Економічний енциклопедичний словник - Мочерний С.В. 1995

Суспільно-економічна формація

Суспільно-економічна формація — 1) цілісна система суспільних відносин (що розвивається насамперед за специфічними законами), в якій на основі розвитку конкретної економічної системи (передусім суспільного способу виробництва) і в діалектичній залежності від якої відносно самостійно еволюціонують політичні, соціальні, правові, культурні та інші підсистеми; 2) історичний тип суспільства, в якому сутнісно визначеній економічній системі відповідають соціальні, політичні, правові, культурні, національні та інші відносини. Визначення поняття С.-е.ф. вперше сформулював К.Маркс. При цьому він опирався на роботи А. Тюрго, А. Сміта, Сен-Сімона, Гегеля. Перш ніж вийти на чітку категоріальну визначеність С.-е.ф., К. Маркс виділяв шість суспільних способів виробництва (в т.ч. азійський спосіб виробництва), чотири С.-е.ф. (при цьому рабовласницький і феодальний способи виробництва об'єднувалися в одну формацію), три С.-е.ф. (за основу брався тип соціально-економічного поєднання безпосереднього працівника із засобами виробництва) і дві формації — критерієм виділення був поділ суспільства на передісторію та історію розвитку людства, а капіталізм розглядався як завершальний етап передісторії людства. Наукове розуміння С.-е.ф. включає в себе можливість певної (а не безмежної) альтернативності для тієї чи іншої країни, тому закономірність переходу від однієї С.-е.ф. до іншої повинна в діалектично знятій формі утримувати й інші раціональні моделі розвитку. Ця закономірність щодо України у разі початкового етапу трансформації адміністративно-командної економіки в іншу, досконалішу, не повинна була означати лише однолінійний вектор ринкової трансформації, ринкового фундаменталізму, як вважав Дж. Сорос. Критика теорії С.-е.ф. сучасними економістами та філософами певною мірою справедлива, оскільки радянські вчені трактували цю категорію дещо спрощено. Основними їх недоліками були: по- перше, аморфне вживання поняття «спосіб виробництва», оскільки існує суспільний, технологічний та інші способи виробництва; по-друге, відсутність системної характеристики суспільства загалом з одночасним виділенням в ньому найважливішої підсистеми базисних і залежних від неї в кінцевому підсумку інших суспільних надбудовних підсистем; по-третє, неадекватне вживання поняття «якісний» щодо способу виробництва, оскільки поняття «якість» є лише одним із елементів більш фундаментальної категорії «сутність». Крім того, характеризуючи всю різноманітність країн світу, радянські вчені намагалися будь-яку з них підігнати під певну формацію (внаслідок чого до країн соціалістичної орієнтації потрапила одна країна, керівник якої був канібалом), а також визначали комуністичну формацію як кінцевий етап розвитку людства. Практика також довела доцільність виокремлення соціалізму як окремої формації. Зміна С.-е.ф. — закономірний процес поступального розвитку людської цивілізації. Згідно з класифікацією А.Тофлера, С.-е.ф. розвивається в межах аграрно-ремісничої, індустріальної та інформаційної цивілізації, в основі кожної з яких — певний технологічний спосіб виробництва. Основою поділу на доіндустріальне, індустріальне і постіндустріальне суспільство американський економіст Дж.Гелбрейт називає техніку, американський соціолог Д.Белл віссю поділу людської цивілізації вважає виробництво і використовувані знання; для індустріального суспільства такий критерій — використання машин для виробництва товарів, а для постіндустріального — наукові знання, передусім теоретичні (які, за Беллом, є стратегічним ресурсом). Водночас він не заперечує доцільності використання як осьового принципу власності, що, на його думку, відповідає марксистському тлумаченню цієї проблеми і дає змогу виокремити феодалізм, капіталізм, соціалізм та інші формації. Окремою характеристикою сучасного суспільства є поняття «технічна держава», запроваджене в науковий обіг німецьким філософом і соціологом Х.Шельським. Американський економіст Р.Хейлбронер називає сучасний капіталізм плануючим державним капіталізмом. Крім таких критеріїв поділу суспільства, як техніка, наука, планомірність, у західній економічній літературі використовують критерій появи окремих нових наукових дисциплін, окремих елементів продуктивних сил. За цими критеріями, сучасне суспільство характеризують як технотронне, кібернетичне, інформаційне. Окремі західні вчені розмежовують етапи розвитку людства за такими ознаками, як ступінь насиченості товарами, переважання сфери послуг над виробництвом матеріальних благ, зростання добробуту тощо, і виділяють суспільство споживання, суспільство благоденства, державу загального благоденства, суспільство послуг. Значно менше використовуються критерії класифікації, пов'язані з відносинами власності. Найпоширенішими