Культура - статті - 2021

Музична і театральна культура у другій половині 17-18 ст.

Українська музика пройшла великий і складний шлях. Період ХVІІ-ХVІІІ ст. позначений високими здобутками вітчизняної музичної культури. В церквах і монастиряхвиникли хорові колективи, пишне і барвисте звучання яких протиставлялось хоровій таорганній музиці католицьких костьолів. У середній і вищих школах (зокрема, КиєвоМогилянській академії) виховувалися регенти і співаки, які піднесли українську музику на справді високий художній і професіональний рівень. У 1738 році в м. Глухові було відкрито музичну школу, що мала готувати співаків для Придворної співацької капели в Петербурзі, а також музикантівінструменталістів. Кандидатів для навчання у цьому закладі набирали з усієї України. У Петербурзі, Москві українські музиканти ставали вчителями, співаками в капелах, грали в оркестрах, брали участь в оперних виставах. Чимало їх продовжили освітупід керівництвом визначних зарубіжних майстрів, значна частина назавжди осіла в Петербурзі, Москві або інших російських містах, а багато поверталися в Україну, ділилисянабутими знаннями й досвідом із земляками, чим сприяли професіоналізації музики. З огляду на соціальні й історикокультурні обставини епохи, українська музика могла найбільш плідно розвиватися переважно в культових хорових формах. На її творення спрямовувалася освітня діяльність, у розпорядженні композиторів були прекрасні. хорові колективи при великих храмах, монастирях, середніх і вищих навчальних закладах, а також при дворах деяких магнатів, які захоплювалися цим видом музичного мистецтва. Хорова музика релігійного змісту не була ізольована від інших галузей національноїкультури — літератури, живопису, архітектури. Примітною властивістю культовогохорового співу є його тісний зв’язок зі стилістикою народнопісенної культури. Найяскравіше та найорганічніше такий зв’язок проявився у творчості видатних майстрів хорової музики XVIII ст. — М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя, спадщинаяких є найціннішим надбанням вітчизняної культури. Видатним композитором в Україні цього періоду був Артем Лук’янович Ведель. Відомо, що він здобув загальну освіту і серйозну музичну підготовку в Київській академії. Вакадемії існували великий студентський хор, оркестр, класи нотної грамоти. Просолідність постанови справи музичного виховання свідчить і те, що для керування хором, викладання музики вчителі й регенти не тільки запрошувалися, а й готувалися усамій академії. Протягом багатьох років капелу очолювали студенти старших класів. Звідси ж набиралися співаки, й регенти для багатьох хорів. Серед студентів було поширене музикування, як вокальне, так і інструментальне. Участь Веделя у великому студентському хорі як співакасоліста, а потім регентасприяла глибокому освоєнню усього його репертуару. Хор обов’язково співав під часурочистих богослужінь у Братській церкві. Виконувалися і світські твори — канти, гімни,присвячені різним подіям. Формування вокальної лірики, як і інших жанрів вокального мистецтва, пов’язанеіз загальним піднесенням культури в Україні. Новаторські устремління українськихпоетів, зокрема, Ф. Прокоповича, Д. Туптало, Г. Сковорода та ін., помітно впливали наформування музичних творів. Тогочасна поезія виявляла тісні зв’язки з музикою. В нійнерідко трапляютьсязамальовки музичного побуту. Твори відбивають традиції, властиві фольклору. Найяскравішим зразком пісенноромансової творчості XVII ст. стала пісня «Їхав козакза Дунай» Семена Климовського. Історія її побутування унікальна. Важко назвати іншупісню того часу, яка набула такого поширення і, зрештою, злилася з фольклором у різнихнародів. Тривалий шлях розвитку пройшла українська інструментальна музика. Кінець XVII ст. став етапним у цьому процесі. У другій половині XVII ст. з’являються нові осередки, деінтенсивно розвивається інструментальна музика. Це музичні цехи в українських містах,музика в козацькому війську. Її роль і характер у різні історичні періоди були різними. На Запорізькій Січі музиканти грали під час походів та святкування перемоги, скликали на військові ради. Саме в козацькому середовищі сформувались характерні рисиукраїнської інструментальної музики. Після ліквідації Запорізької Січі функції українських музикантів змінилися. На Лівобережжі вони були переведені у збройні корпуси при магістратах. Їх завданням стало гратипід час державних урочистостей. На Правобережжі музиканти змушені були розважатипольських королів і магнатів. З їх числа створювались так звані яничарські капели й козацькі капели торбаністів, що надавало польському війську зовнішнього блиску. Існували оркестри та інструментальні ансамблі й у поміщицьких садибах, навчальних закладах тощо. Час найбільшої їх активності припадає на XVIII ст., хоч окремі колективи виникли раніше — наприкінці XVII ст., а інші продовжували свою діяльність досередини XIX ст. У XVIII ст. було здійснено перші записи народної музики. Записувалася вона буквеною, цифровою, лінійною нотацією. Складання рукописних збірників було викликанеживим інтересом до народної творчості. Здавна співи й інструментальна музика посіли значне місце як у сільському, так і в міському побуті. Найчастіше звучали зразки народної творчості. Краса народної пісні,запальні танцювальні мелодії захоплювали своєю естетичною глибиною різні верствинаселення. Українська пісня посідала чільне місце не лише в