Українознавство - Курс лекцій - Половець В.М. 2006
Лекція 9. Українська національна культура
План:
1. Українська культура як феномен світової культури.
2. Т ипи культури: матеріальна і духовна. Складники і чинники формування української національної культури.
3. Українська культура нового часу (XX ст.).
4. Культурна політика в умовах розбудови незалежної України.
Література:
Греков Б. Культура Киевской Руси. — Μ., 1994.
Грушевський М.С. Історія України—Руси. — К., 1991—1996.
Енциклопедія українознавства. — К., 1996. — Т. 1 - 3.
Кононенко П.П. Українознавство. — К., 1996.
Кононенко П.П. Свою Україну любіть... — К., 1996.
Крисаченко В.С. Українознавство. Хрестоматія: У 2-х т. — К., 1996.
Людина і довкілля: У 2-х т. — К., 1996.
Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. — К., 1992.
Огієнко І. Українська культура. — К., 1991.
Українські народні думи та історичні пісні. — К., 1955.
Щербаківський В. Українське мистецтво. — К., 1995.
1. Українська культура як феномен світової культури
Питання української культури глибоко висвітлювалися у монографічних виданнях: Івана Огієнка (Українська культура. — К., 1918); Лекції за редакцією Дмитра Антоновича (автори: Д.Антонович, Д.Дорошенко, В.Біднов, С.Сірополко, С.Наріжний, Я.Чижевський, А.Яковлєв, В.Січинський). — К., 1993; Історія української культури / За ред. І.Крип’якевича, автори: І.Крип’якевич, В.Радзакевич, М.Голубець, С.Чарнецький, В.Барвінський. — Нью-Йорк, 1990; Мирослав Семчишин (Тисяча років української культури. — Нью-Йорк, Торонто, 1955).
Академія Наук України готує багатотомне видання української культури. Немало праць підготовлено з окремих галузей (живопису, музики, театру, кіно, літератури, народних ремесел, обрядів).
Разом з тим у висвітленні цього питання існує немало проблем як теоретико-методологічних, так і практичних. Головне з них — визначення самого поняття «культура». Ключовим з них, на нашу думку, вважається наступне: Культура — історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений у типах і формах її життя і діяльності, а також у створених нею матеріальних і духовних цінностях.
Заслуговує на увагу, що значна частина праць по культурі позбавлена об’єктивного історизму та повноти інформації, як і нація, українська культура трактується в них надто пізньою порівняно з російською, вторинною і навіть мало перспективною. У цьому зв’язку вагомим методологічним принципом має бути підхід М.С.Грушевського до культури з точки зору висвітлення генезису її ще з давніх часів, а це означає, що в історії культури одним з найпервісніших джерел має бути трипільська культура. Вона засвідчує, що прадавні поселенці на території нинішньої України були хліборобами високого рівня, мали розвинене містобудування, а їхні пам’ятки матеріальної і духовної культури засвідчують органічний зв’язок з матеріалами наступних березинецької і черняхівської культур.
Починаючи з трипільської культури, вони були органічно пов’язані з культурами народів Сходу і південної Європи, визначали найвищий тогочасний рівень.
Високого розвитку досягла самобутня культура, яка склалася на місцевій слов’янській основі за часів Київської Русі. Вона розвивалася в епоху ранньофеодального суспільства, де справжнім творцем матеріальних і духовних цінностей був народ. Саме народні маси, селяни і ремісники, виробляли знаряддя праці, обробляли землю, будували замки та палаци, собори, церкви, створювали шедеври давньоруського мистецтва. Животворним джерелом і основою духовної культури була усна народна творчість, яка зародилася ще в давні часи. Неоціненне значення для розвитку культури мала поява писемності, яка виникла на Русі ще до запровадження християнства, про що свідчать письмові договори з Візантією (907, 911, 944 рр.). Розвивалася оригінальна література. Найвидатнішим письменником був митрополит Іларіон. У «Слові про закон і благодать» (1037 - 1050 рр.) він вихваляє діяльність князя Володимира, прославляє давньоруську державу. Серед церковної літератури поширюються «Житія Святих», «Повчання», перекладна (переважно з грецької) література («Євангеліє», «Псалтир», «Житія Святих») і навіть хроніки і романи (про діяльність Олександра Македонського) тощо. Високого розвитку і досконалості досягли архітектура і мистецтво. Поряд з красивими дерев’яними з’являються церковні, цивільні і фортифікаційні кам’яні будівлі.
