (головні праці: «Про природу», «Сфера». «Карта землі», «Про нерухомі зірки»). Фалес — один із семи мудреців Стародавньої Греції, який визнаний за внесок в астрономію, математику, пояснення першопричин сущого і будову Всесвіту. Секст Емпірик, філософ-скептик кінця ІІ - першої половини ІІІ ст. у своїх «Двох книгах проти логіки» згадує як одного із семи мудреців світу й Анахарсія (VІІ - VІ ст. до Р. Х.) — скіфського мудреця царського походження. За Геродотом, серед племен у припонтійських краях ми не можемо назвати жодного, хто б уславився своїм розумом, окрім скіфської народності й Анахарсія.

Анахарсій склав вірші на 800 рядків про звичаї скіфські та еллінські у побуті й на війні. З десяти листів Анахарсія, які дійшли до нашого часу, випливають такі сучасні настанови мудреця: любов до своєї землі, до звичаїв рідного народу, у яких філософ вбачав багато корисного для інших країн і людей; любов до рідної мови, що поєднується з прагненням до вивчення мудрості і мов інших народів; захист загальнолюдських моральних цінностей; «виклик сильним світу», відстоювання загальнолюдських і етнічних прав; збереження етнічної ідентичності в умовах експансії чужоетнічного довкілля (В. Крисаченко, 1995). Таким чином, Північне Причорномор'я (як давньогрецькі міста-колонії, так і території, заселені «варварськими» племенами) у культурному відношенні не тільки належало до еллінської держави, а в деяких аспектах навіть переважало (для прикладу можна проаналізувати поему І. Франка «Aнахарсій і Солон»).

Загалом історико-географічне дослідження античної натурфілософії дало змогу виділити два етапи її становлення і розвитку: мі- фологемний і власне науковий. Витоки античної натурфілософії беруть початок у давньогрецьких міфах, що, за класичним розумінням, є історіями або системою вірувань, у яких втілені певні фундаментальні принципи, що спрямовують діяльність людини. Для позначення міфологічних сюжетів, сцен, образів, що характеризуються глобальністю, універсальністю та мають широке поширення серед культурних народів світу, використовують термін міфологема.

Головними методами систематизації географічних відомостей на міфологемному етапі був художній (використання просторових порівнянь, метафор), символьний (символіка чисел, кольорів, сторін горизонту). Страбон пише про те, що «перші історики і фізики були також творцями міфів. Не тільки одні поети визнавали достовірність міфів. Адже держави і законодавці значно раніше від поетів визнавали міфи із міркувань їхньої корисності» [21].

Міфологемний напрямок (до VI ст. до Р. Х.) пов'язаний насамперед з Гомером (VІІІ ст. до Р. Х. - ?) — легендарним давньогрецьким поетом, автором епічних поем «Іліада» та «Одіссея», що започаткували європейську літературу. «Гомер був єдиним із поетів давнини, хто знав майже все про Ойкумену», — писав Страбон [21]. За М. Боднарським, «у поемах подана картина соціального устрою, економіки і права давніх греків» [4]. Д. Анучін для світу, відомого Гомерові, використовує поняття реальне землезнавство (стосується басейну Егейського моря) і фантастичне землезнавство (щодо західної частини Середземного моря, Чорного моря) [4]. Міфологічне землезнавство Гомера полегшувало сприйняття і пояснення навколишнього світу, залучало людей у незбагненне таїнство Космосу.

Слід відзначити спорідненість античної та давньоукраїнської міфології, що підтверджують дослідження знаних українських етнографів, етногеографів (П. Чубинський, В. Гнатюк та ін.), істориків, археологів, філософів, мовознавців (М. Худаш) а також кращі зразки народної творчості («Золотослов. Поетичний Космос Давньої Русі», 1988). Цивілізаційну тотожність середземно-чорноморського античного світу підтверджує відповідність пантеону давньогрецьких, давньоримських і давньоруських язичницьких божеств, які виконували ідентичні міфологічні функції (для прикладу, богиня Землі Гера — Юнона — Мокоша; верховний бог Зевс — Юпітер — Род).

Із міфологемним напрямком пов'язують зародження концептуальних ідей теогонізму, політеїзму, тотемізму, кордоцентризму, антеїзму. Античні ідеї філософії серця актуальні й у сучасних умовах, наприклад, для обґрунтування принципів і норм екологічної культури.

