Культура - статті - 2021

До витоків: культура Київської Русі

Культура Київської Русі (IX — XIII ст.) відзначалась поступальним безперервним розвитком. Багато її галузей — прикладне мистецтво, дерев’яна архітектура, народна творчість — мали глибокі вікові традиції. Мистецтво русичів являло собою не лише органічну потребу побуту, бажання оздобити багатоманітний світ речей, які оточували людину, але й відображало її світосприйняття, систему поглядів і смаків.

Феномен незвичайного злету культури Київської Русі пояснюють тісними її зв’язками з Візантією, Хазарією, країнами Центральної й Західної Європи. Їх вплив на культурний поступ Русі був справді значним, але не вирішальним. Щоб зерна інших культур, насамперед візантійської, могли дати рясний посів в новому середовищі, вони мали лягти в добре підготовлений грунт. Саме таким був «духовний грунт» східних слов’ян, який увібрав місцеві багатовікові традиції, збагачені культурами сусідніх народів.

Антропоморфні і зооморфні фібули Середнього Подніпров’я (VI — VII ст.), танцюючі чоловічки у вишитому одязі на срібних бляшках Мартинівського скарбу (VII - VIII ст.), різьба як оздоба ідола Святовита (VIII — IX ст.) із Збруча, зображення фантастичних звірів і птахів на окутті рогів тура (X ст.) із Чорної Могили у Чернігові мали певний сакральний зміст у системі язичницьких вірувань. Різні сцени на Збруцькому ідолі відображають уявлення східних слов’ян не лише про земний світ, а й про небесний та потойбічний., Як засвідчили археологічні дослідження І. П. Русанової і Б. О. Тимощука, Збруцький ідол стояв у центрі святилища на кам'яному п’єдесталі, який мав близько 8 м у діаметрі. Подібні «храми ідольські» виявлені у Києві на Старокиївській горі, у Бакоті на Дністрі, на Житомирщині. Крім чотириликого Збруцького ідола, відомі триликі і одноликі, кам’яні і дерев’яні боги. Усі вони мають людську подобу, в багатьох модельовані голова, обличчя, кінцівки.

На керамічних вазах (IV ст.) черняхівської культури із сіл Лепесівка і Ромашки відображена календарна символіка. Плоскі широкі вінчики лепесівських ваз поділені на 12 секторів-місяців, кожний з яких має свою орнаментальну символіку землеробського змісту. Ці посудини призначались для новорічних ворожінь та заклинань. У процесі дослідження виробів слов’янського і давньоруського художнього ремесла виявлено багато таких мистецьких традицій, які сягають корінням ще в скіфську епоху.

Збруцький ідол. X ст.

Відомий звіриний стиль, представлений предметами прикладного мистецтва з території України (VI — III ст. до н. е.), що склався під впливом культур Греції і Близького Сходу, помітно проступає в київських фібулах, змійовиках, браслетах-наручах, галицьких керамічних плитках, чернігівській різьбі по каменю.

Споріднений із давньоіранським і міфологічний світ східних слов’ян. Окремі східнослов’янські і давньоруські язичницькі боги близькі до іранських не лише функціонально чи зображувально, але й за фонетичним звучанням. Сімаргл з пантеону Володимира Святославича нагадує іранського бога Сенмурва. Ця подібність, напевне, з’явилася, в скіфську добу, яка характеризувалась тісними контактами місцевих праслов’янських й прийшлих іранських племен.

Важливим елементом культури народу є державність. Саме вона виступає основним рушієм етнічної і культурної інтеграції населення. Перша держава східних слов’ян — Київська Русь, що склалася наприкінці VIII — IX ст. на основі спілки племен. Спочатку, як і в процесі подальшого розвитку, вона зазнавала впливу державного устрою Хозарського каганату та Візантії. Від них Русь запозичила окремі елементи державної структури й титулатури. Разом з тим слід мати на увазі, що державотворчий процес східних слов’ян мав власні глибинні традиції. На території України вони сягають VI — V ст. до н. е. Це грецькі міста-держави у Північному Причорномор’ї й скіфська держава з центром на Нижньому Дніпрі. Звичайно, було б помилкою проводити між двома різночасовими політичними структурами прямий генетичний зв’язок, як це іноді роблять; але було б також помилковим заперечувати будь-яку спадкоємність між ними. Незважаючи на те, що скіфська й антична державності становили стосовно корінного населення України явище генетично зовнішнє, у своєму розвитку вони органічно входили в його, життя.

— Вивчення слов’янських культур на межі першої половини І тис. н. е. (зарубинецької і черняхівської), формування яких відбувалося у тісній взаємодії з римською цивілізацією, свідчить, що ряд їхніх елементів відродилися і набули подальшого розвитку в період Київської Русі. Це висока культура плужного землеробства, керамічне та емалеве виробництво, традиції житлобудування.

Глибинна закоріненість традицій помітна також у народній творчості, літературі, музиці. Язичницькі пісні і танці, фольклор, весільні та поховальні обряди, епічні легенди та перекази справляли величезний вплив на розвиток давньоруської духовної культури, становили її невід’ємну складову частину. Відгомін язичницьких вірувань яскраво проступає в «Слові о полку Ігоревім» та інших літературних творах.

Археологічні та писемні джерела засвідчують, що стародавнє населення України не було етнічно й культурно однорідним упродовж тисячоліть. Міграції тоді стали звичним явищем, але вони ніколи не призводили до повної зміни населення. Значна його частина продовжувала жити на своїй предковічній території, особливо це стосується землеробів лісостепу. Не переривалась й історична пам’ять регіону, його культурний генофонд передавався в спадок новим поколінням.

