Етнографія України - М. С. Дністрянський 2008

Розділ 3. Методологічні та методичні основи етногеографічного дослідження держав
3.2. Методологія етногеографічного дослідження держав

Збільшення кількості публікацій щодо етнонаціонального складу населення України, заповнюючи прогалини у знаннях про етнонаціональні спільноти і групи, водночас іноді призводить до формування деяких хибних уявлень. Помітним стає те, що істотною перешкодою розроблення цілісної системи об'єктивних знань про етногеографічні співвідношення в Україні та формування концептуальних засад зрівноваженої етнополітики є невизначеність, а іноді й хибність, методологічних підходів, що на сьогодні є характерним для більшості соціальних досліджень в Україні. Це зумовлено важливими світоглядними трансформаціями, а тому помітним є й інерційний вплив радянських ідеологічних стереотипів, і намагання перейняти механічно, без критичного переосмислення, парадигми та технології західних модерністських концепцій нації. Поверхове запозичення різних підходів до розуміння етнонаціональної сфери часто поєднується й з еклектичним використанням різних понятійно-термінологічних систем, які лише вносять плутанину у трактування таких понять, як нація, націоналізм, політична нація та ін., потребуючи додаткових роз'яснень. Є і багато інших прикладів того, як намагання відійти від традиційної термінології стає причиною неадекватного трактування етногеографічної ситуації. Це, зокрема, стосується безпідставного вживання термінів «субетнос» і «субетнічний» щодо українських етнографічних груп (бойків, поліщуків, подолян та ін.), які за усіма ознаками (самоусвідомлення, самоназва, культурно — ментальна віддаленість від інших груп українського народу та ін.) не мають фактично жодних субетнічних рис. Ще менше є підстав використовувати ці терміни до територіальних груп українського народу різних історичних регіонів (подолян, волинян, галичан, покутян, буковинців, слобожан та ін.). Водночас інерція мислення, що сягає корінням радянських часів, незнання реальних етнонаціально-територіальних співвідношень призводить до гіперболізації поліетнічності України, а нерозуміння історичних етногеографічних передумов — до абсолютизації історично-географічних відмінностей, внаслідок чого іноді наголошують на штучності об'єднання регіонів України в межах єдиної державної території. Тому є необхідність застосування такого підходу, який міг би забезпечити об'єктивне і цілісне відображення реальних структурно-територіальних співвідношень в етнонаціональній сфері держави. І такі завдання можна розв'язати на основі використання структурно-функціонального підходу, який полягає у визначенні основних суб'єктів етногеографічних взаємин, їхніх кількісних параметрів, структурних співвідношень між їхніми ареалами розселення і характеру зв'язків між окремими елементами етнонаціональної сфери в процесі функціонування. Саме цей підхід дає змогу всебічно виявити стан і перспективи дальшого розвитку етнонаціональної сфери та окремих її підрозділів.

Зважаючи на значення генези історичних етногеографічних передумов, інерційність етногеографічних співвідношень і їхній вплив на сучасні взаємини, доцільним є використання історично-географічного, і пов'язаного з ним, історично-генетичного підходів. У суспільно-географічних дослідженнях, починаючи з праць класика географії нових часів К. Ріттера, накопичено значний досвід застосування передусім історично-генетичного підходу, сутність якого полягає у детальному відстежуванні процесу зародження і розвитку деякої проблеми з метою з'ясування загальних тенденцій її динаміки. С. Рудницький, наголошуючи на значенні історично-генетичного підходу, підкреслював, що він «має причиново пояснити теперішній стан явища, як воно зробилось таким, як є». В етногеографічному аспекті застосування історично-географічного підходу передбачає акцентування уваги на історичних процесах формування і зміни етнічних територій, етнічних меж, ареалів компактного розселення етнічних меншин в контексті з демографічними, політичними і соціальними процесами.

У сучасних соціальних науках історично-генетичний і структурно-функціональний підходи часто протиставляють, одночасно абсолютизуючи значення одного і недооцінюють значення іншого. Зокрема, у соціальних дослідженнях на Заході явну перевагу віддають структурно-функціональному підходу, часто ігноруючи інерцію політичних процесів минулого. Для регіону Центрально — Східної Європи, зокрема й України, характерним є недооцінення сучасних функціональних зв'язків і перебільшення значення різних схем минулого. Разом з тим і недооцінення інерції етногеографічних співвідношень минулого, історично-національних традицій, і нерозуміння та незнання характеру сучасних етногеографічних пропорцій та зв'язків перешкоджає розкриттю глибинної сутності етногеографічних явищ. А загалом абсолютизація чи протиставлення історично-географічного і структурно-функціонального підходів зумовлює поширення поверхового політичного мислення за аналогіями (історичними чи зарубіжними), виявляється в ігноруванні місцевих традицій або у спробах механічно перенести схеми минулого в сучасні умови.

На різних етапах дослідження етногеографічних проблем методологічне значення можуть мати окремі теорії і концепції. Наприклад, цілісно відтворити передумови етногеографічних процесів дає змогу аналіз етногеографічної ситуації крізь призму теорії територіальної організації життєдіяльності суспільства, застосовуючи її положення, зокрема, до етнонаціональних спільнот і груп. У такому вимірі етнонаціональні спільноти і групи розглядають у контексті різних виявів територіальної організації життєдіяльності, включаючи трудову, відтворювальну, поселенську, соціоприродну та ін.