Культура в період роздроблення Русі. Культура окремих князівств ґрунтувалася на спільній, загальноруській основі. У свідомості народних мас та передової частини феодалів продовжувала жити ідея єдності Русі, що яскраво відбивалося у пам’ятках культури тих часів. Політичне роздроблення, що посилювалося в умовах монголо-татарської навали, вело до посилення місцевих особливостей, своєрідних рис у культурі певних територій. Між окремими землями поступово зміцнювалися економічні, політичні й культурні зв’язки, утворювалися характерні риси й особливості, які стали притаманні українській мові, культурі, українській народності в цілому.
Культура в Україні у XIV—XVII ст. У складних умовах роз’єднаності українських земель, відсутності єдиного політичного центру, тяжкий іноземний гніт, спустошливі турецько-татарські напади — все це гальмувало розвиток продуктивних сил, формування української народності і становлення української національної культури. Водночас культурний поступ не припинявся. Культура розвивалася на основі традицій попередніх віків, реагуючи на процеси, що їх переживало українське суспільство. Одночасно з цим в Україні ширилися ідеї Європейського Відродження, Ренесансу (з фр. Renessanse — відродження) XIV - XVl ст. Це були ідеї гуманізму. Гуманісти виступали за право людини на вільний розвиток і земне щастя, проти підпорядкування життя людини церковним канонам, проповіді аскетизму. Нові, гуманістичні ідеї Відродження проникли в живопис, музику, театр та інші галузі мистецтва.
Роль культури у визвольній боротьбі українського народу. У другій половині XVI ст. формування української культури було підпорядковане інтересам визвольної боротьби українського народу проти гніту шляхетської Польщі, наступу католицизму й унії. У боротьбі український народ відстоював свою самобутність і незалежність, право на історичне існування, протистояння католицизму й унії, підтримку православної церкви і монастирів, створення шкіл і розвиток освіти, заснування друкарень і видання літератури. Велику роль відігравали міста Львів, Острог, а з початку XVII ст. — Київ.
У XVIII—XIXст. велике значення для розвитку культури, науки, освіти мали друкарство і преса. Царський уряд і царська монархія всіляко гальмували видання книг і преси в Україні. Негативне значення мали Валуєвський циркуляр 1863 р. і Омський указ 1876 р. Видавалися книги церковно-релігійного змісту і вся література російською мовою, але повністю припинити видання українських книг царизм не зміг: Друкуванням підручників для недільних шкіл, популярних освітніх книжок займалися П.Куліш, М.Костомаров, М.Драгоманов та ін. Видавалися журнал «Основа» (1861 - 1862 рр.) в Петербурзі, «Киевская старина» (1882 - 1906 рр.) в Києві, журнал «Друг» (1874 - 1877 рр.) у Львові.
У національному відродженні та українській історіографії кінця XVIII - XIX ст. особливе місце займає «Історія Русів» — напівісторичний, напівлітературний гострополітичний твір, що став відомий у 20—х рр. XIX ст. і був опублікований О.Бодянським у 1846 р. Невідомий автор увесь свій виклад, який починає з давніх часів і доводить до 1769 р., підпорядкував обґрунтуванню на історичному матеріалі права українського народу на свою державність, на рівноправність з іншими народами.
