Українознавство: навчальний посібник - Михайличенко Олег 2021

Сучасні сімейні свята та обряди українців

Сімейне життя українців традиційно супроводжується різноманітними обрядами та ритуалами, які в образно- символічній формі відзначають певні етапи життя людини та найважливіші стадії розвитку родини.

До основних елементів сімейної обрядовості відносяться — створення сім'ї, народження дитини, сімейні ювілеї, поховальні та поминальні обряди.

Окрім них, у сім'ї відзначаються події менш важливого значення: дні народження, дні весіль, інші знаменні події та дати.

Створення сім’ї — весілля.

Весілля як створення сім’ї здавнини було урочистою традицією, яка урізні часи була своєрідним обрядом. Є свідчення з давніх літописів про весілля у давніх слов'ян: Древляни викрадали наречених, радимичі й сіверяни брали шлюб під час купальських ігор, перестрибуючи через вогонь, у полян був шлюб за вільним договором із посагом¹ нареченої.

Усі ці три форми шлюбу як залишки патріархального життя цілком збереглись в українському сучасному обряді.

Основні етапи обряду створення нової сім'ї традиційно зберігся до наших днів майже у незміненому вигляді для всієї України. Церквою справляти весілля під час будь-якого посту категорично заборонялось але у наш час може бути по-різному.

У цілому українське весілля поділяється на три цикли: передвесільний, весільний і післявесільний.

У давнину та недалеке минуле кожен із циклів складався з низки обрядів. Уся весільна обрядовість включала: Оглядини (обзорини); Сватання (старости); Заручини (запоїни); Весільне печиво (коровай); Гільце (дівич-вечір); Посад; Весілля; Розплетини; Комора (шлюбне єднання молодих у коморі та демонстрування сорочки молодої); Циганщина (перезва, пироги).

Кожний обряд у різних місцевостях мав свої особливості, що полягали у черговості і тривалості здійснення та різноманітності назв. Іноді весільний обряд тривав цілий тиждень.

Сучасні весілля проходять більш стримано і обмежуються одним-двома днями.

Післявесільний цикл присвячувався вшануванню батьків молодими, прилученню невістки до родини чоловіка. Це обряди «хлібин», «свашин» та «гостин».

Сватання (сватанки, рушники, згодини, слово).

Сватання починається, коли від молодого до батьків молодої йдуть свати² укладати попередню угоду про шлюб.

Свататися прийнято на Масницю та від Пасхи до Трійці. Зі сватами до дівчини йде парубок, іноді зі своїми батьками.

Коли батько і мати нареченої погодяться на шлюб, то дівчина, перев'язавши старостам рушники через плечі, дарує нареченому саморобну хустку.

У давнину, коли дівчина не давала згоди на одруження, то на знак відмови вона повертала старостам принесені ними хліб та гостинці або ж підносила молодому гарбуза.

Щоб уникнути таких випадків, парубок завчасно посилав «розвідника», котрий мав довідатися про наміри дівчини та її батьків.

На сьогодні питання про згоду на весілля молодятами вирішується завчасно.

Заручини - урочисте скріплення згоди обох сторін на весілля. Як правило, вони відбуваються у домі нареченої у вихідний день. Окрім родичів, на заручини запрошуються подруги молодої та друзі молодого.

Існує думка, що на заручини запрошені гості з боку нареченого повинні йти непарною кількістю, начебто йдемо для парубка половинку брати. Після договору не можна відмовлятись від шлюбу, а якщо таке трапилось, то винний у цьому повинен відшкодувати витрати за підготовку до весілля і повернути усі подарунки.³

Укладання та реєстрація шлюбу. Перед виходом з батьківської хати наречений просить благословення. В основному благословляють батьки або особи, що заміняють їх.

Після благословення свашки (обов’язково незаміжні дівчата) виводять молодого на вулицю. Свашок, як правило, повинно бути дві і саме вони супроводжують нареченого до нареченої. Наречена виходить до нареченого у супроводі дружок (нежонатими хлопцями).

