Історія географії - Мирослава Влах 2018

3. Інформаційно-допоміжний розділ
3.3. Статті, тексти лекцій
Особливості географії середньовічного періоду(V–XV ст.)

План лекції

1. Географія у середньовічній Європі.

1.1. Географія у Західній Європі.

1.1.1. Ранньосередньовічний період (V - ХІ ст.).

1.1.2. Пізньосередньовічний період (ХІІ - XV ст.).

1.2. Географічні уявлення скандинавських народів.

2. Арабська географія.

3. Географія у Китаї.

Список літератури

1. Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі / [упор., передм. та пер. М. Москаленка]. — К. : Дніпро, 1988. — 296 с.

2. Ісаєвич Я. Юрій Дрогобич. Життя славетних : іст. повість / Я. Ісаєвич. — К. : Молодь, 1972. — 173 с.

3. Калинина Т. М. Сведения ранних учених Арабского халифата / Т. М. Калинина. —М. : Наука, 1988. — 184 с.

4. Поло М. Книга чудес света / М. Поло. — М. : Эксмо, 2009. — 512 с.

5. Коновалець О. Природничо-наукові знання в Україні-Русі : проблеми історичної реконструкції / О. Коновалець // Історія української науки на межі тисячоліть : зб. наук. праць. - [відп. ред. О. Я. Пилипчук]. — К., 2000. - Вип. 3. — С. 124 - 129.

6. Корнієнко О. Виникнення наукових центрів у Халіфаті / О. Корнієнко // Історія української науки на межі тисячоліть : зб. наук. праць. — [відп. ред. О. Я. Пилипчук]. — К., 2000. — Вип. 3. — С. 130 - 133.

7. Крачковский И. Ю. Арабская географическая литература / И. Ю. Крачковский // Избр. соч. Т. 4. — М. ; Л. : Изд-во АН СССР, 1957. — 954 с.

8. Літопис Руський : за Іпатським списком. — [пер. з давньорус. Л. Махновця]. — К. : Дніпро, 1989. — 591 с.

9. Максаковский В. П. Историческая география мира : учеб. пособ. для вузов / В. П. Максаковский. — М. : Экопрос, 1997. — 584 с.

10. Модрич-Верган В. Юрій Дрогобич - український славний вчений XV віку / В. Модрич-Верган // Дрогобиччина — земля Івана Франка : НТШ, Укр. Архів. — Т. 25. — Ню Йорк ; Париж ; Сидней ; Торонто, 1973. — С. 201 - 211.

11. Рудницький С. Історія землезнання України / С. Рудницький. — Ч. І. Старі віки. — Київ ; Прага, 1925. — 131 с.

12. Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу / М. Семчишин. — [2-ге вид., фототип.]. — К. : АТ «Друга рука», МП «Фенікс», 1993. — 550 с.

13. Соціально-економічна географія світу / [за ред. С. П. Кузика]. — Львів : Світ, 2005. — 672 с.

14. Січинський В. Чужинці про Україну / В. Січинський. — К. : Довіра, 1992. — 254 с.

15. Таранов П. С. Энциклопедия високого ума / П. С. Таранов. — М. : АСТ, 1997. — 592 с.

16. Фреїшин-Чировський М. Нарис політичної історії України / М. Фреїшин-Чировський. — Львів : Братство Св. Володимира, 1997. — 248 с.

17. Хасанов Х. Географическое наследие учених Средней Азии : автореф. дис. ... д-ра геогр. наук. / Х. Хасанов. — Ташкент : Фан, 1967. — 47 с.

18. Кузаков В. К. Очерки развития естественно-научних и технических представлений на Руси в X - XVII вв. / В. К. Кузаков — М. : Наука, 1976. — 316 с.

19. СимоновР. А. О методологии и методике изучения естественнонаучних представлений средневековой Руси // Естественнонаучние знания на Руси / Р. А. Симонов. — М. : Наука, 1980. — С. 10 - 11.

20. Бігко M. Zarys Иізіогіі Kartografn / M. Бігко. — Lublin, 1999. — 352 s.

Вступ

Поняття «середні віки» (від лат. medrnm aevum — букв. середній вік) з'явилось у XV - XVI ст. у працях італійських істориків-гуманістів (Ф. Бьондо та ін.) і утвердилось у науці з XVIII ст. У західноєвропейській медієвістиці² середні віки охоплюють період від падіння рабовласницької Римської імперії (476) до початку англійської буржуазної революції (1640 - 1660).

Теоретико-методологічне обґрунтування становлення географії як науки залежно від процесу суспільного розвитку, зокрема процесу територіального поділу й інтеграції праці, дає змогу визначити хронологічні межі середньовічної географії загалом, а також здійснити її внутрішню періодизацію.

Суспільно-історична зумовленість періодизації історії географічної науки, зокрема щодо виділення географії середньовічного періоду, збігається з підходами сучасних учених, для яких середина XVII ст. із виходом праці німецького вченого Бернгарда Варена (Vareniusa) «Загальна географія» (1650) є хронологічною межею завершення класичного періоду. Початок ж середньовічного періоду збігається з часом занепаду Західної Римської імперії (476) і відповідного занепаду натурфілософських ідей античних учених.

