Етнографія України - М. С. Дністрянський 2008

Розділ 7. Регіональні проблеми гармонізації етнонаціональних взаємин в Україні
7.1. Суперечності етнонаціональних взаємин в Україні в регіональному і міжрегіональному вимірах

Суперечності, пов'язані з етнонаціональними взаєминами у державі загалом та у регіонах зокрема, виникають насамперед через складність соціально-політичної ситуації, яка залежать від низки об'єктивних і суб'єктивних чинників (етнонаціональної мозаїчності, етнополітичної системи держави та державної політики, рівня міжетнічної компліментарності і традицій толерантності та ін.). В етногеографічному контексті суперечності узагальнено проявляються через поляризаційну напруженість у взаєминах центр-регіони та регіони-регіони, яка підпорядкована діапазону відхилень за найбільш істотними етнокультурними показниками. Складність та суперечності взаємовідносин в етнонаціональній сфері визначають також більшу чи меншу ймовірність етнополітичних конфліктів. Хоча очевидно, що ймовірність конфліктів зумовлена не лише складністю етнополітичної ситуації, але й наявністю деструктивних політичних сил та деструктивних зовнішніх впливів.

Етнонаціональні стосунки в регіонах України можуть ускладнюватись не лише з огляду на вищеназвані чинники, але й через високий ступінь кризи української етнічності в деяких регіонах, який збільшує ймовірність підтримки населенням маргінальних чи деструктивних щодо загальнодержавних інтересів політичних лозунгів. І хоча складність етногеографічних взаємин — це багатоаспектна проблема, все ж її істотні риси можна розкрити і через етногеографічні показники. Отже, якщо рівень етнонаціональної мозаїчності регіонів відображає значення індексу Б. Еккеля, визначеного для всього населення, етнонаціональну поліареальність до певної міри розкриває індекс етнічної мозаїчності сільського населення та частка етнонаціональних меншин у сільському населенні, то рівень кризи української етнічності у кількісному плані засвідчує частка українців у міському і сільському населенні, які вважають рідною російську мову. При спробі кількісно описати рівень компліментарності населення регіонів складно врахувати усі чинники, але, оскільки тривалість спільного проживання, релігійна однорідність сприяють більшій компліментарності, деякі характерні особливості регіонів у цьому контексті розкриває показник частки осіб, які народилися поза Україною, а також ступінь релігійно-конфесійної однорідності. Отже, чим більший у регіоні ступінь релігійно-конфесійної мозаїчності, тим меншим є рівень компліментарності у міжетнічних взаєминах, що відповідно підвищує ступінь їхньої складності.

Окрім об'єктивних етногеографічних передумов, етнополітичні взаємини у регіонах може ускладнювати і наявність деструктивних етнополітичних чинників: зовнішніх (близькість до районів етнополітичної нестабільності, неврегульованість питань державного кордону, територіальні претензії з боку окремих політичних сил сусідніх держав) і внутрішніх (поширеність громадсько-політичних угрупувань, які ставлять під сумнів ідею української державності, популярність ідей ревізії конституційних положень щодо форми державного устрою та мовного законодавства).

Послідовне зіставлення показників етнонаціональної та релігійно-конфесійної мозаїчності, етнонаціональної поліареальності, частки населення, що народилося поза межами України, їхнє сумарне оцінення підтверджують: а) складність і суперечності в етнонаціональних взаєминах в Україні залежать насамперед від етногеографічних відмінностей, тобто є конгруентними щодо обґрунтованої схеми етногеографічного районування; б) із заходу на схід, по осі історичного ядра України, від Львівщини до Сумщини, за всіма ознаками немає підстав для ускладнення етнонаціональних взаємин. І лише Кримська автономія (разом з містом Севастополем), Донеччина (Донецька і Луганська області) та Одеська область виділяються як певні полюси етнонаціональної складності. Середнім рівнем складності етнонаціональних взаємин на заході виокремлюються Закарпатська і Чернівецька області, на сході і південному сході-харківська та Запорізька області.