Далі починається обряд «брама або рогачка» — так, в основному називають процес викупу нареченої.⁴ Браму ставлять, в основному, хлопці, які живуть на вулиці чи в будинку молодої, далекі друзі чи однолітки нареченої, які не є запрошеними на весілля.

Після брами молода запрошує всіх до хати. У хаті молодята просять тричі благословення в обох батьків та родичів.

Реєстрація шлюбу проходить у відповідності з Правилами реєстрації цивільного стану в Україні.⁵

Щодо місця реєстрації шлюбу, то слід зазначити, що шлюб реєструється у приміщенні державного органу реєстрації актів цивільного стану. За заявою наречених реєстрація шлюбу проводиться в урочистій обстановці. Про таке бажання наречені зазначають у заяві про реєстрацію шлюбу.

При реєстрації шлюбу наречені мають право обрати прізвище одного з них, як спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами. Наречена, наречений мають право приєднати до свого прізвища прізвище нареченого, нареченої. Якщо вони обоє бажають мати подвійне прізвище, за їхньою згодою визначається з якого прізвища воно буде починатися.

Після державної реєстрації шлюбу за бажанням подружжя може бути вінчання. Це дуже красивий обряд, в якому жінка і чоловік стають подружжям навіки перед Богом, благословляються на щасливе довге спільне життя і на народження дітей.

Умови укладення шлюбу, які встановлені цивільним законодавством і церковними канонами, мають значні відмінності. Тому не всякий зареєстрований цивільний союз може бути освячений в українські православній церкві:

✵ Церквою не допускаються четвертий та п’ятий шлюби.

✵ Церква не благословляє шлюб, якщо один з наречених (або обидва) оголошує себе переконаним атеїстом, який прийшов у храм лише за наполяганням нареченого(нареченої) або батьків.

✵ Не можна вінчатися нехрещеним.

✵ Не можна вінчати шлюб, якщо один з наречених фактично перебуває у шлюбі з іншою особою.

✵ Забороняється шлюб між кровними родичами аж до четвертого ступеня споріднення (тобто з троюрідним братом або сестрою).

✵ Стародавня благочестива традиція забороняє шлюби між хресними батьками і хрещениками.

✵ Не вінчається шлюб, якщо хоча б один з подружжя сповідує нехристиянську релігію. Для вінчання з католиком або протестантом, у разі згоди на виховання дітей в православному дусі, вимагається дозвіл архієрея.

Весілля. Застольна частина весілля розпочинається з молитви за здоров’я молодят. Це стосується і традиційних українських весіль, і сучасних українських весіль і, навіть, модернових весіль з європейськими елементами.

Одним із етапів весільного свята є знімання з нареченої вельона (фати). На сучасних весіллях це, зазвичай, проходить під час танцю нареченого та нареченої або після нього. Вельон, зазвичай, може знімати свекруха. Після цього під час танцю наречена по черзі приміряє його своїм незаміжнім подругам.

Якщо у весіллі є прикмети європейських традицій, то наприкінці застілля у його сценарій вводиться церемонія «кидання букета»: всі незаміжні дівчата стають під одну стіну в одну чи дві лінії. Наречена, стоячи спиною до них, закриває очі і кидає їм через плече свій весільний букет. Хто його схопить, той незабаром вийде заміж. Але ця церемонія не є національною традицією для українців.

Неодмінний атрибут весілля — весільний коровай або торт. Короваїв або тортів на весіллі може бути два. Один випікається в родині нареченого, другий — у родині нареченої.

Родильні (пологові) обряди

Слов’янські звичаї та обряди, прикмети, які пов'язані з народженням дитини, сучасною етнографією, яка започаткувалася одним із відомих радянських етнографів Зеленіним Д.К.,⁶ поділяються на три основні групи:

1) допологові звичаї та обряди й власне пологи;

2) післяпологові обряди, охоронні та очисні обряди для матері й дитини;

3) обрядові дії, що знаменують приєднання дитини до сім'ї, роду, колективу.