Отже, в давньоруській культурі немає галузі, розвиток якої б не спирався на багатовікові, іноді тисячолітні традицій. . На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилася новими елементами. Найважливішим серед них стала писемність, поширення якої в східнослов’янському світі значно передувало офіційному введенню християнства. Археологічні джерела дають можливість визначити час опанування неупорядкованим письмом IX ст. Болгарський письменник початку X ст. Чорноризець Храбр писав, що слов’яни раніше «не имеху книгь, но чрьтами и резами чьтеху и гадаху, погани суще, крьстивше же ся, римськими и гръчьскыми письмены нуждахуся словенскоу речь безь устроения... и тако бешу много лъта». Пізніше слов’яни мали дві азбуки — глаголицю і кирилицю, одна з яких винайдена слов’янським просвітителем Кирилом. Більшість дослідників схиляється до думки, що це була глаголиця. Кирилиця, згідно з І. Срезневським і С. Георгієвим, виникла на грунті грецького уставу VI — VIII ст., доповненого слов’янськими літерами. В порівнянні з глаголичною азбукою кирилиця була простішою і доступнішою в написанні й набула поширення в Болгарії та на Русі.

Раннє ознайомлення на Русі з писемністю засвідчує літописне повідомлення про знахідку Кирилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і Псалтиря, написаних «руськими письмены». Підтвердження цього — договори Русі з греками, один з екземплярів був складений слов’янською мовою. Договір 911 р. натякає на руський звичай писати духовні заповіти, а одна із статей договору 944 р. вимагала, щоб посли або купці, які прибували з Русі до Цареграда, мали при собі не золоті і срібні печатки, як практикувалось раніше, а спеціальні грамоти, підписані князем. Серед доказів раннього існування писемності на Русі стоїть і знахідка корчаги другої чверті X ст. з Гньоздовського кургану, на якій виявлено напис «гороухща» або «гороушна». Дослідники вважають, шо це назва посудини для гірчиці або гірчичної олії.

Особливий інтерес становить так звана «софійська» абетка, виявлена С. О. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору у Києві. Вона складалася із 27 літер: 23 — грецьких і 4 — слов’янських: Б, Ж, Ш, Щ. Найпростіше пояснення цієї знахідки — невдала спроба відтворити кириличний алфавіт (до такої думки схиляються деякі вчені) — не може вважатись коректним. Хоча графічно букви аналогічні кириличним, та це не кириличний алфавіт, який складався із 43 літер. Не може він вважатися і азбукою із 38 букв, про яку згадує Чорноризець Храбр. На думку С. Висоцького, «софійська» азбука відображає один із перехідних етапів східнослов’янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передачі фонетичних особливостей слов’янської мови¹. Не виключено, що перед нами алфавіт, яким користувалися на Русі ще в часи Аскольда та Діра.

Після офіційного введення християнства на Русі утверджується кирилична система письма. Нею написані всі відомі твори XI і наступних століть: «Остромирове євангеліє», «Ізборники Святослава» 1073 і 1076 рр., «Слово о законі і благодаті» митрополита Іларіона, «Мстиславове євангеліє», «Повість временних літ» та інші.

Згадані твори — не єдині пам’ятки, на підставі яких можна скласти уявлення про характер і рівень поширення писемності на Русі. Великий додатковий матеріал для цього дають археологічні розкопки, які виявляють численні вироби з написами. Це — шиферні прясла, керамічний та металевий посуд, ливарні формочки, плінфа. Зміст написів різний, але найчастіше вони засвідчують приналежність або ім’я господаря речі: «княжа», «Спасова», «княжо єсть», «Мстислави корчага», «Давыдова чара», «Гюръгева», «Гаврило», «Молодило», «Янька въдала пряслень жирце» та ін. Іноді написи вказують на вміст посудини — «Ярополче вино», «Гороухща»; містять побажання — «Благодатнеша плона корчага сия»; засвідчують ім’я майстрів — «Макосим», «Людота», «Костантин».

Розкопки в Новгороді та інших містах Північної та Північно-Східної Русі (Пскові, Старій Ладозі, Старій Руссі, Твері, Смоленську) виявляють «берестяні» грамоти, які датовані переважно XII — XIII і наступним століттями. Це листування жителів міст і їх сільськогосподарської округи з приводу різних господарських справ: купівля землі, лихварські угоди, боргові зобов’язання, духовні на випадок смерті, повідомлення про урожай тощо. Як свідчить аналіз «берестяних» грамот Новгорода, де їх виявлено вже близько 700, письмо відігравало помітну роль в житті не лише заможних, але й рядових міщан. Постає слушне: запитання чи мав феномен «берестяних» грамот поширення в Південній Русі? Безперечно, мав. Так вважати дають підстави знахідки кістяних стилів у Києві, виявлення перших грамот у Звенигороді. Напевно, знайдуться вони і в інших південноруських містах, але сподіватися на масове їх поширення. не доводиться

Своєрідною компенсацією «берестяних» грамот в Південній Русі є давньоруські написи XI — XIII ст., зроблені прихожанами і клирошанами на стінах культових споруд. Найбільше їх у Софійському соборі Києва. Виявлені і досліджені С. Висоцьким, вони значно поповнили коло писемних джерел про. події давньоруської історії ². Запис 1032 р. про народження у Ярослава Мудрого сина Всеволода проливає додаткове світло на проблему раннього заснування і побудови Софії. Під 1054 р. повідомляється про смерть «царя нашего» Ярослава Мудрого.

Запис про мир на Желяні під Києвом представляє нам його учасників — великого київського князя Святополка Ізяславича, Володимира Мономаха — князя переяславського і Олега Святославича — князя Чернігово-Сіверської землі. Окремий великий напис сповіщає про продаж Боянової землі і внесення десятини до Софії. Не виключено, що ця купча стосується і легендарного співця Бояна, про якого згадує «Слово о полку Ігоревім». Покаянний напис на стіні Михайлівського собору Видубицького монастиря — «господи, помози рабу своєму Стефану, грешившему паче всъх и дълом, и помышлением»,— очевидно, пов’язаний з ігуменом Печерського монастиря, пізніше єпископом Володимира-Волинського Стефаном.

Аналіз церковних графітів виявив, що їх авторами були представники усіх соціальних верств: ченці, попи, купці, княжі люди, прощенники, професійні писарі. Разом із «берестяними» грамотами і написами на ужиткових речах графіті засвідчують-досить широке розповсюдження грамотності на Русі. Піклування про освіту з часу введення християнства взяли на себе державам церква. За князювання Володимира Святославича в Києві вже існує державна школа, в якій навчалися або, як пише літопис, «постигали учение книжное» діти «нарочитой чади» — найближчого оточення князя. «Учение книжное» — не просто грамотність, а пізнання усіх наук. Як вважав Б. Греков, дітей «нарочитой чади», тобто старших дружинників, князівської адміністрації, бояр, брали в школи не для того, щоб зробити з них паламарів і священиків, а для того, щоб виростити з них освічених людей і державних діячів, здатних підтримувати спілкування з Візантією та іншими країнами³.