Отже, однозначним лідером щодо суперечностей у етнонаціональних і етнополітичних взаєминах є Кримський регіон разом з м. Севастополем, для якого характерний і найвищий рівень етнонаціональної та релігійної мозаїчності, і най — гостріші вияви кризи української етнічності, і порівняно низький рівень міжетнічної компліментарності. А через наявність деструктивних етнополітичних чинників (зовнішні небезпеки, етнополітичні рухи з маргінальними геополітичними поглядами) найбільш ймовірним є виникнення тут етнополітичних конфліктів. Одним з генераторів появи таких суперечностей є активізація «російського націоналізму», який проявляється у різних формах, у т. ч. і у радикальній (євразійство, «слов'янська» імперія). Так, на півострові діє низка легальних і нелегальних російських політичних об'єднань відверто антиукраїнського спрямування (Русская партия, Конгрес російських общин Криму, Республіканський рух Криму та деякі інші). З цими об'єднаннями на платформі «союзу східнослов'янських народів» часто блокуються і кримські комуністи. Усе це зумовлювало і зумовлює суперечності насамперед з центральною владою в Україні, загальноукраїнськими політичними силами, особливо національно-демократичними, та кримсько-татарським рухом. Сприйняттю етнічними росіянами Кримського регіону ідеї незалежної України не сприяє те, що саме тут відносно найвищою є частка населення, що народилося в Росії і представляло переважно заідеологізовані верстви суспільства (військові, партійно-господарська номенклатура). Особливо це стосується Севастополя, який до того ж відчуває постійний тиск з боку російського Чорноморського флоту і деяких російських великодержавницьких політичних сил, що генерує додаткові імпульси до загострення суперечностей.

До найголовніших проблем, пов'язаних з поверненням депортованого населення та його інтеграцією в українське культурно-політичне середовище, слід насамперед віднести: а) соціально-економічні (зайнятість, розселення і забезпечення житлом, надання земельних ділянок); б) політико-правові (представництво кримських татар в органах влади, статус кримськотатарського народу та його представницьких структур); в) геокультурні (забезпечення освітніх, релігійних потреб, релігійно-політична ідеологія окремих кримсько-татарських груп, рівень володіння українською мовою). Накопичення проблем відбувається на фоні складної криміногенної ситуації та відставання регіону у соціально-економічному розвитку. Негативним чинником розвитку етнополітичної ситуації є також низький ступінь компліментарності кримських татар і етнічної більшості регіону — росіян, зумовлений багатьма причинами, у т. ч. й часто діаметрально протилежним трактуванням історичних подій.

Серед етнонаціональних спільнот Криму у найбільш дискримінаційних умовах щодо забезпечення культурно-освітніх потреб є етнічні українці, адже питома вага україномовної культурно-освітньої інфраструктури є на порядок меншою не лише від частки етнічних українців, але й частки населення з рідною українською мовою. Так, рідною українську мову вважало тут у 2001 році 10% усього населення, водночас лише 1% учнів денних загальноосвітніх закладів і 3,2% дітей у дошкільних закладах навчалися українською мовою. Тому створення відповідної культурно-освітньої інфраструктури для українського населення, самосвідомість якого зростатиме, з огляду на політизацію етнічних росіян та кримських татар (за принципом протиставлення), є не лише питанням історичної і соціальної справедливості, але через різновекторність етнополітичних орієнтацій, і питанням національної безпеки. Тобто в умовах загострення етнополітичних суперечностей, зокрема, між кримськими татарами та етнічними росіянами, саме етнічні українці могли б забезпечувати на півострові стабілізуючі функції.

Зважаючи на внутрішню складність етнополітичних взаємин та зовнішні деструктивні чинники, передусім великодержавницькі амбіції частини політичних еліт сусідніх держав, поява суперечливих моментів в етнонаціональному розвитку можлива також у Донецькій, Луганській, Чернівецькій, Закарпатській, Одеській областях. Основні проблеми та суперечності Донецького етногеографічного району визначили історичні особливості заселення та соціально-економічної освоєності: слабку втягнутість в український історично-політичний процес, високу регіональну самосвідомість, яка протиставляється загальнонаціональній, акультурацію українського населення, популярність просоюзницьких ідей, яка посилюється соціальними особливостями на фоні великих труднощів економічної трансформації. Так само дуже низькою є частка україномовної інформаційної та соціально-культурної інфраструктури. Водночас зростання кількості україномовних шкіл у цьому регіоні часто мало формальний і штучний характер, зумовлюючи і навіть провокуючи невдоволення. Відносно вищий рівень індустріального розвитку Донеччини сприяв появі тут потужних фінансово-промислових груп, які в останні роки виявили амбіції щодо свого домінуючого становища в політичній системі всієї України, нав'язуючи українському суспільству сформовану у регіоні модель соціально-культурних взаємин, що могло б призвести до загострення міжрегіонального протистояння.

