Відповіді до підручника Географія 8 клас - Бойко В.М. 2016-2020

Розділ II. Географічний простір України
Тема 1. Україна на політичній карті Європи і світу
10. Геополітичне положення

Якими є геополітичні інтереси Росії щодо України? Якою у зв’язку з цим має бути геополітична стратегія (план дій ) нашої держави?

Для широкого російського загалу завжди характерним було не сприйняття українських глибинних державотворчих процесів, повне нерозуміння того, що незалежність України — не випадковий збіг обставин, а об’єктивний результат усього історичного процесу. Ідея української державності так чи інакше порушувала міфологію російської історії і в її царсько-імперському варіанті, і у радянсько-більшовицькому, а тому в її запереченні російські політики з різних ідеологічних таборів переважно завжди об’єднувались. З огляду на це, факт проголошення незалежності України в 1991 році та її подальше політичне відокремлення викликали різну, але у здебільшого негативну реакцію російських політичних кіл: від офіційного визнання, але деякої розгубленості, навіть образи з боку ліберальних політиків, до агресивних випадів на адресу українського керівництва, продержавницьких партій та організацій з боку комуністичних та великодержавницько-шовіністичних середовищ.

У практичній геополітиці щодо України тогочасне російське керівництво намагалося реалізувати особисті комерційні інтереси, завдаючи водночас політичних та економічних втрат Україні. Звідси — і нав’язування боргів та економічної залежності від постачань російського газу, і жорстка позиція щодо Чорноморського флоту, і прагнення цілковитого контролю ситуації в Криму через впливи на різні політичні фігури, і хвиля територіальних претензій, метою яких було насамперед прагнення примусити Україну до нових «інтеграційних проектів».

Одним з основних напрямів геополітики Росії щодо України стало формування і підтримка залежних політичних сил та політиків. У культурно-інформаційному аспекті Росія зайняла особливо жорстку позицію щодо збереження в Україні привілейованих позицій російської мови.

Користуючись тим, що Україна фактично не здійснювала державної політики в інформаційно-культурній сфері, Росія швидко зуміла відновити у багатьох засобах масової інформації, особливо на телебаченні, неоколіальні взаємини, наповнюючи ефір різних українських телеканалів більше ніж на половину російською культурно- інформаційною продукцією. Причому за різними компрадорськими схемами українські телеканали почали з початку XXI ст. робити значні інвестиції в створення російських телесеріалів, концертних програм. Подібні відносини було сформовано в пресі, книговиданні.

Інформаційно-політичні середовища нав’язали суспільству бачення структури українського етнокультурного середовища не в розрізі етнонаціональних спільнот і груп, а крізь призму поділу країни на україномовне і російськомовне населення.

Усіма засобами російські політики добивались збереження різних об’єднань (релігійних, культурно-інформаційних, економічних, громадсько-політичних), а також усіх зв’язків і подій, які у той чи інший спосіб асоціювались з Росією, єдиною велико- державою. Великими накладами почали друкуватися в Росії псевдонаукові праці, які містили й містять різні спекуляції щодо походження та самобутності української нації.

Активний інформаційний наступ розпочала Росія і проти трактування історичних подій в українських підручниках історії з позицій українського державотворення. Усі історичні екскурси, за задумом російських політтехнологів, мали підтверджувати єдність історичного процесу в межах колишнього СССР, брак будь-яких суперечностей і навіть відмінностей між Україною та Росією. Одним з напрямів підривної роботи, спрямованої на дезінтеграцію України, є підтримка російським політикумом різних проявів сепаратизму, особливо у Криму.

Розуміючи реальні небезпеки, вдаватись до фаталізму чи паніки в трактуванні експансіоністських намірів певної частини російського суспільства не можна. Є в українсько-російських взаєминах і позитивні передумови: відносно високий рівень міжетнічної компліментарності, уникнення гострої конфронтації на час розпаду СССР. Тому, зважаючи на реальні обставини й чинники, беручи до уваги історичний досвід, Україна може та мусить реалізувати модель поступового, цілеспрямованого виходу із силового поля Росії (політичного, економічного, культурно- інформаційного), але без різкого виклику, не провокуючи відповідні виклики, зі збереженням і зміцненням своїх позицій на російському ринку. Конструктивне значення може мати й геополітика України, спрямована на формування в Росії широкого середовища проукраїнських настроїв та подолання маргінальних виявів у ставленні до України. Природною основою такого середовища може стати доволі велика кількість (близько 7 млн) осіб українського походження. Відчутною також є потреба в налагодженні взаємин окремих політичних сил, рівень яких, не враховуючи російського впливу на українські політично залежні партії, в останні роки помітно знизився. Спроби порозуміння чи хоч би з’ясування позицій між провладними російськими партіями та українськими національно-демократичними силами так чи інакше сприяли б нормалізації як міждержавних, так і внутрішньоукраїнських взаємин.