Теорія культури - Олексій Панич 2009

Модуль 4. Концепції культури в філософії двадцятого століття (екзістенціалізм, герменевтика, філософія діалогу); теорії соціальної стратифікації культури; неотрадиціоналістська, ігрова та постмодерна концепції культури
Тема 27. Постмодерна концепція культури (Ж.Ліотар, У.Еко)

Навколо термінів «модерн/модернізм» і «постмодерн/постмодернізм» у вітчизняній науковій літературі існує вже традиційна плутанина, пов’язана з відчутно різним тлумаченням першої пари термінів у різних термінологічних традиціях. Зокрема, в мистецтвознавстві під «модерном» зазвичай розуміють специфічний художній стиль кінця дев’ятнадцятого — початку двадцятого століття, під «модернізмом» — узагальнену назву усіх нових течій мистецтва цього ж самого періоду, а під «постмодернізмом» — узагальнену назву художнього напряму, що сформувався у двадцятому столітті як пізніша альтернатива «модернізму» у щойно визначеному сенсі. Водночас, в англомовній історичній науці під «модерном» здебільшого розуміють те, що в російській термінологічній традиції приблизно відповідає вислову «новий час»: відповідно, визначенню «ранньомодерна доба» (Early Modern Period) відповідає період, орієнтовно, з 1500 по 1800 роки, а визначенню «модерний час» (Modern times або Modern era) — дев’ятнадцяте та, можливо, також певна частина двадцятого століття (за різними версіями — лише початок, або лише перша половина, або перша і друга третина двадцятого століття, або навіть двадцяте століття цілком). У французькій історичній науці панує, крім того, ще інша версія: там під «епохою модерну» (1’Epoque moderne) чи «модерним часом» (les Temps modernes) часто розуміють період лише з 1500 по 1800 роки (точніше, з 1492 по 1792 роки, себто від відкриття Америки Колумбом до Великої Французької революції); але є й такі (і серед них Ліотар) які поширюють обсяг поняття «епоха модерну» також на все дев’ятнадцяте і, з певними обмовками, також на першу половину двадцятого століття.

На цьому тлі загальна згода практично всіх істориків культури у тому, що «постмодерн» — це стан, якого культура набуває «після модерну», не розв’язує, а, навпаки, зумовлює перманентну плутанину. Картина стане ще складнішою (і водночас ще реалістичнішою), якщо додати, що багато вітчизняних та зарубіжних (зокрема російських) авторів не розрізняють або некритично змішують поняття «постмодерн» і «постмодернізм» — зокрема, перекладаючи останнім українським (або відповідним російським) терміном англійський термін post-modern, який для англомовного науковця означає «те, що після доби модерну» (що б він не розумів під останньою), а зовсім не «те, що після мистецтва модернізму».

Лад у цій складній термінологічній царині не навів ще ніхто (очевидно, на даному історичному етапі розвитку науки це й неможливо, бо надто багато суперечливих течій та традицій одночасно відстоюють право на своє існування); не претендує на це і автор даного навчального курсу. Але хоча б умовну однозначність слововжитку для подальших міркувань встановити все ж таки необхідно. Відтак, для позначення художньої течії, що протиставляє себе як історичній «епосі модерну», так і мистецтву модернізму, надалі вживатиметься термін «постмодернізм»; для її теоретиків — термін «постмодерністи»; для історичного періоду і стану культури, що формується у двадцятому столітті як альтернатива «епосі модерну» — термін «постмодерн», а для його теоретиків — термін «теоретики постмодерну». Саме тому в назві цієї теми вжито вислів «постмодерна» (а не «постмодерністська») концепція культури — тоді як стосовно художньої культури можна було б говорити і (в історико-культурному аспекті) про «постмодерн», і (в суто мистецтвознавчому аспекті) про «постмодернізм» або « мистецтво постмодернізму».

Два європейських мислителі, тексти яких обрано для докладного вивчення в цьому навчальному курсі — Жан-Франсуа Ліотар і Умберто Еко — представляють і осмислюють відповідний культурний феномен саме у двох вказаних вище аспектах: перший є насамперед філософом, соціологом та культурологом, що вивчає загальні закономірності розвитку культури та суспільства, тому він віддає перевагу терміну «постмодерн» (зокрема у своєрідному маніфесті цієї культурної течії, книзі «Стан постмодерну» /фр. La condition postmoderne/, 1979), тоді як другий є насамперед письменником і теоретиком мистецтва, тому у своїх міркуваннях він віддає перевагу терміну «постмодернізм» (зокрема й у творі «Нотатки на полях «Імені рози»« /іт. Postille al nome della rosa/, 1983). Почати є сенс з більш загальної культурологічної розвідки Ліотара.