Недостатньо інтегрованим в українське державно-політичне середовище залишається Одеський регіон. Суперечливі моменти етнонаціонального розвитку зосереджуються найбільше у регіональному центрі (м. Одеса), та у південнобессарабській історичній області. Поряд з об'єктивними чинниками етнонаціональної складності, суперечливий характер мають і деякі ідеологічні особливості. Зокрема, нав'язаний населенню сучасними засобами інформації історичний образ Одеси, поширена історична міфологія, як складові офіційної ідеології міської і регіональної еліти, майже не пов'язують місто з українською культурною традицією. Ігнорується низка вагомих обставин, адже Одеса, попри свою культурну різноманітність, була й у другій половині ХІХ ст., і у ХХ ст. одним з центрів українського культурного та частково політичного руху. Такий інформаційний образ регіонального центру не відповідає і його сучасній етнонаціональній структурі, основу якої за переписом 2001 року становлять етнічні українці (61,6%), засвідчуючи необхідність адекватних коректив у культурно-інформаційній політиці в інтересах і етнонаціональної більшості, і етнонаціональних груп.

Компактно розселені в Південній Бессарабії етнонаціональні меншини (болгари, гагаузи, молдавани) досить політизовані і мало інтегровані в українське культурне середовище. Їхня активність визначається певною мірою і перебігом подій у сусідніх Молдові і Румунії, що за несприятливих обставин і на фоні соціально-економічної депресивності може стати чинником дестабілізації. Серед етнічних болгар популярними є ідеї національної адміністративно-територіальної автономії, реалізація яких, з огляду на мозаїчність розселення етнонаціональних груп та геополітичне становище регіону, могла б створити додаткові етнополітичні труднощі.

Соціологічні дослідження І. Попової, проведені в Одеській області, свідчать про кризовий стан української етнічності. Так, «серед тих, хто рідною вважає українську мову, спілкується у сім'ї кожен п'ятий, на роботі та в громадських місцях — кожен третій». Така невідповідність, як обґрунтовано стверджує автор, спричинена тим, що значній частині населення «російськомовність нав'язана утвореним соціокультурним середовищем» (1994). Отже, стан української етнічності в регіоні, безперечно, не сприяє консолідаційним процесам.

Етнонаціональна й етнополітична проблематика Харківсько-Дніпровського етногеографічного району (Дніпропетровська, Запорізька, Харківська області) визначається не лише його етногеографічною структурою, геополітичним положенням, але й значним економічним, насамперед промисловим, потенціалом. Саме тут зосереджені стратегічно важливі наукомісткі конкурентоспроможні виробництва, сформувалися потужні фінансово-промислові угрупування, які у боротьбі за впливи у загальноукраїнському масштабі вже використовували і надалі використовуватимуть й етнополітичні ідеї. Оскільки у структурі бізнесово-промислової еліти частка етнічних українців та загалом громадян, пов'язаних з українською культурно-політичною традицією, відносно невелика, то у соціально-політичній активності помітним є використання лозунгів ліберального варіанта «російського націоналізму» в Україні. З огляду на це, боротьба бізнесових угрупувань за впливи на загальнодержавному рівні може підштовхнути й етнополітичні суперечності. Підставою для цього є і високий ступінь асиміляції та акультурації етнічних українців у регіональних центрах, особливо у Харкові та Запоріжжі, що зумовлює й значну поширеність регіональної та радянської ідентичностей. Тому, незважаючи на те, що, наприклад, Харків двічі у своїй історії був епіцентром українського національно-культурного піднесення (20-ті, 30-ті роки ХІХ ст. і 20-ті роки ХХ ст.), а етногеографічний район ще зберігає, зокрема, пам'ять про козацтво (слобідське і запорізьке), на етнополітичну ситуацію тут істотно впливає прикордонне розміщення, наслідки міграційних процесів, привносячи певну напруженість та деяку небезпеку збурення Харкова та інших регіональних центрів з приводу експлуатації деяких проросійських лозунгів. Поряд з впливовими українськими культурними колами, в регіональних центрах зосереджуються об'єднання, що стоять на позиціях російської великодержавності, євразійства, а у сільській місцевості через зниження життєвого рівня і соціальне невдоволення популярними є і просоюзницькі ідеї.

З пізніше колонізованих територій (можна сказати Нової України) найменш проблематичним є етнонаціональний і етнополітичний розвиток Херсонської і Миколаївської областей, які за більшістю параметрів відзначаються однорідністю ситуації. Суперечності, пов'язані з недостатньою українською національною ідентифікацією, тут також помітні, але деструктивна політизація населення на основі мобілізації регіональної чи радянської ідентичностей має менше об'єктивних підстав, тому й небезпека загострення суперечностей усього району з центральною владою є мало ймовірною. Тут сільська місцевість ще має резерв місткості, яку можна було б використати у політиці заохочувальної міграції селян з перенаселених сільських місцевостей західних областей, що мало б стати альтернативою заселення території іммігрантами з колишнього Радянського Союзу, більше сприяючи загальнодержавній інтеграції.