У XX ст. потреби в письменних людях і спеціалістах, мережах навчальних закладів, учнях та студентах збільшувалися. Під час революції 1905—1907 рр. почалося видання перших українських газет та журналів: «Xлібороб» у Лубнах, «Рідний край» у Полтаві, «Громадська думка» і «Рада» в Києві. На території, яка входила до складу Росії, на початку XX ст. налічувалося 26 тис. загальноосвітніх шкіл, 80 середніх спеціальних закладів (механіко-технічні, гірничі, залізничні та ін.), в яких навчалися 12,5 тис. учнів і понад 60 нижчих професійно-технічних училищ, де здобували освіту близько 5 тис. чоловік. У 27 вищих навчальних закладах, у т.ч. в трьох університетах, навчалося 35,2 тис. студентів. Однак 70% населення не вміло читати й писати. На кожну тисячу чоловік навчалося всього 67 осіб. Щорічно близько 50% бажаючих учитися відмовляли в прийомі до середніх шкіл. Царський уряд не допускав української мови в навчальні заклади.
Західноукраїнські землі теж були не в кращому становищі. У Галичині неписьменними залишалося 63%, Закарпатті — понад 70%, а в гірських районах — до 90% дорослого населення, або нижчим, ніж в усіх інших провінціях Австро-Угорської імперії. !з 61 гімназій, які працювали з 1910 р. у Східній Галичині, менше 5 (у різні роки) були україномовні. У місцевості, де більшість становили українці, українських учнів було близько 20%, а в реальних училищах — 5,5%. На Буковині з 13 гімназій з українською мовою навчання була лише одна. У Львівському університеті викладання велося польською мовою, у Черновицькому — німецькою. При Львівському університеті серед студентів українці становили 20%, політехнічному інституті — 4,4%, в Черновицькому — 27,6%.
В цілому, незважаючи на несприятливі суспільно—політичні умови, культура України досягла значних здобутків. Творчість талановитих діячів науки, літератури, мистецтва була підпорядкована обстоюванню передових ідей, служінню інтересам широких народних мас. Саме тоді було закладено міцний фундамент для подальшого розвитку української культури як непересічного утвору, класичної доби, коли риси національного характеру знайшли своє цілковите втілення у творчості видатних представників народу.
2. Типи культури: матеріальна і духовна. Складники і чинники формування української національної культури
Культура — складний суспільний феномен, який відігравав і продовжує відігравати величезну роль у життєдіяльності людини. Вона впливає на працю, побут, дозвілля, менталітет, спосіб життя як усього суспільства, так і окремої особистості. Розвиток культури щільно пов’язаний з прогресом людства, його перспективами. Засвоєння культури — важлива запорука розвитку людської цивілізації, збереження загальнолюдських цінностей. Культура суттєво впливає на характер поведінки, стиль і форми спілкування людей, їх свідомість, духовні потреби, ціннісні орієнтації. Рівень культури особистості багато в чому визначає її подальшу долю, кар’єру, життя.
Культуру прийнято поділяти на матеріальну і духовну. До матеріальної культури, яку часто співвідносять з поняттям «цивілізація», відносять сукупність матеріальних благ, а також різноманітних засобів їх виробництва. Матеріальна, виробнича діяльність людини дуже часто визначально впливає на її діяльність в інших сферах життя. У матеріальній культурі неминуче присутні духовні начала, оскільки вона завжди є втіленням ідей, знань і завдань людини, що власне і робить її культурною.
Духовна культура поділяється на такі сфери: а) духовні якості людини і діяльність по їх реалізації; б) духовні цінності, які існують відносно самостійно (у вигляді наукових теорій, творів мистецтва, норм права тощо). Особлива роль духовної культури полягає в тому, що вона пробуджує в людині особистість. До структурних елементів духовної культури традиційно відносять: інтелектуальні (освіта, наука); естетичні (мистецтво і література); етичні (мораль); соціальні (мова, побут, звичаї, право, політика); релігійні.
