Загальна теорія культури - Олександр Івашина 2008

Передмова

Власне, за п'ятнадцять років в Академії я не написав повністю жодної лекції, хоча прочитав, мабуть, багатенько. Не в останню чергу це пов'язано з моїм, як-то кажуть, твердим переконанням, що написати лекцію як відтворення події того, що відбулося чи відбудеться, просто неможливо. Не все, м'яко кажучи, залежить від тексту, який готуєш до лекції. Надто багато вирішують аудиторія, публіка, свої та їхні настрої, власні інтонації та тональності, не завжди прогнозовані, та безліч інших речей. Інколи достатньо однієї людини, яка, здається, вже чула від тебе те, що збирався говорити, і лекція перебудовується «на ходу». Тому, власне, я завжди готував своєрідні партитури до лекцій, які інколи, наступного року, вже неможливо було повністю розшифрувати, і доводилося готувати все заново, чим ти все одно займався після нових прочитаних книжок із певної теми.

Саме тому те, що я спробував підготувати тут, — це радше матеріали до лекцій.

У запропонованих матеріалах до лекцій, звісно, майже немає авторського слова. Подані лекції належать радше до культури «готового слова», це композиції «готових слів». Списки авторів цих «готових слів» поміщено наприкінці кожної лекції. Лектор намагався донести до аудиторії фрагменти текстів, які, на його думку, найкраще пояснювали ту або іншу тему чи проблему теорії культури. Ставилося завдання — звернути увагу студентів на тексти, які з різних причин не завжди входять до канонічних щодо вивчення культури списків дослідницької літератури. Тому ці лекції мали б уважатися такою собі артикульованою читанкою з курсу загальної теорії культури чи матеріалами до нього.

Зрозуміло, що за композицію посібника відповідає сам лектор. І саме тому і тільки тому його ім'я поміщено як ім'я автора збірника.

За гамбурзьким рахунком, ці лекції мали би бути анонімними. Та в подібній ситуації анонімність була б не менш позірною, ніж виставлення себе автором лекцій.

Проте ми знаємо, що в добу постметафізичної «метафізики» саме композиція слів може радикально змінити їх значення. Сьогодні від культуролога більше не вимагається віднаходити і виражати якесь загальне знання, загальну теорію, а радше — організовувати його. Автором керувало бажання через фрагменти та епітоми найкращого, на його чуття, з того, що він прочитав із даних тем та проблем, донести до слухачів курсів способи їх «висвітлення» та «розв'язання» чи, краще сказати, змусити побачити один об'єкт дослідження у світлі іншого, що й може привести до «прозріння» в цьому просторі між тлумаченнями та враженнями.

Автор тут нагадує своєрідного DJ’ея, що компонує різноманітні «семпли» гуманітарного знання, знання, яке не передається у вигляді купи значень, отриманих із якогось збірника лекцій.

Тому маю, хай і невеличку, надію, що такий збірник може допомогти викладачеві та студентам витворити «піфагорійську» музику знання на лекціях та семінарах із курсу.

З надією на друге перероблене видання цих матеріалів автор свідомо вилучив теми лекцій, що вимагали більш критичного опрацювання.