Економічний енциклопедичний словник - Мочерний С.В. 1995

Методологія вимірювання бідності

Методологія вимірювання бідності — комплекс засобів та оцінки різних рівнів та видів бідності. Вимірювання бідності передбачає такі послідовні етапи: 1) окремі індивіди або домогосподарства ранжуються на основі одного чи кількох критеріїв матеріального та нематеріального, передусім соціального добробуту; 2) визначається межа бідності, яка дає змогу виокремити бідних від небідних верств населення, окремих типів сімей; 3) дані на рівні індивідів або домогосподарств агрегуються в показники бідності для країни загалом і регіонів та основних груп населення, на підставі яких визначають показники найбідніших верств. При цьому обґрунтування межі бідності повинно знайти емпіричне підтвердження. Виділяють передусім абсолютну межу бідності, основним елементом якої є вартість набору для задоволення соціально-економічних потреб, продуктів харчування, який забезпечує потреби організму в харчових речовинах та енергії. Крім того, сюди входить деякий набір послуг та обов'язкові комунальні платежі. За оцінкою Світового банку, межею такої бідності є щоденний дохід у розмірі 1 дол. на 1 людину з урахуванням купівельної спроможності долара в цінах 1985 (у 2002 ця сума становила близько 2,5 дол.), а для країн Європи і Центральної Азії — 4 дол. на день. Загалом абсолютний рівень (помірна бідність) бідності включає не лише фізіологічні потреби, але й мінімум соціальних благ, тоді як крайній рівень такої бідності — лише мінімальний набір продуктів харчування. Відносна бідність передбачає отримання індивідом або домогосподарствами таких доходів, які б дали можливість забезпечити прийнятий в даному суспільстві нормальний життєвий рівень. В кількісному вимірі найчастіше для вивчення відносної бідності використовується фіксована частка (40—60%) середнього доходу або рівня споживання. Так, у країнах ЄС відносним показником бідності є такий дохід домогосподарств, який становить 40—60% середнього. Найпоширеніший метод встановлення відносної межі бідності полягає в тому, що певний відсоток населення (нижчий дециль або квантиль) визначають як бідних, а потім з'ясовують соціально-демографічні характеристики, які відрізняють їх від інших верств населення. Після цього обґрунтовують вибір критерію середнього рівня, за який найдоцільніше брати показник нижчого та вищого рівнів середнього доходу, точніше ознаки, які найчастіше зустрічаються в цій сукупності. Однак орієнтуватися лише на відносний рівень бідності при здійсненні політики соціального захисту населення недоцільно, бо це може зумовити низку серйозних методологічних і політичних проблем. Замість боротьби з бідністю буде проводитись політика обмеження нерівності доходів.