Школа для підготовки освіченого духівництва була відкрита Ярославом Володимировичем у Новгороді. «Повість временних літ» повідомляє, що Ярослав «прииде к Новугороду, собра от старост и поповых детей 300 учити книгам». У 1086 р., згідно з повідомленням літопису В. Татищева, дочка Всеволода Ярославича Янка заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат. «Собравши же младых девиц неколико, обучала писанию, також ремеслам, пению, швению и иным полезним знаниям». У 1968 р. на схилах Старокиївської гори вдалося виявити невелике шиферне прясло з чітким і грамотним написом «Янъка въдала пряслень жирцъ». Не виключено, що перед нами автограф Янки Всеволодівни, подарований одній із своїх учениць.

Крім державних та церковних шкіл, існувало й приватне навчання. Так, Феодосій Печерський здобував освіту в невеликому місті Курську, де він вчився в «єдиного учителя» і, за словами літописця Нестора, досить швидко осягнув усі «граматикия».

Про існування школи в Софійському соборі Києва свідчать численні графіті, нанесені в різних частинах будівлі її учнями. Один із них увічнив своє ім’я: «Пищань писалъ в дяки ходил ученикомъ». Новгородський хлопчик Онфім лишив для нащадків свої школярські вправи на бересті.

Продовженню і поглибленню освіти сприяли бібліотеки, які створювались при монастирях та церквах. Великими любителями книг були також давньоруські князі. Ярослав Мудрий заснував бібліотеку Софії Київської; його син Святослав наповнив книгами кліті своїх князівських палат; князь Миколай Святоша витрачав на. книги всю свою казну і дарував їх Печерському монастирю. Великим книжником літописи називають волинського князя Володимира Васильовича (XIII ст.). Власні книжкові зібрання були також у деяких освічених ченців. Багато книг мав один із учнів Феодосія Печерського Григорій. Помітивши, що його книги почали красти, та щоб не вводити злодіїв у спокусу, Григорій передав частину свого зібрання «властелину града», іншу продав. Згодом він уклав нову бібліотеку.

На Русі було багато книгозбірень, але перша і найбільш значна утримувалась при Софії Київській. Заснування її у 1037 р. стало видатною подією в культурному житті Київської Русі і не випадково вона так детально схарактеризована у літописі. Складаючи похвалу Ярославу Мудрому за будівничу діяльність, поширення християнства, літопис особливо підкреслює його любов до книг. Він не тільки сам читав часто «в ночи и в дне», але й «собра писцъ многы и перекладаша от Грекъ на словънское письмо. И списаша книгы многи... положи в святъй Софьи церкви, юже созда самъ». Літописець, вважаючи Ярослава достойним продовжувачем справи свого батька, відзначає, що «Володимеръ землю взора и умягчи, рекше крещеньем просвътивъ. Сей же насъя книжными словесы сердца върных люди и а мы пожинасмъ ученье приемлюще книжное».

За студійським монастирським статутом бібліотека перебувала у віданні спеціального брата-бібліотекаря. Братія згідно з його розпорядженням повинна була приходити у певний час для читання книг. Частина братчиків займалась їх переписуванням. Про «книжное строение» дуже добре розповідається в «Печорському патерику». Так, чернець Печерського монастиря Іларіон «бъше бо книгы хитрь писати, по вся дни и нощи писаше книгы в кълии блаженного отца Феодосия». Сам же Феодосій, наспівуючи псалми, пряв нитки, необхідні для зшивання книг: «рукама прядушю волну». Літописець Никон «многажды же, съдящу и дълающу книгы... прядущу нити, иже на потребу таковому дълу».⁴

Найбільша книгописна майстерня, де сиділа велика кількість писарів, подібних печерському Іларіону, відома при Софії Київській. В ній працювали писарі як духовного звання, так і миряни. М. Розов, досліджуючи книги бібліотеки Софії Новгородської, встановив, що із понад 100 писарів, які залишили свої автографи на книгах, близько половини були писарями-ремісниками. За підрахунками вчених, книжковий фонд Київської Русі складав щонайменше 130 - 140 тис. томів. Крім Києва, центрами переписування книг були Новгород, Галич, Чернігів, Володимир-Волинський, Переяслав, Ростов, інші міста.

Настійна потреба у книгах сприяла виникненню на Русі своєрідної галузі ремесла, до якої було залучено багато людей. Крім книгописців і палітурників, над книгою трудились редактори, перекладачі, художники, майстри пергаменту, ювеліри. Книга на Русі, як і в усій середньовічній Європі, коштувала досить дорого. Як свідчать візантійські джерела, за одну книгу в XI - XIII ст. можна було купити великий міський будинок або 12 га землі. Напевно, не меншою цінністю вважали книгу і в Київській Русі. Автор залишеного тексту до знаменитого «Мстиславового євангелія» (близько 1115 року), яке було переписане поповичем Олексою і майстром Жаденом, зауважив, що «Цену же евангелия сего един Бог ведае». Текст Нового завіту поданий у два стовпці красивим уставом на 213-ти аркушах, початкові (заглавні) рядки тексту оздоблені золотом, прикрашені великими буквами і художніми заставками. Крім того, книгу прикрашають чотири мініатюри Євангелістів. Якщо додати до цього дорогоцінний оклад із срібла, оздоблений золотими кіотцями із зображеннями святих, виконаними в техніці перегородчатої емалі, то зауваження згаданої приписки не видається перебільшенням, бо оклад «Мстиславового євангелія» частково виготовлявся у Цареграді, куди книгу возив княжий тіун Наслав, а завершувалась робота над ним у Києві.

Волинський князь Володимир Василькович придбав для спорудженої в місті Любомлі церкви молитовник за 8 гривен кун. Цих грошей вистачило б для купівлі отари овець в 40 голів.