Однак епоха Великих географічних відкриттів (кінець ХV - середина-кінець XVII ст.), яка дала колосальний поштовх для розвитку емпіричного природознавства, зумовила перетворення географії на одну із найважливіших галузей знання і призвела до переміщення центру географічної думки знову до Європи, потребує, на нашу думку, окремого дослідження. Звідси випливає розгляд особливостей географії середньовічного періоду в хронологічних рамках V-ХV ст.

Загальні особливості географії середньовічного періоду характеризуються наявністю чотирьох відокремлених центрів географічної думки: Західноєвропейського, Близько- і Середньосхідного, Північноєвропейського, а також Китайського. Розвиток географічної думки у кожному із зазначених центрів, а також зв'язки між ними зумовлені загальноісторичними особливостями життєдіяльності людей (рівень економічного розвитку та пов'язаний із ним ступінь поділу праці, домінуючий релігійний світогляд, міждержавні стосунки тощо).

1. Географія у Середньовічній Європі

1.1. Географія у Західній Європі

1.1.1. Ранньосередньовічний період (V - XI ст.)

Суспільно-історичні особливості європейського Середньовіччя зумовлюють його поділ на два періоди: раннє Середньовіччя (V-ХІ ст.) та пізнє Середньовіччя (ХІІ - ХV ст.).

Специфіка становлення географії періоду раннього Середньовіччя пояснюється процесами, що відбувались у рабовласницькій Давньоримській державі ще з кінця ІІ ст. (набіги ґотських племен у ІІІ ст.; посилення християнства, що з 330 р. стає державною релігією і « викорінює» язичницьку науку; поділ Римської імперії на дві частини - Західну та Східну (395). Панування натурального господарства у Західній Європі протягом раннього Середньовіччя, скорочення прямих торговельних зв'язків зі Сходом, релігійна замкнутість призвели до того, що західноєвропейська культура існувала відокремлено і просторовий кругозір європейців був обмежений. Період раннього Середньовіччя, як зазначає більшість дослідників історії, не вніс нічого «нового» у становлення географії (навіть сам термін «географія» було забуто). Цей висновок випливає з аналізу писемних і картографічних джерел досліджуваного періоду.

Писемні джерела, у яких розкриваються географічні уявлення ранньосередньовічного періоду, можна поділити на такі види:

- паломницька література;

- історичні праці;

- християнська (богословська) література;

- «посольська» література;

- описи подорожей;

- власне географічні та космографічні праці.

Історично початковою формою географічних праць періоду раннього Середньовіччя вважається паломницька література. Паломництво (від лат. palma — пальма; термін утворений від звичаю привозити з Палестини пальмову гілку) — подорож віруючих до так званих святих місць (у християн - до Рима чи Єрусалима, у мусульман — до Мекки тощо).

Перший опис такого паломництва — «Ітинерарій від Бордо до Єрусалима» (325 - 333); відомі також записки Сільви Аквітанської (близько 380 рр.), що відвідала Єрусалим, Єгипет, Аравію і Месопотамію.

Паломництва до Єрусалиму особливо почастішали в Х-ХІ ст. Складені паломниками путівники відіграли велику роль при підготовці хрестових походів, привернули увагу європейців до сходу.

З паломницької літератури цього часу відомий «Ітинерарій до Святої землі» англійського хроніста Метью Паризького; «Ходіння» Київського ігумена Данила Мниха до Єрусалиму (1106 - 1108; 1113 - 1115), праця останнього мала велику популярність (до нашого часу збереглося до 70 її списків); записки рабина Беньямина з Тудели в Наваррі (1160-1173) про подорожі різними країнами Сходу.

У концептуальному плані з паломницькою літературою пов'язане відродження описового країнознавства, генетично першопочаткового наукового географічного напрямку, що зародився в античному Середземномор'ї ще в VІ ст. до Р. Х. (мілетська школа давньогрецької натурфілософії).

Описове країнознавство характерне і для «посольської» літератури (наприклад, «Історії монголів» Джованні Плано Карпіні — францисканського монаха, що за дорученням папи Інокентія ІV здійснив подорож до столиці Монгольської імперії — Каракорума (1245-1247), опису подорожі до Каракорума посла Людовіка ІХ францисканця Ґійома Рубрука (1253 - 1255). Прикладом популярного опису подорожі є «Книга» Марка Поло (1298), венеціанця, який протягом 24 років (1271 - 1295) перебував на службі монгольського хана і китайського імператора. Книга Марка Поло належним чином була оцінена тільки в ХІV і ХV ст. і до ХVІ ст. слугувала важливим джерелом для складання карт Азії.

Географічні уявлення тогочасного періоду простежуються і в історичній літературі: «Historia adversus paganos» («Історія проти язичників») Павла Орозія (початок У ст.); «Книга про Ефіопію» Геліодора (ІІІ ст.), «Descriptio orbis terrae» («Опис кола земного») Руфа Феста Авієнни (друга половина ІХ ст.).

Цікавими для визначення особливостей географічних уявлень досліджуваного періоду, зокрема описів Давньої Русі, є праці візантійських хроністів VІ - Х ст.: Прокопія з Кесарії (друга половина VІ ст.); патріарха Фотія (помер 891 р.), що був свідком облоги Царгорода Руссю у 865 р.; Костянтина VІ Порфірородного (905-959); Лева Диякона з Калої в Малій Азії. З інших хроністів слід згадати вченого монаха, якого вважають батьком англійської історії, Беду Достойного (673 - 735), а також англійського короля Альфреда Великого (871 - 901), німецького літописця Адама Бременського (помер близько 1080 р.).