В дослідженні регіональних відмінностей самосвідомості й активності етнонаціональних спільнот і груп доцільним є використання окремих елементів біхейвіористичного підходу, але з деякими застереженнями, адже цей підхід до певної міри абсолютизує психологічні мотиви поведінки, водночас у етногеографічному аналізі доцільним є оцінення насамперед соціально-культурних чинників активності населення.

В умовах сучасного інтенсивного обміну науковими ідеями неможливо обійтися в етногеографічних дослідженнях без міждисциплінарного підходу, що передбачає часткове і критичне використання концептуальних принципів і методичних здобутків суміжних наук (етнології, соціології, політології), але обов'язково з урахуванням специфіки предмета етногеографії.

Спираючись на основні парадигми, що склалися в суспільній географії, обґрунтовуємо послідовність застосування методологічних підходів до аналізу етногеографіної ситуації в державі у вигляді блок-схеми (рис. 3.1), яка відображає в загальних рисах черговість чотирьох основних етапів дослідження із зазначенням пріоритетності методологічних принципів і методів на кожному з них.

Отже, на першому етапі етногеографічного дослідження необхідно окреслити і конкретизувати понятійно-термінологічний апарат (насамперед у контексті уникнення двозначного трактування понять і термінів), розкрити вихідні концептуальні засади та загальні принципи функціонування етногеографічних структур.

Основне завдання другого етапу — визначити основні періоди формування етнонаціонального простору держави (етнічних територій, меж, демогеографічних параметрів), виявити роль різних чинників в етногеографічних змінах, закономірності походження та розвитку етногеографічних явищ. Окрім того, важливо виявити механізми впливу історичних процесів на сучасні етногеографічні взаємини. Детальний аналіз усіх періодів — предмет окремого дослідження історичної етногеографії країни. Так само, як і вивчення процесів етно- та націогенези. Тому в дослідженні сучасної етногеографічної ситуації достатньо лише оглядово висвітлити ранньоісторичні часи, а детально зупинитися лише на тих періодах, які передували сучасності і визначили передумови сучасних взаємин. Основні методи, що їх використовують на цьому етапі, — метод періодизації, історико-географічних зрізів, синхронного і діахронного аналізу. Із статистичних методів важливе значення має аналіз рядів динаміки, зокрема, щодо динаміки людності етнонаціональних спільнот чи груп.

Рис. 3.1. Блок-схема методологічних підходів до дослідження етногеографії держави

В основі третього етапу лежить структурно-функціональний аналіз етнонаціонального простору країни, включаючи демогеографічні параметри та розселення етнонаціональних спільнот і груп. Таке вивчення територіальної організації етнонаціональної сфери держави передбачає ідентифікацію і кількісне оцінення співвідношень між основними суб'єктами етногеографічних взаємин, аналіз кризових явищ і соціально-культурних проблем життєдіяльності етнонаціональних спільнот та груп; особливостей їхнього розміщення, включаючи й географію державоформуючої нації поза межами національної держави. І якщо в етнології для вивчення етнополітичних проблем переважно використовують дані про загальні кількісні співвідношення між суб'єктами етнонаціональних взаємин, які розкривають компонентну етнонаціональну структуру суспільства, то в етногеографічному аналізі акцент роблять на співвідношеннях етнонаціональних ареалів, що відображає територіальну етнонаціональну структуру суспільства. Компонентно-територіальний аналіз етнонаціональної структури суспільства поєднують з дослідженням регіональних відмінностей соціального складу етнонаціональних спільнот, насамперед у розрізі структури сільського (переважно автохтонного) і міського населення, склад якого істотно залежить від тенденцій міграцій і завершується етногеографічним районуванням держави. Етногеографічне районування розглядають як особливий вид просторової типології і метод географічного пізнання, результати якого інтегрально відображають основні етногеографічні відмінності в країні. На основі моделювання типів територіальної організації етнонаціональної сфери ідентифікують тип держави за етнонаціональним складом населення, що дає змогу окреслити у загальних рисах параметри окремих держав у глобальних етногеографічних співвідношеннях.

На четвертому етапі за регіональними відмінностями оцінюють складність та конкретні практичні проблеми етнонаціональних взаємин, обґрунтовують перспективні моделі їхньої гармонізації шляхом регіональної етнополітики. У здійсненні регіональної етнополітики слід ураховувати типологічні особливості держави за етнонаціональним складом населення, особливості окремих етногеографічних районів, соціально-культурні потреби етнонаціональних спільнот і груп, необхідність формування системи їхніх політичних зв'язків. На основі таких критеріїв обґрунтовують перспективні територіально-політичні моделі гармонізації етнонаціональних взаємин.

Запитання та завдання для самоконтролю:

1. Назвіть деякі методологічні хиби сучасних етногеографічних досліджень.

2. На чому грунтується структурно-функціональний підхід в етногеографічних дослідженнях?

3. У чому полягають особливості використання історико — географічного підходу в етногеографічних дослідженнях?

4. Назвіть основні етапи цілісного етногеографічного дослідження держави.