Які книги зберігались у бібліотеках Києва, Чернігова, Переяслава, Галича, Володимира або вийшли із книгописних майстерень? Літописи підкреслюють їх церковний характер: ними повчались «верные люди» і «наслаждалися ученьем божественным». Хто часто читає книги, той веде бесіду з Богом. Кожний, хто почитає пророчі настанови, євангельські і апостольські⁴ проповіді, житія святих отців, той велику користь має для душі.

Напевне, більшість перекладених книг були церковними. Необхідність в них пов’язана із запровадженням на Русі християнства. Одна за іншою виникали нові єпископії, засновувались монастирі, споруджувались приходські храми і навіть у найвіддаленіших землях Русі потрібні були «святі письмена». Але поряд з церковними перекладалась, безперечно, світська література, історичні, природничі, філософські твори, юридичні трактати, белетристика. Це, насамперед, «Хроніка Георгія Амартола», «Хроніка Георгія Сінкелла», «Історія іудейської війни» Йосифа Флавія, «Християнська топографія» Козьми Індікоплова, «Джерело знання» Іоанна Дамаскіна, «Повість про Акира Премудрого» тощо. Не пізніше XI ст. на Русь потрапив оригінальний твір болгарського екзарха Іоанна «Шестоднев», в якому подані тлумачення біблійних оповідей про шість днів створення світу. Серед перекладної літератури помітне місце на Русі посідав збірник «Бджола», перекладений з грецької мови на руську у XI — XIII ст. Витяги з нього знайдемо і в літописних творах. «Повість про Акира Премудрого», як вважають дослідники, перекладалась із сирійської мови на давньоруську. Ці факти підтверджують, що Київська Русь мала зв’язки з країнами Сходу, переймала східну мудрість і філософію. На наявність безпосередніх контактів Русі з Сирією вказує Печерський патерик, він повідомляє, що у почеті князя Миколи Святоши перебував вчений, лікар «сирієць» або «сурянин»⁵.

У давньоруських школах і бібліотеках виховалось багато видатних літописців і літераторів, богословів і філософів, публіцистів. Імена деяких із них за умов, коли авторство не набуло ще свого поширення, дивом дійшли до нас. Літописці Никон Великий, Нестор, Сильвестр, митрополит-публіцист Іларіон, єпископ Кирило Туровський, митрополит-ідеаліст Клим Смолятич, Данило Заточник та інші. У «Посланні, написаному Климентом, митрополитом руський, Фомі пресвітеру» Клим Смолятич висловлює велику повагу до вчених людей Києва — «их же есть самовидец».

Одним з найвідоміших центрів культурного життя Київської Русі був Софійський собор у Києві — митрополича резиденція. Тут укладений перший давньоруський літописний звід 1037 - 1039 рр.; написане і проголошене митрополитом Іларіоном знамените «Слово о законі і благодаті», яке вражає глибиною національної свідомості і блиском ораторського хисту; розроблені основи першого збірника законів Київської Русі — «Руська правда»; створено «Ізборник Святослава» 1073 р.; написано незвичайне за своєю ідеологічною спрямованістю «Послання митрополита Клима Смолятича до пресвітера смоленського Фоми» і багато інших славетних творів. «Ізборник» 1073 р., переписаний із болгарського перекладу кінця IX — початку X ст., став першою руською енциклопедією, яка увібрала найширше коло питань, до того ж не тільки богословських та церковно-канонічних, але й з ботаніки, зоології, медицини, астрономії, граматики, поетики, філософії. «Ізборник» 1073 р. переконував читачів, що душа й тіло є дві субстанції, котрі в єднанні становлять сутність людини.

У галузі освіти на Русі роль Софії Київської важко переоцінити. Книги, які виходили із її стін, ставали основою для створення нових бібліотек, зокрема й великої бібліотеки Печорського монастиря, який з кінця XI ст. став найбільшим осередком культурного життя Київської Русі. Згодом у кожному єпископському місті, а також у великих монастирях, за прикладом Софії Київської, виникли свої книгописні майстерні, які вкупі з бібліотеками сприяли розвитку давньоруського літописання.

Це явище видатне не лише в культурному поступі Київської Русі, але й усієї середньовічної Європи. Академік XVIII ст. Г. Міллер, вражений широтою літописної інформації і рівнем її систематизації, писав, що Нестор і його наступники створили систему руської історії, яка настільки повна, що жодна інша надійне може похвалитись таким скарбом.

Літописання на Русі виникло рано. Б. Рибаков та інші дослідники відносять першопочатки історичної писемності до часів князя Аскольда, а саме до 60 - 80-х років IX ст. Виділяється так званий «Літопис Оскольда», сліди якого збереглися в Никонівському літописному зводі XVI ст. (Невдала спроба Брайчевського реконструювати літопис IX ст. за рахунок перенесення до нього інформації, яка стосується доби Володимира Святославича). Систематичне літописання за Аскольда ще не велось. Можемо говорити лише про поодинокі записи.

Більше є підстав відносити літописну традицію в X ст., на чому наполягали М. Тихомиров, Б. Рибаков, Л. Черепній. Вважають, що це був історичний твір, який підводив підсумки діяльності Володимира Святославича і його попередників. Не включено, що створювався він при десятинній церкві, а його автором був Анастас Корсунянин.

О. Шахматов виділив літописний звід 1039 р., написаний при Софійському соборі в Києві, що згодом одержав назву найдавнішого Київського зводу. Закінчувався він великою статтею, в якій вміщена похвала будівничим і просвітителям та великому Яррславу Мудрому.

У 70 - 80-х роках XI ст. літописання переноситься до Десятинної церкви, а також Києво-Печерською монастиря, де в 1078 р. створюється ігуменом Никоном самостійний літописний звід. Никон виступав не тільки редактором матеріалів, зібраних до нього, а й автором основного тексту літопису з 1039 по 1078 рік. Ще один літописний звід XI ст. (1095) пов’язують з діяльністю ігумена Києво-Печерського монастиря Іоанна. В ньому виразно прозвучав заклик до єднання князів для боротьби з половцями.