Загалом, аналізуючи теоретичні основи описово-країнознавчої літератури раннього Середньовіччя, слід відзначити, що вона була позбавлена комплексності природничо- та суспільно-географічних знань. Як стверджує А. Ісаченко, географічні описи цього часу мали переважно топографічний характер. Небагато праць містять описи природи з розкриттям суті природничих процесів. Наприклад, Дж. П. Карпіні в «Історії монголів» наводить відомості про монгольські степи, згадує про Північний океан, однак стверджує, що Волга і Урал впадають у Грецьке море, так само як Дон і Дніпро (порівняйте з відомостями Геродота від У ст. до Р. Х., географічні уявлення якого про Ойкумену були набагато правильнішими).

Ґ. Рубрук уперше вказує на наявність нагір'я у центрі Азії, підтверджує, що Каспій не з'єднується з океаном, розповідає про диких тварин (куланів, аргалів) тощо.

Розвиток науки у середньовічній Європі загалом, у тім числі і природознавства, був можливий тільки на основі узгодження з канонами Святого Письма (недаремно інтелектуальними центрами середньовічної Європи стали монастирі).

Апологети християнства у боротьбі за утвердження віри використовували деякі ідеї античної натурфілософії (історія науки зберегла імена Климентія Александрійського (друга половина ІІ ст.), Септилія Флоренса Тертуліана, єпископа Василія з Кесарії (329 - 379)). Зокрема, з іменем Василія Великого пов'язана поява книги «Шестиднев», що стала на довгий час керівництвом з географії для християн. Ідеї античної філософії були вибірково препаровані й інтерпретаційно використані для пропаганди християнства.

Християнські письменники відкидали античну ідею кулястості Землі, однак у середні віки ця ідея не була забута остаточно завдяки працям Марціана Капелли (перша половина V ст.) і Макробія (приблизно 395 - 435 рр.), які писали про п'ять зон, незаселеність полярної і тропічної частин.

Християнська ідеологія позначилася також на власне географічних і картографічних працях раннього Середньовіччя. Власне географічна література представлена «Християнською топографією» візантійського монаха Козьми Індикоплова (середина VI ст.), «Космографією» автора з Равенни (VII ст.), трактатом «Про виміри Землі» ірландського монаха Дикуїла (825).

Щодо «Християнської топографії» Козьми Індикоплова, то в ній автор заперечує ідею кулястості Землі, існування антиподів, самостійність руху небесних тіл. Схема Всесвіту узгоджується із засадами Святого Письма. Видима земля має форму прямокутника (довжина удвоє більша від ширини). Вона оточена океаном, за яким на сході люди жили до потопу. Там міститься рай, беруть початок Ніл, Тигр, Євфрат, Ганг. Океан утворює чотири затоки — Римську, Аравійську, Перську та Каспійську. Кришталеві стіни утворюють Небо, де розташоване Царство Христа і блаженних. Сонце, Місяць і зорі переміщуються ангелами, які також надсилають вітри. Для порівняння згадаймо музично-числову схему Всесвіту піфагорійців, теорію натуральних місць Аристотеля, і зробімо висновок, що « Християнська топографія» Козьми Індикоплова є антинауковою за своєю суттю, однак має значення як констатація відповідного етапу розвитку науки.

На Русі «Християнська топографія» стала відомою вже з ХІІІ - ХIV ст., однак збереглась у списках ХVІ - ХVШ ст.

Равеннська «Космографія» за своїм змістом — це каталог місць (міст, рік, островів), що базується на римських «ітинераріях», а також на Певтинґеровій таблиці.

«Tabula peutingeriana» — маршрутна карта ХІ - ХІІ ст., зроблена з копії І ст. з відповідними пізнішими правками. Карта має вигляд звитка довжиною 6,75 м, шириною 34 см, на якому зображено весь світ — від Британії і Атлаських гір до гирла Гангу. На карті відображено шляхи довжиною понад 200 000 км, міста (понад 500), зазначено віддалі. Вузькими смужками на ній були показані Середземне і Чорне моря, на північ від Чорного моря були позначені землі роксоланів і сарматів — територію сучасної України.

Карта була віднайдена у м. Вормсі знаменитим поетом-гуманістом Конрадом Цельтесом, учнем Ю. Дрогобича. Вивчаючи у Краківському університеті астрономію і математику, К. Цельтес водночас читав лекції з риторики, поетики, викладав епістолографію. Знайдену карту К. Цельтес передав для опублікування гуманістові Конраду Певтинґеру. Останній не встиг опублікувати карти, вона вийшла друком лише 1591 р. й була перевидана в 1869 - 1876 і 1888 рр. Оригінал Певтинґерової таблиці зберігається у Віденській національній бібліотеці.

Трактат «Про виміри Землі» Дикуїла — це опис трьох частин світу, окремо великих рік, островів, морів, гір.

Основна мета карт раннього Середньовіччя — ілюстрація біблейського вчення, додаток до богословських творів. Земля на таких картах має форму прямокутника (за Козьмою Індикопловом), овалу чи круга, розділеного на три частини (відповідно до Біблії, яка говорить, що Ной після потопу розділив три частини світу між своїми синами). Останні карти отримали у західній літературі образну назву «Т-О» карти, в радянській літературі — «монастирські карти». А. Геттнер називав їх «колісні» карти.

