Теорія культури - Олексій Панич 2009

Модуль 4. Концепції культури в філософії двадцятого століття (екзістенціалізм, герменевтика, філософія діалогу); теорії соціальної стратифікації культури; неотрадиціоналістська, ігрова та постмодерна концепції культури
Тема 25. Ігрова концепція культури Й.Гейзінги

Ідея культури як гри набула популярності в західноєвропейській думці упродовж 20-30 років двадцятого століття. Одним з активних прихильників цієї ідеї був зокрема Ортега-і-Гассет, котрий вважав здатними на вільну гру — а отже, й на культурну творчість — лише представників суспільної еліти, тоді як нетворча маса, на його думку, принципово нездатна грати. Але найбільш повно бачення культури як гри було розвинене сучасником Ортеги-і-Гассета, голландським філософом Йоханом Гейзінгою, основний труд якого «Homo Ludens» («Людина, що грає») був оприлюднений у 1938 році. Ця дата, як і спорідненість думок Гейзінги з міркуваннями Ортеги-і-Гассета, дозволяє зрозуміти політичну злободенність розуміння культури як гри в соціокультурній ситуації Західної Європи того часу: наполягаючи на ігровій сутності культури, обидва мислителі тим самим виводили культуру з-під контролю політичних режимів, особливо тоталітарних, що у той час ширилися європейським континентом. Але яким би не був політичний контекст, що наводив філософа на відповідні думки, наслідком його міркувань стала повноцінна «ігрова» концепція культури, яка посіла гідне місце серед культурологічних теорій двадцятого століття.

Крім фрагментів роботи Гейзінги «Homo Ludens», в якості додаткового матеріалу, студентам рекомендується ознайомитися зі статтею Г.М.Хуцишвілі «Ідея метакультури в романі Г.Гессе «Гра в бісер»«, в якій розглядається ще одна оригінальна ігрова концепція культури, втілена у формі не наукового трактату, а художнього твору. На відміну від Ортеги-і-Гассета та Гейзінги, Гессе ставиться до ідеї ігрової сутності культури радше скептично, показуючи кризу цієї ідеї як таку, що природним чином випливає з її повномасштабного втілення. В романі Гессе зображено окрему державу Касталію, мешканці якої повністю зайняті універсальною Грою — це саме і є «Гра в бісер» — себто, є таким ідеальним втіленням творчої еліти людства, про яке Ортега-і- Гассет чи Гейзінга могли лише мріяти. Але, віддані самі собі, мешканці Касталії, замість безроздільної творчої сили гри, натомість виявляють її вичерпаність, її суто вторинний характер, якого гра набуває в умовах відірваності від живого неігрового життя. Усвідомивши це, головний герой роману, Магістр Гри Йозеф Кнехт залишає свій пост, і загалом Касталію, аби повернутися в світ простих людей (людей «маси», в термінології Ортеги-і-Гассета), де він і знаходить свою загибель. Відтак, Гессе, як і варто було б очікувати від письменника, не висуває від власного імені жодних культурологічних теорій, але натомість вдало проблематизує існуючі — насамперед, саме теорію «культури як гри». Втім, аби компетентно оцінити цю проблематизацію, необхідно спочатку ознайомитися із самою теорією, а для цього необхідно звернутися все ж таки до книги Гейзінги.

1. Гра, вважає Гейзінга, старіше за культуру: адже грають і тварини, тоді як культура з’являється не раніше появи людського суспільства. При цьому будь-яка гра, навіть гра тварин, є не просто проявом життєвої енергії, а діяльністю, яка має певні значення і смисл (хоча тварини, очевидно, їх і не усвідомлюють). Отже, в сутності гри завжди наявний певний «імматеріальний» елемент, що полягає у створенні особливої ігрової реальності, відмінної від реальності неігрової.

2. Ці дві реальності, як і взагалі ігрове та неігрове, зазвичай протиставляються в нашій свідомості як «несерйозне» та «серйозне», але ця опозиція несправедлива: навпаки, вважає Гейзінга, лише гра і може бути по-справжньому серйозною. Водночас, « несерйозним» може вважатися і дещо таке, що не має до гри жодного відношення: приміром, сміх, притаманний, на відміну від гри, суто й виключно людині в її відмінності від тварин.

3. Гра не пов’язана безпосередньо ані з добром, ані з істиною, але тісно і різноманітно пов’язана з красою. Втім, насамперед гра, вважає Гейзінга, є вільною діяльністю (можна припустити, що саме в цій тезі автора найбільше далися взнаки політичні контексти — але як бути, наприклад, з грою в футбол, якою охорона, для розваги, змушує зайнятися полонених в концтаборі?). Гра, продовжує Гейзінга, не є й не може бути заданою, а відбувається лише «у вільний час» (і знов напрошується критичне зауваження: а як тоді бути з «діловою грою» або, скажімо, військовими маневрами, які також є різновидом «командно-штабної гри»?). Також (і це вже справді беззаперечно!) гра завжди відбувається начебто «ненасправді», у штучно створених і ізольованих від неігрової реальності умовах, визначених спеціальним набором ігрових правил. Так виникає особливий «ігровий простір», в якому панує свій особливий порядок; саме цим сполученням ізоляції та впорядкованості гра й виявляється спорідненою з мистецтвом (тому ми й вважаємо, що гра має схильність бути «красивою»).

4. В людському суспільстві кожна одного разу зіграна гра одразу фіксується як культурна форма, що залишається в пам’яті і може бути відтвореною пізніше. Ця повторюваність (що уможливлюється вже відзначеним вище набором сталих ігрових правил) також є неодмінною ознакою гри.