Згідно зі сучасними уявленнями, міф - це не вигадка, а «реальність», «найреальніша реальність». У ньому ніби натуралізовано головні поняття без розкриття їхньої сутності, оскільки акцентується увага на домінантних ознаках (у випадку ознак, що стосуються простору, формуються просторові міфи). Приклади загальних просторових міфів: центр, периферія, межа, помежів'я. Конкретні просторові міфи (з української дійсності): степ, море, Дунай, далека Україна, Велика Україна та ін.

На стику міфології і географії у наш час сформувався новий науковий напрямок — міфогеографія, яку розглядають у системі імажинальної географії (Д. Замятін, І. Мітін). Сутність міфогеографії полягає у своєрідних «іграх з простором», вивченні множинних реальностей місця, що формуються у процесі семіозису і можуть розглядалися як семіотичні системи [18].

Науковий етап античної натурфілософії пов'язаний зі становленням нового типу світогляду — власне наукового, що характеризувався матеріалістичним світосприйняттям, визнанням детермінованості природних явищ і процесів, логічним викладом наукових теорій. Результати географічного пізнання античних філософів нами умовно згруповані в ультра- та інфраструктурні наукові напрямки.

Ультраструктурні (лат. ultra — більше, понад і structura — взаємоположення і зв'язок складових частин чого-небудь) наукові напрямки — логічно упорядковані результати пізнання складно організованих об'єктів (Космос, Земля, Природа, Людина), їхніх взаємозв'язків і просторових поєднань на певному етапі розвитку науки. Головні ультраструктурні напрямки античної натурфілософії: космологічний; світознавчий, у т. ч. геопросторової диференціації світу; країнознавчий; районний; етногенетичний, етнографічний, етногеографічний; історико-географічний; математико-географічний, картографічний; загальноземлезнавчий; медико-географічний; політико-географічний; екологічний; конструктивно-географічний (прикладний) (табл. 3.3).

Таблиця 3.3

Напрямки протогеографічних узагальнень античної натурфілософії (VIII ст. до Р. Х. - V ст.)

Головною концептуальною ідеєю античної натурфілософії є космоцентризм (грец. Κοσμος — Космос і лат. centrum — центр) — система філософських поглядів, згідно з якими Світ сприймають як різноманітний, гармонійний Космос. Усі явища довкілля розглядають крізь призму Космосу, який охоплює Землю, Людину, небесні світила. Космос замкнений, має сферичну форму, у ньому відбувається постійний кругообіг — усе виникає, тече й змінюється («Філософський словник», 1986).

Космоцентризм античних учених викликав бурхливий розвиток космографії. У вузькому розумінні космографія - це опис і картографування небесної сфери і небесних тіл (описова астрономія), а також описова географія у тісному зв'язку з картографією, зокрема опис країн і народів (до ХVІІ ст.). У широкому розумінні космографія — це традиційна (фольклорна, міфологічна, релігійна) чи художня (наприклад, науково-фантастична) картина Світу.

Важливими працями з космографії є «Християнська топографія» Козьми Індикоплова (VI ст.), «Космографія» Равеннського Аноніма (кінець VB ст.), «Вступ до космографії» М. Вальдземюллера (1507); «Космографія» С. Мінстера (1544); «Чеська космографія» (1554); «Космографія» Й. Блеу (1635); «Лекції з космографії» Г. Меркатора (1637), П. Лафіта (1853). Підсумовує космографічний (класичний) етап розвитку географічної науки п'ятитомна праця А. Гумбольдта «Космос» (1845 - 1862).

Космічне світобачення античних філософів збагатило науку багатьма загальногеографічними теоріями і підходами. Найбільші здобутки у цьому аспекті мали представники піфагорійської наукової школи, які, зокрема, на основі фетишизації кількісних відносин, числових структур, абстрактно-логічних побудов розпрацювали концепції геліоцентризму («центральний вогонь», що дає життя Космосу), зональності (виділення на земній поверхні тропічної, двох помірних і двох полярних зон), започаткували широке використання у географічній науці математичного методу пізнання.

Прообразом сучасної концепції географічної оболонки як загального об'єкта географічної науки є теорія натуральних місць Аристотеля, згідно з якою окремі субстанції (земля, вода, повітря, вогонь), чи, по-сучасному, геосфери, займають своє місце у Космосі. Античний геоцентризм, що ґрунтується на поглядах Аристотеля, Клавдія Птолемея та інших філософів і домінував у науці до М. Коперника (ХVІ ст.), став підставою для розвитку природознавства класичного періоду.

