Соціальна географія - М. І. Білецький, І. В. Ванда, Л. І. Котик 2019

ІІІ. Інформаційно-аналітичний розділ
Додатки для виконання практичних, семінарських та самостійних робіт
Додаток А.1. Ірина Ванда, Любов Котик, Ігор Ранця. Соціально-географічні ідеї у працях Степана Рудницького

Із відродженням української державності в системі суспільно-географічних дисциплін активно почав розвиватися соціально-географічний напрямок, який разом з географією населення, економічною та політичною географією формує блок основних дисциплін суспільної географії (за О. І. Шаблієм²). На сьогодні в соціальній географії працюють такі відомі українські вчені-географи, як А. Кузишин, О. Любіцева, Л. Нємець, Я. Олійник, І. Ровенчак, О. Шаблій, Л. Шевчук та інші. Тематика їхніх досліджень багато в чому повторюється із напрямками досліджень, окресленими на початку ХХ ст. фундатором української суспільної географії Степаном Рудницьким.

Соціально-географічна проблематика розглядається вченим у ширшому контексті — антропогеографії та географії в цілому, тому соціально-географічні міркування пронизують майже усі його праці. Ідеї умовно можна згрупувати у кілька напрямків: формування української соціально-географічної термінології, розгляд впливу природно-, історико- та політико-географічних факторів на формування і розвиток соціальних ознак українського народу, роздуми про культуру як антропо-географічний критерій, соціально-географічний огляд українських етнографічних земель, проблеми народної освіти та просвіти.

Визнаною є заслуга вченого у розробці термінологічного апарату географії³. Напрацювання у цьому напрямку викладено головно у «Начерку географічної тер мінольоґії» (Львів, 1908). Стаття має 150 сторінок, з яких на 148 викладено німецькі географічні терміни і поняття та їхні українські відповідники. Термінологічна частина складається з трьох розділів: математична, фізична та біологічна географія. Остання включає антропогеографію, і має 21 сторінку обсягу. На сторінці вміщено 35 —40 термінів, при цьому антропогеографічних — від 8 до 25, найчастіше 10 — 15 термінів. З-поміж них найчастіше зустрічаються терміни географії населення та політичної географії, соціально- та економіко-географічні зустрічаються значно рідше.

Більша увага С. Рудницького до термінів та понять математичної, фізичної, біологічної географії порівняно з антропогеографічними зумовлена як багатшим досвідом на той час природно-географічних студій вченого, так і тогочасним кращим розвитком мови гуманістичних наук. Вчений вважає, що «[...] в гуманістичних науках виробилась у нас вже від чверти столїтя термінольоґія, в нічім не гірша як у иньших славянських народів, коли з поміж наук природних майже всї [...] могуть виказати ся планово уложеною термінольоґією, то ґеоґрафія дотепер тяжко терпіла задля цїлковитого браку українських технїчних термінів» [3, с. 1]⁴. Як відомо, одним з аспектів виникнення термінів і понять суспільної географії є запозичення з інших, суміжних наук — економіки, соціології, демографії, етнології⁵. Зважаючи на тогочасну наявність понять що описують суспільне життя, є можливість запозичувати їх, тоді як природно-географічні терміни нагальніше потребували розробки, систематизації, узгодження. Тому і перше доповнення розглядає природно- географічну, власне геоморфологічну термінологію: «Причинки» обіймають передівсїм цїлу термінольоґію Девіса. [...] Се доповненє мабуть не останнє, томуто й я означив його порядковим числом» [5, с. 1].

Соціально-географічні терміни, наведені д-ром С. Рудницьким у «Начерку географічної термінольогії», можна згрупувати за напрямами:

— географія релігії — терміни релігієзнавства: назви окремих релігій (анїмізм (с. 129), буддізм (c. 132), лямаїзм (с. 140), поганець (поганин) (с. 137), православний (с. 142), сунїт (с. 147), таоізм (с. 148), фетішізм (с. 134), шаманїзм (с. 145), шііт (с. 145), шінтоізм (с. 146)), типів вірувань (монотеїзм (с. 141), полїтеїзм (с. 143), природна релігія (с. 142)), а також терміни територіальної структури релігійної сфери (парохія (с. 138), релїґійна область (с. 144), релїґійна спілка (с. 144));

— географія культури — терміни культурології та етнології (автохтон (с. 130), ґеоґрафія культури (с. 139), етноґрафія (с. 134), етнольоґія (с. 134), космополїт (с. 139), культура (с. 139), культурна країна (с. 139), культурний круг (с. 139), культурний нарід (с. 140), культурний осередок (с. 139), культурний степень (с. 140), мішана культура (с. 141), огнище культури (с. 139), півкультурний нарід (с. 137), повна культура (с. 150));