Отже, якщо говорити про взаємозв’язки матеріальної і духовної культур, то необхідно розрізняти їх особливу роль. Матеріальна, що є фундаментом, базою життя суспільства, відіграє основну роль. Духовна культура, що пробуджує в людині особистість, відіграє роль головну, тобто таку, що підносить саму людину та її місце в світі до найвищих цілей і завдань.
Призначення культури та роль, яку вона відіграє в людському житті, виявляється в її функціях, одна з яких — людинотворча. Культура — це своєрідна форма самопізнання людини, оскільки вона показує їй не тільки оточуючий світ, але й її саму. Результати пізнання і самопізнання передаються у вигляді досвіду, життєвої мудрості за допомогою певних кодів — знаків, символів, образів тощо — від покоління до покоління, від одного народу до іншого.
Інформативна функція культури. У цій функції культура пов’язує покоління, збагачуючи кожне наступне досвідом попередніх. Культура створює і відтворює сукупність норм і правил поведінки. Усі вони призначені для однієї загальної мети: організації спільного життя людей. Існують норми права і моралі, норми в мистецтві, норми релігійної поведінки. Усі ці норми регламентують поведінку людини, зобов’язують її дотримуватися певних правил, які вважаються оптимальними в тому чи іншому суспільстві. В цьому виявляється регулятивна функція культури.
Культурний рівень — це показник культурності чи ступеня засвоєння окремою людиною, колективом чи суспільством певних видів діяльності чи поведінки, культурних цінностей попередніх поколінь. Проте, яких саме видів діяльності і яких цінностей — залежить від рівня культури в суспільстві. Культура не вручається разом з дипломом, вона є результатом внутрішнього розвитку і самовдосконалення. Корені культури ідуть вглиб віків і пов’язані з походженням людини. Будь—який зовнішній вираз культури є проявом ступеня розвитку самої людини.
Суб’єкт культури і її творець — людина. Сама людина в той же час формує себе в процесі своєї діяльності і є об’єктом культури. її людські якості є результатом засвоєння нею культури, цінностей суспільства, його традицій. Тому культура є мірою людського в людині, характеристикою розвитку людини як суспільної істоти. Кожна людина краще чи гірше засвоює зміст і форми створеної раніше культури, робить її передумовою своєї діяльності і сама бере участь у постійному процесі відтворення і подальшого збагачення (або, навпаки, зубожіння й руйнації) культури.
У культурі співіснують стійкий (стабільний) і новаторський аспекти. Стійкий аспект — це культурна традиція, завдяки якій відбувається накопичення і передавання колективного досвіду в історії, так що кожне нове покоління людей може аналізувати цей досвід, спираючись на створене попередніми.
Існують у світі країни з домінантою так званої традиційної культури (азіатські, африканські держави). Тут люди, засвоюючи культуру, відтворюють її зразки, а зміни вносяться в межах, санкціонованих традицією. Культура виступає як певний набір готових стереотипних програм (звичаїв, ритуалів, навичок). Розвиток культури суперечливий процес, у якому відбувається широкий спектр нерідко протилежних соціальних і національних інтересів конкретної історичної доби.
Наступальність у розвитку культури означає не лише активне використання новими генераціями накопиченого раніше досвіду, але й вплив досягнутого в минулому на формування культури майбутнього. Культура є історичною і соціально обумовленою формою людської діяльності, способом збереження, регулювання і розвитку всього суспільного життя. Сучасна культура є невичерпною у своїх одиничних проявах, дуже багатою на етнонаціональні форми і різновиди. Існування культурних відмінностей — джерело багатоманітності історичного процесу. Культура кожного суспільства як певна цілісність є неповторною, унікальною.
Для визначення відмінностей в середині певного суспільства використовується поняття «субкультура» — наявність специфічних для певних соціальних груп культурних ознак (спосіб, стиль життя за професійними, етнічними, соціально—груповими критеріями).