Космоцентризм античних учених відроджується на новому діалектичному рівні, на базі нових наукових відкриттів ХІХ - ХХІ ст. у вигляді концепції космізму. Головні ідеї космізму: ідея біосфери і ноосфери (В. Вернадський, 1944), космічних ритмів (О. Чижевський, 1973, 1995), міжпланетних польотів (К. Ціолковський, 1926, 1929, 1930). На засадах космізму розвивається й новий трансдисциплінарний науковий напрямок — геоноосферологія (М. Багров, О. Шаблій та ін.) [23].

Важливе значення для дослідження античної натурфілософії має проблема співвідношення її фізіоцентризму та антропоцентризму. Географічні напрямки античної натурфілософії переважно фізіоцентричні. За С. Рудницьким, фізіоцентризм — це тип наукового світогляду, згідно з яким Земля й усе земне належать до природи. У контексті фізіоцентризму розвивалось античне світознавство, країнознавство, районний, загальноземлезнавчий та інші наукові напрямки. Посилювала фізіоцентризм античних філософів концепція географічного детермінізму, представлена у поглядах Геродота, Аристотеля, Гіппарха. У подальшому ідея про визначальний вплив природного довкілля на життєдіяльність людини отримала розвиток у концепціях географічного посибілізму, географічного пробабілізму, інвайронменталізму (середовищезнавства), геократизму.

Етнологічний (етногенетичний, етнографічний, етногеографічний), а також історико-географічний наукові напрямки античної натурфілософії, на нашу думку, мають антропоцентричне спрямування (у центрі — людина та її довкілля). Власне в античності вбачаємо корені полярних поглядів щодо сутності географічної науки — унітарної чи дуалістичної, об'єктом вивчення яких є відповідно природа чи природа і людина. В античні часи зародилася й екологічна концепція, що сприяє зближенню природничої і суспільної географії. За Страбоном, Земля є домом людства [21]. Загалом антична натурфілософія підтверджує генетичний монізм географічної науки.

З античною натурфілософією пов'язане зародження хорологічної концепції. За Клавдієм Птолемеєм, географічне знання поділялося на хорографію (опис окремих територій) і власне географію, предмет дослідження якої просторові характеристики Землі, її окремих частин. Абсолютизація ученим кількісних просторових відношень слугує підставою твердження, що Клавдій Птолемей власне й започаткував хорологічну концепцію (поняття хорологія і хорографія запровадив у науковий вжиток Евклід у праці «Начала»). Подальший розвиток хорологічної концепції пов'язаний з І. Кантом, А. Гумбольдтом, К. Ріттером, А. Геттнером. Внаслідок диференціації географії на галузеві наукові напрямки хорологічна концепція втратила свою пріоритетність. Однак її наукові ідеї розвивають класичне ландшафтознавство, географія поведінки, школа просторового аналізу.

В античний період сформувалась ідея єдності хорологічного (просторового) і хронологічного (історичного) підходів у науці. Думка «батька історії» Геродота про те, що географія — служниця історії, стосується, насамперед, взаємозв'язку цих наук. У новий період Е. Реклю стверджував, що географія — історія у просторі, історія — географія у часі. У новітні часи однією із безисних концепцій географічної науки стала концепція геочасопростору, що визнає взаємозв'язок і доповнюваність простору і часу через ергодичність, метахронність, позиційну компенсаційність.

У загальному світознавстві і країнознавстві античної натурфілософії започаткована реґіонологія — науковий напрямок, що досліджує регіональну специфіку. Ератосфен (275-199 рр. до Р. Х.)

поділ Ойкумени здійснював за геометричним принципом (т. зв. геометризм світобачення). Виділені ним сфрагіди — це великі частини суходолу, обмежені паралелями і меридіанами, що проведені через найважливіші географічні об'єкти того часу — Стовпи Геракла, Карфаген, Ольвію, Александрію, Вавилон, Бактру та ін. (усього на карті світу, складеній Ератосфеном, 6 паралелей і 9 меридіанів).

У Страбона (64 рр. до Р. Х. - 20-і рр. після Р. Х.) - яскравого представника описово-країнознавчого напрямку — геометризм світобачення поступається органіцизму: поділ світу він пропонує здійснювати ніби «по суглобах», чим випереджує уявлення про Землю як живий організм, окремі частини якого функціонально взаємозв'язані (гіпотеза Геї!).

Отже, описове країнознавство, що на ранніх етапах розвитку античної натурфілософії трактувалось як сума відомих на той час периплів —описів морських подорожей і плавань уздовж берегів —та періегезів — описів внутрішніх (континентальних частин Ойкумени (мілетська школа), отримало подальший розвиток в районній концепції.

