Українознавство: навчальний посібник - Михайличенко Олег 2021

Міфи українського народу

Етнічна релігія населення України має багатотисячолітню історію. Виникла вона ще задовго до християнства за доби пізнього мезоліту (середнього кам’яного віку) - за 7 тисяч років до Різва Христового.¹

Існує декілька наукових версій щодо періодизації розвитку язичництва в Україні. На наш погляд, найбільш прийнятливою з точки зору логічності та автентичності можна розглядати думку української професорки Г.Лозко, яка характеризує ці періоди як великі епохи в житті й світогляді автохтонного населення² території України:

1. Ера до Сварога, яка мала два етапи (допотопний і післяпотопний) - кам'яний вік з груповим або нестійким парним шлюбом (протонеолит і неоліт). Оскільки предками народу вважаються етноси, які заселяли його етнічну територію з давніх часів, то для України це - трипільці, арійці і скіфи.

2. Ера Сварога. Утвердження віку металу та моногамної сім'ї, мідний вік.

3. Доба Дажбога - сина Сварога, що збігається з виникненням держави, епоха бронзи.

4. Ера Перуна - залізний вік, поступова втрата етнічних знань, наступ інтернаціональних релігій.

5. Повернення до Сварога — післязалізне століття, епоха Водолія.³

Головним Богом над усіма Богами і творцем світу слов'яни завжди вважали Рода. За уявленнями наших пращурів, він живе у найвищому небі, що зветься Сварзі, їздить на хмарах і творить життя.

Головними жіночіми божествами були Рожаниці, що народжували дітей і опікувалися ними.

Рода вшановують на другий день зимового сонцестояння (це випадає на 22-23 грудня).

Род тотожний із Богом Отцем — Сварогом, який оберігає український народ. Від Сварога — Бога світла і небесного вогню, походять інші Боги - його сини Сварожичі.

Сварог. Культ Сварога зародився на межі Бронзового і Залізного віків. Його знали кіммерійці й скіфи-орачі.

За думкою Г.Лозко в Україні поширені назви з коренем «свар» на значній території: давнє городище Саварка, Свароме на Київщині, село Саварка на Росі, село Сваричів на івано-франківщині тощо. Є подібні назви і в сусідніх країнах: Сварха і Сваравіс — у Прибалтиці; Сварехова гора — на Балканах; Сваров — у Чехії; Сварчец, Сваречев, Сварине, Сварове — у Польщі.

Ім'я Сварог походить зі санскритського (давньоарійського) кореня «свар», що означає голос, звук, нота, від яких походять слова зі значенням: звучати, співати, сяяти, блищати, сварити, а також Сонце, сонячне сяйво, небо. Іноді його називають Зварог, від чого походить назва свята.

Свастика — походить від слова «свастя, сварга», повязаних із Сварогом — це символ обертання навколо нерухомого центру. Обертання, з якого виникає життя.

Ще трипільці вважали свастику найсильнішим оберегом і розмальовували нею свою кераміку. Пізніше вона вишивалася на чоловічих і жіночих сорочках, свастям прикрашали українські вишивки.

Селяни також вірили, що знак свастики приносить щастя. Якщо її намалювати понад дверима, то вона відганятиме злих духів.

Зображення свастики зустрічається на ремінцях, брошах, кераміці, яку археологи знаходять по всій У країні.

Як символ Божої Величі, сварги були намальовані на стінах церков, декораціях ікон, частках священицького одягу і навіть стали часткою архітектурних декорацій, як на чернігівській церкві ХІІ ст. Одна з найдавніших церков України - Софійський Собор у Києві, побудований у ХІ ст., має вівтар прикрашений свастичною мозаїкою, що чергується з головною темою хреста.

У ХХ ст. символ свастики отримав негативне значення у зв'язку з використанням його нацистами, які з серпня 1920 р. почали використовувати свастику на прапорах, нарукавних пов'язках.

Сьогодні у більшості людей свастика асоціюється, насамперед, з війною. Первинне і основне її значення забулося людьми і загубилося в історії.

Але на сучасній українській вишивці на на писанкових розписах елементи цього символу широко використовуються і мають за думкою багатьох людей оберегову функцію.

Перун. Володар блискавок і грому, покровитель воїнів. Він тотожний грецькому Зевсові, частково римському Юпітерові, скандинавському Одину. Перун оберігає воїнів на війні, завідує громом і блискавкою.