— також наведена відносно велика кількість термінів, які характеризують народи і можуть бути віднесені до етногеографії, так само як і до географії культури (група народів (с. 149), діялєкт (с. 133), збираючий нарід (с. 145), кочовик (с. 142), ловецький нарід (с. 137), мандрівка народів (с. 149), мова (с. 146), нарід (с. 137, с. 149), народознавство (с. 149), національність (с. 142), нація (с. 142), негроїдний (с. 142), окрайний нарід (с. 144), осїдок народу (с. 149), пересуванє народів (с. 149), природний (дикий) нарід (с. 142), раса (с. 144), рибальський нарід (с. 134), скотарське плем'я (с. 137), торговельний нарід (с. 137), язикова ріжність (с. 146), язикове кодло (с. 146));

— антропологічні та антропометричні терміни: антропольоґія (с. 129), антропометрія (с. 129), вага тіла (с. 139), високоголовий (с. 137), вміст черепа (с. 145), гладковолосий (с. 145), зріст (с. 139), круглоголовий (с. 131), плоскоголовий (с. 134), середноголовий (с. 141), черепний індекс (с. 145), широколиций (с. 132) тощо;

— соціально-географічні терміни, суміжні із соціологією, що характеризують спосіб життя, соціальну структуру населення (громада (с. 135), група (с. 136), званє (с. 131), каста (с. 138), кляса (с. 131), колонізація (с. 139), лад (порядок) (с. 142), людство (с. 141), народна думка (с. 149), невільництво (с. 146), панщина (с. 134), рідня (с. 146), родина (с. 134), спілка (с. 135), стан (с. 131)).

Наголос С. Рудницького на термінах та поняттях географії культури, релігії та етносів зумовлений тематикою тогочасного розвитку суспільних наук. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. українські вчені приділяли особливу увагу обґрунтуванню окремішності українців як нації. Зокрема, Федір Вовк використовував антропологічні та антропометричні характеристики, Володимир Антонович — природні психо-соціальні ознаки. Згодом ці риси, як й інші, пізніше обґрунтовані Степаном Рудницьким у політико-географічних працях, вживаються Володимиром Старосольським, Ольгредом Бочковським, Микитою Шаповалом у соціологічних теоріях нації.

Ще один аспект формування наукової термінології — використання слів з різних мов⁶. Вчений опирається на понятійно-термінологічний апарат німецької географії, оскільки: «[...] 1) німецька географічна термінольоґія є докладнїйша, методичнїйша і богатша, як англїйська або француська; 2) ґеоґрафічна наука є найбільш систематично трактована таки у Нїмцїв» [3, с. 2]. Формування ж сучасної української соціально-географічної термінології характеризується відмінними тенденціями, що зумовлено реаліями історичного розвитку нашої держави, а отже і науки. Довший час офіційною (совєтською) владою була встановлена заборона на проведення соціогеографічних, як і соціологічних і інших подібних досліджень⁷. Відокремилися нові напрямки соціально-географічних досліджень, які до 1991 року не розвивалися в українській суспільній географії: географія релігії, культури, способу життя, поведінки та ін. В зарубіжній науці вони розвивалися у 1950 - 70 рр., тому є можливості запозичення термінів з інших мов. Сучасна соціальна географія частіше запозичує терміни англо-американської школи, також терміни, що описують різні аспекти людської життєдіяльності, не обмежуючись трудовою (у руслі соціологізації та гуманізації суспільної географії⁸). Тому зараз актуальнішими є питання розвитку суспільно-, особливо соціально-географічної термінології, тоді як фізико-географічна вже є усталеною.

Протягом 1908 - 1914 рр. С. Рудницький працюючи на посаді приват-доцента Львівського університету, активно розробляє основи географії України в її етнічних межах⁹ . Вчений обґрунтовує необхідність розгляду України як окремої географічної одиниці, в першу чергу природної, оскільки на початку ХХ ст. вона — «[...] незвісна землезнанню географічна одиниця» [6, с. 1]. Основною проблемою географії України є « [...] визначити докладні межі й обсяг сеї географічної одиниці, яку зовемо Україною. [...] Як географи ми її тоді аж можемо признати географічною одиницею, коли зможемо єї докладно спрецізувати з фізично-географічного й антропоґеоґрафічного боку і примістити серед других географічних одиниць землі. [...] Межі України — вихідна точка дослідїв. Одні за другими виринатимуть проблеми, коли за порядком примінювати будемо ріжні точки погляду фізичного земле знання й антропогеографічних дісціплін до сеї терріторії. [...] Проблєми відносин України до нинїшних полїтично- ґеоґрафічних одиниць, що находять ся на терріторії етнографічної України. Таксамо є з відносинами України до т.н. історичних одиниць, пр. до історичної Польщі чи історичної Руси» [6, с. 3].