У двох західних областях, Закарпатській і Чернівецькій, які виділяються з-поміж інших порівняно вищим ступенем етнонаціональної складності, впродовж 90-х років минулого століття міжетнічних конфліктних ситуацій фактично не спостерігалось, але у процесах етнополітичної консолідації є низка проблем. Як уже зазначалося, розселені в сільській прикордонній місцевості неслов'янські автохтонні етнічні меншини (угорці, румуни, молдавани) досить добре забезпечені культурно-освітньою інфраструктурою, проте мало інтегровані в загальноукраїнське середовище, у т. ч. і через погане володіння українською мовою, оскільки до 1991 року у школах з неукраїнською і неросійською викладовими мовами українську мову фактично не вивчали. Але не лише за культурними, а й за соціально-економічними інтересами населення етнонаціональних меншин тут більше зорієнтоване у напрямку до сусідніх національних держав. На фоні скептичної чи протестної налаштованості до української влади товариствами етнонаціональних меншин іноді висуваються завищені соціально-політичні вимоги, що спричиняє певні етнополітичні тертя, зокрема, з українськими національно-демократичними об'єднаннями. Попри відносно високий ступінь української етнонаціональної самосвідомості, зберігаються не лише етнографічні відмінності, але і негативні історичні стереотипи взаємосприйняття між буковинськими, бессарабськими, закарпатськими етнічними українцями та українцями сусідніх регіонів. У Закарпатті залишається актуальною проблема політичного русинства, а також проблема комплексної соціальної адаптації (зайнятість, житло, освіта, культурні інституції) ромської етнічної групи.

На більшій частині території України виникнення етнополітичних конфліктів є загалом малоймовірним, що, однак, не виключає можливості появи різних суперечностей. Волинсько-Галицький етногеографічний район є одним з епіцентрів як історичного українського розселення, так і державно-політичних процесів. Велика втягнутість в український історичний процес і достатньо цілісне етнокультурне середовище дає цьому району об'єктивні підстави стати одним з лідерів у консолідації національної держави та політичної нації. Хоча слабкість економічного потенціалу, спричинена об'єктивними передумовами і суб'єктивними чинниками, значно зменшила його соціально-економічну роль у загальнодержавних процесах. А через деякі об'єктивні труднощі та управлінську бездіяльність фактично було доведено до краху роботу найбільших промислових підприємств. Дещо нижчою від середньоукраїнського рівня є тут компліментарність етнічних українців та росіян, особливо населення старшого віку, через складні історичні перипетії, зумовлюючи певне взаємне недовір'я. Але загалом, ураховуючи всі об'єктивні чинники, можна стверджувати, що у цьому районі вагомих етнополітичних перешкод для консолідації всього українського суспільства немає. Разом з тим через високий ступінь ідентифікації населення цього етногеографічного району з українською державницькою ідеєю, у випадку різкого відходу державного керівництва від принципів побудови України як національної держави, тут можливі й етнополітичні збурення, і поява конфліктних ситуацій з центральною владою.

Усі підстави стати ядром консолідації українського громадянства на засадах національної державності та безконфліктного розвитку міжетнічних взаємин та етнополітичних процесів має найбільший за площею Центральний етногеографічний район, зважаючи як на його розміри, місцезнаходження, історичне значення, так і етногеографічні реалії. Зокрема, характерними особливостями району є і порівняно високий ступінь української самосвідомості, і водночас високий ступінь компліментарності з найбільшою етнонаціональною групою — росіянами. Тому тут суперечності етнополітичного розвитку є мало вираженими. Деякі кризові вияви української етнічності (асиміляція та акультурація в російське культурне середовище) характерні переважно лише для столиці та регіональних центрів. Сільська місцевість та малі міські поселення мають досить цілісний український характер. Для зміцнення державотворчого потенціалу української етнічної нації і розширення впливу Центрального етногеографічного району у західному, східному і південному напрямах залишається актуальною проблема розширення українського культурного середовища в обласних центрах та соціально-економічне піднесення сільської місцевості.

Запитання та завдання для самоконтролю:

1. Які чинники можуть ускладнювати етнонаціональні взаємини у загальнодержавному та регіональному вимірах, збільшуючи ймовірність етнополітичних конфліктів?

2. Які показники можна використовувати для інтегрального оцінення складності етнонаціональних взаємин у регіонах України?

3. Назвіть основні суперечності та проблеми етнополітичного розвитку усіх регіонів України.