1. Ліотар одразу пояснює, що для нього термін «постмодерн» позначає стан культури, якого вона набуває після трансформацій, пережитих нею наприкінці дев’ятнадцятого століття. Трансформація, яка найбільше цікавить Ліотара, пов’язана зі зміною культурного статусу дискурсів (сукупності «говорінь» на певну тему у певному суспільстві) та метадискурсів (дискурсів, що встановлюють і описують правила інших дискурсів). Зокрема, наука — це дискурс про істину; але висловлювання про істину визнається науковим тільки якщо воно дотримується певних загальновизнаних правил. У свою чергу, ці правила в культурі дев’ ятнадцятого століття встановлює філософія, яка визначає, що є, а що не є «науковим» (відтак, у цій системі філософський дискурс відіграє роль метадискурсу стосовно наукового дискурсу). Докорінною ознакою культури «модерну» Ліотар вважає відкрите проголошення такого метадискурсу (точніше, різних версій такого метадискурсу) з опорою на якусь базову цінність, що мусить визнаватися усіма і, відтак, служити критерієм легітимації («узаконення») інших дискурсів. Роль такої базової цінності можуть грати діалектика, герменевтика смислу, емансипація пролетарів, зріст суспільного багатства тощо (в цих прикладах Ліотара неважко впізнати, відповідно, Гегеля, Дільтея, Маркса та Адама Сміта). Головне, що навколо цієї цінності очікується (на практиці, втім, радше вимагається) суспільний консенсус, а сама ця цінність при цьому сприймається як така, що не встановлюється метадискурсом (як наслідок домовленості його учасників), а лише розкривається ним як об’єктивна даність.

2. Постмодерн, на цьому тлі, постає як культурний стан «недовіри до метадискурсів» (розвиваючи думку Ліотара, можна додати: недовіри, яка на початку двадцятого століття поширюється серед суспільної еліти у міру того, як деякі метадискурси — такі як націоналізм, комунізм чи фашизм — успішно оволодівають суспільними масами). Оскільки зміст таких метадискурсів, усіх без винятку, більше не викликає довіри, увага звертається до самої форми метадискурсу — себто, до мови і мовлення (студентам слід звернути увагу на те, що це спостереження Ліотара дає культурологічне пояснення факту здійснення саме на початку двадцятого століття перевороту в лінгвістиці, пов’язаного з іменем Фердинанда де Соссюра, водночас із тим формування «філософії мови» або «лінгвістичної філософії», в різних її версіях від Флоренського до Віттгенштайна, а також філософії діалогу). Метадискурс втрачає свою абсолютну значущість (або «об’єктивну цінність») і перетворюється на «мовну гру» (термін «пізнього» Віттгенштайна), і кількість таких «мовних ігор» дедалі збільшується, притому що ці ігри здійснюються по взаємонесумісним правилам.

3. Держава намагається узгодити ці «мовні ігри» між собою, спираючись на суто прагматичні критерії («домовляйтеся настільки, аби можна було взаємодіяти»), але ця тактика, вгамовуючи протиріччя між окремими «іграми», не розв’язує їх по суті; що ж до ідеалу консенсусу (досягнення повної згоди) всіх з усіма, який обстоює німецька «комунікативна філософія» другої половини двадцятого століття (Хабермас), то цей ідеал принципово неадекватний суспільній реальності, бо може здійснитися лише через насилля над гетерогенністю існуючих «мовних ігор» (грубо кажучи, силове «зведення» їх усіх до певного набору єдиних, усіма визнаних — але практично, радше усім нав’язаних — правил спілкування).

4. Якщо роль філософа в епоху модерну, як було сказано вище, полягала у створенні легітимуючого метадискурсу, що претендував бути заснованим на певній абсолютній цінності, роль філософа доби постмодерну — себто, власну роль — Ліотар бачить в проблематизації співвідношення «мовних ігор»: на відміну від науковця, який чітко знає, що він знає і чого він не знає (себто, некритично спирається на певний метадискурс, який встановлює, що означає «знати» і за яких умов людина «знає»), філософ не знає, що він знає і чого він не знає — себто, сприймає «метадискурс знання» як відкриту проблему, а не беззаперечну даність.