До найдавніших карт світу належить також карта з монастиря Альбі (720-730), карта іспанського монаха Беата (730 - 798), яка використовувалася для складання карт до ХІІІ ст.; карта світу Дикуїла (825) на трьох срібних пластинках; прямокутна «Коттоніана» чи англосаксонська карта кінця XV ст., круглі карти невідомого автора приблизно 1080 р. («Туринська карта») і Ґвідо Брюссельського (1119), овальна карта Генриха Майнцького (1110).

1.1.2. Пізньосередньовічний період (XII - XV ст.)

Виділення другого етапу розвитку середньовічної географії (ХІІ - XV ст.) зумовлюється економічним піднесенням країн Західної Європи (розвиток ремесла, торгівлі, товарно-грошових відносин). Основні економічні центри змістилися на Середземномор'я з містами-республіками Венеція, Ґенуя, Флоренція, а також у Фландрію, з XІV ст. — на узбережжя Балтійського і Північного морів, де був створений Ґанзейський союз торговельних міст.

З ХІІІ ст. відбувся значний розвиток мореплавства (поява каравел, використання компаса, вдосконалення способів визначення широт (за висотою Сонця над горизонтом і таблицями схилень).

Економічне піднесення привело до виникнення університетів (1119 р. — Болонья³, 1150 р. — Париж). У ХІV ст. у Європі налічувалося вже понад 40 університетів. Поширення ідей гуманізму вплинуло на систему середньовічної освіти, яка складалася з двох курсів: початкового тривіума (вивчення трьох гуманітарних дисциплін — граматики, риторики, діалектики) та вищого курсу (вивчення арифметики, геометрії, музики і астрономії).

Однак тогочасна наука також перебувала під впливом церкви, зокрема чернечих орденів францисканців і домініканців, що були створені на початку ХІІІ ст. для боротьби з єретичними школами.

Вселенський собор католицької церкви у 1215 р. (Латеранський собор) прийняв ухвалу про викорінення єресі; створюється інквізиція — підпорядкована Папі Римському релігійна, розшукова і судово-поліцейська організація для боротьби з єресями (з 1231 р. віровідступників почали спалювати на вогнищах).

Церковні собори 1209 і 1215 рр. заборонили викладання фізики і математики Аристотеля (праці Аристотеля були допущені для вивчення в університетах тільки наприкінці ХІІІ ст. без ідей, що могли б суперечити Біблії).

Однак церковні енцикліки не змогли зупинити прогрес науки. Цьому прогресові сприяли переклади античних географів: ХІІ ст. — перекладено « Тетрабіблос» і «Альмагест» Клавдія Птолемея; ХІІ ст. — «Метеорологіка» Аристотеля; поч. ХV ст. (1406) — «Керівництво з географії» Клавдія Птолемея; 1472 —1474 рр. - перше повне видання «Метафізики» Аристотеля.

Перекладна антична література, а також філософські системи передових мислителів Середньовіччя Роджера Бекона (1214 - 1294), Вільяма Оккама (1300 - 1350), що доводили необхідність дослідів, розвитку дослідницької науки та поклали початок розкладу офіційної схоластики — науково-теоретична основа власне географічних праць періоду пізнього Середньовіччя.

Загальногеографічні уявлення цього періоду розкривалися в енциклопедичних виданнях, зокрема у 20-томному виданні Томи Кембриджського «De proprietatibus rerum» (перша половина - середина ХІІІ ст.); енциклопедичному виданні «Speculum magoris» («Велике дзеркало») у 10 томах домініканського вченого з Франції Вінсента де Бове; богослова і філософа зі Швабії домініканця Альберта Больдштедського (Альберта Великого, 1113 - 1280); «Книзі природи» (1349) Конрада фон Мейґенберґа.

Працею, що узагальнювала географічні знання того часу, вважається «Tractatus de imago mundi» («Зображення світу») римського кардинала П'єра д'Ейї (1350-1420). Перше видання книги 1410 р., друге - 1414 р. (для другого видання використано латинський переклад «Географії» Клавдія Птолемея). П'єр д'Ейї підтримує ідею геоцентричної будови Всесвіту, ідею кулястості Землі; дотримується античного вчення про те, що полярна і тропічна зони є незаселеними; значно перебільшує протяжність Землі з заходу на схід (відстань між Західною Європою і Східною Азією зводилася до кількох днів морського плавання). П'єр д'Ейї відкидає уявлення Клавдія Птолемея про замкнутість із півдня басейну Індійського океану.

В «Описі Європи і Азії» (середина ХУ ст.) папи Пія ІІ (роки папства 1458-1464) - тропічна зона заселена, Індійський океан незамкнутий з півдня.

Спираючись на останні праці, деякі автори перебільшують значення християнства для розвитку географічних уявлень європейців. Зокрема, К. Ріттер характеризував християнських проповідників як просвітителів язичницьких народів у період з V - VІ ст. по Х ст. Це ніби були мудрі, благочестиві та кращі люди того часу; історію поширення християнства К. Ріттер розглядав як історію відкриттів і успіхів у географії. Сучасник К. Ріттера А. Гумбольдт подібних поглядів не поділяв.