До складників і чинників культури належать будівництво житла, ведення господарства, ремісництво, скотарство, рибальство, полювання, побутова культура, вірування, обряди та інше (про що мова йшла в попередніх лекціях).
3. Українська культура нового часу (XX ст.)
XX ст. було насичене різноманітними історичними подіями і характеризувалося різкою зміною політичних режимів, соціально—економічної ситуації. Цей період розвитку української культури можна розділити на декілька етапів:
— коротка доба відновлення української державності (1917 - 1921 рр.), коли було створено принципово нові умови для розвитку української національної культури, але поступ культури відбувався в період гострого військово—політичного протистояння, громадянської війни та іноземної військової інтервенції;
— радянський етап (1921 - 1991 рр.), який включає в себе і добу злету 20-х рр. покоління «розстріляного відродження», яке вже в 30-ті рр. зазнало тотальних репресій не тільки проти митців, працівників культури, але й звичайних її носіїв, і добу «відлиги» з рухом «шістдесятників», і період подальшої русифікації та успіхів української культури;
— етап розбудови незалежної України і відродження національної культури, який триває досі й знаменує початок її нового поступу.
У 1917 р. політика Тимчасового уряду була демократичнішою, ніж царського уряду в галузі народної освіти, що дало можливість навчатися українською мовою в початкових школах і відкрити дві державні українські гімназії та чотири кафедри українознавства в університетах. Справжнім виразником інтересів українського громадянства і учительства у справі освіти стала Центральна Рада — представницький політичний орган українського народу, яка проголосила головним завданням освітньої політики — відродження рідної мови і школи. Велику підтримку і допомогу надавали їй українські громадські організації: товариство шкільної освіти, учительські організації, товариство
«Просвіта». Справу Центральної Ради у розвитку освіти продовжив уряд Української Держави гетьмана П.Скоропадського. Велика увага зверталася на підготовку вчителів, які мали викладати українською мовою. Початкові класи легко переходили на українську мову навчання. За Центральної Ради в Києві було три українські приватні гімназії. У 1918 р. їх було прийнято на державний кошт і того ж літа відкрито 54 українські гімназії, а наприкінці гетьманської доби їх було близько 150. 6 жовтня в Києві урочисто відкрито перший Державний український університет, а 22 жовтня — другий український університет у Кам’янці-Подільському. У цей же період засновано: Державний український архів, у якому мали бути зосереджені документи з історії України, перевезені з архівів Москви та Петрограду, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей та Українську національну бібліотеку. У кінці 1918 р. в ній було вже понад 1 млн книг. Великою заслугою гетьманського уряду слід вважати заснування 2 листопада 1918 р. Української академії наук, яка мала три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. Президію і перших академіків (по три на відділ) призначав уряд, а інших членів мали обирати самі академіки. Першим президентом запропонували бути М.Грушевському, але він відмовився, тому призначено було видатного вченого зі світовим ім’ям — 55—річного професора хімії В.І.Вернадського.
Поряд з перебудовою системи народної освіти розвивалося мистецтво. З 1921 р. українські землі опинилися в складі різних держав. Основна їх частина входила до складу Української РСР (площа — 452 тис. км2, населення — 25,5 млн чол.). Західна Україна (Східна Галичина, Західна Волинь, частина Полісся) відійшли до Польщі. Тут проживало 5,6 млн українців. Північна Буковина була захоплена Румунією, Закарпаття — Чехословаччиною.
З 1923 р. на радянській частині України почала проводитися політика «коренізації», яка була спрямована на підготовку і висування кадрів корінної національності. Стало нормою характеризувати 20—ті рр. як чергове національне відродження. Важливим напрямком культурного будівництва стала ліквідація неписьменності населення. Університети реорганізовані в інститути народної освіти. Навчання було платним, але діти робітників і селян звільнялися від оплати.
У 1925 р. діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів і 30 робфаків.