5. Попри те, що у передмові Ліотар пов’язав появу постмодерну з культурними трансформаціями межі дев’ ятнадцятого та двадцятого століть, на початку першої глави він пов’язує цей феномен вже з п’ятдесятими/шістдесятими роками двадцятого століття, вважаючи одночасним перехід суспільства від індустріальної до постіндустріальної епохи і (остаточний?) перехід культури від модерну до постмодерну. «Доба виробництва» тепер змінилася «добою інформації»; з цього приводу Ліотар (у 1979 році!) прозорливо передрікає, що в майбутньому збільшення кількості інформаційних машин (відомих сьогодні як «персональні комп’ютери») зіграє настільки ж ключову роль у подальшому розповсюдженні знань, яку раніше зіграли спочатку транспортні засоби, а потім мас-медіа (радіо, телебачення).

6. Знання в епоху постмодерну перетворюється на інформацію — а все, що не може бути перетвореним на інформацію, попросту відкидається (наприклад, коли студенти дивляться через Інтернет лекцію, що читається саме в цей момент в іншому університеті, доводиться зневажати тим, що лектор не знає нічого про цю свою «розширену» студентську аудиторію, і відтак не може під неї підлаштуватися, зокрема у визначенні порядку і темпу свого говоріння). Редукція знання до інформації передбачає переклад як процедуру переносу інформації з одного носія на інший (або з однієї мови на іншу — в цьому аспекті варто згадати, як той же Віттгенштайн у «Трактаті» розглядає як «переклад» трансформацію музики з нот в звуки оркестру, а ці останні в нерівності поверхні грамплатівки, які через програвач можуть бути знов трансформовані у відтворені динаміками звуки оркестру). І знов, те, що не піддається перекладу, мусить бути відкинутим (інша річ, наскільки важливе і цінне те, що втрачається під час подібної процедури).

7. Знання, перетворене на інформацію, відривається від освіти (нім. Bildung, букв. «формування») особистості; воно більше не носить особистісного характеру, а вільно переходить від одного людського «носія» до іншого — перетворюючись, як гроші, на засіб інформаційного «обігу».

8. Володіння знанням дедалі більше розглядається як володіння владою (в сучасному світі найцінніший товар — це саме інформація), тому сучасні війни між корпораціями та державами є насамперед інформаційними війнами. Але разом з тим інформаційні потоки дедалі більше децентралізуються, і держави втрачають над ними контроль, так що державний вплив поступово перетворюється на «шумовий» фактор у вільному інформаційному обігу, що триває в суспільстві (пор. сучасну боротьбу — зрештою, з перемінним успіхом — за державний контроль над Інтернетом).

9. Повертаючись до проблеми легітимації, вже заявленої ним у передмові, Ліотар звертає увагу на органічний зв’язок знання і влади, легітимації науки і легітимації законодавця, на який філософія звертала увагу ще з часів Платона (серед філософів нового часу тут також неодмінно треба згадати Гоббса). Правила встановлення, «що вірно», залежать від правил встановлення, «що справедливо», навіть якщо висловлювання на ту та іншу тему, легітимуючи відповідно «владу знавців» та політичну владу, мають різну змістовну природу.

10. Подальший аналіз Ліотаром «мовних ігор» передбачає виявлення декількох можливих типових функцій висловлювання: зокрема, денотативної (називної), перфор- мативної (дієвої), прескриптивної (приписувальної) тощо. Для кожного типу висловлювань є своя група правил; спільним же між різними групами правил є лише те, що (1) ці правила не містять в собі свою легітимацію (себто, не обґрунтовують самі себе, а отже, потребують легітимізуючого метадискурсу), і (2) правила уможливлюють саму «мовну гру», так що за відсутності правил гра неможлива, а зі зміною правил природа гри також змінюється.

11. Наступна проблема Ліотара — переосмислення, в постмодерному ключі, теорії суспільства. На сьогодні, узагальнює Ліотар, існують лише дві конкуруючі моделі устрою суспільства як цілого: для першої з них (її представляють, зокрема, Парсонс та його школа) суспільство справді є гомогенним цілим, а для другої (прикладом якої є насамперед марксизм) суспільство є принципово розколотим, а рушійною силою його розвитку є боротьба непримиренних класів.

