Етнографія України - М. С. Дністрянський 2008

Розділ 5. Етногеографічна структура сучасної України
5.1. Етногеографічні параметри державної території та державних кордонів України

Незалежна Україна у 1991 році успадкувала територію УРСР, конфігурація якої остаточно окреслилась після Другої світової війни. Територія УРСР була сформована лише з частковим урахуванням етногеографічного чинника, тому процес успадкування визначив помітну невідповідність і розмірів, і конфігурації державної території українському етнічному ареалу, який на основі національного принципу державотворення мав би стати ядром державної території України. Складність історії державотворення, яку здебільшого зумовлювало зовнішнє втручання, спричинила державно-політичне відокремлення від основного українського етнонаціонального ядра цілих історичних і етнографічних областей, що послабило й етнокультурний, і геополітичний потенціал України як самобутньої країни. Такі переважно етнічно українські регіони, що не увійшли до складу України, як Холмщина, Підляшшя, Берестейщина, Лемківщина, Кубань, вклинюючись глибоко в інонаціональні території, поєднували одночасно Прибалтійський, Центрально-Європейський, Кавказький світи, несучи в собі певні їхні ознаки, що робило загальноукраїнську національну культуру і світогляд більш багатогранними, а економічні і політичні перспективи багатообіцяючими. І, зрозуміло, їхнє здебільшого насильне прилучення до інших держав знизило загальнонаціональні можливості і звузило перспективи. Хоча, безумовно, з огляду на незворотні наслідки тривалих змін та необхідність збереження політичної стабільності у Центрально-Східній Європі, не може бути мови про перегляд у сучасних умовах державно-територіальних реалій, що склалися у післявоєнний період.

Історично-географічні особливості формування державності України впродовж ХХ ст. свідчать, що її державна територія в етногенетичному відношенні має інтеграційний характер, тобто включає регіони, які тривалий час розвивалися в складі різних держав, зумовлюючи помітні регіонально-культурні відмінності. Але, незважаючи на це, основним чинником, який визначив об'єднання різних історичних регіонів в одному державному утворенні, незалежно від того, яким шляхом це було здійснено, була географія етнічних українців, розуміння їхньої єдності в середовищі культурних і політичних еліт, право українського народу на самовизначення на своїй етнічній території. Це і визначило той факт, що близько 95% державної території України — це українська етнічна територія, що в свою чергу ставить Україну за історично-генетичними засадами в один ряд з іншими національними державами, сформованими на основі політичного самовизначення етносів — націй (насамперед центрально-східноєвропейських). Тому із заходу на схід (від Львівської до Сумської областей), і з півночі на південь (від Чернігівської області до північного Криму), етнонаціональна структура населення є доволі однорідною і характеризується великим превалюванням етнічних українців, що може стати природною геополітичною основою цілісності українського суспільства. Водночас складні перипетії формування державної території та кордонів зумовили й наявність в Україні ареалів компактного розселення етнонаціональних спільнот і груп та етнічно змішаних територій (Крим). Користуючись статистичними даними перепису 2001 р. у розрізі адміністративних одиниць середньої ланки (адміністративних районів і міст обласного підпорядкування), можна досить точно локалізувати ці території. Отже, етнічні росіяни в Україні становлять більшість в адміністративних одиницях середньої ланки АР Крим (за винятком Красноперекопського і Первомайського районів), а також в Станично-Луганському, Краснодонському районах Луганської області, Путивльському районі Сумської області, таких містах обласного підпорядкування Луганської області, як Краснодон, Свердловськ, Красний Луч, Стаханов та деяких містах обласного підпорядкування Донецької області; угорці — лише в Берегівському районі Закарпатської області; етнічні румуни — в Герцаївському районі Чернівецької області; етнічні молдавани — в Новоселицькому районі Чернівецької області, Ренійському районі (відносна більшість) Одеської області; болгари — абсолютну більшість у Болградському районі і відносну більшість в Арцизькому, Тарутинському і Татарбунарському районах Одеської області (рис. 5.1). У жодному адміністративному районі чи місті обласного підпорядкування не становлять абсолютної чи відносної більшості кримські татари, євреї, поляки, гагаузи.