Згідно з народними переконаннями жінки намагалися приховувати вагітність якнайдовше. Вагітність вважалась таємницею, справою вищих істот (духів), здатних зашкодити не лише майбутній дитині та матері, а й навколишньому середовищу, тому до вагітної жінки ставились по-особливому.

Існували повір’я, що вагітним жінкам заборонялося переходити трясовину, бо дитина буде заїкатися. Не можна було вагітній жінці пити воду після заходу сонця, бо дитина заходилася б плачем. Вагітних застерігали, щоб не дивилися на диких звірів чи свійських тварин, бо у дитини буде густий волосяний покрив. Вагітній жінці слід остерігалися дивитися на вогонь, бо у дитини на тілі буде «вогняна» пляма.

Певні ритуальні дії, які виконувалися з дитиною у перший день після народження, впливали на її долю, на все майбутнє життя.

Наприклад, якщо народжувався хлопчик, то пуповину йому обрізали сокирою, щоб у майбутньому він став теслярем або столяром. Якщо народжувалася дівчинка, то ці дії робили ножицями, щоб вона у майбутньому стала кравчихою. Великого значення надавали першій купелі дитини. Перша купель дитини розглядалась не тільки як гігієнічна, але й магічна охоронно-захисна дія від злих духів, бо люди вірили у цілющу дію води.

Післяпологовий цикл традиційного обрядового комплексу спрямований на прийняття новонародженого в сім'ю, громаду. Він складається із звичаю провідування породіллі, вибору кумів і хрещення; хрестин та першого постригу дитини. Ці обряди мали соціально-побутовий характер і виражали прагнення якнайшвидше, якнайтепліше прийняти нового члена сім'ї, громади.

Важливим моментом післяродових звичаїв було надання імені дитині. Різні традиційні народні забобонні звичаї й ритуали, що пов'язані з вибором і наданням новонародженій дитині власного імені, сформувалася ще у доісторичні часи.

Перші спроби опису значення імен були здійснені ще на початку ХХ ст. відомим фольклористом Михайлом Зубрицьким,⁷ у його історико-етнографічній розвідці «Імена, назви і прозвища у селян...»,⁸ яку він написав у межах діяльності у Науковому товаристві імені Шевченка.⁹

Існували певні церковні приписи щодо надання дитині власного імені і вони зводились до таких основних вимог:

а) власним хрещеним іменем може бути тільки церковно-календарне ім'я якогось церковного святого;

б) ім'я новонародженому присвоює священик при здійсненні церковного хрещення, а у випадку, якщо дитині загрожує смерть, це може зробити і хтось інший (зазвичай, баба - повитуха);

в) хрестити дитину й давати їй при цьому хрещене власне ім'я належить на восьмий день після народження.

Із усіх найголовніших мотивів вибору і надання власних імен загальнопоширеним був звичай давати дитині хрещене ім'я. Цей звичай продовжує існувати і сьогодні.

Однак, якщо у давнину панівним був звичай, при якому священик сам надавав новонародженому церковно- християнське ім'я, то сьогодні прерогатива при виборі імені для дитини залишається виключно за батьками.

Хрестини

Хрестини — релігійний та народний обряд, пов'язаний з християнським хрещенням. В Україні обряд хрещення складається із двох частин: Перша частина, пов'язана безпосередньо з Хрещенням — церковний обряд, що проводиться для охрещення дитини і учта - святкове вшанування породіллі та охрещеної дитини після Хрещення.

До хрещення батьки визначають, хто буде для їхньої дитини хрещеним батьком (кумом), а хто хрещеною матір’ю (кумою). Хресні батьки повинні розуміти, що вони повинні навчити дитину тому, як правильно жити, допомогти йому не допускати помилок. Необхідно розуміти, що кума і кум — це не просто люди, які були присутні в церкві в момент Хрещення. Це, по суті, другі батьки малюка.