12. Перша модель базується на модерних уявленнях про суспільство як «організм» (пор. Гегель, Тен тощо), але замінює цю аналогію з організмом на аналогію з саморегульованою інформаційною системою (такою системою, наприклад, є комп’ютер). Втім, таке «технократичне» бачення суспільства виглядає парадоксальним: адже насправді жодна інформаційна система не може ефективно регулюватися виключно зсередини неї самої (уявити це так само важко, як уявити діяльність комп’ютера без програміста). Звідси спокуса прийняти альтернативну, марксистську модель, що розглядає суспільство крізь призму боротьби класів. Але й ця модель, як показує досвід, сама себе спростовує: в ліберально-демократичному суспільстві її прибічники перетворюються на нових регуляторів суспільства як єдиної системи (пор. уряди соціалістів в різних країнах повоєнної Західної Європи), а в країнах решти світу її прибічники вдаються до програми побудови суспільства без класових протиріч, яке насправді виявляється тоталітарним, і в якому «боротьба класів», як рушійна сила розвитку суспільства, взагалі позбавляється права на (легітимне) існування. В сучасному постмодерному світі, вважає Ліотар, вичерпує себе і насправді зникає соціальна основа принципу розділення, а відтак і класової боротьби; відтак, в інформаційному суспільстві «класових революцій» більше не буде, а от проблему розгляду такого суспільства як цілого доведеться вирішувати наново.

13. Побіжно Ліотар вказує на два способи уникнути сполучення знання і влади, а заодно й проблеми цілісності чи розколотості суспільства (як інформаційної системи): першим є позитивізм (зведення знання до інформаційної технології, зі свідомою відмовою розглядати систему в цілому), а другим — герменевтика (постулювання знання як завжди унікальної, особистісної цінності — що для Ліотара, з огляду на його бачення сучасного постмодерного суспільства, виглядає явно анахронічно).

14. В сучасному та майбутньому інформаційному суспільстві, вважає Ліотар, регулюванням знання будуть дедалі більше займатися не люди, а техніка, приймаючи власні «рішення» на основі отриманої нею інформації. Люди ж в такому суспільстві більше не об’єднані жодним загальновизнаним метадискурсом і жодною загальнозна- чущою для суспільства метою («побудувати комунізм», «наздогнати й перегнати Америку», «наздогнати Німеччину» тощо) — а відтак, єдиним об’єднуючим їх фактором залишається їхня участь у «мовних іграх» (себто, в процесі інформаційного обігу, що постійно триває в суспільстві). Іншими словами, людина як член суспільства функціонально перетворюється на інформаційний термінал. При цьому втрачає сенс традиційне протиставлення «монологу» та «діалогу» (пор. міркування про культуру представників філософії діалогу, розглянуті в цьому курсі раніше), оскільки таке протиставлення, як вважає Ліотар, не враховує і не охоплює реального розмаїття форм комунікації (повідомлення можуть бути денотативними, перформативними. прескриптивними, оціночними тощо). Водночас, суто інформаційна теорія комунікації (спілкування як обмін інформацією) не враховує її агонального (змагального) аспекту (пор. вище спостереження про культуру Гейзінги), який насправді перетворює будь-який обмін інформацією на складну «інформаційну стратегію». Суспільна інституція, в цьому плані, може плідно розглядатися як орган, що нав’язує певні обмеження на прийнятні (для неї) комунікативні стратегії — так що, наприклад, раді міністрів неприпустимо розказувати анекдоти (крім випадків, коли це, на разі, офіційно дозволено самою радою), а в казармі неприпустимо вести дискусії (знов-таки, крім випадків, коли це прямо дозволено офіцером, що виконує роль представника армії як інституції). Такий підхід Ліотар вважає ключовим для розгляду сучасних суспільних «інститутів знання».

15. Твір Еко «Нотатки на полях «Імені рози»« розкриває читачеві закономірності процесу написання цього взірцево постмодерністського роману. У повній відповідності до тези Ліотара про «кризу метадискурсів», Еко відмовляється розглядати власний роман як такий, що має донести до читачів певний раз і назавжди визначений автором смисл. Натомість Еко вважає свій твір (як і художній твір взагалі) «машиною-генератором інтерпретацій». Іншими словами, роман — це не самодостатній дискурс, а інформаційне повідомлення, що може бути по-різному прочитане в контексті різних суспільних дискурсів (або, в термінології Віттгенштайна та Ліотара, «мовних ігор»).