Доктор Степан Рудницький визнає, що «[...] найбільше таки основних проблємів лежить на антропоґеоґрафічному полї. [...] в антропоґеоґрафії України не зроблено дотепер сливе нїчого. Правда, в помічних науках антропоґеоґрафії, ось у антропольоґії, етнольоґії, археольоґії, історії дуже багато зроблено Українцями й сусїдами про Україну. В українській науці здавна й дотепер гуманістичні дісціплїни прямо приглушили своїм розростом природописні галузи науки. Та висліди згаданих дісціплїн се для антропоґеоґрафії лише сирий матеріял, з якого що йно треба будувати. [...] Перед нами стоїть цїла велич проблємів звязи історичного розвитку людства на земля України з єї природою, як се саме було, що природна одиниця України розвила антропоґеоґрафічну одиницю — український народ, як народ вростав у землю й лучив ся з нею безлїччю невидимих ниток, як положеннє і простір, процес творби границь, море й инші води, форми поверхнї, підсонь й орґанїчний світ обусловлювали розвиток і теперішній стан народу України» [6, с. 5].

Степан Рудницький надавав великого значення питанню про взаємовідношення та взаємовпливи між суспільством та природою: «Взаємини землі й чоловіка на Україні — сей головний предмет антропоґеоґрафії — мусять що йно від перших основ бути досліджувані» [6, с. 5]. Окремі його висловлювання навіть можна потрактувати у стилі географічного детермінізму.

Даючи оцінку рельєфу С. Рудницький зазначає, що його одноманітність (відсутність противенств), з однієї сторони, спрощувала лучбу (сполучення), але з іншої сторони — «брак природних противенств на українській терріторії викликував недостачу внутрішніх противенств серед її населення, противенств, що збагачують здібність і характер цілости нації. А тим самим робом робив брак головних підйом до розвитку і поступу» [4, с. 88], завдяки чому українці в новітньому культурному розвиткові поступалися західноєвропейським націям.

Гори, на думку вченого, не мали значного антропогеографічного значення: «Альпи витворили свою Швейцарію і багато причинились до розвитку Австрії — Карпати крім принагідного захисту не дали Україні нічого» [4, с. 90].

Попри велике значення родючих чорноземів для нашого народу С. Рудницький наголошував і на деяких негативних моментах: «Родючість цілини наставила Українців майже виключно на хліборобство. З цього вийшла і виходить звичайна для хліборобських народів малопростірність й отяжіла сутужність політичної думки [...]. З другого боку великі природні багацтва України принаджували чужих завойовників...» [8, с. 67].

Згідно з академіком Рудницьким чимало рис менталітету і характеру української нації визначаються кліматом: «Українська весна, тепла і соняшна, цілком инакше впливає на Українця, як холодна і вохка московська чи польська на Москаля чи Поляка. Соняшність українського клімату, погідність українського неба витворили в Українця супокійну, погідну вдачу. Нема в нього цієї веселости, що питома південним народам в порівнянню до північних. Тут навпаки Великорос чи Поляк веселішної вдачі як мелянхолійний, флєґматичний Українець, живіші, лекші в пожиттю, своє вільніші» [8, с. 97]. Порівнюючи вплив клімату на українців із його впливами на інші народи С. Рудницький робить такі узагальнення: «ми Українці маємо на загал подібну вдачу, як найбільш просвічені і поступові народи середущої і західної Европи. Велика ріжниця між підсонням України та Московщини спричинила велику ріжницю між Українцем і Москалем» [7, с. 40].

Куди відчутніший вплив клімату на соціально-економічні аспекти буття українського народу, на його спосіб життя «Від підсоння залежить увесь спосіб життя чоловіка, його домівка, зайняття, звичаї [...]. Багато тепла вліті позволяє плекати збіжа, ярини, овочі, худобу, холодна зима не позволяє чоловікові розніжитися, загартовує його тіло й душу [...]. Гарне гаряче літо і погідна осінь зробили Українця передусім хліборобом» [7, с. 40]. До цієї думки С. Рудницький повертається багато разів, доводячи, що домінування аграрної діяльності мало вирішальний вплив на соціальне життя українського народу¹⁰.

Проте вчений обґрунтовано спростовує поширену на той час думку про те, що північні народи повинні панувати над південними з огляду на меншу здатність останніх до державного життя, зумовлену теплішим кліматом. Цим він звів нанівець спроби деяких російських діячів обґрунтувати експансію на Україну природними чинниками.

С. Рудницький пише, що клімат в комплексі з рельєфом мають вплив не лише на характер і менталітет, але й на антропологію народу: «І там звісно є те, що моряцькі народи мають короткі ноги а довгі руки, що степовики відзначаються жилавістю, сухістю і бистротою змислів, що верховинці пересічно вищі ростом від долинян, що европейські колоністи в північній Америці дістають вищий зріст а рідший заріст, що Тибетанці, Мехіканці і Перуанці дістали в своїй рідкій височинній атмосфері найбільш об'ємисті груди і т.д і т.д.» [4, с. 40]. Такі висновки сучасна наука не заперечує.