характеристиками розвинених країн є поняття демократизації капіталу, народного капіталізму та ін. Найпоширенішими серед західних учених (а тепер і серед вітчизняних) є такі характеристики сучасного суспільства, як ринкова економіка, соціальна ринкова економіка, регульована економіка, командна економіка, командно-адміністративна економіка тощо, на основі передусім такого критерію, як ступінь застосування ринкових відносин, їх співвідношення з різними видами державного регулювання. У наведених класифікаціях найбільший сумнів викликає правомірність розмежування суспільства залежно від одного з елементів продуктивних сил, від виникнення окремої наукової дисципліни, від виробництва окремих видів товарів, ступеня насиченості матеріальними благами. З огляду на це недостатньо обґрунтованим є положення Маркса про те, що економічні епохи різняться не тим, що виробляється, а як виробляється. Це положення збігається з використовуваним Гелбрейтом критерієм техніки. Багато вчених надають перевагу критерію «людина-працівник» над критерієм засобів виробництва, а отже, капіталу. Водночас ці критерії відіграють важливу роль у характеристиці окремих етапів розвитку однієї С.-е.ф., відображаючи прогрес лише технологічного способу виробництва. Відсутні вагомі аргументи і в теоретиків, які поділяють суспільство за критерієм діяльності держави (технічна держава, держава загального благоденства та ін.), який певною мірою є виправданим як доповнювальний у межах одного суспільства, різних етапів його розвитку, як багато інших критеріїв. Значно більше підстав для розмежування різних етапів розвитку людської цивілізації залежно від ступеня розвитку товарно-грошових відносин, що уможливлює виокремлення суспільств, в яких переважає натуральне, товарне і безпосередньо суспільне виробництво (збіг із формами суспільного виробництва). Однак окремі позитивні аспекти такого розмежування поєднуються з багатьма недоліками. Зокрема, весь період існування людства втискується в поняття «натуральне виробництво», яке домінувало в докапіталістичних формаціях, а йому протиставляється період тривалістю в останні п'ять століть, коли товарне виробництво почало переважати. Безпосередньо суспільне виробництво лише формується за сучасного капіталізму, а тому не може вважатися окремим етапом. Найлогічніше характеристику різних етапів розвитку людської цивілізації пов'язувати з визначенням предмета економічної науки, передусім політичної економії, в центрі вивчення якої є відносини економічної власності на засоби виробництва і робочу силу (див. Предмет економічної теорії; Предмет політичної економії). Градація основних етапів людської цивілізації можлива на основі виокремлення різних економічних систем, до більшості з яких належать усі названі елементи (техніка, наука, держава, послуги, людина, товари, виробництво). Економічній системі властиві загальносистемні закони та закони розвитку й функціонування окремих підсистем, отже, критеріями періодизації розвитку людської цивілізації можуть бути ті, що узагальнюють характеристику окремих підсистем, їх об'єднання в певні утворення (метапідсистеми). Зокрема, у межах технологічного способу виробництва розрізняють три етапи розвитку людської цивілізації — технологічні способи виробництва, що базуються відповідно на ручній, машинній і автоматизованій праці. Цей критерій є масштабнішим порівняно з використанням лише техніки, оскільки до уваги береться і процес праці. Однак він не враховує техніко-економічних відносин, тому перший технологічний спосіб виробництва охоплює весь період розвитку людської цивілізації, за винятком приблизно двох останніх століть. За техніко-економічними відносинами (формами суспільного поділу праці) виокремлюють аграрну цивілізацію (охоплює більший період розвитку первіснообщинного ладу, до III—II тис. до н.е., — з часу першого великого суспільного поділу праці); аграрно-ремісничу (охоплює другий великий суспільний поділ праці); аграрно-ремісничо-торговельну (охоплює третій великий суспільний поділ праці) і суспільство послуг (з часу четвертого великого суспільного поділу праці). Суттєвим недоліком такого поділу є віднесення декількох суспільних способів виробництва (рабовласницького, феодального та більшої частини капіталістичного) до аграрно-ремісничо-торговельної цивілізації. Щодо господарського механізму виокремлюють суспільство, що регулювалося общиною, її верхівкою (на останніх етапах розвитку первіснообщинного ладу); командно-адміністративне, в якому переважало державне регулювання за допомогою адміністративних методів (йому відповідають рабовласницьке і частково феодальне); ринкове, в якому домінують ринкові важелі самоуправління економікою (останні етапи розвитку феодалізму і нижча стадія капіталізму); державно-ринкове, для якого визначальним є оптимальне поєднання ринкових важелів