В українській релігії Перун має божественно-природне походження і означає енергетичну силу неба, яку Сварог дає людям для посилення їхньої життєдіяльності. Слово перун існує в українських діалектах як синонім блискавки і грому.

Перун залишив на слов'янських землях чимало географічних назв: Перунова рінь (на Дніпрі), села Перунове і Піорунове, урочище Перуни (на Черкащині). Лишилося навіть прізвище Перун. У Болгарії є чоловіче ім'я Перун, жіноче — Перуніка.

Існують міфи про те, що Світ з’явився завдяки Перуновій блискавці, яка пронизала всесвіт і створила землю.

Світовид. Світовид (Святовит, Свентовит) — Бог неба, небесного світла, найвищої святості. Світовид — бог минулого, сучасного і майбутнього, якому доручено пильнувати, щоб на землі, в небі і в підземнім царстві священно здійснювалися закони добра світла Дажбожого.

Зображали Світовида у вигляді чотиригранного стовпа, орієнтованого чітко на чотири сторони світу. Він має вгорі чотири обличчя (два чоловічих і два жіночих) під однією шапкою. Це дозволяє припустити, що Світовид відає всіма чотирма сторонами білого світу.

Світовид завжди у золотому шоломі із сімома мечами, а восьмий у руці, виїжджає на білому коні воювати з темними зла в години ночі. Для демонів ночі він божество жаху, для людей — бог перемоги світла над темрявою. Коли зло напосяде темною хмарою з усіх сторін, то Світовид дістає золотосяйний ріг і сурмить зорю, закликаючи богів світлого дня. Вдень Світовид стає невидимим, відпочиває, готується до нових поєдинків.

Дажбог. Походить від слів «дай» і Бог - близьке до «багатство», тобто дослівно Дажбог - «податель» добра, багатства. У південних слов'ян він має назву Дабог, Дайбог. В українській мові безліч висловів, типу: «Ой дай. Боже» або «Дай, Боже», які багато вчених вважають первісним язичницьким «Ой, Дажбоже!»

У філософському розумінні Дажбог — той, що дає буття: дух і матерію, які є близнятами. Дажбог є Богом земного достатку, що символізується врожаєм жита і пшениці. Тому деякий час серед дослідників була поширена думка щодо Дажбога (Даждьбога) як Бога дощу. Але за своїм значенням і сонце, і дощ рівною мірою впливають на врожай, в українській міфології тільки поєднання двох начал — небесного вогню і небесної вологи - дарують життєдайні плоди і злаки.

Символом Дажбога пізніше стала також квітка соняшнику, яка реагує на рух сонця по небосхилу, повертаючи за ним свою голівку.

Стрибог. У «Слові о полку Ігоревім» Стрибог згадується як Бог — родоначальник усіх вітрів. Це один із найстародавніших Богів у трипільців, етрусків, римлян. В останніх він вважався Богом-винищувачем, Богом війни, жорстокої битви і був відомий під іменем Сатурна. Назва цього небесного грізного Бога, як вважають, походить від слова страта (стріті — знищувати). Його стріли летять за вітром, тому й Божество уособлює силу вітру.

Він є творцем музичних мелодій. Адже саме «подих вітру» — дихання, дмухання у найпростіші музичні інструменти (сопілки, дудки, ріжки) — створює музику.

Велес (Волос). Це один із найстаріших богів, що вважається богом достатку. У Літописі Велес зветься «скотьїм богом», тобто опікуном домашніх тварин. А якщо вважати, що худоба (скот) у давнину вважалися символом заможності, то Велес — бог багатства і достатку.

Окрім того, Велес - опікун купецтва, торгівлі.

Відомий російський дослідник ХІХ ст. Афанасьев О.М.⁴ стверджував, що Велеса слід вважати не тільки як про охоронцем череди худоби на землі, а й як про пастуха небесної отари хмар. Боян у «Слові о полку Ігоревім» названий «велесовим внуком». Це вказує на те, що Велес був ще й богом поезії та музики, тобто покровителем мистецтва.

Мокоша. Мокоша - богиня милосердя, жіночої працелюбності та майстерності, а також богиня родючості та животворчої жіночої сили. Заступниця вагітних та породілей, богиня прядіння, ткацтва і ремесел. У «Повісті минулих літ» Мокоша замикає список, який починається з Перуна.