Академік Рудницький відкидає думку про те, що українці — степовий народ, доводячи, що куди більший вплив на його формування мали ліси. Але, попри те, що ліс давав захист від набігів степових народів, він «утруднював лучбу, не позволяв на витвореннє сильної, централістичної державної організації, натомість підсобляв партикуляризмови. Лісовий характер давної України був головною природною причиною роздріблення старої київської держави на цю безліч удільних князівств...» [4, с. 101]. Були інші, неприродні причини. А степові риси українці набували здійснюючи колонізацію на південь і піддаючись впливу кочових народів.

Напрямки української колонізації С. Рудницький пов'язував також з річками. Українці не просто створювали поселення на берегах річок. Вздовж річок, як правило вниз за течією (Дніпра, Дністра, Бугу) йшло освоєння українцями нових земель. А передбачення вченого «Старий путь «С Варяг в Греки» може вже в найближчій будуччині святкувати своє славне воскресіння з усіма своїми економічними і політичними наслідками» [4, с. 94] справджується в наш час, коли розвивається балто-чорноморське співробітництво.

«Через людську психіку — пише академік Рудницький — усі ці природні чинники обусловлюють ціле духовне єство народу, цілу його діяльність. Їхній вплив виразно видний та, (покищо) таємничий, проявляється навіть у вірі, мистецтві, словесности, літературі й науці народу. Тому, щоби порозуміти духа народу, його політичне й культурне обличчя, мусимо виходити від природи краю...» [1, с. 43].

Та чи можна вважати С. Рудницького прихильником географічного детермінізму? Найбільший дослідник його творчої спадщини і життєвого шляху проф. О. Шаблій так відповідає на це запитання: «Важко запідозрити С. Рудницького у географічному детермінізмі, тобто у кінцевому обумовленості державності (а навіть її форми) українського народу природними чинниками»¹¹. Степан Львович лише розглядав реальний вплив довкілля в цілому чи окремих його компонентів на сторони матеріального і духовного життя українського народу зовсім не применшуючи ролі суспільних чинників: «В нинішніх часах, коли техніка може подоліти всі перепони поземелля, втратили вони дуже багацько зі свого первісного значіння» [8, с. 64].

Цікавою є оцінка С. Рудницьким географічного положення України з позиції географії культури: «Не вигідним було окрайне положеннє... через те, що воно віддалювало Україну від культурних країв і народів західньої і середущої Европи. Доки висококультурна Византія (Греція) була сильна, доти легко йшла культура на Україну широким руслом Дніпра. Коли ж Византія слабіла, попала вкінці в руки Туркам, Україна відазу опинила ся далеко від культурних осередків Европи. Сусіди України з західнього боку: Поляки та Угри док були незалежними мало прийняли західньої культури, Українці не могли від них багато навчитися, а Москалі зачали культуру приймати з вісті літ тому, тай то ще дуже слабко її у себе утвердили» [2, с. 8].

В іншій праці С. Рудницький деталізує оцінку соціально-географічних особливостей географічного положення України відносно Азії: «Сусідство України з азійськими степами [...] найперше було шкідливе [тому], що зачинило Українцям дорогу крізь Чорне море до Царгорода й сусідніх багатих земель, звідки всяка наука, потуп і добро могли йти в Україну» [7, с. 17]. Адже «Від культурних Греків на давню Русь-Україну проворні купці, зручні ремісники, потім учителі нової віри. Наші пращурі прийняли від Греків Христову віру, за нею прийшли письменство, культурний спосіб життя, одним словом дані Українці пристали до сім'ї культурних народів Европи. [...] По цій лучбі з Царгородом і иншими грецькими землями зробив кінець не хто инший, як азійські кочевики. Вони попели чорноморськими степами й немов клином відсунули Українців від лучби з Греками, що тоді були найкультурнішим народом всього світа. Прорвалася нитка на кілька сот літ, над Чорним морем запанували Татари й Турки. Коли ж їх силу зломлено півтора ста літ тому, і коли Українці знову заселили береги Чорного моря, вже над ним не було культурних земель. Україна положена тепер дуже далеко від дійсно культурних країв: Англії, Франції, Німеччини і т. п. Тому й не дивно, що Українці такі відсталі культурно від цих щасливих народів Европи. Бо всі безпосередні сусіди Українців — чи це Румуни, чи Мадяри, чи Поляки, чи Білорусини, чи Москалі — самі геть то не дуже високо зайшли в культурі й поступі» [7, с. 18].

Позитивним аспектом соціально-географічного положення України відносно Азії на думку С. Рудницького було те, що татарські набіги гуртували розрізнені соціуми на території тогочасної України в одну націю, яка згодом взяла верх над кочовиками і зробила їхній життєвий простір своїм.