Уже в наш час виник новий міждисциплінарний науковий напрямок — історична реґіоналістика, що пов'язана з історією, географією, культурологією, теорією управління та іншими суміжними дисциплінами [5].

Варто відзначити також образність античного країнознавства, що забезпечує цілісність і повноту географічних описів. Для прикладу, Платон пише про те, що Наше море люди обсіли, як жаби болото, а Страбон наводить аналогію між формою Сицилії і трикутником (звідси інша назва острова — Тринакрія (лат. trinacria — трикутна)). Отже, в античній натурфілософії вбачаємо витоки географічного образознавства — геоімагології — як трансдисциплінарного наукового напрямку, що є сферою синтезу, своєрідним зрізом наукових положень географії, філософії, психології, культурології, лінґвістики, історії, економіки, літературознавства (М. Влах, 2014).

У працях світо- і країнознавчого характеру особливо проявляється голізм античної натурфілософії. До сьогодні актуальними є погляди Геродота щодо територіального розмежування, наприклад, Європи і Азії по р. Дон (Танаїс). Власне цей історичний фронтир європейської і азійської цивілізацій став зоною російсько-української війни.

В античності вбачаємо й витоки географічного українознавства як міждисциплінарного наукового напрямку. Предтечею географічного протоукраїнознавства вважаємо Геродота, який здійснив комплексний природничо-географічний, політико-географічний, демогеографічний, етногенетичний і етнографічний опис Скіфії [6]. Від Геродота усталюється також просторовий образ України, що простягається від Істру (Дунаю) до Танаїсу (Дону).

В античний період отримали розвиток також інфраструктурні (лат. infra — під чимось, нижче чого-небудь і structura — взаємоположення і зв'язок складових частин чого-небудь) наукові напрямки — результати географічного пізнання, що створюють умови для його подальшого розширення та поглиблення і мають наскрізний характер.

Головними інфраструктурними напрямками античної натурфілософії є термінологічний і топонімічний. Антична натурфілософія збагатила, насамперед, наукову географічну термінологію [7]. Мовознавці розрізняють терміни-грецизми і терміни - латинізми. Грецизми — це різновид запозичень; слово, його окреме значення, вислів, морфема тощо, запозичені з давньогрецької мови або утворені за її зразком. Грецизми розпізнають за звуками а, е, ф на початку слова; за поєднанням приголосних кс, пс, мп, мв; за короневими морфемами авто, аеро, агро, гео, біо, гідро, філ, фоб; за суфіксами - іст, ад, зим, ит; у складних словах, одна частина якого грецького походження, наприклад, гетеро, гіпо, гомо. Латинізми - це різновид запозичень; його окреме значення, вислів, морфема тощо, запозичені з латинської мови або утворені за її зразком. Серед латинізмів української мови вирізняють за походженням такі засоби словотворення: префікси де-, екс-, ім.-, ін-, інтер-, ре-, ультра-; суфікси -аль (ней), -ат, -ація, -ент, -тор, -тура, -ум, -ус. Латинська мова була мовою науки на етапі її класичного розвитку до ХVІІІ ст.

Стійкий характер мають також топоніми на основі давньогрецької і латинської мови, створені як в античний час, так і пізніше (для прикладу, псевдокласичні топоніми півдня України, особливо Криму, що відійшов до Російської імперії після 1783 р. унаслідок російсько-турецької війни) [7].

Давні римляни зробили значний внесок в історичну топонімію, історичне та сучасне країнознавство, про що свідчать назви провінцій — адміністративних одиниць Давньоримської держави (для прикладу, Азія, Аквітанія, Аравія Петреа, Африка, Белґіка, Британія, Верхня Германія, Італія, Юдея, Кіпр, Корсика й Сардинія, Македонія, Мала Вірменія, Нижня Германія, Сирія, Сицилія, Тарраконська Іспанія та ін.), які збереглися донині.

Висновки. Із античною натурфілософією пов'язане зародження концепцій геліоцентризму, географічної оболонки, зональності земної поверхні. Давньогрецька натурфілософія містить у зародку усі майбутні типи наукових географічних світоглядів. З нею пов'язане становлення описового країнознавства, розвиток математико-географічного, загальноземлезнавчого наукових підходів, матеріалістичне пояснення взаємодії людини і природи у рамках концепції географічного детермінізму, медико-географічні, політико-географічні, екологічні, конструктивно-географічні узагальнення. Покладено початок застосування історико-хронологічного, історико-генетичного, порівняльно-географічного, картографічного і районного методів дослідження. В античний період були розширені межі Ойкумени, збагатилося географічне назовництво, набула розвитку наукова географічна термінологія.

