Теорія культури - Олексій Панич 2009

Модуль 1. Філософія культури дев’ятнадцятого століття; історична соціологія культури
Тема 2. Теоретичне осмислення культури в філософії Канта

Найбільш показовим міркуванням Канта з приводу культури є фрагмент з «Критики здатності судження» (1790), § 80-87, включений до хрестоматії текстів з курсу як обов’язковий для текстуального вивчення. Логіку філософського міркування Канта, в яку включено й теоретичну рефлексію щодо культури, можна стисло викласти таким чином.

1. Погляд на природу як ціле доводить її системну організованість, яка неминуче викликає думку про доцільність усіх створінь природи: адже за відсутності такої доцільності була б неможливою аналогія природних форм та їхня взаємна узгодженість, яка безумовно має місце.

2. Як пояснити цю доцільність? Або ціль природі ставить Бог-творець (себто, за природу як ціле відповідає вищий розум), або доцільність притаманна природі як такій. Філософія нездатна однозначно обрати з цих можливостей таку, що відповідає справжньому устрою світу. Але, в кожному разі, якщо доцільність має місце, якою є ціль?

3. Розглянемо організм (будь-який). Він цільний, отже, створений доцільно; більше того, він сам є доцільним у своїх діях (рослина тягнеться до сонця, тварина шукає їжу тощо). Отже, принцип породження мусить бути закладений в цей організм з моменту його створення, і має бути присутнім в самому способі його створіння. Як це можливо? Відповідями є або оказіоналізм, або престабілізм.

4. Принцип оказіоналізму навряд чи прийнятний, оскільки він полягає в тому, що найвищий розум (Бог) надає ціль і доцільність кожному створінню в момент його появи, а отже, доцільність щомиті сходить на природу ззовні. Отже, з цієї точки зору, в самій природі жодної доцільність немає, а це унеможливлює будь-яке розумне міркування про неї.

5. Престабілізм, навпаки, передбачає, що принцип доцільності закладений в саму природу. При цьому кожен породжений організм може розглядатися або як едукт, або як продукт свого попередника. У першому разі маємо справу з теорією еволюції, у другому — з теорією інволюції.

6. Теорія еволюції передбачає, що вищі природні створіння, організми, поступово розвинулися з нижчої, неорганічної, природи, але таким чином, що принцип вищих організмів від початку не був присутнім у нижчих створіннях. Іншими словами, коли у світі (як припускає теорія еволюції) ще не народилося життя, у неживій матерії ще не було закладено принципу життя, але він з’ явився лише у момент зародження живої матерії. Так само і з людиною: до появи у Всесвіті людини, в існуючій живій та неживій природі не було закладено, сказати б, принципу людськості. Але звідки ж тоді взявся цей принцип? — на це питання теорія еволюції відповіді не має, і єдиним виходом для неї є повернення до вже відкинутого нами оказіоналізму (себто, уявити, що Бог, сказати б, «доклав людськості» — або вселив людську душу — до тіла новонародженої мавпи, а отже, вона і стала людиною). Для Канта, це звучить дуже непереконливо.

7. Залишається інволюція: себто, погляд, згідно якому природа поступово розвинулася від нижчих створінь до вищих (організми загалом, і, зрештою, людина), оскільки подібна доцільність була закладена в ній від самого початку. Іншими словами, у природи від початку є невідоме нам «завдання», але очевидно, що це завдання явно перевищує власні можливості природи: це видно з того, що найвищим створінням природи є людина, а вона не є суто природною істотою.

8. Аналізуючи доцільність в природі, слід розрізняти зовнішню та внутрішню доцільність. Зовнішня доцільність — це доцільність одного природного створіння стосовно іншого (наприклад, доцільність трави включає її здатність бути споживою для травоїдів, доцільність травоїдів — у їхній здатності бути споживою для хижаків, тощо). Внутрішня доцільність — це доцільність, яка закладена в самому створінні, незалежно від інших. Але у світі природі існує лише зовнішня доцільність, і навіть людина, як природна істота, підкоряється цьому закону (зокрема, людське тіло так само доцільне як спожива для хижаків та паразитів, як і будь-яке інше органічне тіло). Відтак, людина, як природна істота, не може вважатися кінцевою ціллю природи, а лише включена в природний обмін речовин як одна з багатьох проміжних ланок.