Чимало уваги С. Рудницький приділяє такій складовій соціальної географії, як географія культури. Визначаючи культуру як «спадщину умову й матеріальну, що дісталась нам від праці наших предків. Вона проявляється і в нахилах і в праці й у вислідах праці поодиноких людей і цілих народів» [7, с. 68]. Культура окремих народів відрізняється одна від одної. Вчений пише: «Правда, що українська культура не може рівнятися з німецькою, французькою чи англійською, але вона не має чого стидатися перед польською або московською [...]. Правда, наша умова культура стоїть позаду польської та московської, однак не так дуже, щоб її так понижати, як це робиться, або й зовсім заперечувати. Українська культура дуже стара, старша чим польська або московська» [7, с. 69]. С. Рудницький пояснює причини такої ситуації: «[...] наші сусіди мали це щастя, що могли свою культуру спокійно і невпинно розвивати у власних державах. Нас гнобило пів тисячки літ татарське лихоліття. Коли воно уступило, ми опинилися під чужим пануванням» [7, с. 69].

С. Рудницький загалом чимало місця питанням географії культури відводить у праці «Україна — наш рідний край». Особливу увагу він звертає на:

— вплив культури на планування сільської території: «Українське село зараз на перший погляд відрізниш від польського чи московського. Воно все розкинене на краєвидно- гарнім місці. Хати так і сховані серед зелених садків та плеканих цвітників. Польський ні московський мужик не має цієї любови до цвіту та деревини. Необгороджені хати так і стоять одна коло другої рядками вздовж болотяної вулиці. Вже тут бачимо культурну вищіть Українця над його сусідами [...]. Українська хата, хоч як і вона нераз бідна, все-таки багато культурніша, чим польська або московська» [7, с. 70];

— вплив культури на менталітет українського народу: «Українська душа инша від польської чи московської, инакший світоглд витворює теж инакший спосіб життя. Українець поважний і статечний, Москаль байдужий та меткий, Поляк пристрасний та рухливий. Українець виглядає при Москалю та Полякови неповоротний, зате у нього думка глибша, погляд на життя ширший» [7, с. 72];

— вплив культури на способи управління та народного самоврядування. С. Рудницький обґрунтовує, що українець «є споконвіку за народоправством або демократією. Москаль є приклонником необмеженого панування одного чоловіка над усіма иншими (абсолютизму), Поляк хоче панування невеликого числа людей — над простим народом (аристократії)» [7, с. 72];

— взаємоз'язок між релігією та соціальним життям: «Щодо справ віри були й є Українці дуже релігійним народом та ніколи не любили запускатися в обрядові ріжниці. Між православними Українцями й уніятами не було й нема ніякої ворожнечі. Також для инших чужих вір були й є Українці дуже толєрантні — вважливі. Инакше Москалі — у них обряд важніший чим сама віра, тай у самій вірі вони більше чіпляються дрібниць, як думають про саму суть віри. Тому то серед Москалів наплодилося несказане множество ріжних розколів, сект та окремих вір і розвивалося велика нетерпимість до чужих вір» [7, с. 74];

— культурно-географічні відмінності між окремими етнографічними та історичними складовими соціально-географічного простору України, чому зокрема присвячений розділ «Про землі, міста й села України» книги С. Рудницького «Україна — наш рідний край»: Бойківщини, Гуцульщини, Підгір'я, Розточчя, Підляшшя, Полісся, Холмщини, Волині, Поділля, Покуття, Буковини, Гетьманщини, Київщини, Слобожанщини, Донеччини, Херсонщини, Запорізького Низу, Криму, Підкавказзя, Кубанщини [7]. Зазначені регіони до деякої міри можна вважати одиницями культурно-географічної реґіоналізації Україна згідно з С. Рудницьким, хоч автор конкретно не вказує що це певна реґіоналізація. Вчений пояснює, що культурно-географічні відмінності виявляють себе у відмінностях в плануванні поселень, народній архітектурі, побуті (передусім одязі і харчуванні), народному мистецтві та творчості, родах занять, стилях та способах життя і навіть деяких рисах менталітету і зовнішньої тілобудови, формах інтеґрації людини у навколишнє природно-географічне середовище.

Проблеми географії культури С. Рудницький висвітлює й в праці «Чому ми хочемо самостійної України»¹², яка побачила світ у Відні в 1915 р. під псевдонімом вченого Ш. Левенко та була перевидана в Берліні, Львові та Стокгольмі у 1915-1917 рр¹³. В VII розділі монографії під назвою «Українська культура» вчений, вперше в українському географічному науковому світі, звертає увагу на відмінності культури різних прошарків суспільства, дає оцінку сусідніх культур та визначає культурні орієнтири подальшого розвитку українства. До сьогодні актуальним й вірним залишається твердження С. Рудницького про відмінність у ціннісній орієнтації та монолітності народної («людової») культури та культури прошарку рушіїв розвитку українства — «інтелігенції». Цю проблему так озвучує вчений: «українська людова культура стоїть дуже високо в порівнянню до людових культур сусідніх українцем народів [...] українська інтелігенція культурно дуже слабка та підлягає донині, з одної сторони, польським, з другої — московським впливам, замість спертися на величній основі української простонародної культури і доповняти її з західноєвропейських взірців» [9, с. 72-73].