Сучасні дослідники характеризують перші століття християнського Середньовіччя як період застою і занепаду в географії.

А. Ісаченко наводить думку французького географа Е. Мартонна про те, що «Середньовіччя відзначене майже повним виродженням загальної географії».

Загальний висновок: розвиток географії у європейському християнському середньовіччі відбувся шляхом компромісу сформованих раніше натурфілософських уявлень античності й біблійного вчення щодо походження Світу, викладеного у Старому Заповіті.

Компроміс призводив до втрати досягнень, які були властиві для античності, особливо щодо походження Землі, будови Землі та Всесвіту. Наприкінці ХУ ст. спостерігається певне повернення до наукового природознавства, що продиктоване суперечністю між догматизмом теології та реальними потребами життя.

Із розвитком мореплавства пов'язане виникнення нового типу карт-портоланів, або комплексних карт. Вони з'явилися в Італії й Каталонії приблизно у 1275-1280 рр. (пізанська карта - перший відомий портолан). Перші портолани зображали береги Середземного і Чорного морів, пізніше західне узбережжя Європи. Велика точність зображення, орієнтація на північ, компасні напрямки в окремих точках, лінійний масштаб — особливості портоланів (градусну сітку наносили зрідка — з кінця ХІV — початку ХV ст.). Портолани використовували до ХVІІ ст., до появи морських карт, складених у проекції Меркатора.

Удосконалювали також «монастирські» карти (збільшувалися за розмірами, ставали детальнішими). Найвищим рівнем відзначались італійські та каталонські карти ХІV ст., зокрема карти ґенуезця П'єтро Вісконті (1311 і 1321) і «Каталонська карта світу», складена Абраамом Крекесом із Майорки у 1370 р.

На рубежі Середньовіччя й епохи Ренесансу (Відродження) піднімається постать видатного українського поета, математика, фізика, лікаря, філософа і астронома Юрія Котермака (Дрогобича). Роки життя — 1450-1494. Уродженець міста Дрогобич, виходець із убогої ремісничої родини, він піднявся до висот світової науки.

Студії у Яґеллонському університеті (Краків) з 1469 р. дали змогу Ю. Котермаку (Дрогобичу) отримати в 1470 р. науковий ступінь бакалавра мистецтв, а в 1473 р. — ступінь магістра. З 1473 р. його навчання продовжується в Болонському університеті, де він у 1478 р. отримує ступінь доктора філософії, а в 1482 р. стає доктором медицини і вільних мистецтв. Ю. Котермаку (Дрогобичу) завдячуємо виходом у світ першої книжки українського автора — «Indicium prenosticon Magistri Georgi Drohobich de Russia» («Прогностичне судження поточного 1483 р.»). Книжка має невеликий обсяг: лише десять карток форматом 18,25 на 13 см. До нашого часу збереглися тільки два примірники: у Національному музеї м. Кракова (Польща) та в бібліотеці Тюбінґенського університету (Німеччина).

Книжка починається передмовою і віршем, який у перекладі з латини звучить так:

«Хай дуже далекі від наших очей простори всесвіту,

Але близькі вони для розуму людини!»

Докладний опис цієї книжки подав у 1932 р. Іван Кревецький, а в 1972 р. Ярослав Ісаєвич у документальній повісті « Юрій Дрогобич».

Дослідники стверджують, що Ю. Котермак (Дрогобич) у своїй праці прогнозує затемнення Місяця і Сонця, подає інформацію про те, як спостерігають взаємне розташування Сонця і планет астрономи у різних країнах і містах Європи залежно від географічної довґоти, робить метеорологічні передбачення погоди на кожний місяць, а також передбачає небезпеку для князів і панів, які гноблять народ, прогнозує перемогу турків над християнами.

Відрадно, що автор згадує свої рідні міста Львів і Дрогобич, зазначаючи, що вони належать до Руси, так як Буда до Угорщини тощо. Свій рідний край він називає Russia Podolia.

Ю. Котермак (Дрогобич) є також першим українським автором медичної книжки «Karmina de urinarum indicium» (Рим, 1483 р.), у якій подано основи лікування.

З 1488 р. Ю. Котермак (Дрогобич) був професором медицини та астрономії в Яґеллонському університеті, де 1492 р. став деканом медичного факультету.

Лекції Ю. Котермака (Дрогобича) слухали студенти, а науковими працями користувалися вчені з усієї Європи. Серед останніх був також відомий польський астроном Миколай Коперник.

1.2. Географічні уявлення скандинавських народів

Скандинавські народи (норманни, вікінги) протягом досліджуваного часу були, насамперед, відомими мореплавцями, здійснюючи подорожі як в західному, так і в східному напрямках (історія зберегла ім'я Отера з Ґельґеланна, що ще у ІХ ст. досяг Білого моря). Однак найбільше досягнення скандинавів - це плавання Північною Атлантикою та відкриття американського континенту. У контексті останнього пам'ятні дати: 874 р. - відкриття Ісландії та заснування тут першого поселення; 982 р. - відкриття Ейріком Рудим південного узбережжя Ґренландії; приблизно 1000 р. - відкриття Лейфом Ейріксоном невідомої землі, що простягалася з півночі на південь (американське узбережжя).

Географічні уявлення скандинавів середньовічного періоду відображені у творах народної творчості («Сага про Ейріка Рудого» тощо).