5. Правила гри — саме те в ній, до чого неможливо ставитися «несерйозно» (якщо припустити останнє, гра руйнується). Звідси специфічна ігрова етика: у грі бути чесним — те саме, що дотримуватися правил. Інколи правила гри утаємничуються: зокрема, на таємних «правилах гри» засновані ритуали різного роду таємних опозиційних спільнот (релігійних, політичних тощо). Далі Гейзінга додатково пояснює, що ставлення гравця до гри є одночасним усвідомленням «серйозно» і «ненасправді» — а отже, гра, серед іншого, знімає протилежність «між вірою і удаванням» (можна припустити, що саме це і є запорукою можливого сполучення гри та релігійного культу).

6. Гра — це завжди боротьба за щось, або показування (вистава) чогось, або, нарешті, показування боротьби. Ці ознаки гри легко прочитуються в грі тварин або дитячій грі. Але грою є і культове дійство, ритуал, метою якого є спричинення певних подій чи змін в навколишньому світі (за класичним для антропологів прикладом: люди танцюють, і завдяки цьому сонце сходить). Втім, культ, по відношенню до гри, є все ж таки вторинним утворенням: культ «прививається» грі, і, очевидно, саме у такий спосіб культовій грі призначається прагматична мета магічного впливу на навколишній світ.

7. Культура, вважає Гейзінга, виникає саме «у формі гри»; від початку культура «розігрується». Але з розвитком культури (ця думка зустрічається і у Ортеги-і-Гассета) гра поступово відходить на другий план, начебто «розчиняючись» у сфері сакрального, у пізнанні та мистецтві, у правосвідомості та політичній діяльності. Втім, ігровий інстинкт завжди живий, і завжди може пробудити до гри як окрему особистість, так і цілі маси людей.

8. Змагальний різновид гри завжди зорієнтований на виграш, який легко поширюється з особи переможця (або групи переможців) на пов’язану з ним (ними) соціальну групу. Цим спостереженням пояснюються психологічні засади феномену вболівання, а також глядацької симпатії до будь-якого різновиду видовищного змагання (на що слід звернути особливу увагу майбутнім культурологам — організаторам культурно-дозвіллєвої діяльності). Змагальність («агональність», від грецького dyrnv — «зібрання», «зібрання глядачів», «змагання», «боротьба», «зусилля», «прагнення», а також «місце зібрання» та «місце для публічного змагання») супроводжує гру вже в архаїчному суспільстві, де вона також легко сполучається з культом.

9. Повертаючись до етичних аспектів гри, Гейзінга розглядає людські чесноти як похідні від все тої ж ігрової змагальності: чеснотою є найкраще в людині, а найкраще проявляється у змаганні з іншими; відтак, чеснота, честь, слава і шляхетність від початку пов’язуються зі змаганням і звитягою як перемогою в грі. Зворотним проявом цієї ж логіки є не менш традиційна хула на суперника — вже переможеного, або такого, що його ще належить перемогти.

10. Узагальнюючи все сказане вище, Гейзінга ще раз підтверджує свій висновок, що гра (у тому числі як змагання, агональність) лежить в основі культури. З подальшим розвитком культури гра, як здається, потроху відступає, так що агональний період людства вже минув — або, додає Гейзінга, принаймні «здається, що він минув» (безпрецедентний розмах спортивних та видовищних змагань в культурі другої половини двадцятого століття прекрасно доводить, що остання скептична ремарка Гейзінги мала повну рацію). Далі Гейзінга переходить до послідовного опису конкретних культурних функцій гри — але сутність його поглядів на співвідношення гри і культури зрозуміла вже й з вищесказаного.

Питання й завдання для самостійної роботи

1. Чому Гейзінга вважає, що гра є старшою за культуру?

2. Чому, на думку Гейзінги, гру і «життя» (що не є грою) некоректно протиставляти як «несерйозне» та «серйозне»?

3. Що пов’язує гру з мистецтвом? Чи можна сказати, що все мистецтво — це різновид гри? або навпаки, що будь-яка гра — це різновид мистецтва? Який з цих двох феноменів (мистецтво та гра), на думку Гейзінги, є первинним?

4. Яке значення для гри має повторюваність? Чому, на думку Гейзінги, принципово неможлива «гра без правил»? Чи згодні Ви з цією тезою Гейзінги?

5. Як, на думку Гейзінги, пов’язані гра та виникнення культури? Як змінюється статус гри в процесі розвитку культури?

6. Що таке «агональність» і яке значення має цей аспект гри в стародавній та сучасній культурі? Як, на думку Гейзінги, агональність гри пов’язана із формуванням в культурі моральних чеснот?

Література

Основна література.

1. Й.Хейзинга. Homo Ludens. — М.: Прогресс, 1992. — С. 7-40, 60-93.

Додаткова література.

2. Г.Ш.Хуцишвили. Идея метакультуры в романе Г.Гессе «Игра в бисер» // Философские науки. — 1988. — № 12. — С. 43-52.

3. Философский энциклопедический словарь. — М., 1994 (статья «Игра»).

4. Введение в культурологию: учеб. пос. для вузов. — М.: Владос, 1996. (раздел «Западноевропейские концепции игровой культуры (Й.Хейзинга, Х. Ортега-и-Гассет, Г.Гессе»).

5. Философия культуры: становление и развитие. — СПб., 1998 (раздел «Философия культуры Й. Хейзинги»).