Богиня Мокоша — покровителька пологів і заступниця породіль. Богиню Мокошу вшановують у п’ятницю. Свята П’ятниця — покровителька шлюбу та хранителька роду. Цей день дуже поважає Дажбог-сонце і завжди дарує йому своє світло.

У році є дванадцять п’ятниць, які в народі називають «дванадесятницями» богині Мокоші.

Грішні жінки мають у святу п’ятницю прясти, ткати, вишивати, тіпати коноплі, прати і золити плаття. У дванадесятницю забороняється купати дітей, навіть розчісуватись, а чоловікам виходити з плугом у поле, щоб бува не запилити богиню. Мокоша жорстока до невіруючих та милосердна і добра до тих людей, хто молиться, слухняно виконує її веління.

На свято Рожаниць, котре припадає на 9 вересня, бездітні матері звертаються до Мокоші, аби вона молила Господа-Бога посприяти обзавестися немовлятами Після ритуалу-моління жінки запрошували до своїх осель на обід бідних людей, «щоб молилися великій матері за їхніх дітей».

Дана. Слов'янська богиня води — втілення жіночого першо-початку життя. Слово «дана» в скіфо-сарматський період перестало бути ім'ям Богині, а стало позначати просто річку. Таке ж значення має й слово дон («вода», «ріка»); Донець, Дністер, Дніпро або Дунай - назви річок, оспіваних у багатьох слов'янських поезіях та піснях.

Богині, тотожні українській Дані, існували у багатьох слов'янських народів: Дуна, Дойна, Діана. На думку українського дослідника Знойка О.П. до цієї ж когорти належить Ма-Донна, тобто «мати-вода», а також Тана (Дана).⁵ Російський археолог, дослідник слов'янської культури та історії

Стародавньої Русі Рибаков Б. О. стверджує, що Мокоша є спадкоємицею найдавнішого хліборобського культу «матері врожаю», пов'язаного, насамперед, з водою — Даною.⁶

Лада — богиня світової гармонії, богиня Всесвіту, краси і любові. Велика мати всього сущого.

Богиня Лада принесла світові живу воду, прийшовши до людей по Веселці з немовлям на голові, з пшеничним колосом та квітами. В руці вона тримала червоне яблуко з виноградною ягодою.

З того доісторичного часу велике свято Лади завжди настає тоді, коли починають танути сніги, триває в пору весняних робіт і завершується днем Купала. Особливо вшановували Ладу 22 квітня в день, який ще називають Красна Гора. Продовжується свято і 23 квітня в так званий Лельник-день. На Ладу і Лелю водять хороводи і співають пісні, які називаються «ладовиці», щоб був лад у душі. Це насамперед дівоче свято. Дівчата перед весіллям, щоб шлюб був щасливий, задобрюють Ладу, богиню шлюбу, жертвою у вигляді білого півня.

Лель (Лелья, Лельо, Любич) — слов'янський Бог. Є сином Лади і братом Лелі. Лель — бог кохання і шлюбів. Лель - веселий і легковажний бог любовної пристрасті у слов'ян. Традиційно зображувався як золотоволосий молодець, нерідко з крилами за спиною або сріброволосий пастушок, який грає на сопілці. Символом Леля є лелека, назва якого давньослов'янською звучить як Лелека, а також жайворонки і журавлі.

У багатьох легендах Лель постає у вигляді пастушка з русявим волоссям. Одна з них присвячена чарівній сопілці, яка з тих пір вважається музичним інструментом пастухів.

Згідно з переказами, пастушок Лель володів чарівною сопілкою і так любив грати на ній, що не помічав нічого навколо. В нього була закохана дівчина Светана, яка вирішила заховати інструмент, щоб звернути на себе увагу коханої. Але Лель не зміг змиритися з втратою і помер від горя.

З тих пір пастухи грають на сопілках сумні пісні, закликаючи юнаків і дівчат любити один одного і бути щасливими.

Морена (Мара) — богиня темної ночі, страшних сновидінь, привидів, хвороб (мору), смерті.

У слов'ян зустрічаються також і її інші імена: Марена, Морена, Моржана. У західних слов'ян Вона іменується Маржана чи Марцана. Це ім'я Мари родинно таким словам, як: «мор», «морок», «марево», «примара», «хмара», «мерзнути», «смерть».