Текст «випускається» автором в культуру як інформаційний пристрій, що породжує смисли, причому деякі з них можуть збігатися з осмисленням тексту самим його автором, а деякі можуть (і мають повне право) не збігатися з авторським осмисленням взагалі ні в чому. Відтак, автору, аби не обмежувати свободу смислоутворення читачів власного тексту, варто було б померти одразу по написанні свого твору (цей іронічний хід думки Еко повторює колишнє зауваження Гете, що автору слід було б застрелитися одразу по завершенні свого «Вертера» — але якщо Гете йшлося про кінець твору як кінець життя його героя/автора, Еко, навпаки, йдеться про самоусунення автора задля забезпечення нескінченного життя в культурі його твору/тексту).

16. Еко зізнається, що написав роман просто тому, що йому «так захотілося» — адже людина, додає Еко, « від народження є твариною, що розказує» (варто звернути увагу, що ця теза Еко повністю збігається з ліотарівським баченням сутності міжлюд- ських стосунків принаймні в сучасному інформаційному суспільстві). Метою ж роману, принаймні у даному разі, стало творення образу культури (ця тема буде докладніше розкрита Еко пізніше, в розділі «Історичний роман»).

17. Обираючи історичний час для дії свого роману, Еко шукає в минулому певних паростків сучасного постмодерного «інформаційного суспільства», і знаходить їх у чотирнадцятому столітті, коли також зросла увага до знаків та знакових систем, а отже, розвинулася оригінальна середньовічна версія сучасної семіотики. У свою чергу, Еко в своїх діях також свідомо керується семіотичними міркуваннями («коли я описую дещо, що це значить?»), зокрема умотивовуючи вибір сліпого героя на ім’я Хорхе як хранителя бібліотеки (з очевидним «означенням» іншого видатного постмодерніст- ського письменника, аргентинця Хорхе Луіса Борхеса), а також пояснюючи свій вибір конфігурації лабіринту.

18. В розділі «Хто говорить?» Еко послідовно веде своїх читачів до висновку, що говорить, в остаточному рахунку, сам текст, який (як і в міркуваннях Ліотара) відтак знеособлюється, перетворюючи конкретних людей лише на моменти свого суспільного обігу (замість «говорю я» автор відчуває радше щось на кшталт «я переказую А, що говорив Б, переказуючи В ідею Г з посиланням на Д...» тощо). Еко знов йдеться про боротьбу зі своєю особистістю, своїм «особистим почуттям» заради вивільнення тексту як відтепер самоцінної «інформаційної реальності».

19. Своїм «ідеальним читачем» Еко вважає зовсім не «читача-однодумця» (це було б уявленням в дусі більш ранніх, «до-постмодерних» принципів мистецтва), а «читача- спільника», який готовий прийняти запропоновану автором «мовну гру» і залюбки «пограти» в неї (звісно, що той, кому ця конкретна «гра» не подобається, знайде собі на книжковому ринку безліч альтернативних ігрових варіантів).

20. Описуючи докладніше зображений ним в романі лабіринт, Еко наводить (з посиланням на Дельоза і Гваттарі) одну з найулюбленіших метафор постмодерну: метафору різоми. Різома — це біологічне утворення, позбавлене централізації (як-от коренева система рослини або грибниця, з якої виростають гриби), яке в ідеології мистецтва постмодерну використовується як трансформований образ культури сучасного інформаційного суспільства: безмежно плюралістичної, децентралізованої, здатної одночасно утримувати різні, в тому числі взаємонесумісні власні породження (пор. ліотарівські гетерогенні «мовні ігри»).