З метою вирішення проблеми «невизначеності української інтелігенції» С. Рудницький дає власну оцінку сусідніх, дотичних до України культур з ціллю застосування їх засад для формування української культури. Зокрема, він звертає увагу на аристократизм польської: «Польська умова культура не годиться для українців головно через свій аристократизм. [...] Взорувати українську культуру на польській — значить відривати її від народного коріння» [9, с. 74], та зовнішність московської культур: «Московська умова культура дуже зовнішня. Під тонкою верствою культурности криється первісність та грубість» [9, с. 74].

Маятникове коливання між прихильністю до польської чи московської культур лише завдає збитків розвитку українського етносу, тому вчений відстоює думку про необхідність швидкого відсторонення від цих впливів: «Перед усього мусимо раз на все усвільнитись від польських та московських культурних впливів. Вони нам не потрібні й дуже шкірні» [9, с. 74] та зосередження уваги на власній народній культурі: «Весь наш культурний розвиток мусимо оперти на нашій високій людовій культурі» [9, с. 75].

В той же час С. Рудницький не лише не заперечує, але й підтримує ідею впливу на розвиток української культури, в широкому її розумінні, провідних західноєвропейських народів. Залучення здобутків останніх чи то в економічній сфері, чи то в науковій або мистецькій лише сприятиме піднесенню українського етносу: «Для надійного розвитку української культури мусимо шукати взірців у західноєвропейських народів — скандинавців, німців, англійців, французів. Учімося від них хліборобства, плекання худоби, гірництва, промислу, торгівлі, будови доріг, залізниць, кораблів, переймаємо їх науку, вторуймо нашу літературу і штуку на їхній» [9, с. 75].

Запорукою здійснення цих міркувань, на думку вченого є працьовитість українського народу — «українська роботящість і українська здібність» та високий інтелектуальний потенціал народу — «умова культура» цінність яких й на сьогодні є основою здійснення трансформаційних перетворень господарського комплексу держави.

Заново до проблем географії культури С. Рудницький повертається через п'ять років в розвідці «До основ українського націоналізму», яка виходить з друку на сторінках журналу «Воля» у Відні в 1920-1921 р. та перевидається у Празі в 1923 р¹⁴. В ній вчений подає власне бачення сформованого в українському соціумі протиріччя між селянами та інтелігенцією, окреслює контури української етнологічної культури, подає образне змалювання української культури та визначає соціально-гуманітарне завдання українців.

На думку вченого, суперечність між двома переважаючими прошарками стратифікованого українського суспільства початку ХХ ст. — селянами та інтелігенцією — формується через відмінне відношення до рідної території: «Українське селянство знає свою територію. Розуміється, знає по-своєму, так, як може знати не- вчений селянин-хлібороб. Територія його рідного села й найближчої околиці йому знана дійсно «адекватно» [...] Як відноситься до своєї рідної території український «інтелігент»? Цілком інакше. Коли наш мужик дорівнює чужому в знанні, а перевищає його в любови до рідного краю, то наш інтелігент остав під обома поглядами далеко-далеко позаду за всіми чужинцями-інтелігентами» [9, с. 292].

Стійкість, самородну ідентичність українського етносу на протязі віків забезпечує, за твердженням С. Рудницького, українська етнологічна культура, яка є самостійним історично-сформованим утворенням: «[...] український простолюдин має свою дуже самостійну й окремішню від сусідніх етнологічну культуру. Вона так на матеріальному, як і на умовному полі без порівняння вища від етнологічної культури румунів, мадярів, словаків, поляків, білорусів, москалів, словом, усіх сусідніх народів» [9, с. 334].

Найкраще елементи даної культури проявляються в будівництві українських будівель, зразком яких є типова українська хата, кожен елемент якої є образним втіленням сегмента культури: «Підбудова храму, підвалини, пивниці, долівка — це простонародна етнологічна культура нашого народу. Стіни — це знання в найширшому значінні — не тільки наука й примінена наука, але й уся сума позитивних відомостей у всякої одиниці серед народу. Дах — це мистецтво знов у найширшому розумінні: гарна література, малярство, різьбарство, музика і т. ін. Нутро — це зміст і форми товаристського і національного життя» [9, с. 335].

