Етнографія України - М. С. Дністрянський 2008

Розділ 3. Методологічні та методичні основи етногеографічного дослідження держав
3.4. Картографічний метод у етногеографічних дослідженнях

Комплексно відтворити у територіальному розрізі всі складові етногеографічної ситуації (географічне розміщення та історично-політичні передумови, ареали розселення етнічних спільнот та груп, складність етнічної структури сільського і міського населення) дає змогу картографічний метод. Етнічна картографія включає як картографічне відображення розміщення етнонаціональних спільнот і груп, так і розміщення окремих елементів матеріальної і духовної культури, притаманних складовим етносу (етнографічна картографія).

Картографічний метод є продуктивним як при аналізі етногеографічної ситуації на глобальному і континентальному рівнях, так і на рівні міжнародних регіонів і окремих держав, розкриваючи їхній сучасний стан, структуру та динаміку. В усіх випадках картографічне висвітлення етногеографічної проблематики включає: 1) картографічне зображення історично-етногеографічних передумов формування сучасної ситуації; 2) підготовку й аналіз етнічних карт, які відображають особливості розселення і територіальні співвідношення етнонаціональних спільнот і груп;

Етнічне картографування території Україні має давні традиції, значні здобутки та методичні наробки, здійснені як українськими вченими (Г. Величко, Д. Багалій, В. Кубійович, В. Наулко, С. Томашівський, С. Рудницький), так і науковцями інших країн (П. Шафарик, А Ріттіх, Т. Флоринський, Л. Берг, Є. Карський, Л. Нідерле, К. Черніг та ін.). Наукова значимість їхніх картографічних праць полягає насамперед у визначенні меж і загальних контурів етнічних територій. Однак до 30-х років ХХ ст. етнічна картографія залишалась тематично обмеженою. Розширення її тематичного і методичного спектра безпосередньо пов'язане з науковою діяльністю В. Кубійовича, в працях якого, зокрема в «Атласі України й сумежних країв», що вийшов під його загальною редакцією у 1937 р., знайшли відображення такі проблеми: 1) розміщення, конфігурація та межі української етнічної території; 2) щільність розселення та відносна частка українців у межах української етнічної території, її зміни протягом окремих періодів історії; 3) міграційні процеси, розселення українців поза межами української етнічної території; 4) ареали поширення етнічних меншин в Україні, їхня динаміка.

Багатою є і палітра методичних прийомів, що їх застосував В. Кубійович. Так, етнічна структура населення України зображена як у вигляді ареалів, так і крапковим способом із зазначенням етнічного складу населення великих міст, що створює цілісний образ територіальної організації етнонаціональної сфери і виявляє суттєві відмінності в етнонаціональному складі міського і сільського населення. Методично новаторським є картографічне подання розміщення етнічних українців. Це стосується і об'єктивного проведення етнічної межі, і використання таких показників, як кількість українців у відсотках до всієї людності, густота розселення українців, і висвітлення міграційних процесів та розміщення українців поза українською етнічною територією. Такий підхід дав змогу охарактеризувати різні просторові аспекти життєдіяльності української нації, виявити райони послаблення українського етнонаціонального потенціалу. В українській етнічній картографії це поки що єдиний приклад такого всебічного аналізу. В атласі вперше й у всій повноті висвітлено також територіальні аспекти еміграції українців (кількість мігрантів, райони еміграції, розселення в нових умовах), що була зумовлена, як відомо, соціально-політичними чинниками, показано масштабність і водночас трагізм цього явища.

Вагомим здобутком української етнічної картографії стала розроблена В. Кубійовичем карта «Етнічні групи південно-західної України (Галичини) на 1.1.1939» (опублікована у 1953 р., у 1983 р. перевидана з доповненнями), що детально, з точністю до 5%, відображає етнічний склад населення всіх поселень Галичини в межах української етнічної території напередодні Другої світової війни. Джерельну основу карти становлять не лише офіційні статистичні матеріали, які (відповідно до державної політики) перебільшували частку польського елемента, а безпосередньо зібрані і належним чином опрацьовані під керівництвом автора дані. Методика картографування дала можливість не тільки зафіксувати стан тогочасних етнонаціональних відносин, але й розкрити тенденції багатьох етногеографічних процесів, наприклад, вона засвідчує основні напрями польської колонізації, розкриває територіальні обсяги асиміляції українців.