9. Отже, якщо людина є кінцевою ціллю природи, і їй притаманна внутрішня доцільність (людина як ціль у собі, а не як спожива для хижаків та паразитів), це можливо лише тією мірою, якою людина не є лише природною істотою.

10. В якому сенсі вся природа є ціллю для людини, а людина є ціллю лише для сама себе (внутрішня доцільність) і ні для кого іншого? Першою такою ціллю природи є щастя (гармонія людини з природою, як вона є), а другою — не що інше як культура (гармонія людини з природою, яка перетворена самою людиною відповідно до людських потреб та запитів).

11. Створюючи культуру, людина відтак ставить собі власні цілі — чим саме і проявляє себе як надприродну істоту, якій притаманна внутрішня доцільність. Отже, лише і саме культура є кінцевою ціллю природи стосовно людського роду.

12. Докладніше розглядаючи культуру як доцільну обробку природи людиною, можна виділити культуру вміння, культуру виховання тощо; розвиток доцільної обробки природи людиною ми вправі розглянути як прогрес культури.

13. Якщо людська культура є найвищою ціллю природи, що є найвищою ціллю людини? Відповідь на це питання передбачає знаходження в людині того, що існує також лише саме для себе, а не для якоїсь зовнішньої мети. Наприклад, найвищою метою не є вміння куховарити, оскільки його метою є не саме куховарство, а найкраще, з його допомогою, харчування людини; харчування ж потрібне також не для самого себе, а задля отримання людиною задоволення від їжі та забезпечення, через здорове харчування, найбільшої тривалості людського життя; але і це останнє має сенс лише тоді, коли знаєш, для чого живеш. То де ж тут остання і найвища мета, яка є метою лише в собі і для себе самої? Такою метою можна вважати не саме людське життя, а лише моральність людини. Адже людина по-справжньому моральна лише тоді, коли вона не має для цієї моральності жодної іншої мети чи винагороди; людина є, наприклад, по-справжньому доброю і порядною лише тоді, коли вона є доброю і порядною просто тому що «потрібно бути доброю і порядною» (а не тому, що доброта і порядність завжди винагороджуються, що, як всім відомо, зовсім неправда).

14. Відтак, лише мораль вимагає від людини чогось безумовного, що не залежить від жодних зовнішніх цілей чи обставин. Визнати це безумовне — це те ж саме, що визнати моральну причину світу (адже саме до моральності ми поступово дійшли, простежуючи доцільність природи), себто, визнати існування Бога. Ствердження, що Бог є, в цьому сенсі, є моральною вимогою — себто, тим, що людина мусить визнати, аби бути безумовно моральною.

Питання й завдання для самостійної роботи

1. Чим зумовлюється переконання Канта, що в природі є доцільність? Чи поділяєте Ви це переконання?

2. Як пояснює доцільність природи оказіоналізм, і чому Кант відкидає це пояснення?

3. Як пояснює доцільність природи теорія еволюції, і чому Кант відкидає це пояснення?

4. Як пояснює доцільність природи теорія інволюції, і чому Кант приймає це пояснення?

5. Чим, для Канта, відрізняються зовнішня та внутрішня доцільність? Чому Кант вважає, що в природі існує лише зовнішня доцільність?

6. В якому сенсі внутрішня доцільність існує в людині?

7. В якому сенсі щастя і культура людини, для Канта, є цілями природи? Чому саме культура є найвищою ціллю природи?

8. Яким чином міркування щодо культури приводить Канта до морального доказу буття Бога?

Література

Основна література.

1. І.Кант. Критика здатності судження, § 80-87 (за будь-яким виданням). Додаткова література.

2. Проблемы философии культуры. — М., 1984 (раздел «Проблема культуры в домарксистской философии»).