Напрацювання географії культури у працях С. Рудницького тісно переплітаються з проблемою освітнього рівня українського етносу. Зокрема в праці «Чому ми хочемо самостійної України» центральною соціально-географічною ідеєю є проблема недостатності освітнього рівня українців, або як про це пише вчений — «просвіти». Відсутність останньої не сприяє швидкому економічному розвитку території та породжує процес стагнації й так слабкого, мало механізованого й автоматизованого господарства українців. Зокрема, автор зазначає: «Недостача просвіти в рідній мові робить неможливим також всякий поступ українського народу на економічним поли. Український хлібороб управляє свою ріллю на лад батьків і дідів. Се було добре колись, тепер людей стало багато — землі ж залишилося стільки само, що було колись і споконвіку. Треба зі землі добути більше, як колись добували. Се можна — і нині німецький хлібороб добуває з десятини землі вдвоє, втроє більше, як український хлібороб, бо просвічений [...] Без просвіти не обійдеться також ремісник чи купець, занепад промислу й торгівлі серед українського народу йде виключно від недостачі просвіти. Ось чому український нарід такий бідний, що зі свого багатого краю мусить тікати до Америки, на Сибір чи в інші безвісти» [9, с. 53].

Проблема відсутності належного освітнього рівня українців породжує не тільки неконтрольований еміграційний процес, але й не сприяє згуртованості нації. Останнє твердження так ілюструє С. Рудницький: «З недостачею просвіти нема національної свідомости! За недостачею просвіти нема спромоги згуртувати всіх українців в одну сорокміліону масу, що мала б одно почувати й одну ціль [...]» [9, с. 54].

До проблеми недостатнього розвитку освіти, як стримуючого фактору прогресу українського суспільства С. Рудницький ще неодноразово повертається в своїх творах. Зокрема, в науковій розвідці «Українська справа зі становища політичної географії», яка вийшла 1923 р¹⁵. в Берліні вчений пише: «Український мужик не буде міг ніяк поступати в перед в хліборобській техніці, бо чужинецьке панування зачинить йому дорогу до освіти» [9, с. 192]. Ця ідея є продовженням роздумів С. Рудницького над причинами безвихідності українського розвитку висвітлених ним в праці «До основ українського націоналізму». Саме в ній, фундатор суспільної географії окреслив дві причини, які нівелюють український розвиток: «1) дуже мала загальна освіта в українській інтелігенції; 2) недостача в неї здорової національної свідомости» [9, с. 274].

В наукових розвідках С. Рудницький значну увагу приділяє соціально-географічному опису окремих етнографічних земель України. Для прикладу, 1923 р¹⁶. в Берліні у видавництві «Українське слово» виходить праця вченого «Огляд національної території України», де він здійснює характеристику окремих етнографічних районів України, як то Галичини, Боковини, Закарпаття, Холмщини, Підляшшя і Полісся, Бесарабії, Слобідської України, Донської України, Кавказької і Каспійської України. Крім того С. Рудницький проводить вперше в українській суспільній географії розвідку українських колоній в Євразії. При описі етнографічних земель він робить акцент на визначення їх меж, часі заселення українцями, а також характеристиці людності, яка зараз проживає на цих землях. Зокрема, вчений так описує Закарпаття: «Закарпаття є так само старою українською землею, як галицька чи київська земля. По виході хорватів з карпатських земель заселили Закарпаття предки нинішніх лемків, бойків і гуцулів [...] Соціальний устрій закарпатського українства аналогічний галицькому. Тільки що мадярське панування завдало українцям по можливости ще глибші рани, як польське» [9, с. 232—233].

В цій же праці вчений вперше в українському географічному світі торкається питання достовірності офіційної статистичної інформації про людність та розвиток етнографічних земель актуальність та болючість якого не зменшилася й до сьогодні. Зокрема С. Рудницький пише: «[...] дуже помилявся б той, що вважав би справу суцільної української території в Галичині добре розслідженою. Статистичні штучки австрійсько-польського уряду затемнили цю справу так сильно, що тільки дуже солідна й бистра критика офіціяльних даних у сполуці з дуже широко закроєним досвідом на місці може дати добрий науковий образ суцільної галицько-української території» [9, с. 223].

У своїх дослідженнях Степан Рудницький послідовно застосовував комплексний географічний підхід, наголошуючи на визначальній ролі природно- географічних умов на формування антропоморфних, культурних, соціально- психологічних і господарських рис українців. Формування понятійно-термінологічного апарату соціальної географії і надалі залишається актуальним для української науки. Терміни, наведені С. Рудницьким стосуються географії культури, релігії, способу життя, що й зараз є «точками росту» соціальної географії в Україні. Він вперше в українській суспільній географії звернув увагу на коливальний розвиток української культури у напрямку від московської до польської і навпаки та як альтернативу запропонував розвиток засад української етнологічної культури. Зазначив, що лише з подоланням освітнього відставання українців, поширення серед населення просвітницьких тенденцій можна буде гідно конкурувати з народами Західної Європи. Звернув увагу на опис українських колоній в Євразії, а також піддав критиці недостовірну офіційну статистику про людність українців та їх соціально-економічний розвиток на етнографічних землях, які перебувають в складі інших держав. В своєму доробку [9, с. 348] вчений окреслив глобальне соціально-гуманітарне завдання українців, актуальність якого не зменшилася і до сьогодні: «нащіпити здорові зразки дійсно європейської культури на суто арійську, дуже надійну дичку української простонародної культури й засібна суспільно-політичної думки, дерево, що кидатиме свою благотворну тінь аж до берегів Індійського і Тихого океану».