На початку XII ст. в Києво-Печерському монастирі створюється літописний звід, названий його автором Нестором «Повістю временних літ». Дослідники одностайно вважають «Повість...» видатною історико-літературною пам’яткою, вона увібрала не лише весь досвід історичної писемності попереднього часу, а й піднеслася до рівня європейської думки, традицій візантійської культури. У вступі до «Повісті...» Нестор розгорнув широку картину світової історії, показав місце слов’ян і Київської Русі в системі тогочасного світу, ствердив прогресивну філософську ідею взаємозв’язку і взаємообумовленості історії всіх народів, рішуче засудив міжкнязівські усобиці. Вражає широка ерудиція Нестора. Він постійно звертається не тільки до Біблії, а й до численних візантійських хронік. Помітний вплив на Нестора справила візантійська хроніка X ст. Георгія Амартола.

«Повість временних літ» доведена Нестором до 1110 р.; за Мономаха-Мстислава двічі редагувалася — у 1116 р. ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром; у 1118 р.— Мстиславом Володимировичем або його послідовником, завдяки чого в ній з’явилась норманська концепція давньоруської історії, що суперечила реальним подіям. «Повість...» стала основою майже усіх давньоруських літописів, найкраще збереглася в двох літописних списках — Лаврентіївському (1377) та Ігіатіївському (поч. XV ст.) Останній складається також із Київського (1200) і Галицько-волинського (кінець XIII ст.) літописних зводів. Київський звід уклав ігумен Видубицького монастиря Мойсей, літописець великого київського князя Рюрика Ростиславича, Галицький — книжник Тимофій і його послідовники.

Крім Києва літописання процвітало в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі, Холмі, Володимирі-Волинському, Володимирі на Клязьмі, Ростові та інших містах Русі. В XII - XIII ст. поряд з традиційними з’являються нові форми історичних творів: сказання, сімейні та родові хроніки, військові повісті, життєписи князів. Характерною особливістю літописання доби феодальної роздрібненості є його вузькоземельна прив’язаність. Обшири удільних літописців обмежувалися переважно територією свого князівства. Виняток — київське літописання, яке і в цей час зберігало загальноруський характер.

Вивчення хронології літописів дає підстави твердити, що вона грунтувалася переважно на «константинопольській» ері, яка час від «створення світу» до «різдва Христового» визначала 5508 р. Окремі статті датуються «олександрійською» або «антіохійською» ерою, що становила 5500 р. Різними були і стилі літочислення, тобто визначення початку року. В більшості літописних зводів користувалися двома стилями — березневим та ультраберезневим, який був на один рік старший. Зустрічається, хоча й рідко, ще вересневий грецький стиль літочислення.

Поряд з історичною писемністю на Русі набула поширення и розвивалася оригінальна література: агіографічна, філософсько-публіцистична, художня. Природне підгрунтя її — усна народна творчість: епічні й ліричні пісні, перекази, легенди, заговори і заклинання. Особливе місце посідали тут пісні-билини, в яких історія народу відтворена досить поетично й натхненно. Відомі билини Київського і Новгородського циклів. В них оспівуються богатирі Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, селянин-орач Микула Селянинович — безкорисливі захисники Руської землі, «вдов и сирот». Найпоширеніші твори — «Ілля Муромець та Соловей-розбійник», «Ілля Муромець й ідолище», «Добриня й Змій», «Добриня Никитич та Альоша Попович» тощо.

Оригінальна літературна творчість XI- XIII ст. представлена невеликою кількістю творів, більшість з яких не дійшла до нас. Але й за збереженими пам’ятками, кожна з яких — шедевр давньоруської літератури, можна зробити висновок про високий рівень письменства Київської Русі.

Глибоке враження на читача справляло «Слово о законі і благодаті» митрополита Іларіона. Проголошене близько 1050 р. в Софії Київській, воно стало своєрідним маніфестом самоусвідомлення руського народу, перед яким відкривалось велике майбутнє. За Іларіоном, київські князі «не въ худъбо и невъдомъ земли владъчьствоваша, но вь Русьскъя же въдома и слышима есть всъми четырьми конци земли»⁶. Оглядаючи християнські діяння княгині Ольги і Володимира Святославича, він порівнює їх з візантійським імператором Константином Великим і його матір’ю Оленою. Ярослав Мудрий, за славетним оратором, став наступником батька, будівничим великого міста і знаменитого храму. «Слово...» завершується звертанням до Ярослава Мудрого, який, як Соломон після Давида, «великий дом Божий святой Божьей премудрости создал на святость и на освящение твоему городу, который украсил всякой красотой».

Своєрідною відповіддю на занити давньоруського життя другої половини XI ст. був «Ізборник Святослава» 1076 р. Велике місце в ньому посідає повчання про те, «како подобаеть человеку быти», тобто якими правилами необхідно керуватись людині в житті. Вперше в давньоруській суспільній думці визначається наявність суперечностей в реальному житті. Невелика кількість багатих розкошує, тоді як «большая часть мира сего в ништете есть». При цьому праведні і бідні живуть мало, а багаті «многия лета». «Ізборник» 1076 р. закликає і багатих, і бідних до загальної любові і взаємного всепрощення.

Видатним публіцистом вважають великого князя Володимира Мономаха, перу якого належить відоме «Повчання...» дітям. Головна його ідея — дума за долю Русі, яку роздирали міжкнязівські чвари; заклик піклуватися про свою рідну землю та її мешканців. Князь не повинен покладатись на своїх безпосередніх підданих, на тіунів та отроків, він мусить сам стежити за всім, у поході перевіряти сторожу, не дозволяти дружинникам розоряти села й житниці. Князь мусить знати іноземні мови, як його батько Всеволод, який, «дома седя, знал пять языков, в том ведь честь от людей из иных земель». «Повчання...» закінчується спогадами Володимира Мономаха, що фактично є першим зразком давньоруської мемуарної літератури.