В умовах наростання глобалізаційних процесів на етногеографічну ситуацію в Україні істотно впливатиме її зовнішньо-етногеографічне положення, насамперед розміщення щодо сусідніх центрально-європейських та східноєвропейських держав, включаючи ідентифікацію етнополітичних проблем і тенденцій, що у в них спостерігаються. В цьому контексті позитивним чинником є те, що всі держави регіону визнають непорушність кордонів як один з основних принципів міжнародного права, підтверджений європейськими форумами і загальновизнаний усім міжнародним співтовариством. Але оскільки сучасні кордони у регіоні Центрально-Східної Європи є порівняно «молодими» і переважно формувалися в складних умовах Другої світової війни та післявоєнного періоду під впливом великих держав-переможців (на Тегеранській (1943), Ялтинській (1944) та Потсдамській конференціях (1945)), які хоча й були підкріплені двосторонніми міждержавними угодами, то все ж залишається відчутною визначальна роль інтересів великих держав коаліції, закладаючи в сучасних умовах і певні моменти напруженості. Це пов'язано передусім з деякою невідповідністю державних кордонів етнічним межам, а також з іншими суб'єктивними чинниками розмежування. Так, є великі ареали історичного розселення угорців на території Румунії і Словаччини, албанців — на території Сербії і Македонії, сербів — на території Хорватії, Боснії і Герцоговини. Історичні німецькі області (без корінного населення) опинилися в складі Польщі і Росії. Внаслідок цього висуваються й територіальні претензії, але переважно на неофіційному рівні. Так само поширюються й ідеї відновлення великодержав. У цьому контексті генетично експансіоністське мислення окремих політичних еліт найбільше затрималося у Росії та Румунії. Ці та багато інших моментів є причиною певного етнополітичного напруження, проте все ж більшість політичних сил регіону керується принципом реалізму і не ставить під сумнів доцільність стабільності державних кордонів.

Рис. 5.1. Географія абсолютної чи відносної більшості етнонаціональних спільнот і груп в адміністративних районах України

На етногеографічні процеси в Україні, зокрема, в її прикордонних регіонах, певний вплив мають і внутрішні територіально — політичні процеси, що відбуваються в сусідніх державах, які за певних умов можуть стати генератором етнополітичного збурення. Наприклад, проблема визначення місця і ролі національних меншин гостро стоїть для Румунії (чисельна угорська, німецька й українська меншини), Словаччини (чисельна угорська й українська меншини), Сербії та Македонії (чисельна албанська меншина), Хорватії (чисельна сербська меншина), держав Балтії (чисельна російська меншина), Росії (народи Північного Кавказу, Поволжя, Європейської Півночі, чисельна українська меншина). Напруженими є стосунки між державоформуючою нацією та ромами — циганами в Чехії, Румунії, Словаччині. Гостре етнополітичне протистояння спостерігається в Боснії і Герцоговині, історичній області Косово (Сербія). На етнополітичні рухи на Кавказі і Балканах частково наклалося й активізація ісламського чинника. Тому для Росії, Молдови, Боснії і Герцоговини, Македонії залишаються актуальними проблеми реорганізації територіально — політичного устрою в аспекті етнополітичної федералізації чи автономізації, насамперед задля забезпечення етнополітичних потреб автохтонних етнонаціональних спільнот і груп. З огляду на невідповідність державних кордонів та етнічних меж для багатьох держав також важливо, щоб державні кордони не стали бар'єрами, що розділяють цілісні етнокультурні організми.

Враховуючи складність історії формування, характерні і водночас суперечливі етногеографічні особливості мають також кордони України. Загальна довжина сухопутного державного кордону становить близько 5 624 км, морського — понад 1 050 км. Україна межує по суходолу з сімома державами Центральної і Східної Європи: Росією (довжина кордону 1 955 км), Білоруссю (1 084 км), Польщею (542 км), Словаччиною (98 км), Угорщиною (135 км), Румунією (608 км), Молдовою (1 202 км). Найбільша частка довжини кордону (34,8%) припадає на кордон з Росією, далі йдуть: Молдова — 21,4%; Білорусь — 19,3%; Румунія — 10,8%; Польща — 9,6%; Угорщина — 2,4%; Словаччина — 1,7%. Конфігурацію кордонів Україна успадкувала від УРСР, але, з огляду на умови та обставини проведення, — це кордони, переважно нав'язані в односторонньому порядку впродовж того періоду, коли український народ не виступав повноправним суб'єктом міжнародно — правових відносин, не мав змоги реалізувати право на самовизначення на всій своїй етнічній території. В історично генетичному аспекті деякі ділянки державного кордону України, передусім закарпатська ділянка, враховуючи обставини встановлення і їхню значну невідповідність етнічним межам, мають ознаки колоніальних, тобто вони проводились механічно за попередніми кордонами, які впродовж 20-30-х років минулого століття роз'єднували держави (Чехословаччину з Угорщиною і Румунією), що в культурно-національному відношенні не мають нічого спільного з українською державністю.