саморегулювання економіки з державним — у єдності економічних, правових і адміністративних важелів із переважанням перших (йому відповідає вища стадія розвитку капіталізму). За узагальнення цієї схеми в ній виділяють лише ринковий та не ринковий типи регулювання. Такий поділ є значною мірою штучним, збіднює еволюцію людської цивілізації, а тому може бути лише певним доповненням до конструктивніших критеріїв. Таким найадекватнішим критерієм є поділ людської цивілізації на етапи її еволюційного розвитку залежно від типів власності (на засоби виробництва, робочу силу, створений продукт та ін.). Згідно з ним виокремлюють первіснообщинний (панувала общинна форма власності), рабовласницький (панувала власність рабовласників на засоби виробництва, рабів тощо), феодальний (панівним типом власності була феодальна), капіталістичний (домінує власність капіталістів) і соціалістичний лад (починає формуватися в межах капіталістичного устрою, а панівним типом власності є трудова колективна власність у поєднанні з суспільною, персоніфікатор якої — демократична держава). Найбільша адекватність такого підходу зумовлена тим, що власність — складна соціологічна категорія, яка містить економічний, соціальний, юридичний, національний, політичний і психологічний аспекти (див. Власність). З огляду на це критерій власності (або осьовий принцип власності, за термінологією Д.Белла) є найбільш узагальненим не лише щодо економічної системи (яку відображає економічний аспект власності), а й щодо соціальних відносин (процес формування класів, соціальних верств і груп та їхні взаємовідносини), правових (значною мірою фіксуються у праві власності), політичних (вплив власності на владу, в т.ч. політичну), національних (наявність або відсутність власності певної нації, народу на національне багатство) тощо, а також і безпосередньо, і опосередковано відображає розвиток основної продуктивної сили будь-якого суспільства — людини. Безпосередньо — оскільки людина є суб'єктом відносин власності та в окремих С.-е.ф. може розвивати риси людини-власника (засобів виробництва та інших об'єктів), бути власником лише власної робочої сили і певного домашнього майна чи бути позбавленою будь-якої власності, в т.ч. власності на робочу силу (як це було за рабовласницького ладу). Опосередковано — оскільки людина-власник є лише одним із аспектів людини економічної (див. Людина економічна), а інший органічний аспект цієї єдності — людина-працівник. Критерій власності є визначальним у типології економічних і соціальних систем ще й тому, що відносини економічної власності перебувають у діалектичній взаємодії з розвитком продуктивних сил, усього технологічного способу виробництва, а отже, є джерелом прогресу економічних систем. Власність постає формою розвитку (сприяє прогресові) або гальмом не лише людини-працівника, а й засобів виробництва, науки, використовуваних людьми сил природи та ін. Заперечення можливості використання критерію власності для характеристики різних етапів людської цивілізації або його недооцінка пояснюються або нерозумінням сутності власності, або упередженою соціальною спрямованістю досліджень (див. Власності теорії та концепції). Базис С.-е.ф. — економічний спосіб виробництва, що складається з продуктивних сил і економічних відносин, а також базисних елементів господарського механізму і у своїй сукупності визначає соціальні, політичні, правові та інші надбудовні відносини. Водночас кожна з цих підсистем у певному періоді може бути визначальною щодо економічної системи. Загалом між елементами економічного способу виробництва та надбудовними відносинами відбувається діалектична взаємодія, у процесі якої причина і наслідок міняються місцями. Розвиток С.-е.ф. здійснюється відповідно до всезагальних (властивих усім формаціям), загальних (характерних для декількох формацій), специфічних (властивих одній формації) та стадійних (діють упродовж певного періоду існування окремої формації) економічних законів. За критеріями розвитку технологічного способу виробництва у розвинених країнах завершився перший етап розвитку інформаційного суспільства, тоді як країни СНД, у т.ч. Україна, перебувають на етапі індустріального суспільства, лише окремі аспекти технологічного способу виробництва в Україні належать до інформаційного суспільства, водночас значно поширені елементи доіндустріального етапу розвитку суспільства, найважливішою ознакою якого є великий сектор використання ручної праці. Щодо критеріїв власності в межах капіталістичної С.-е.ф. почалося формування соціалістичного способу виробництва, найважливішими ознаками якого є: трудова колективна власність, перетворення частини найманих працівників на співвласників підприємств акціонерного типу, їхня участь в управлінні власністю і виробництвом, окремі найпрогресивніші аспекти соціальної діяльності держави.