Виходець з чернігівської землі ігумен Данило на початку XII ст. відвідав «святі місця» Палестини, прожив там два роки і все побачене детально описав у творі «Хождения Данила». Вважається, що цей твір — кращий не лише в давньоруській, але й у європейській середньовічній літературі, де подається опис географічних, політичних і природничих свідчень про Палестину. Мета паломника Данила полягала в тому, щоб «не ложно, но истине, яко видех, тако и написах о месте святых». Його подорожні нотатки нагадують довідник, викладений доступною мовою без всіляких повчань і ораторських вправ. Зроблено це свідомо, з огляду на широкого читача. «Аз написах не хитро, но просто», — зауважив Данило. Певно, ця простота, а ще ідея руського патріотизму спричинились до значної популярності твору і його поширення на Русі.

Серед церковної літератури виділяється «Чтение о жизни и погублений... Бориса и Глъба» Нестора Печерського — розповіді про життя і смерть молодших Ярославичів. Борис і Гліб прийняли смерть з мученицькою покірністю і тим самим, на думку Нестора, прихильника принципу старшинства на Русі, явили собою приклад християнської смиренності, гідний наслідування.

У тексті «Ізборника» багато розкішних заставок, заглавних букв, виконаних золотом та фарбами. На берегах книги — знаки зодіака: Діва, Стрілець, Рак, Єдинорог тощо.

Аналогією до групового портрета сім’ї Святослава є мініатюри із «Трірського псалтиря» (1078—1087), написаного в кінці X ст. для трірського архієпископа Егберга. Пізніше книга перейшла у власність Гертруди — дружини великого князя Ізяслава Ярославича. Псалтир доповнений кількома вихідними мініатюрами. На одній із них — портрет сина Ізяслава і Гертруди — Ярополка та його дружини Ірини, а також самої Гертруди, яка припала до стопи св. Петра. Високою майстерністю відзначаються мініатюри «Різдво Христове», «Розп’яття», «Христос на троні», «Богоматір на троні».

«Юрієве євангеліє» в порівнянні з «Остромировим» і «Мстиславовим» скромніше, стриманіше. Написане у 1120—1128 рр. для Новгородського Юрієвого монастиря Федором «Угринцем», прикрашене 65 заглавними буквами та заставками, виконаними з неабиякою фантазією та майстерністю. Ініціали намальовані у формі людей, фантастичних звірів, птахів, а плетиво рослинного орнаменту повторює сюжети на київських браслетах-наручах, чернігівських кам’яних рельєфах тощо.

Чудовою пам’яткою мистецтва «книжного строения» є Радзивілівський літопис, оздоблений 618-ма кольоровими мініатюрами, виготовленими у XV ст. з давньоруських оригіналів кінця XII — початку XIII ст. Як вважає Б. Рибаков, який здійснив зіставлення мініатюр з текстом літопису, багато з них пов’язані не тільки з Володимирським лицевим зводом 1212 р., але й рядом Київських лицьових літописів. Дякуючи пензлю невідомих художників, котрі володіли лаконічною і об’ємною мовою символів, ми маємо можливість зазирнути в історичну дійсність X - XIII ст. Південноруським художникам належать мініатюри «Хлудівського псалтиря», «Хроніки Георгія Амартола», «Добрилового євангелія».

Науково-природничі уявлення в Київській Русі, як в інших країнах середньовічної Європи, перебували під впливом «Шестоднева» Іоанна, екзарха болгарського, а також трактатів Козьма Індикоплова. На думку останнього, земля — це чотирикутник, який омивається з усіх сторін океаном, а всередині має два моря — Середземне і Каспійське й дві затоки — Перську й Аравійську. За океаном — теж земля, оточена стіною, що переходить в небосхил. Звичайно, це фантастична будова землі і неба. Із географічного опису в «Повісті временних літ» можна зробити висновок, що Нестор землю уявляв по-іншому. Говорячи про спадщину трьох синів легендарного Ноя, він перерахував мяйже всі країни Європи, Азії та Північної Африки, їх моря, острови.

В детальному описі шляху «із Варяг въ Греки» він підкреслює, що із Варязького моря можна припливти до Риму, а від Риму в Понтійське (Чорне) море, в яке впадає річка Дніпро, котра системою річок та озер пов’язана з тим же Варязьким морем.

Широка виробнича діяльність, розвиток ковальського, ювелірного, склоробного, керамічного та інших ремесел зумовили освоєння знань в галузі фізичних і хімічних властивостей матеріалів. Торгівля, монументальне будівництво, літочислення сприяли розвитку математичних та астрономічних наук. Згідно з дослідженнями Ю. Афанасьева і Б. Рибакова, на Русі була відома формула обчислення площі кола.

Певних успіхів досягли народна медицина, лікарське ремесло. В Печерському патерику розповідається про двох київських «лічців»-професіоналів кінця XI — XII ст.— Агапіта і Вірменина, які користувались великою популярністю серед люду Києва. Застосовували на Русі і хірургічне лікування. Про це, можливо, промовляють знахідки медичного інструментарію, зокрема пінцетів та ножів. З літопису ми дізнаємося, що київському князю Святославу Ярославичу видаляли пухлину — «ръзанье желве», щоправда, операція не вдалася.

Важливий елемент давньоруської духовної культури — музика. Вона була поруч з людиною від її народження до самої смерті. На Русі великого поширення набули обрядові пісні, танці, скомороші ігри, гуслярські розспіви. Ми вже згадували славетного Бояна, який жив при дворі Святослава Ярославича і вихваляв діяння князів; «Славутним певцем» називає галичанина Мітуса літопис під 1241 р. Скоморохи-затійники — професійні актори і музиканти. Вони виступали при княжих дворах, на міських площах, велелюдних святкових зібраннях. Про розвиток музично-театрального мистецтва Русі розповідають фрески Софії Київської. На одній із них зображено оркестр із семи виконавців, які виграють на флейті, трубі, лютнях, гуслях, органі. Деякі дослідники вважають, що тут представлений візантійський інструментальний ансамбль .Є підстави говорити про візантійський характер іконографії музикантів, що ж до самих інструментів, то тут можна посперечатися. Адже подібні за формою музичні інструменти побачимо на мініатюрах Радзивілівського літопису, на срібній чаші XII ст. із Чернігова, київських пластинчастих браслетах-наручах із Києва. В розповіді Печорського патерика про спокуси Ісаакія мовиться, що біси «удариша в сопъли, в гусли и в бубны и начата имъ играти»⁷. Великим любителем музики і театралізованих дійств був Святослав Ярославич, при дворі якого, крім вже згадуваного співця Бояна, напевно, була трупа музикантів і скоморохів. Про це ми довідуємось із «Житія Феодосія Печерського». Коли печерський старець увійшов до храму, то перед ним постала картина театрального дійства: «И се видъ многыя играюща пръдъ нимъ: овы гусльныя гласы испушающемь, другая же гласи поющемъ, и инъмъ замарьныя пискы гласящемъ, тако вьсъмъ играющемъ и веселящемъся, яко же обычаи есть пръдъ князьмь»⁸. Жили музики і скоморохи й при дворі Святополка Окаянного. Літописець, засудивши князя за вбивство братів Бориса і Гліба, зауважує: «Лють бо граду тому, в немъ же князь унъ, любя вино пити съ гусльми и с младыми свътникы»⁹.

