Економічний енциклопедичний словник - Мочерний С.В. 1995

Програмування національної економіки

Програмування національної економіки (гр. programma — розпорядження, указ) — форма державного регулювання економіки, яка передбачає комплексний аналіз її стану, розробку програми, визначення в ній стратегічної мети, етапів і засобів виконання, їх ресурсне забезпечення з урахуванням найвірогідніших можливостей альтернативного розвитку. Основою П.н.е. є структурне регулювання економіки (або структурне програмування), яке є вищою формою економічного регулювання на національному рівні, має системний (в т.ч. комплексний) характер і базується на виконанні довго - (10—20 років), середньо - (4—5 років) і короткотривалих програм. Зокрема, структурна перебудова та активна діяльність держави у науково-технічній сфері передбачають створення умов для економічного зростання за рахунок інвестицій у фундаментальні та прикладні наукові дослідження, в систему освіти, підготовки та перепідготовки кадрів, економічну та соціальну інфраструктуру, охорону довкілля, активний і цілеспрямований вплив на інвестиційний процес, а також міжгалузевий перерозподіл капіталів. Важлива роль у здійсненні структурної політики відводиться модифікації антитрестівського законодавства. Воно також повинно сприяти зростанню могутності великих компаній за рахунок злиття і поглинань з метою посилення конкурентоспроможності національної економіки. За рівнем охоплення виокремлюють комплексно-цільові народногосподарські програми, програми соціально-економічного розвитку, науково-технічні та ін. П. н.е., зокрема, окремих елементів народногосподарського комплексу, почалось в деяких розвинених країнах світу в 30-х XX ст. Найдосконалішою національною програмою в Японії була програма «технополіс» (див. Технополіс). У 1978 в цій країні розроблено комплекс заходів з метою подолання структурної кризи. Для реалізації цієї програми уряд прийняв надзвичайний соціальний закон терміном дії у 5 років про розвиток 14 галузей, які охопила ця криза (див. Структурні кризи). Оскільки такі програми не є обов'язковими для суб'єктів господарювання (а отже, збігаються в даному разі з індикативним плануванням), то держава намагається виконати їх шляхом створення системи економічних стимулів у сфері податкової, кредитної, інвестиційной та інших форм економічної політики, які коригуються залежно від зміни умов. П.н.е. водночас може реалізовуватись через механізм директивного планування. В Україні за роки незалежності розроблено понад два десятки програм, більшість з яких не були виконані через недостатнє фінансування, їх неузгодженість між собою, надмірно швидку зміну урядів тощо.