30-ті роки характерні продовженням культурного будівництва, яке мало суперечливий характер. Поряд з безсумнівними успіхами в країні в умовах тоталітарного режиму насаджувався ідеологічний монополізм, культивувалися особисті смаки Сталіна, переслідувалися ті вчені, освітяни, літератори, чиї погляди чи творчість не вписувалися в сталінські порядки.
У роки другої світової та Великої Вітчизняної війни українська культура переживала далеко не кращі свої часи. Сталінські репресії замінив окупаційний порядок. Розпочалося пограбування німецькими окупантами мистецьких та історичних цінностей. За межі України було вивезено понад 40 тис. найцінніших музейних експонатів. Однак культурне життя не припинялося. Друкувалися статті істориків та письменників, присвячені героїчним сторінкам минулого, передусім боротьбі з іноземними поневолювачами. З’явилися високохудожні і високопатріотичні твори, де з великою силою показана любов до Вітчизни.
Перші післявоєнні роки в Україні характеризувалися політико—ідеологічною реакцією, яка за ім’ям секретаря ЦК ВКП(б) отримала назву «жданівщина». Обвинуваченню в «перекрученнях буржуазно—націоналістичного характеру» були піддані роботи істориків України «Короткий курс історії України», «Нарис історії України». Критиці було піддано доповіді М.Рильського «Київ в історії України», «Річниця Шевченка», поетичні твори «Київські октави». Журнал «Перець» звинувачувався у відсутності «гострої критики на внутрішніх і зовнішніх ворогів». В.Сосюра критикувався за вірш «Любіть Україну». Композитор К.Данькевич — за оперу «Богдан Хмельницький», в якій, мовляв, зосередився на «вузьких» українських темах тощо.
Після смерті Сталіна (1953) почалася часткова лібералізація радянського режиму, яка отримала назву «відлига», що істотно покращило умови для розвитку культури в цілому. Здійснено перехід до обов’язкової семирічної освіти (1953). Проведена реорганізація вищих навчальних закладів. Певні досягнення були в науці, збільшилася мережа науково— дослідницьких установ, немало зроблено для розвитку ракетної техніки і космічних кораблів (С.Корольов), турбореактивних двигунів (академік А.Люлька), атомної бомби (М.Духов), кібернетики (академік В.Глушков), електрозварювання (Б.Є.Патон). Було видано «Українську радянську енциклопедію» в 17 томах, «Радянську енциклопедію історії України», 26-томну «Історію міст і сіл Української РСР», у створенні якої взяло участь понад 100 тис. авторів.
Ситуація у сфері культури різко змінилася з відставкою М.С.Хрущова і приходом до влади в СРСР Л.І.Брежнєва (1964). Почався поворот до неосталінізму, що супроводжувався репресіями, утисками та переслідуванням багатьох видатних діячів культури. З 1966 р. почалося впровадження загальнообов’язкової десятирічної освіти. Посилювалася ідеологізація школи, запроваджувалося навчання з 6 років, 8-річні школи реорганізовувалися в 9-річні, середні — в 11-річні. Характерними рисами освіти були уніфікація, ідеологізація, жорстокий партійний контроль, заорганізованість навчально-виховного процесу, ігнорування національного фактору. Уже на початку 80-х рр. стало помітно, що рівень підготовки фахівців відстає від світового.
Усі ці негативні явища привели до початку перебудовчих процесів у суспільстві після приходу до влади М.С.Горбачова, але суспільство виявилося практично неготовим до швидких, ефективних та всеохопних реформ. Однак поступово крига скресла. Почалося національне відродження України, пов’язане зі здобуттям державної незалежності.
3. Культурна політика в умовах розбудови незалежної України
Проголошення 24 серпня 1991 р. незалежної України створило принципово нові умови для розвитку культури. 19 лютого 1992 р. Верховна Рада України ухвалила «Основи законодавства про культуру», якими передбачені заходи подальшого розвитку української національної культури. У цьому ж році була розроблена Державна національна програма «Українська освіта в ХХ ст.», а Верховна Рада прийняла «Закон про освіту». У цих документах передбачена демократизація освіти, посилення технічного забезпечення шкіл, видання підручників, створення університетських комплексів, мережі ліцеїв. Певних успіхів досягнуто в поступовому переведенні на україномовний режим середньої та вищої школи.
