Економічний енциклопедичний словник - Мочерний С.В. 1995

Модель економічного зростання Ромера

Модель економічного зростання Ромера — модель, у якій обґрунтовано вплив знань на економічне зростання сукупно з впливом традиційних факторів: праці, капіталу та «людського капіталу». Модель передбачає виокремлення трьох секторів: 1) дослідницького; 2) виробництва технологічного устаткування (галузь І підрозділу); 3) виробництва кінцевої продукції споживчого призначення. Продукт першого сектора — нові знання, які згодом втілюються у нові технології. Фактори виробництва нового знання — «людський капітал» і нагромаджені знання (не конкурентний фактор, який можуть використовувати всі учасники виробничого процесу). Оскільки приріст знань є функцією від нагромаджених знань і розвитку людського фактора виробництва (рівня освіти, кваліфікації працівника тощо), праця сучасного працівника дослідницького сектора, якому доступний більший обсяг знань, продуктивніша порівняно з працею таких фахівців у минулому. Приріст знань визначається за формулою DA= qHa*A, де g — параметр наукової продуктивності; Н — «людський капітал»; А — знання. Виробнича функція другого сектора визначається за формулою W_H= Р_A*gА, де Р_А — ціна нової технології; W_H— рента за використання «людського капіталу» в дослідницькому секторі; gА — обсяг доступних знань, скоригований параметром наукової продуктивності. Виробнича функція третього сектора визначається за формулою.

Отже, темпи економічного зростання за незмінності ціни нових технологій залежать лише від величини «людського капіталу» у дослідницькому секторі, у сфері здобуття нових знань. Із збільшенням ставки відсотка на капітал темпи економічного зростання різко знижуються, що підтверджується практикою капіталістичної дійсності. Зокрема, найвищі темпи економічного зростання зафіксовано у країнах з найвищими індексами зайнятості в дослідницькому секторі: в Японії у 80-х науковою діяльністю займалися кожні 67 осіб із 100 тис. працівників, у США — 66, у ФРН — 52, у Франції — 44, у Великобританії — 35. У дослідницькому секторі спочатку витрати перевищують результати, згодом існує зворотна залежність, наприкінці — початковий результат. Згідно з М.е.з.Р., щоб прискорити економічне зростання, державі необхідно збільшувати прямі інвестиції у дослідницький сектор, а також в освіту. В Україні 90-х не вкладання інвестицій у дослідницький сектор стало однією з причин поглиблення економічної кризи.