Скандинави освоювали також континентальні райони Європи, що знайшло відображення навіть у норманській теорії походження Київської держави, за якою нормани виступали організаторами політичного життя спершу на берегах озера Ільмень, а пізніше й на берегах Дніпра.

Критичний аналіз аргументів норманістів (Август Людвіґ Шльоцер, Ернст Кулік, Вільгельм Томсен, Олексій Шахматов, Туре Арне, Степан Томашівський, Адольф Стендер-Петерсен) та антинорманістів (Степан Гедеонов, Михайло Грушевський, Борис Греков, Серафим Юшков, Борис Рибаков, Михайло Тихомиров, Володимир Пашуто, Микола Рязановський, Олександр Рязановський) дають змогу вслід за Омеляном Пріцаком стверджувати, що нормани відіграли тільки роль каталізатора суспільно-політичного життя у Подніпров'ї, що зумовлювалося загальним ходом історичного процесу на цих землях. Зазначимо, що напрям з «Варяг у Греки» став першою геополітичною віссю, що перетнула територію України у меридіональному напрямку.

2. Арабська географія

Середньовіччя характеризується розширенням географічного кругозору для арабських народів, що є результатом завоювання ними значної території (Сирія, Палестина, Єгипет, Месопотамія, майже все середземноморське узбережжя Африки, Іспанія (у 732 р. вони були розбиті на території Франції біля м. Тур). На сході арабські володіння сягали північно-західної Індії. У період найбільшого розквіту територія Арабського халіфату становила 10,9 млн км². Причини арабської експансії криються в особливостях ісламу - релігії, що в перекладі означає підкорення волі аллаха (всемогутній аллах наголошував, що його віру необхідно поширювати серед інших народів навіть мечем).

Географічне положення арабського світу забезпечувало зв'язок з візантійською культурою, що перебувала під впливом грецької науки, з одного боку, а також китайською культурою, з іншого боку. Цим і пояснюється достатньо високий рівень арабської географії.

Інтелектуальним центром арабського світу став Багдад, що був заснований 762 р. поблизу руїн Вавилона. Під керівництвом халіфів Гаруна ар-Рашида і Аль-Мамуни почався переклад праць давньогрецьких філософів і вчених арабською мовою (у 813-833 рр. було перекладено «Географію» Клавдія Птолемея). У цей період виникли обсерваторії (Багдад, Дамаск), проводилися градусні вимірювання у Месопотамії та Сирії, що свідчить про подальший розвиток ма- тематико-географічного методу.

Розвиток математико-географічного наукового напряму пов'язується насамперед з іменем хорезмійського вченого-енциклопедиста Аль-Біруні (972 - 1048). Аль-Біруні є автором праць «Хронологія давніх народів», змістом якої виступають календарні системи арабів, персів, євреїв, греків, согдійців, хорезмійців, сирійців та ін.; «Ключ до астрономії» (загублений трактат); «Канон Массуда», у якій розроблено тригонометричний метод визначення географічних довгот, що близький до сучасних тріангуляційних геодезичних методів.

Аль-Біруні уперше на Середньому Сході висловив думку про ймовірність руху Землі навколо Сонця (геліоцентрична система Всесвіту); визначив довжину кола Землі, вимірявши кут зниження горизонту з гірської вершини в Індії; стверджував, що припливи викликані притяганням Місяця; а в напрямку на південь — ніч зникає.

Внесок арабських учених у розвиток природничої географії найбільш відчутний у кліматології та геоморфології.

Щодо кліматології, то 921 р. Аль-Балхі склав перший кліматичний атлас світу; Аль-Массуді (помер 956 р.) зробив опис мусонів, пояснив процес випаровування вологи та її конденсації у вигляді хмар; у 895 р. Муккадасі зробив поділ Землі на 14 кліматичних районів; встановив, що клімат змінюється не тільки залежно від широти, а й також у західному та східному напрямках.

Геоморфологічні уявлення розвиваються у праці Аль-Біруні з географії Індії (1030), у якій зазначається, що круглі камені на південь від Гімалаїв принесені гірськими ріками; алювіальні наноси поблизу гір більші за гранулометричним складом.

Таджицький вчений Ібн-Сіна (Авіценна, 980 - 1037 рр.) зазначає, що гори руйнуються водними потоками; гірські вершини складені породами, які більш стійкі до дії ерозії; процес руйнування гірських порід відбувається постійно.

Прикладом праці суспільно-географічної тематики є «Мукаддіма» («Вступ до світової історії») Ібн-Гальдуна (1332 - 1406). Розглядаючи завдання, метод дослідження і принципи історії, Ібн-Гальдун наголошує на впливі природного середовища на людину, однак зазначає при цьому, що деякі характерні особливості людини більше визначаються рівнем культури і способом життя, ніж природним середовищем. Ібн-Гальдун розглядає різні стадії розвитку суспільства (кочівний спосіб життя у пустелях найбільш примітивний і бідний; осіле життя у містах забезпечує достаток і пом'якшення звичаїв); аналізує форми правління; описує міста і міські види діяльності. Аналогічні ідеї зародились у Європі лише наприкінці ХІХ ст.

