Теорія культури - Олексій Панич 2009

Модуль 2. Циклічні та циклічно-лінійні концепції історії культури
Тема 10. Циклічна концепція історії культури в історичній етнології Л.Гумільова

Лев Гумільов, етнолог, історик та географ, є автором оригінальної концепції етногенезу (розвитку етносу), яка свого часу викликала палкі дискусії в радянській науці. Найбільш системно ця концепція викладена в засадовому творі Гумільова «Етногенез і біосфера Землі» (1979). Ідеї Гумільова нагадують про концептуальну спадщину Данілевського і Шпенглера, оскільки Гумільов також мислить історію як сукупність ізольованих історій локальних культурних спільнот, кожна з яких проживає свій життєвий цикл; але якщо у Данілевського така спільнота визначається як «культурно-історичний тип», а у Шпенглера — як просто «культура» (арабська, західна, індійська тощо), то у Гумільова такою спільнотою виявляється етнос.

1. Що таке, власне, етнос? Як би то не було, всі згодні, що етнос — це спільнота людей, наділених відчуттям спільного «ми», яке дозволяє їм протиставляти «свою» спільноту усім іншим. Складність в тому, що усі аспекти людського життя — зокрема, мова, ідеологія та культура — можуть бути, а можуть і не бути використані як підстава для формування цього загадкового етнічного «ми». Відтак, етнос не є ані мовною, ані ідеологічною, ані навіть культурною спільнотою; він, радше, є продуктом людського самовизначення, матеріалом для якого певною мірою може стати все вищеназване. Але це не означає, що свою етнічну належність людина визначає цілком довільно. Навпаки, належність до етносу, як правило, є несвідомою, і проявляється здебільшого на рівні інтуїтивної самоідентифікації (ми — китайці, ми — росіяни, ми — перси, римляни, європейці тощо).

2. Різним стадіям розвитку етносу відповідають чотири різних відчуття часу. Зокрема, для початкового періоду формування етносу характерний пасеїзм — орієнтація на історичне минуле, в якому утворювачі нової етнічної спільноти знаходять собі ідеальне (як правило, не стільки реальне, скільки вигадане, міфологічне) минуле. Далі місце пасеїзму заступає актуалізм — бажання жити теперішнім, тут і зараз. Після актуалізму настає футуризм: тут люди відвертаються і від минулого, і від теперішнього, заради ідеального майбутнього (Гумільов наводить, як приклади, ідеалізм Платона, іудейський хіліазм і рух альбигойців, щоправда не уточнюючи при цьому, які саме етноси, в кожному з цих випадків, відтак перейшли від актуалізму до футуризму). Четвертим і останнім способом орієнтації в часі є ігнорування часу як такого, котре домінує на стадії вмирання етносу і залишається домінуючим, допоки не почне формуватися нова етнічна спільнота.

3. Етнос для Гумільова є центральною ланкою етнічної ієрархії, найвищій щабель якої посідає суперетнос — група етносів, що існує як історично та географічно стабільне ціле й суб’єктивно відчувається членами цих етносів як найбільш загальне «ми» після « ми» загалом усього людства. Далі йде етнос — стала спільнота людей, що розділяють певний динамічний стереотип поведінки й на рівні повсякденного життя знов-таки ідентифікують себе як «ми» на відміну від усіх інших. Складовою етносу є субетнос; ще більш дрібними етнічними угрупуваннями є консорція (група людей, ще істотно чужих один одному, але об’єднаних спільною історичною долею) та конвіксія (група людей, об’єднаних подібним характером побуту та сімейними зв’язками; потенційно така група може перетворитися на субетнос і далі на етнос).

4. В своїх поглядах на всесвітню історію Гумільов свідомо долучається до так званої «культурно-історичної школи», для якої людська історія є історією окремих локальних культур (крім Данілевського і Шпенглера, Гумільов зараховує до цієї школи і А.Тойнбі, хоча концепція останнього є складнішою і глибшою, ніж вона подана в описі Гумільова). Водночас, Гумільов рішуче відкидає принципи так званої «всесвітньо-історичної школи», для якої вся світова історія складається в одну спрямовану висхідну лінію (класичним представником цієї школи й досі залишається Гегель).