У «Слові о багаче і Лазаре» (XII) йдеться про гульбище багатіїв — «жития обнощьная» — супроводжувались «весельем многим», з «гусльми и свирелыми», «воплями и песнями». Скомороші танці та ігри, що беруть початок з язичницької доби, мали величезне поширення на Русі, хоча і засуджувалися руською православною церквою. У повчаннях і проповідях вони .називаються «поганськими», або «сатанинськими», .обрядами. Музичні інструменти — гудки, гуслі, сопілки — знаходять під час археологічних розкопок, зокрема в Новгороді. В Києві під час розкопів виявлені костяні кастаньєти.

Із введенням християнства на Русі поширився хоровий спів — одно- і багатоголосий. Наші пращури знали нотну систему, так звану крюкову та кондокарну нотації, що засвідчує високий рівень розвитку давньоруської музичної культури.

Архітектура міст і сіл Київської Русі представлена насамперед дерев’яними спорудами. Археологічні дослідження Києва, Новгорода, Старої Ладош, Пскова, Звенигорода, інших давньоруських міст виявили численні залишки зрубних будівель, а також різні конструктивні деталі — карнизи, наличники, коньки, колонки, одвірки тощо. Вони свідчать про багатий архітектурний декор жител давніх русичів (X - XIII ст. Окремі з них — справжні шедеври народної архітектури. Такими, очевидно, були будинки заможних верств населення, які згадані в писемних джерелах під назвою «хороми». Останні складались із кількох зрубів, які утворювали цілісний комплекс приміщень — «сіни», «істба», «кліть». У великих містах князівсько-боярські і купецькі «хороми» мали два і більше поверхи. На верхніх розміщувалися «сіни», які, згідно з описом літописної статті 983 р., становили собою галерею на стовпах, а також «тереми». Житло бідноти — однокамерні будинки площею до 20 м². На півдні Русі вони зводились, переважно, за допомогою каркасно-стовпової конструкції, що обмазувалась глиною і білилась подібно до української хати.

Із дерева зводились укріплення давньоруських міст — кліті, заборола, башти, а також церкви. Літописи не часто згадують про будівництво дерев’яних храмів, але в архітектурному силуеті міст і сіл вони посідали чільне місце. Свідчення літопису про 600 київських храмів, які знищені пожежею 1124 р., підтверджують це. Дерев’яними були, зокрема, перші Софійські собори у Києві і Новгороді, церкви часів Володимира Святославича, що споруджувались на зруйнованих язичницьких капищах. Усі сільські храми також будувались із дерева. Традиційна дерев’яна архітектура згодом втратила в Київській Русі свою престижність. Вихід держави на міжнародну арену, контакти з візантійською культурою, а потім і впровадження християнства обумовили виникнення монументальної кам’яної архітектури. Саме з нею київські князі асоціювали державну могутність країни, а також власну велич. Вони прагнули жити в палацах не гірших, ніж візантійські імператори, а Київ прикрасити храмами, які б не поступалися цареградським.

У питанні появи в Києві і на Русі зокрема монументального зодчества існує своєрідний стереотип, за яким його історію ведуть від християнства та будівництва першої кам’яної споруди — Десятинної церкви (989 - 996). Аналіз літописних даних про палаци княгині Ольги, а також відкриття монументальної ротондоподібної будівлі в центрі найдавнішого київського дитинця, що старша за Десятинну церкву принаймні на 50 років, суттєво коригує цю усталену думку. Факти доводять, що Київська Русь ще до офіційної християнізації перебувала на такому рівні розвитку, який дозволяв їй переймати архітектурні впливи сусідів. В кінці X — початку XI ст. для зведення кам’яних споруд на Русі склалися необхідні умови. Йдеться, зокрема, про високий технічний рівень давньоруського ремесла, його зрослу спеціалізацію. Давньоруські майстри виявились вдатними учнями і порівняно швидко оволоділи новими професіями, пов’язаними з монументальним будівництвом.

Перші кам’яні будівлі на Русі з’явилися під орудою візантійських зодчих. Масштабні роботи щодо створення ансамблю монументальних споруд князівського центру в Києві розгорнулись в кінці X — початку XI ст. За нетривалий час були побудовані два палаци (розмірами 45 х 11 м) з видовженими фасадними галереями. Матеріали розкопок, а також мініатюри Радзивідівського літопису засвідчують, що київські князівські палаци були двоповерхові, з аркадами і службовими приміщеннями на нижньому поверсі і житловими на верхньому. Центральна і, можливо, бокові частини будівель завершувались високими баштами з чотирискатними дахами, вкритими черепицею, Разом з теремами часів княгині Ольги палаци стали окрасою міського центру Києва.

Центральною будівлею ансамблю «міста Володимира» була Десятинна церква. Вона належала до хрестокупольних візантійських храмів; стіни — з каменю та плінфи, внутрішній простір перекривався зводами у формі хреста, над яким підносився небозвід, що підтримувався підпружними арками, опертими на чотири центральні стовпи; зі сходу мала напівкруглі виступи-вівтарі. Тринефне ядро оточене галереями, поділеними на кілька приміщень. Із західної сторони підносились дві башти, які у ансамблі з багатоглавим завершенням надавали Десятинній церкві особливої урочистості. Сприяв цьому і рельєф, на якому спорудили храм, — Старокиївська гора. Кам’яниця високо підносилась над дерев’яними кварталами і зрубними валами Київського дитинця, її бані добре проглядалися не тільки з Подолу, але й Задніпров’я.