21. «Постмодернізм», вважає Еко, є не періодом, а «духовним станом», який в принципі притаманний будь-якій епосі, так само як «авангард» або «модернізм». Перехід від «модернізму» до «постмодернізму», вважає Еко, відбувається щоразу як культура напрацьовує метамову (метадискурс), що усвідомлює та описує мову « першого порядку», зі створення якої, власне, і починається кожний новий етап розвитку культури; з усталенням такої метамови культура починає надто добре знати себе, аби ставитися до себе серйозно; звідси іронія, цитатність, перетворення мовлення на «мовну гру», правила якої надто добре усвідомлюються усіма співрозмовниками. Відтак, якщо Ліотар розглядає постмодерн як характеристику культури нового постіндустріального суспільства, відтак вписуючи цей феномен в лінійну модель розвитку суспільства та культури, Еко, «заднім числом», розглядає крізь призму все тих же постмодерних принципів також історію культури минулого, відтак повертаючись від лінійної до циклічній моделі суспільного та культурного розвитку. (При цьому під «модернізмом» Еко розуміє зовсім не «модернізм» у визначеному на початку цієї теми мистецтвознавчому сенсі, а навпаки, мистецтво, притаманне культурі «доби модерну» — себто, у застосуванні до європейської культури дев’ятнадцятого століття, якраз-таки не «модерністське», а «реалістичне»). Цим поворотом думки Еко пояснюється його епатажна, але по-своєму логічна теза, що постмодерністами, у щойно визначеному Еко сенсі, були і Рабле і Стерн, а не лише Борхес.

22. Постмодерністське іронічне відсторонення від того, що «модернізм» (для Еко — на кожному етапі розвитку культури) сприймає «серйозно», спонукає постмодерніста до виходу за межі традиційних, встановлених культурою «модернізму» (у прийнятій нами термінології, культурою «модерного» типу) смислових та ціннісних опозицій. Тому ідеальний роман, на думку Еко, мусить стати вище протистояння «реалізму» та «ірреалізму», «формалізму» та «змістовізму», «чистого» та «ангажованого» мистецтва (щодо останнього, пор. міркування про ангажованість мистецтва у Сартра), а також мистецтва елітарного та масового. (Студентам пропонується самостійно оцінити, наскільки цьому критерію «ідеального роману» відповідає роман Еко «Ім’я рози», про коментар до якого тут йдеться).

23. Коментуючи жанр «історичного роману», Еко говорить про три можливих ставлення літератури до історії (в цьому моменті студентам варто згадати розглянуті на початку курсу міркування Гегеля про проблеми, з якими стикається митець теперішнього часу, описуючи культуру минулого). Перше — використати минуле як привід для фантазування і створення суто уявного художнього світу. Друге — змальовувати справжні історичні події та справжніх історичних персонажів, додаючи до них уявних героїв лише тією мірою, якою це не суперечить «історичній правді». Третє — вигадати героїв та події, але вірно відтворити самий устрій культури (характери, спосіб мислення тощо), притаманний даному періоду історичного минулого. Саме на останнє, під час написання роману «Ім’я рози», послідовно орієнтувався Еко. Відтак, допускаючи в тексті свідомі анахронізми — як-от використання текстів Віттгенштайна задля створення вигаданих цитат з неіснуючих середньовічних текстів — Еко, на його думку, зовсім не погрішив проти справжньої історичної істини: попри те, що «насправді» (= де-факто) автори середньовіччя такого «не говорили», ці цитати розкривають справжній (без лапок) устрій їхнього мислення, який зберігся і в сучасній культурі, зокрема, у вигляді відповідних міркувань Віттгенштайна. Отже, до перерахованих у попередньому пункті бінарних опозицій, що їх постмодерне мистецтво свідомо намагається перевищити (реалізм-ірреалізм, масове- елітарне тощо) можна додати ще й опозицію історичного «теперішнього» та історичного минулого.

Питання й завдання для самостійної роботи

1. З яким історичним періодом Ліотар пов’язує перехід від культури модерну до

культури постмодерну? Як перехід від модерну до постмодерну відбивається у зміні культурного статусу дискурсів та метадискурсів?

2. Чому з переходом від модерну до постмодерну увага учасників дискурсу переключається з його змісту на формальні правила його організації? Чому в культурі постмодерну кожен дискурс сприймається як специфічна «мовна гра»?

3. Чи можна узгодити між собою всі існуючі «мовні ігри» так, щоб вони всі відбувалися за єдиними правилами? Якщо можна, то як? Якщо не можна, то чому?

4. Як, згідно з міркуваннями Ліотара, змінюється роль філософа в культурі постмодерну порівняно з його роллю в культурі модерну?

5. Як, з точки зору Ліотара, пов’язані перехід суспільства від індустріальної до постіндустріальної фази розвитку і перехід культури від стану модерну до стану постмодерну?