5. Окремим питанням для Гумільова є співвідношення історії етносу та історії культури. Закони того та іншого не ідентичні, але для Гумільова загалом саме логіка розвитку етносу визначає трансформацію культурних явищ, а не навпаки. Культура, вважає Гумільов, існує лише як створіння людей — афористично кажучи, вона «існує, але не живе» — люди ж живуть етнічними спільнотами, бо саме таким є спосіб існування людини. Способом же існування етнічної спільноти, у свою чергу, є культура — як створіння етносу, через яке він формує й розвиває себе як унікальне історичне ціле.

6. Найбільш оригінальна (й, для багатьох, найбільш спірна) частина концепції Гумільова пов’язана з поняттям пасіонарності. Під пасіонарністю Гумільов розуміє особливий вид енергії, дія якої, власне, і скупчує людей в етнічні спільноти. Етнос народжується внаслідок енергетичного поштовху, який, на переконання Гумільова, щоразу має неземне походження. Енергія, надходячи на земну поверхню невідомо звідки, передається людям, які внаслідок історичних обставин опинилися в зоні такого енергетичного поштовху; відтак, вони немовби заряджаються надзвичайно високим рівнем енергії, завдяки якому й формується нова етнічна спільнота. Далі енергія цієї спільноти поступово згасає, чим і зумовлюється перехід етносу від одної до наступної фази свого розвитку, аж поки енергія не згасне до нуля, а етнос не припинить свого існування. Різні фази історії етносу — власне, етногенезу — проявляються в різних життєвих настановах членів етносу (жертовність, прагнення успіху, або, навпаки, самозбереження й прагнення тихого життя без ризику), що великою мірою пояснює і динаміку трансформації відповідної культури.

7. Захищаючи свою теорію локальних етногенезів, Гумільов, крім Арнольда Тойнбі, сперечається також і з Карлом Ясперсом та його концепцією «осьового часу». Але і концепція Ясперса, як і концепція Тойнбі, представлені у Гумільова значно більш спрощено, ніж у власних творах розробників цих концепцій.

8. Стадії чи фази етногенезу за Гумільовим (пасіонарний поштовх — підйом пасіонарності — надлом — інерція — обскурація — меморіальна фаза) докладно «розписують» процес поступової втрати етносом його початкової енергії. Саме цей енергетичний процес, на думку Гумільова, і спричиняє те, що ми зазвичай називаємо «занепад культури»: насправді це невідворотна втрата енергії, коли творів мистецтва кількісно, як це не парадоксально, становиться поки що дедалі більше — але творчого духу вже дедалі менше. Це пояснення «занепаду культури» можна плідно порівняти. зі шпенглерівським описом цивілізації як стадії вмирання культури, а. також з сорокінським описом «чуттєвої культури», коли вона заступає місце ідеаціональної та ідеалістичної.

Питання й завдання для самостійної роботи

1. Як Гумільов розуміє сутність етносу? Чому, на думку Гумільова, етнос не може розглядатися ані як біологічна, ані як культурна (мовна, ідеологічна тощо) людська спільнота?

2. Які циклічні закономірності виявляє Гумільов в житті етносу? Якою є закономірність зміни ставлення членів етнічної спільноти до часу?

3. Якою, за Гумільовим, є ієрархія етнічних груп? Спробуйте застосувати цю ієрархію для опису етнічних спільнот / населення держав різних регіонів світу. Чи вважаєте ви етносом сучасних українців і (так чи ні) що Ви при цьому розумієте під «українцями»?

4. Як, згідно Гумільову, пов’язані етнос та культура — зокрема, історія етносу та історія культури? Які закономірності тут є засадовими, а які — похідними від перших?

5. Що таке, за Гумільовим, «пасіонарність», і яку роль вона відіграє в житті етносу?

6. Якими, за Гумільовим, є фази (стадії) розвитку етносу? Як розгляд стадій етногенезу дозволяє розтлумачити занепад (а також, очевидно, й розквіт) культури?

Література

Основна література.

1. Л.Гумилев. Этногенез и биосфера земли. — Л.: изд-во ЛГУ, 1989. (фрагменты, избранные для хрестоматии по электронной версии текста, найденной в Интернете, без указания страниц исходного издания).