Економічний енциклопедичний словник - Мочерний С.В. 1995

Соціальне страхування

Соціальне страхування — система матеріального забезпечення найманих працівників у старості, у разі хвороби, безробіття, втрати працездатності чи годувальника, працевлаштування і перекваліфікації. С.е. у певних обмежених формах здійснювалося в усіх суспільно-економічних формаціях. С.е. за участю держави існувало за рабовласницького ладу. Так, у Вавилоні вдовам і сиротам видавали пайки, а ветеранам-воїнам надавали земельні ділянки в більшості рабовласницьких імперій. На нижчій стадії капіталізму (початок XVI— кінець XIX ст.) у більшості капіталістичних країн існувало самозабезпечення (наймані робітники відкладали кошти на «чорний день»), а всі турботи про хворих, непрацездатних лягали переважно на плечі членів їхніх сімей, що спричиняло масовий пауперизм. Водночас робітники створювали каси взаємодопомоги, які із зібраних внесків надавали допомогу цим категоріям громадян. У деяких країнах (Англії, Франції та ін.) такі каси стали прототипом профспілок. У другій половині XIX ст. частину коштів до кас взаємодопомоги починають сплачувати підприємці, зрідка — муніципалітети й держава. В окремих країнах в останній чверті XIX ст. було прийнято закони, що зобов'язували підприємців відповідати за виробничий травматизм. Наприкінці XIX ст. в деяких країнах прийнято закони про державне С.е., зокрема у Німеччині — в 1883—1884 (на випадок виробничого травматизму і хвороби). Головними причинами впровадження С.е. були процеси усуспільнення виробництва і власності, зокрема трансформація приватного капіталістичного виробництва в колективне і суспільне, перехід від індивідуальної форми капіталістичної власності до колективної (у вигляді акціонерних компаній), боротьба робітничого класу, розширення соціально-економічних функцій держави та ін. Найважливіший структурний елемент системи С.е. — пенсійне забезпечення. Уперше пенсійне забезпечення запроваджено в Німеччині, однак воно поширювалося лише на робітників окремих галузей і низькооплачуваних службовців. Щоб отримати пенсію, вони повинні були сплачувати внески. Пенсійний вік становив спершу 70 років, відтак — 65. У більшості країн систему С.е. запроваджено до 1935. У деяких розвинених країнах пенсійне і медичне страхування забезпечуються відрахуваннями від заробітної плати й прибутків в однакових пропорціях; оподаткуванням в інших країнах всього працездатного населення та іншими методами (див. Пенсійні фонди; Реформа пенсійна). Страхові виплати у разі безробіття здійснюються із соціальних страхових фондів, їх розмір залежить, по-перше, від тривалості безробіття, по-друге, від умов країни. Найтриваліша допомога у разі безробіття надається в Голландії (38 місяців), у Данії та Франції — 30 місяців, найкоротша у США — 26 тижнів). Найбільші обсяги такої допомоги в Швеції — 90% заробітної плати, 70 — у Швейцарії та Голландії, 64 — в Данії, а найменші в Італії — 15, Великобританії — 16, Ірландії — 29, США — 50%. Найбільші відмінності існують у системі С.е. Швеції, оскільки соціальні фонди тут повністю формуються за рахунок держави. Сучасну систему С.е. в цій країні сформовано на підставі Закону про соціальні послуги (1982), який охоплював усі сфери діяльності держави. В 70- ті всі індивідуальні внески на С.е. замінено внесками підприємців, винятком є сплата внесків за неосновний вид праці на страхування у разі хвороби та на народні й додаткові пенсії. Загалом С.е. у разі хвороби фінансується підприємцями на 85%, народні пенсії — на 76%, додаткові, часткові пенсії та виплати у разі нещасних випадків на виробництві — на 100%, щоденні пільги з безробіття — на 61%. Решту витрат на такі цілі бере на себе держава. З 1991 виплати за перші 14 днів хвороби здійснюють лише підприємці. Підприємства включають відрахування на С.е. до ціни товарів, відносячи їх на витрати виробництва (перекладають на споживачів). У Німеччині на початку XXI ст. на утримання бездітної бідної сім'ї держава щомісячно витрачала понад 1100 євро, в т.ч. витрати на харчування, предмети гігієни, побуту та ін., медичне страхування (дає право на безоплатне медичне обслуговування і ліки), на оплату найманого житла і опалення; на придбання одягу — від 680 до 840 євро щорічно. На кожну дитину віком до 2 років сім'я отримує щомісячно 300 євро, а також по 154 євро на кожного з перших трьох дітей і по 179 євро на четверту і наступну дитину, причому такі доплати виплачують до 27 років, якщо діти живуть з батьками і не працюють. Ставка податків на заробітну плату становить в Німеччині 42%. Загалом до страхових кас 2004 наймані працівники Німеччини вносили 13,6% заробітної плати, 2005 — 13% (1990 — 12,6%). Кінцевим джерелом відрахувань до С.е. є лише праця найманих робітників і службовців, оскільки, по-перше, єдине джерело вартості (в т.ч. додаткової) — праця; по- друге, наймана праця створює основну частку не лише необхідного, а й додаткового продукту; по-третє, вона є найважливішим джерелом синергічного ефекту, що виникає при взаємодії робочої сили із засобами виробництва та іншими елементами продуктивних сил; по-четверте, в розвинених країнах заробітна плата виконує соціальну функцію, що передбачає розширення меж необхідного продукту, який охоплює витрати не лише на відтворення працівника (у працездатному віці) та членів його сім'ї, а й на утримання його у непрацездатному віці. Це джерело може доповнюватись виплатами з прибутків функціонуючих капіталістів за високо-прогресивної шкали оподаткування. Суперечить істині твердження деяких західних економістів про те, що внески найманих працівників до фондів С.с. є різновидом їхніх особистих заощаджень, які повертаються їм у формі пенсій і допомоги, через те що працівники не можуть ними розпоряджатися (до моменту отримання пенсії); пенсійні суми переважно не відповідають сплаченим внескам; пенсійні фонди і страхові компанії використовують акумульовані кошти для збільшення капіталу.