Протягом усього середньовічного періоду араби розвивали й описово-країнознавчий напрям. Географічна література цього напряму представлена «Книгою шляхів для пізнання держав» Ібн-Гордадбег (60-70-ті роки ІХ ст.), «Книгою доріг для пізнання держав» Аль-Джайгані (кінець ІХ - початок Х ст.), записками Ібн-Фадлана (20-ті роки Х ст.) і Аль-Массуді (20-50-ті роки Х ст.), «Книгою добрих скарбів» Ібн-Даста (перша половина Х ст.), «Записками» Ібн-Якуба (60-ті роки Х ст.), «Новою географією» і «Розвагами людини, що прагне відповідно знати різні частини світу» Аль-Ідрісі (1154).

Найбільшим мандрівником арабського світу вважається Ібн- Баттута (1304 - 1377), який протягом тридцяти років пройшов 120 тис. км доріг і зробив їх опис. З 1325 по 1349 рр. він побував у Єгипті, Аравії, Ірані, Месопотамії, Сирії, Малій Азії, Криму, південних областях Росії до Волги, Середній Азії, Афганістані, Індії, Індонезії, Китаї.

У арабських письменників VІІІ - ІХ ст. знаходимо уривчасті відомості про Русь-Україну. Більш детальні відомості подає у «Книзі шляхів для пізнання держав» (60-70-ті роки ІХ ст.) Ібн-Гордадбег. У «Книзі...» описуються торговельні шляхи слов'ян, що ведуть зі всіх сторін Слов'янщини до Румського (Чорного чи Середземного) моря, далі до моря Джурджана (південно-східна частина Каспійського моря); згадується також Багдад, Вірменія, Сіна (Китай).

Аль-Джайгані у «Книзі доріг для пізнання держав» (кінець ІХ - початок Х ст.) вказує, що русини складаються з трьох родів: русинів, що мешкають найближче до Булгара, володар яких живе у місті Куяб (Київ); славії і танії. Отже, першим родом русинів вважається Київська Русь-Україна; Славію російські дослідники ототожнювали з новгородцями; Танія, за М. Грушевським, — Тмуторокань у гирлі ріки Кубань.

Ібн-Фадлан (20-ті роки Х ст.), Аль-Массуді (20 - 50-ті роки Х ст.) подають докладні географічні й етнографічні відомості про слов'ян. Зокрема. Аль-Массуді пише, що «вони поділяються на багато народів і деякі з них — христіяни, є поміж ними також погани і ті, що поклоняються сонцю» [14, с. 16]. Окремо від цих народів згадуються русини: Аль-Массуді згадує про «Маджака — короля Валинани (Волиняки, або Поляни) — нарід, котрий є одним з основних (корінь зі слав'янських корінів) слав'янських народів, вони поважаються поміж іншими народами і мали перевагу поміж ними» [14, с. 17]. Арабський мандрівник під назвою Валінана писав про сильну напівполітичну, напіввійськову федерацію на землях Волині. Федерація Валінана перебувала під владою дулібських князів і, мабуть, зорганізувалася для скинення чужого панування або для кращої оборони перед ворожими нападами чи то аварів, чи то моравів — західного народу, що у VIII ст. розширив своє панування далеко на схід. Ібн- Даст згадує також про місто Ваі, яке лежить за десять днів дороги на північ від угорського кордону. Ця згадка може стосуватися міста Волинь -осередку федерації дулібів.

Ібн-Даст у «Книзі добрих скарбів» (перша половина Х ст.), що має компілятивний характер, пише, що між країною печенігів і країною слов'ян - 10 днів дороги; на початку слов'янської землі є місто Куяб. «Країна славян — край рівний і лісний», «не мають ані виноградів, ані ріллі», «займаються бджільництвом, пасуть свині, вівці, сіють просо» [14, с. 18]; й великий, що кожний викопує собі в землі ніби пивницю (землянку), до котрої прироблює з дерева гостроверхий дах, подібно до (верху) христіянської церкви, й на той дах накладає землю», «...взявши дерева й каміння, запалюють вогонь, розпікають каміння на вогню, аж почервоніє; а як каміння розпечеться до краю (якнайбільше) - поливають і з того йде пара, що нагріває хату так, аж одежу з себе скидають» [14, с. 19].

Окремо Ібн-Даст згадує про Русь: «Вони мають короля, що зветься Ханан-Рус; чинять наїзди на Славян(!), приїздять кораблями, висаджуються, забирають їх у неволю, везуть в Харван (Хазран) і Булгар і спродують там. Ланів не мають, а живуть з того, що привозять з землі Славян», «вони не мають ані нерухомого маєтку, ані міст, ані ланів; єдиний їх промисл — торговля соболями, вивірками та іншими футрами, які й продають хто купить», «мають лікарів (знахорів)», «вони відважні і хоробрі», «...сміливість не виявляють на коні, але всі свої напади і походи чинять на кораблях», «штани носять широкі - сто ліктів матерії йде на кожні»[14, с. 21].

Ібн-Гаукаль («Книга шляхів і держав») пише, що «русини постійно торгують з Хозаром і Румом», продаючи свій мед, хутра [14, с. 22].

У «Записках» Ібн-Якуба (60-ті роки Х ст.) зазначено: «Взагалі Славяни — люди сміливі, здатні до походу і якби не було розрізнення серед їх численних і розкиданих племен, то не міг би з їх силами боротися ані один нарід у світі. Вони замешкують краї найбагатші оселями і життєвими засобами. Пильнують хліборобства і щодо здобування собі на прожиток переважають всі народи півночи. Крам від них йде морем і суходолом до Руси і Царгорода» [14, с. 22].