6. Чому в епоху постмодерну знання перетворюється на інформацію? Чим іще, крім інформації, може бути знання? Чому у стані постмодерну для культури важить лише те, що може вільно перекладатися з однієї мови на будь-яку іншу мову, і з одного носія інформації на будь-який інший носій інформації?

7. Чому знання в стані постмодерну відривається від освіти?

8. Що спільного знаходить Ліотар в функціонуванні грошей в епоху модерну і функціонуванні знання в епоху постмодерну?

9. Чому державний вплив на інформаційні потоки перетворюється в сучасному суспільстві на «шумовий фактор»?

10. Що таке «легітимація» у застосуванні до науки та знання? Як і чому, на думку Ліотара, пов’язані легітимація знання та легітимація влади?

11. Як Ліотар ставиться до протистояння двох альтернативних моделей устрою суспільства, що розглядають його як однорідне і як розколоте боротьбою класів?

12. Як, на думку Ліотара, змінюється статус людини в інформаційному суспільстві?

13. Чому Ліотар вважає, що в постмодерному (інформаційному) суспільстві втрачає сенс традиційне протиставлення «монологу» та «діалогу»? Чи згодні Ви з цією тезою Ліотара?

14. Що Ліотар розуміє під «агональним» аспектом комунікації? Які зміни врахування цього аспекту привносить у традиційну «інформаційну» теорію комунікації?

15. Якою є особливість участі в інформаційному обігу суспільних інституцій (порівняно з участю в цьому обігу окремих особистостей)? В якому сенсі будь-яка інституція може бути, з точки зору Ліотара, розглянутою як «інститут знання»?

16. Чому Еко вважає, що художній твір — це «машина-генератор інтерпретацій»? Як це ставлення до художнього твору характеризує причетність Еко до культури постмодерну?

17. Як Ви розумієте тезу Еко, що людина «від народження є твариною, що розказує»? Як це розуміння сутності людини характеризує причетність Еко до культури постмодерну?

18. Чому для Еко при виборі ним історичного періоду для свого роману настільки важливими були семіотичні міркування? Як ця загострена увага до семіотики характеризує причетність Еко до культури постмодерну?

19. Чому Еко вважає, що текст говорить « сам за себе» і не може бути приписаний конкретному мовцю? Як це ставлення до тексту характеризує причетність Еко до культури постмодерну?

20. Якого читача Еко вважає своїм ідеальним читачем? Як бачення Еко «ідеального читача» характеризує його причетність до культури постмодерну?

21. Що таке «різома» і чому метафора різоми є однією з найбільш улюблених метафор для (само)опису культури постмодерну?

22. Чому Еко вважає, що «постмодернізм» притаманний не лише сучасності, але й різним періодам історичного минулого? Наскільки розуміння постмодернізму у Еко при цьому відрізняється від розуміння постмодерну у Ліотара, і наскільки їхні погляди залишаються спільними? Чи згодні Ви з Еко, що Рабле і Стерн також були постмодерністами? Якщо так, то в якому сенсі вони були такими? Якщо ні, то чому Ви незгодні?

23. Чому Еко вважає, що ідеальний роман мусить стати вище протистояння «реалізму» та «ірреалізму», «чистого» та «ангажованого» мистецтва, елітарного та масового мистецтва, а також історичного « теперішнього» та історичного минулого? Як це ставлення до існуючих в культурі смислових опозицій характеризує причетність Еко до культури постмодерну?

24. Які три способи ставлення до історичного минулого виокремлює Еко? Якому з них, і з яких міркувань, він особисто віддає перевагу?

Література

Основна література.

1. Ж.-Ф.Лиотар. Состояние постмодерна. — фрагменти тексту, підготовані викладачем для студентів за електронним джерелом (вступ, глави 1-5).

2. У.Эко. Заметки на полях «Имени Розы» // У.Эко. Имя розы. — М.: Книжная палата, 1989. — С. 427-467.

Додаткова література.

3. Ю.Лотман. Выход из лабитинта // У.Эко. Имя розы. — М.: «Книжная палата», 1989. — С. 468-483.

4. Философский энциклопедический словарь. — М., 1994 (статья «Постмодернизм»).

5. Философия культуры: становление и развитие. — СПб., 1998 (раздел «Постмодернистская ситуация в культуре XX века»).

6. Философский словарь on-line (http://mirslovarei.com/content_fil/POSTMODERNIZM- POSTMODERN-6023.html), статья «Постмодернизм» (авт. В.С.Малахов).