Література

1. Рудницький С. До основ українського націоналізму / С. Рудницький. — Відень : Друкарня «Андрія», 1923. — 164 с.

2. Рудницький С. Коротка географія України. Фізічна географія / С. Рудницький. — Київ : Київська друк. спілка, 1910. — 152 с.

3. Рудницький С. Начерк географічної термінольогії // Зб. математично-природописно-лїкарської секції Наукового товариства імени Шевченка. — Т. XII / [за ред. Івана Верхратського, Д-ра Володимира Левицького і Д-ра Стефана Рудницького]. — Львів, 1908.

4. Рудницький С. Основи землезнання України. — Друга книга. Антропогеографія України. — Ужгород : Друкарня ОО. Василіян, 1926. — 204 с.

5. Рудницький С. Причинки географічної термінольогії. І // Зб. математично-природописно-лїкарської секції Наукового товариства імени Шевченка. — Том ХV — Вип. II / [за ред. Д-ра Володимира Левицького, Д-ра Івана Раковського і Д-ра Стефана Рудницького]. — Львів, 1913. — С. 1-16.

6. Рудницький С. Проблеми географії України (І вип.) // Зб. математично-природописно-лїкарської секції Наукового товариства імени Шевченка. — Том ХVIII—XIX / [за ред. Д-ра Володимира Левицького, Д-ра Івана Раковського і Д-ра Стефана Рудницького]. — Львів, 1919. — С. 1-5.

7. Рудницький С. Україна — наш рідний край. — 2-ге вид. — Львів : Фонд «Учітеся, брати мої», 1921. — 128 с.

8. Рудницький С. Українська справа зі становища політичної географії. — Берлін : Українське слово, 1923. —288 с.

9. Рудницький С. Л. Чому ми хочемо самостійної України / [упоряд., передмова О. І. Шаблія]. — Львів : Світ, 1994. — 416 с.

¹ Надруковано без змін за: Ванда І. Соціально-географічні ідеї у працях Степана Рудницького / І. Ванда, Л. Котик, І. Ранця // Історія української географії та картографії. — Ч. І : [зб. матер. третьої міжн. наук. конф., присвяченої 130-літньому ювілею акад. С. Рудницького (Тернопіль, 6-7 грудня 2007 р.)]. — Тернопіль, 2007. — С. 23-29.

² Див.: Шаблій О. І. Суспільна географія : теорія, історія, українознавчі студії. — Львів : ЛНУ ім. І. Франка, 2001. — С. 35.

³ Див.: Шаблій О. І. Академік Степан Рудницький — фундатор української географії. — 1993. — С. 31.

⁴ При цитуванні зберігається правопис і лексикон оригіналів.

⁵ Див.: Шаблій О. І. Суспільна географія : теорія, історія, українознавчі студії. — 2001. С. 93.

⁶ Див.: Шаблій О. І. Суспільна географія : теорія, історія, українознавчі студії. — 2001. — С. 92.

⁷ Див.: Шевчук Л. Т. Особливості формування понятійно-термінологічного апарату соціальної географії в Україні // Проблеми географії України : [матеріали наук. конф. (Львів, 25—27 жовтня 1994 р.)]. — Львів, 1994. — С. 29.

⁸ Див.: Шаблій О І. Суспільна географія : теорія, історія, українознавчі студії. — 2001. — С. 42-43.

⁹ Див.: Шаблій О. І. Академік Степан Рудницький — фундатор української географії. — С. 40.

¹⁰ Див.: Ранця І. І. Агрогеографічні ідеї у працях академіка Рудницького // Реґіональне географічне краєзнавство : теорія і практика : [матеріали II всеукр. семінару]. — Тернопіль, 2002. — Ч. I. — С. 42-47.

¹¹ Див.: Шаблій О. І. Академік Степан Рудницький — фундатор української географії. — 1993. — С. 77.

¹² Під час опрацювання цього твору ми послуговувалися науковим виданням праць ученого під назвою «Чому ми хочемо самостійної України» (Львів, 1994), у якому зібрані такі твори: «Чому ми хочемо самостійної України» (1915), «Українська справа зі становища політичної географії» (1923), «Огляд національної території України» (1923), «До основ українського націоналізму» (1923), «Галичина та Соборна Україна» (1921).

¹³ Див.: Шаблій О. І. Академік Степан Рудницький — фундатор української географії. — 1993. — С. 219.

¹⁴ Див.: Шаблій О. І. Академік Степан Рудницький — фундатор української географії. — 1993. — С. 220.

¹⁵ Див.: Шаблій О. І. Академік Степан Рудницький — фундатор української географії. — 1993. — С. 221.

¹⁶ Див.: Там само. — С. 221.