За легендою Мара — донька Чорнобога — сіє на землі чвари, брехні, недуги, вночі ходить з головою під пахвою попід людськими оселями й вигукує імена господарів - хто відгукнеться, той вмирає. Любить душити сплячих та смоктати іхню кров. Разом зі Змієм породила 13 доньок-хвороб, яких пустила по світу (Вогневицю, Глуханю, Коркушу, Лякливицю, Лінь, Ломоту, Лідницю, Кікімору, Жовтяницю, Гризачку, Очницю, Трясовицю, Черевуху).

Богиня смерті грала дуже важливу роль у світогляді давніх слов'ян, святах і ритуалах. Смерть кожного з людей - сумна подія. Куди важливіше початок смерті в природі: наступ нічної темряви і прихід зими. Морена і була уособленням цього загального вмирання. Але незворотною така загибель бути не могла, адже на зміну темряві ночі завжди приходить світло дня, а холодну зиму проганяє весняне тепло. Морена, сама, будучи втіленням смерті, уникнути такого була не в силах.

Берегиня (оберега) — найстаровинніша богиня добра і захисту людини від усілякого зла. На думку академіка Б. Рибакова,⁷ культ Берегині започаткувався в первісні часи, коли «люди приносили жертви «упирям і берегиням». Це можна перевести на мову науки як дуалістичний анімізм, задобрювання упирів і подяка берегиням».⁸

З часом, згідно з еволюцією релігійних уявлень, Берегиня стає «хатньою» богинею, захищаючи оселю, всю родину, надто — малих дітей від хвороб, лютого звіра, смерті тощо. Берегиня береже та охороняє все живе.

Серед людей її прояв визначається через жіноче начало. Саме жінка є істинною Берегинею і лежить на її плечах ведення домашнього господарства, народження виховання дітей, турбота про своїх близьких. Берегиня охороняє домашнє вогнище, є уособленням родинного щастя.

Зображалася (вишивалася) на білих рушниках, що вивішувалися над вікнами й дверима і, за наївними уявленнями, мали захищати домівку від чорних сил. Схематичний образ Берегині вишивався на одягові, вирізьблювався на дереві (на віконницях, дверях, ганках і т. п.).

Невеликі зображення Берегині (глиняні чи мідні обереги) українці носили на грудях. Традиційний малюнок Берегині — символічна постать жінки з застережливо піднятими руками.

Ярило — символ світлих помислів, чистого серця і нашого світила. Завдяки енергії тепла і світла, що дає нам усім Ярило-Сонце, і можлива саме життя на землі. Тому потрібно завжди про це пам'ятати, і слати Йому свою любов і подяку.

Зображувався молодим, у білій полотняній одежі, на білому коні, босим. На голові — вінок квітів як символ вічності й неба. У лівій руці - пучечок житніх колосочків - знак життя і щастя, доброго врожаю і благополучності, у правиці — мертва чоловіча голова — нагадування про те, що кожного чекає смерть, а тому треба жити яро.

Культ Ярила був поширений на Русі дохристиянського часу, однак, він перейшов і в християнську традицію як пережиток язичницьких часів.

У слов’янській міфології існує ще безліч богів та символічних образів, які ототожнювалися з повелителями різних проявів природи і людського життя. Люди поклонялися їм, сподіваючись на їхню підтримку.

Примітки

¹ Мезоліт (грец. μέσος — середній і грец. λίθος — камінь), Середня кам'яна доба (епоха кам’яної доби — 12000-7000 рр. до Різва Христового), що була перехідною між палеолітом і неолітом.

² «Автохони» — синоніми слів «аборигени», «корінний народ», «тубільці».

³ Лозко Г.С. Українське народознавство — 4-те видання доповнене / Г. С. Лозко - Харків: Видавництво «Див», 2010. — 472 с.

⁴ Афанасьев Олександр Миколайович (1826-1871) — російський історик і літературознавець, дослідник фольклору.

⁵ Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. Наук.-попул. ст., розвідки: Для ст. шк. в. / Передм. В.Р. Коломійця. — К.: Молодь, 1989. — 304 с.

⁶ Рыбаков Б.А. Язычество древних славян / Рыбаков Б. А. — М.: Наука, 1994. — С.242-243.

⁷ Рибаков Борис Олександрович (1908-2001) - російський археолог і історик, академік АН СРСР, Герой Соціалістичної Праці.

⁸ Рыбаков Б.А. Язычество древних славян / Б.А.Рыбаков — М.: Наука, 1994. — С.598-599.