сімейному музикуванні, а й в аматорському співі на дозвіллі молоді. У побуті знайомі мелодії та супровід до них нерідкопідбирались самими музикантами, «на слух». У такий само спосіб робилися інструментальні переклади народних пісень і танців. Музика відігравала важливу роль і у шкільній драмі, яка набула значного розвитку в ХVІІ-ХVІІІ ст. у навчальних закладах, зокрема у Київській академії. У драмі широкозастосовувалися хори, що здійснювали функцію коментатора подій або виступали якморалізаторський чинник. У першій половині ХVІІІ ст. шкільна драма досягла найвищого рівня і, по суті, завершила шлях свого розвитку. Давній український театр є продуктом шкільноїосвіти й тісно пов’язаний з театром європейським. Духовна драма перейшла в Україну через польське посередництво і почала культивуватися у стінах Києво-Могилянської академії. Тут вона стала не стільки знаряддям релігійної пропаганди, скільки засобом розвитку ораторських і літературних здібностей учнів, необхідним компонентом шкільної освіти. До середини ХVІІІ ст. в Україні з’явилося понад 30 діалогів ішкільних драм. Авторами їх були здебільшого викладачі Києво-Могилянської академії. Шкільні драми можна поділити на кілька тематичних груп. Найбільшою популярністю користувалися п’єси різдвяного і великоднього циклів, що розвивали на бароковому рівні середньовічний жанр містерії. На агіографічні сюжети писалися міраклі — п’єсина теми із життя святих. Досить поширеними були драмимораліте — моральнодидактичні п’єси з алегоричним сюжетом. У кращих із них втілилися риси народного життя, відлуння гострої соціальної боротьби. Досягненням тогочасної драматургії є п’єси на історичні теми: «Владимир» ФеофанаПрокоповича, «Милость божія» невідомого автора, історичні драми Михайла Козачинського, Симеона Полоцького та ін. Трагікомедію «Владимир» Феофан Прокопович написав у 1705 р. і того ж року вонабула поставлена студентами Києво-Могилянської академії. В основі її сюжету — прийняття київським князем Володимиром Святославичем християнства. Але образи іконфлікт твору спроектовано у сучасне авторові життя. П’єса Ф. Прокоповича є синтезом усього попереднього розвитку драматургії і, водночас, є явищем, що знаменує новий етап у розвитку української літератури і театру. Ідейна концепція п’єси, висловленачерез сюжет із вітчизняної історії, була новиною, що й надає їй особливої цінності. Видатним явищем драматургії цього часу є драматична композиція «Милость божія» невідомого автора. У п’єсі йдеться про визвольну війну українського народу протипольськошляхетського поневолення 16481-654 рр. У центрі п’єси образ Богдана Хмельницького, рішучого і відважного полководця, який понад усе ставить козацьку честь іславу, керується інтересами батьківщини й свого народу. Одночасно з шкільним театром в Україні існував і ляльковий різновид театральногомистецтва — вертеп. Документально його побутування засвідчене вже у середині XVII ст., але вертепні тексти дійшли до нас лише з другої половини ХVІІІ ст. Авторами і популяризаторами вертепу були мандрівні дяки, студенти КиєвоМогилянськоїакадемії. Вертепне мистецтво виразило прагнення народу до волі і незалежності, розкрилобагатство духовної культури народу. За своєю будовою, сценічними прийомами, за ідейною спрямованістю текстів український вертеп виділяється серед інших лялькових театрів світу. У 40х роках ХVIII ст. виникають нові форми народного театру. Його розвиток ішовпо лінії поглиблення демократичних принципів, що були свого часу характерні для мистецтва скоморохів. Жодний ярмарок не обходився без видовищ. Саме тут відкривавсяширокий простір для діяльності окремих груп, що складалися з двохтрьох мандрівнихлицедіїв — нащадків скоморохів. Вистави являли собою здебільшого поєднання кількохінтермедій з гострими сатиричними жартами. Крім вистав, увагу глядачів приверталигімнасти, лірники, кобзарі, дресирувальники тварин. Поступово накопичувався досвід, визначалося коло жанрових і стильових ознакнового виду театрального видовища. Так формувався театр балагана, перші вірогіднівідомості про який припадають на 60ті роки ХVIII ст. Балагани мали своєрідну напівциркульну архітектурну конструкцію. Перед входом до них височіла спеціальна надбудова — невеличка естрада, так званий «раус». Творцем театру балагана була молодь з числа постійних мешканців міста. Це булиремісники, різночинці , колишні студенти і окремі заїжджі лицедії. На перших етапахсвого існування ватаги учасників балаганної вистави складалися лише на час ярмарків увеликих містах. Вистави відбувалися щоденно, крім неділь і церковних свят. Кожнавистава або видовище давались шість, а інколи і вісім разів підряд. Платня за вхід буланевисока, отже, збиралася велика аудиторія. Дія охоплювала коло звичних життєвихподій, лицедії розмовляли з глядачем зрозумілою для нього мовою, тому він ставав своєрідним співучасником вистави На цьому етапі розвитку українського народного сценічного мистецтва вже наявнечітке розмежування глядача і виконавця (сцена відокремлена завісою), виникає зародкова форма антрепризного театру (є підприємці і виконавці, вхід платний), основоювидовища поступово стає писаний текст, з’являється організатор — режисер вистави,створюється певний ансамбль виконавців різних, виразно окреслених амплуа. Театр балагана використав мистецьку спадщину своїх попередників, зокрема, досягнення і сценічну техніку шкільної драми та зарубіжного професійного театру.