З огляду на суб'єктивні моменти формування, Державний кордон України відповідає межі української етнічної території, що склалася на початок ХХ ст., лише на деяких ділянках: північному сході — з Білоруссю, на сході (від р. Десни до околиць м. Білопілля Сумської області) — з Росією і на незначних ділянках кордону з Угорщиною і Молдовою. Водночас державно-політичний чинник (переселення і депортації населення, насильна і природна асиміляція) уже значною мірою призвів до того, що крайні межі західного українського розселення збігаються із західним державним кордоном, особливо з його польсько-українською ділянкою. Якщо у післявоєнний період за межами державного кордону України у прилеглих регіонах сусідніх держав проживало близько 3 млн етнічних українців, то зараз їхня кількість через несприятливі культурно-політичні умови набагато зменшилася. Разом з тим в Україні прикордонні ареали розселення національних меншин, які досить добре забезпечені соціально-культурною інфраструктурою й одержують допомогу сусідніх національних держав, зазнали лише незначного звуження. Отже, на сьогодні у прикордонній смузі України, тобто у 86 адміністративних районах, що безпосередньо прилягають до кордону, проживає понад 1 млн етнічно неукраїнського населення, що становить 10% від усього населення етнонаціональних меншин України. Саме у прикордонній смузі розміщено дев'ять адміністративних районів з усіх 23, де етнічні українці становлять меншість (абсолютну чи відносну). Найбільша концентрація етнічно неукраїнського населення у прикордонні з Угорщиною, Румунією, Молдовою. Причому насамперед у сільській місцевості. Так, якщо у Берегівському районі етнічні угорці у 2001 році становили 76,1% населення, то у м. Берегове значно менше — 48,1%. Безпосередньо у західній прикордонній смузі, зокрема, розселено понад 90% всіх угорців та румунів і понад 80% усіх молдаван та болгар України. Водночас порівняно незначна частка представників етнонаціональних меншин проживає у прикордонні з Білоруссю та Польщею. На східній ділянці кордону найбільш вагомою є частка етнічних росіян у прикордонній смузі в межах Луганської області. Такі особливості етнонаціональної структури прикордонної смуги свідчать про її важливе місце в територіальній етнополітичній системі держави, що мусить бути предметом всебічного моніторингу.

Характерною етнополітичною особливістю східних прикордонних районів України є нижчий рівень самосвідомості (етнонаціональної і державно — політичної) українського населення, поширеність регіональної та т. зв. «радянської» ідентичностей, особливо серед населення старших вікових груп. Разом з тим серед населення молодших вікових груп спостерігається помітне зростання української етнонаціональної та державно — політичної самосвідомості як наслідок об'єктивних етнополітичних процесів. Ця особливість є ще одним підтвердженням того, що разом з непростими процесами становлення державного кордону зростатиме серед українського населення у прикордонній з Росією смузі й рівень усвідомлення своєї самобутності, причому більшою мірою це стосуватиметься саме державно-політичної ідентичності.

Запитання та завдання для самоконтролю:

1. Який характер має державна територія України в історично-етногеографічному аспекті? Проаналізуйте її конфігурацію щодо етнічних територій та ареалів компактного розселення етнонаціональних меншин.

2. Які історичні етнічно українські регіони опинилися поза межами державної території України?

3. Розкрийте етногеографічні особливості та параметри державного кордону України.

4. Окресліть місце прикордонної смуги України у загальнодержавних етногеографічних співвідношеннях.