Зазвичай, у подальшому житті хрещеники зобов'язані вітати своїх хрещених батьків з усіма святами і іменинами. Особливо важливо вітати хрещених батьків з Великоднем і Різдвом. Неодмінно дарувати власноруч виготовлені подарунки.

До церкви дитину несе кума. Кум купує у церкві хрестика для дитини.

Священик простригає на голові в дитини хреста, потім дає її в руки кумові, «мирує» дитину, а потім зливає їй на голову святу воду або цілком занурює в хрестильницю.

Учту зазвичай улаштовують після охрещення. Кум і кума сідають за стіл, а батько йде до сусідів кликати на хрестини.

Коли починають сходитися гості, вішають коло дитини червоного пояса, або окрайку з китайки¹⁰ від зурочливого ока. Кожний гість приносить дарунок.

Поховальні та поминальні обряди

У похоронних обрядах і звичаях українського народу збереглося багато архаїчних рис, успадкованих від доби Трипілля (спалювання небіжчика), скіфо-сарматської (курган, тризна, сани, поминальні страви), слов'янської («розбивання горщика», «човен-домовина», «печатаніє могили») тощо.

В умовах сучасності існують певні традиції та обряди, які поєднують у собі громадянські та церковні канони. Зазвичай, тіло померлого обов'язково омивають водою і вдягають у нове вбрання.

Поруч із померлим ставлять воду, яку «п'є душа» померлого.

Дзеркала та інші відображаючі поверхні в квартирі завішують для того щоб у дні трауру не виникало бажання чепуритися.

Але у народному повір’ї дзеркало завжди сприймалося як магічний предмет, що відкриває якусь незбагненну сторону буття, тобто, вікно, через яке можна заглянути в потойбічний світ.

Релігійного пояснення завешувания дзеркал немає. Але, існує думка, що дзеркала закривають для того, щоб душа покійного, побачивши себе, не злякалася. Інший варіант тлумачення — щоб покійний не налякав родичів. Є навіть повір'я, що, якщо людина побачить у дзеркалі покійного, то незабаром помре.

Із сказаного видно, що завішування дзеркал потрібно розглядати як простий забобон, який не має ніякого сакрального значення. Такої думки дотримуються більшість людей, проте, на всяк випадок, завішують дзеркала.

Покійнику ставлять до рук свічку. Закривши очі, кладуть на них мідні монети, «щоб не дивився» на інших членів сім'ї. Усі речі (постіль, одяг, в якому померла людина, вода, якою омивали покійного) мусять бути викинуті, спалені. Вода повинна бути вилита там або вилиті там, де люди не ходять. Посуд, в якому була вода для миття, розбивають, щоб ним більше ніхто, крім покійного, не користувався.

Якщо помирають молоді неодружені хлопці чи дівчата, то їх ховають як наречених. Покійника виносять ногами уперед до дверей, щоб смерть не поверталась у цей дім. У домовину кладуть хліб, сіль, на Великдень — яйце, монети, загорнуті в хусточку.

Вдома виконують обрядове омивання рук. Ця традиція має не гігієнічне, а релігійне значення: Понтій Пилат, не вбачаючи за Ісусом Христом провини і намагаючись його урятувати, «...взяв води і обмив руки перед народом, і сказав: Я не маю провини в крові Праведника Цього...».¹¹

Поминальний обід робиться переважно тричі: після похорону, на дев'ятий та сороковий дні. Потім поминають через рік.

Свято Дня народження

Абсолютно точних відомостей про історію виникнення свята не існує але відомо як мінімум дві версії походження цього сімейного свята.

Згідно першої версії, святкування або відзначення свого дня народження було пов’язано з чорною магією, бо саме в день свого народження, людина, нібито, найбільш схильна до впливу темних сил. Саме тому, в день народження варто оточувати себе тільки друзями і близькими. Варто уникати зустрічі з ворогами і недоброзичливцями. Побажання на День Народження, сприймаються з цієї точки зору як магічні заклинання, здатні вплинути на подальше життя людини.