У «Розвагах людини, що прагне відповідно знати різні частини світу» Аль-Ідрісі (видання арабською мовою 1529 р.; латинський переклад 1619 р., французький - 1840 р.) є згадка про міста Сермель (Перемишль - ?), що розміщене на р. Дністер, Галісія (Галич).

Вищий, порівняно з європейським світом, рівень арабської географії виявляється і в картографічних працях. На тогочасних арабських картах зображена майже п'ята частина Земної кулі, з більш детальним зображенням країв, де пануючою релігією був іслам.

Характерними рисами арабської картографії є орієнтація карт на південь, відсутність градусної сітки, геометризм зображення (переважання прямих ліній).

Важливе значення у розвитку арабської картографії відіграв Аль-Ідрісі (1099 - 1166), що працював у Палермо на Сицилії на запрошення норманського короля Роджера ІІ. Ним складена овальна карта світу і 70 окремих карт (кожна з них відображає десяту частину семи кліматів). Карти Аль-Ідрісі позбавлені геометризму та значною мірою відображають погляди Клавдія Птолемея.

Таким чином, можна зробити висновки:

- основне значення арабської географічної літератури полягає в нових фактах, а не в теоріях, яких вона дотримувалася; теоретичні уявлення арабських географів, що часто наслідували давніх греків, відставали від практичного досвіду (І. Крачковський);

- араби зібрали у галузі фізичної географії багато матеріалу, але не змогли переробити його у струнку закінчену систему (О. Крубер).

3. Географія у Китаї

Протягом середньовічного часу у китайського народу відзначався найвищий рівень знань, у тім числі й географічних. Достатньо вказати на те, що китайці використовували нуль і десяткову систему в математиці, вели систематичні спостереження за станом погоди ще з ХІІІ ст. до Р. Х., провели у 2 р. після Р. Х. перший перепис населення. Відомі з цього часу географічні описи окремих провінцій, у яких подавався матеріал природничого та господарського характеру. На високому рівні перебувала й китайська картографія. До нашого часу дійшла карта частини території Китаю на 18 шовкових сувоях, на якій використана прямокутна сітка перпендикулярних ліній, проведених у напрямку північ-південь, захід-схід, а для нанесення об'єктів здійснювалося знімання місцевості методом тріангуляції.

Географічні уявлення середньовічних китайців стали результатом дещо відокремленого розвитку цієї держави (найбільш поширене твердження), а також контактів китайців з іншими народами.

Наприклад, середземноморська цивілізація стала для них відомою ще з ІІ ст. до Р. Х.: через внутрішні райони Азії до Бухари, Персії та до узбережжя Середземного моря вели торговельні шляхи. У 1287 - 1288 християнський монах Раббан Бар Саума з Китаю побував у Римі, Франції раніше за появу книги Марка Поло.

Найвідомішим китайським мандрівником і дипломатом є Чжан Цянь (200-114 рр. до Р. Х.), який зібрав історичні відомості про народи, що заселяли Центральну Азію у II ст. до Р. Х.

Уродженець Ханьчжуна Чжань Цянь у 138 р. до Р. Х. був направлений ханським імператором У-ді на захід для встановлення союзу з юечжами проти степовиків хунну. Ті захопили його по дорозі і протримали у полоні десять років. Звільнений з полону він досяг Бактрії і ще через три роки після нової зустрічі з хунну повернувся до двору імператора.

Через сім років У-ди направив Чжан Цяня з новою місією в землю усунів, що населяли басейн р. Ілі. Свого помічника Чжан Цянь направив в Кангюй і сусідні з ним землі (Бактрія, Согдіана).

Подорожі Чжан Цяня мають велике історичне значення. Йому вдалося зібрати відомості також про Парфію та Індію, встановити дипломатичні зв'язки між Китаєм та елліністичними державами Азії. Завдяки його подорожам у Китай були завезені виноград і люцерна, а згодом встановилася торгівля по Великому Шовковому шляху.

У ХІІІ ст. (1287 - 1288) християнський монах з Китаю Раббан Бар Саума побував у Римі, Франції раніше за появу книги Марка Поло.

З наведеного можна зробити загальний висновок: китайська географія середньовічного періоду порівняно з європейською і арабською відзначалася більш прикладним характером, а не розробкою певних теорій. Особливості китайської географії зумовлені впливом китайської філософії, яка головне значення надавала світові природи, заперечувала божественну силу, що створила Всесвіт для людини за певним планом.

¹ Надруковано за: Влах М. Особливості географії середньовічного періоду (V — XV ст.) : текст лекцій з курсу «Історія географії» для студ. геогр. ф-ту ден. і заоч. форми навч. / М. Влах. — Львів : ЛНУ ім. І. Франка, 1999. — 22 с.

² Медієвістика — розділ історичної науки, що вивчає середні віки.

³ У 1481 - 1482 рр. ректором університету медицини і вільних мистецтв у Болоньї був Ю. Котермак (Дрогобич), перший український доктор медицини; у 1483 р. він видав першу книгу українського автора «Indicium prenosticon Magistri Georgi Drohobich de Russia».