В умовах УРСР етнічна картографія мала у 20-х роках деяке прикладне значення, зокрема, через створення адміністративно-територіальних одиниць етнонаціональних меншин. Це стосується насамперед підготовки «Етнографічної мапи Української Соціалістичної Радянської Республіки», виданої у 1925 році (авт. — І. Мальований). Виходу карти у світ передувала велика робота з формування переліку населених пунктів, у яких переважали етнонаціональні меншини. Попри своє беззаперечно важливе пізнавальне значення, карта мала і методичні прорахунки, які, наприклад, відобразились у перебільшенні площ зосередження етнонаціональних меншин.

У післявоєнний період основним здобутком етнічної картографії в УРСР став вихід у світ «Карти сучасного етнічного складу населення» (1966) В. Наулка, яка не лише відтворила основні параметри етнонаціонального складу населення в межах УРСР, але відзначалась методичною новизною. Враховуючи особливості міського і сільського розселення, складність зображення етнічно змішаних ареалів, автор використав два основні методи — метод етнічних територій для зображення ареалів компактного розселення етнічних спільнот і груп, етнічно змішаних ареалів (тут застосовувався спосіб штрихування) та спосіб картодіаграми для зображення етнічної структури міського населення. Таке поєднання мало значний позитивний ефект і дало змогу всебічно відтворити етногеографічну ситуацію в Україні за переписом 1959 року. Хоча, насамперед з огляду на ідеологічно — політичні особливості тодішнього режиму, для карти В. Наулка характерними є і незначні недоліки. Так, прагнення показати якомога більше скупчень представників етнонаціональних меншин призвело до деякого розширення контурів етнічно змішаних територій та збільшення їхньої кількості, що загалом гіперболізує етнічну мозаїчність деяких районів.

Можна констатувати, що на сьогодні методика картографічного відображення етногеографічної ситуації вже досить добре розроблена. В її основі — використання методу етнічних територій та етнічних ареалів для зображення компактного розселення етнічних спільнот і груп, методу картодіаграми для зображення національного складу передусім міських населених пунктів, картограми — для зображення питомої ваги різних етнонаціональних груп населення в адміністративних одиницях регіонального типу, крапкового способу — для зображення кількості населення дисперсно розсіяних етнонаціональних спільнот і груп. В межах етнічних територій можна окреслити і ядра поширення етнографічних груп, враховуючи переважно не лінійний, а перехідний характер їхніх меж. Однак створення фундаментальної картографічної моделі сучасної етногеографічної ситуації в Україні ускладнюється фактичною неможливістю одержати інформацію щодо етнонаціонального складу усіх населених пунктів, що у свою чергу не дає змоги чітко окреслити українську етнічну територію та ареали компактного розселення етнонаціональних меншин. З урахуванням таких несприятливих реалій на сьогодні найбільш ґрунтовний характер має карта В.В. Молочко «Національний склад населення» з картографічною врізкою «Розподіл населення за рідною мовою» в «Комплексному атласі України» (2005), яка детально відображає етнонаціональний склад населення до рівня адміністративних одиниць середньої ланки (адміністративних районів, міст обласного й республіканського підпорядкування).

На глобальному, континентальному чи субконтинентальному рівнях не втрачає свого засадничого значення «Атлас народов мира» (1964), зокрема, «Етнолінгвістична карта світу», в якій показано розміщення і лінгвістичну класифікацію етнічних спільнот з одночасним нанесенням кордонів держав. Розширити і доповнити блок етнічних карт можна й тематичними етнічними картами, що відображають інші аспекти розміщення етнічних спільнот і груп, у т. ч. етноконфесійних (щільність заселення, особливості розселення, ступінь поліетнічності), а також типологію держав за етнонаціональним складом населення.

Оскільки етногеографічні співвідношення значною мірою зумовлені інерційною дією минулих історичних періодів, то актуальною складовою етнічного картографування є підготовка історичних етнічних карт, тобто картографування етапів формування етнонаціонального простору держав та регіонів. В Україні історична етнічна картографія за останній період збагатилась новими наробками. Це стосується передусім шкільних історичних атласів та інших публікацій, виданих за редакцією Ю. Лози.

Насамкінець слід зазначити, що всебічне картографічне відображення етногеографічної ситуації і етногеографічних процесів не лише розкриває глибинні регіональні суспільно-географічні зв'язки і співвідношення, але може виконувати культурно-просвітницьку функцію, розширюючи обрії розуміння етнонаціональної сфери.

Запитання та завдання для самоконтролю:

1. Які основні етапи картографічного висвітлення етногеографічної проблематики?

2. Назвіть основні здобутки етнічної картографії В. Кубійовича.

3. Які методи використано при складанні етнічної карти В. Наулком?

4. Що лежить в основі методики комплексного картографічного відображення сучасної етногеографічної ситуації в державі?