Друга версія виникнення цього свята схиляється до міфологічного тлумачення, відповідно якому, традиція святкування дня народження бере свій початок з поклоніння стародавнім богам. Разом з цим культом, поступово популярність цього свята поширилася на правителів, які, зазвичай, були намісниками богів, а потім і на простих людей.

Обидві версії, напевно, слід вважати найвірогіднішими.

День народження більшість людей відзначають як свято, оскільки у цей день людина стала на рік старша від попереднього дня народження. Людина, у якої цей день є днем народження, називається іменинником. Іменинникам прийнято дарувати подарунки.

День народження, який відбувається в річницю кратну 5-ти, 15, 20 і т. д., називають ювілеєм.

Свято Дня народження людини слід відрізняти від іменин. Іменини — це день пам'яті святого, ім'я якого було надано людині при народженні.

Деякі люди, імена яким присвоєні не за церковним календарем, відзначають як день народження, так і іменини.

Наприклад, людина з ім’ям Микола може святкувати свої іменини 19 грудня — у День святого Миколая, а також свій День народження — у день, коли він народився.

Свято Толоки

День толоки - день одноразової безоплатної праці гуртом для швидкого виконання великої за обсягом роботи. Толока є як святом, так і формою переважно селянської взаємодопомоги, на яку скликають сусідів, родичів та товаришів. Зазвичай толока закінчується святковим частуванням працівників.

Традиція толоки виникла в Російській імперії у часи кріпацтва, де вона використовувалася як додаткова повинність для кріпаків. У 1847-1848 рр. толока як обов’язкова повинність була ліквідована. Але як традиція добровільної взаємодопомоги толока в Росії і на Україні продовжує існувати до цього часу.

За радянських часів толоку називали «комуністичним (ленінським) суботником» на честь вождя світового пролетаріату Леніна В.І., який у 1919 р. започаткував традицію масового прибирання території та виробничих приміщень підприємств у одну із субот квітня.

У сучасних містах толоку, за звичай, організовують навесні у передпасхальні дні, коли треба навести порядок у громадських місцях, прибрати територію та здійснити прибирання виробничих приміщень.

Ці роботи здійснюються безоплатно, а по закінченню переходять у масові гуляння з піснями, танцями та святковим застіллям.

Примітки

¹ Посаг, придане, або віно — майновий або грошовий внесок родини нареченої в нову сім’ю. Посаг становив частину сімейного майна, що надавалося доньці, коли вона одружувалася.

² Сват (староста, сватач, посланець) у передвесільному обряді — той, хто за дорученням нареченого або його батьків сватає йому наречену, займається сватанням.

³ Відшкодування витрат за відмову від шлюбу після подачі заяви про реєстрацію передбачено Кодексом про шлюб та сім’ю України.

⁴ Назва походить від того, що дорогу перед під’їздом до нареченої перегороджують столом (брамою, рогачкою), на якому обов’язково має бути горілка, хліб, м’ясні та солодкі страви.

⁵ Наказ Міністерства юстиції України №719/4940 від 18 жовтня 2000 р.

⁶ Зеленін Дмитро Костянтинович (1878-1954) — радянський етнограф член- кореспондент АН СРСР.

⁷ Зубрицький Михайло Іванович (1856-1919 ) — український історик, фольклорист.

⁸ Зубрицький М. Імена, назви і прозвища у селян с. Мшанця Старосамбірського повіта // Записки НТШ — Т. 79, кн. 5. — Львів, 1907. — С.142-154.

⁹ Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) — всесвітня українська академічна організація, багатопрофільна академія наук українського народу. Рушійна сила формування та розвитку української науки кінця ХІХ — першої половини XX ст. Утворене у Львові у 1873 р.

¹⁰ Китайка — червоний шарф, атрибут козацького вбрання.

¹¹ Євангеліє від Матвія. — Гл. 27, вірш 24.