Література

1. Адо П. Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи / П. Адо. — К. : Новий Акрополь, 2016. — 470 с.

2. Адо П. Що таке антична філософія? / П. Адо. — К. : Новий Акрополь, 2014. — 428 с.

3. Атлас історії української державності / В. Грицеляк, І. Дикий, І. Ровенчак. — Львів : НВФ «Карти і Атласи», 2013. — 128 с.

4. Боднарский М. С. Античная география: кн. для чтения / М. С. Боднарский. — М. : Географгиз, 1953. —376 с.

5. Верменич Я. Історична географія й реґіонознавство: наступність і взаємодія / Я. Верменич // Істину встановлює суд історії : зб. на пошану Ф. П. Шевченка. — К., 2004. — Т. 2. — С. 488 - 517.

6. Влах М. Р. Геродот як предтеча географічного українознавства / М. Р. Влах // Історичне картознавство України : зб. наук. праць. — Львів ; Київ ; Нью-Йорк : Вид-во М. Н. Коць, 2004. — С. 273 - 280.

7. Влах М. Історія географії / М. Влах. — Львів : Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2014. — 330 с.

8. Влах М. Теорія і методологія географічної науки: навч. посіб. для самост. роботи студ. / М. Влах, Л. Котик. — Львів : ЛНУ ім. І. Франка, 2017. — 120 с.

9. Геродот. Історії в дев'яти книгах / Геродот [пер., передм. та прим. А. О. Білецького]. — К. : Наук. думка, 1993. — 576 с. 320

10. Джеймс П. Все возможньїе миры. История географических идей / П. Джеймс, Дж. Мартин [пер. с англ.]. — М. : Прогресе, 1988. — 672 с.

11. Дитмар А. Б. География в античное время : очерки развития физико-географических идей / А. Б. Дитмар. — М. : Мысль, 1980. — 148 с.

12. Дитмар А. Б. Рубежи Ойкумени. Эволюция представлений античних учених об обитаемой земле и природной широтной зональности / А. Б. Дитмар. — М. : Мисль, 1973. — 135 с.

13. Захара І. Лекції з історії філософії / І. Захара. — Львів : Вид-во ЛБА, 1997. — 398 с.

14. Історія європейської цивілізації. Греція / [за ред. У. Еко]. — Х. : Фоліо, 2016. — 1159 с.

15. Історія європейської цивілізації. Рим / [за ред. У. Еко]. — Х. : Фоліо, 2015. — 1040 с.

16. Кінг Ч. Історія Чорного моря / Ч. Кінг [пер. з англ. М. Климчук]. — К. : Ніка-Центр, 2011. — 312 с.

17. Лукрецій Кар Тіт. Про природу речей / Тіт Лукрецій Кар [пер., передм. та приміт. А. Содомори]. — К. : Дніпро, 1988. — 191 с.

18. Мітін І. Міфогеографія: теоретична рамка дослідження множинних контекстів місця й інструмент презентації міст на кордоні / І. Мітін // Схід - Захід : іст.-культ. зб. — Харків ; Київ : Критика, 2006. — Вип. 8. — С. 40-57.

19. Мукитанов Н. К. От Страбона до наших дней. Эволюция географических представлений и идей / Н. К. Мукитанов. — М. : Мисль, 1985. — 237 с.

20. Рудницький С. Історія землезнання України / С. Рудницький. — Ч. 1. Старі віки. — К. ; Прага, 1925. — 131 с.

21. Страбон. География в 17 книгах / Страбон [пер., ст. и комент. Г. А. Стратановского]. — М. : Ладомир, 1994. — 944 с.

22. Шаблій О. І. Суспільна географія: у двох кн. / О. І. Шаблій. — Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2015. — Кн. І. Проблеми теорії, історії та методики дослідження. — 814 с.; Кн. ІІ. Проблеми українознавства, реґіоналістики і краєзнавства. — 706 с.

23. Шуйский Ю. Д. Географическая наука в античном мире и в период Средневековья / Ю. Д. Шуйский. — Одесса : ВМВ, 2008. — 180 с.

24. Pomponii Melae. Chorographia sive de situ orbis / Melae Pomponii. Piotrkow Trybunalski, Naukowe Wydawnictwo Piotrowskie przy Filii Uniwersytetu Humanistyczno-Przyrodniczego Jana Kochanowskiego w Piotrkоwie Trybunalskim, 2001. — 252 s.