У 1992 р. відновлено діяльність Києво-Могилянської Академії — навчального закладу нового типу, де викладання і навчання ведеться українською і англійською мовами. Здійснюється перехід на двоступеневу (бакалавр, магістр) систему підготовки фахівців. Вузи стають більш автономними. Створені нові структури в системі Національної академії наук.
У сучасному українському суспільстві розуміють, що об’єднати населення України у життєспроможну націю може патріотично налаштована еліта, здатна на самопожертву і безкорисливе служіння своєму народові. До історичних культурно—політичних зрушень у незалежній Україні слід віднести запровадження системи президентських нагород 1995 р. як форми консолідації нової, справді національної еліти. Запроваджено орден Богдана Хмельницького, відзнаку «За мужність», ордени Ярослава Мудрого, княгині Ольги. Серед нагороджених діячів культури і освіти цими почесними відзнаками багато непересічних особистостей, наших сучасників.
Незважаючи на економічні проблеми та інші негаразди, значних успіхів досягли українські спортсмени. Є досягнення в сучасному українському кіномистецтві. Виходять документальні фільми, присвячені історичному минулому України, створюються багатосерійні фільми («Роксолана», «Ізгой», «Пастка» та ін.).
Продовження розвитку сучасного театрального мистецтва в Україні пов’язане з діяльністю таких яскравих режисерів, як Р.Віктюк, Б.Жолдак, С.Донченко, Б.Шарварко. Позитивним моментом у роботі державного телебачення стала трансляція художніх фільмів і телесеріалів українською мовою. Суттєво змінило зміст своїх програм українське радіо: вони стали професіональними, національно спрямованими. Зростає комерціалізація засобів масової інформації.
Сучасна українська популярна музика пов’язана з іменами І.Білик, П.Зіброва, Т.Повалій, О.Пономарьова, Руслани, А.Кравчука, Ані Лорак, В.Павлика та ін. Складним є розвиток літературного процесу в Україні. Продовжують творити письменники й поети старшого покоління: І.Драч, Р.Іваничук, П.Загребельний, Л.Костенко, Ю.Мушкетик, Б.Олійник, Д.Павличко. З іншого боку література відчуває на собі тиск ринку, вона змушена йти за читачем (покупцем). Ця тенденція сприяє розвитку масової та популярної літератури, переважно російськомовної. Розквітають такі жанри, як фантастика, детектив, любовно-авантюрний роман.
Варто підкреслити слушність думки визначного українського консерватора початку XX ст. Вячеслава Липинського, який в «Листах до братів-хліборобів» змалював картину проблематичності формування повноцінної нації на території, що здобула незалежність не шляхом принципової визвольної боротьби, а внаслідок розпаду метрополій. Однак останніми роками поряд з інерційністю мислення і рудиментами старого життя України можна спостерігати обнадійливі позитивні тенденції, які віддзеркалюють процес національного духовного відродження українського народу. Яким буде його майбутнє, залежить від цілеспрямованості в досягненні мети і згуртованості різних верств і ланок суспільства, кожного громадянина нашої держави.
Таким чином, українська культура розвивається в складних умовах, її поступ носить поки що суперечливий характер. Незважаючи на це, здобутки українських митців у галузі літератури, образотворчого мистецтва, досягнення вчених є вагомими і оригінальними. Складнощі будівництва національної держави за сучасних умов не повинні лякати молоде покоління громадян України, яке має стати гідним кращих національних традицій, повноправно увійшовши в третє тисячоліття нашої ери в ролі зміцнілого в роки сучасних випробувань, здорового й культурно збагаченого, свідомого майбутніх завдань, національно згуртованого суспільства.