Після завершення будівництва, згідно з літописом, церква була прикрашена іконами, дорогоцінним посудом, хрестами, які Володимир вивіз із Херсонеса і спадкував як посаг за принцесою Анною. Підлога була викладена майоліковими плитами та мозаїкою, стіни розписані фресками і прикрашені мозаїчними панно. Крім того, в інтер’єрі храму широко використовувались кам’яні архітектурні деталі, мармурові колони, шиферні різні плити, карнизи. В оздобі Десятинної церкви було багато мармуру, що дало підстави сучасникам називати її «мраморяною». Згідно з літописом, Десятинний храм будували грецькі майстри. Володимир «помысли создать церковь пресвятыя Богородица и послав приведе мастеры отъ Грек». Ю. Асеев вважає, що вони походили з візантійської провінції. Зразком для київського храму стала Фароська церква Богородиці Великого палацу в Константинополі¹⁰.

Урочисто-святкова архітектура церковної споруди вражала прихожан, ще язичників, зачаровувала їхні душі. Перший кам’яний храм Київської Русі став останнім оплотом героїчних захисників Києва в грудневі дні 1240 р. Літописець повідомив, що через велику кількість киян, які зібралися на хорах, обвалилося склепіння, поховавши усіх, хто шукав порятунку від татар. Зруйнували загарбники храм за допомогою стінобитної машини.

Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують будівлі «міста Ярослава» у Києві. В цю добу давньоруське зодчество набуває чітких національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури першої половини XI ст., як Софійський собор (1037) Величні і гармонійні архітектурні форми, пишне внутрішнє спорядження храму захоплювали сучасників. Митрополит Іларіон — свідок спорудження собору — писав:

«Церква дивна и славна всъмъ округънимъ странамь, яко же ина не обрящется вь всемъ полунощи земнъъм от въстока до запада»¹¹. Враження, яке справляє собор на людину сьогодні, досить точно висловив Б. Греков: «Переступивши поріг Софії, ви одразу потрапляєте в атмосферу її грандіозності і блиску. Величні розміри внутрішнього простору, строгі пропорції, розкішні мозаїки і фрески підкорюють вас своєю досконалістю, перш ніж ви встигнете роздивитись усі деталі і зрозуміти все те, що хотіли сказати творці цього найбільшого витвору архітектури і живопису»¹².

Видатна пам’ятка світового зодчества Софія Київська давно вже стала об’єктом дослідження істориків, археологів, мистецтвознавців, істориків архітектури, епіграфістів. Кожне нове видання про цю пам’ятку зацікавлює не тільки спеціалістів, але й широку громадськість. Під час розкопок в храмі, реставрації фресок, розшифровки написів, вивчення композиції зображень дослідники відкривають багато таємниць. А скільки приховано ще!

Софія Київська — величезна п’ятинефна хрестовокупольна споруда з 13-ма банями, оточена з північної, західної та південної сторони двома рядами відкритих галерей. Із заходу, між зовнішніми галереями до собору були прибудовані дві башти, широкі гвинтові сходи підносили на церковні хори або «полоті».

Архітектура собору урочисто-святкова, в екстер’єрі це підкреслювалось ритмом різномасштабних елементів — від аркад відкритих галерей до високої центральної бані, яка вінчала пірамідальну композицію будівлі, в інтер’єрі — об’ємно-просторовим вирішенням. Напівзатемнені бокові анфілади першого ярусу немов би переростали у високі двоповерхові аркади центральної частини храму, над якими розкривався підкупольний простір, яскраво освітлений 12-ма вікнами барабана.

В архітектурно-художньому ансамблі Софії особливу роль відігравало внутрішнє опорядження. Різномаїття мозаїк, фресок, що вкривали стіни, стовпи, арки, висотний простір, відкоси віконних пройм — все це вражало пишнотою, дивними образами, до того ж не тільки релігійними, але й світськими. На південній і північній стінах центрального нефу розміщене було зображення родини Ярослава Мудрого, нa західній (що впала) — портрет самого засновника храму. У баштах зображені сцени полювання, приборкання диких коней, дійства скоморохів, музикантів, танцюристів. Особливим інтересом користуються фрески світського змісту, які розповідають про візит княгині Ольги до Константинополя, прийом її візантійським імператором, відвідини іподрому тощо¹³. Довкола Софії Київської на честь святих патронів Ярослава і його дружини Інгігерди були засновані монастирі з храмами Георгія та Ірини. Розкопки довели, що конструктивно вони нагадували зведений собор, але мали менші розміри. В їх опорядженні широко застосовували мозаїку, фресковий живопис, різьблений камінь, майоликову плитку.

Спаський собор у Чернігові. Бл. 1036 р.

Михайлівський Золотоверхий собор у Києві. 1108 р.

Крім Києва, монументальне будівництво першої половини XI ст. проводилося й в інших містах Київської Русі. У Полоцьку і Новгороді, за прикладом Софії Київської, зводяться одноіменні собори (1045—1050). У Чернігові, за велінням брата Ярослава Мудрого Мстислава розгорнулось будівництво єпископського Спаського собору, архітектурою спорідненого з Десятинною церквою. Він становив величну тринефну восьмистовпну споруду, увінчану п’ятьма банями. До північно-західного кута приставала башта, яка нагадувала Софійські, з протилежного — розташовувалась хрещальня. Центральний неф храму був відокремлений од боковий двоярусними аркадами на мармурових колонах з капітелями іонійського ордера. Відсутність галерей надає споруді видовжених пропорцій у напрямі схід-захід. Хрещата форма внутрішніх стовпів, не характерна для візантійського зодчества, в майбутньому стане типовим елементом давньоруської та української архітектури. Інтер’єр Спаського собору розписаний фресками, фасади оздоблені орнаментом, викладеним із плінфи.

У другій половині XI ст. культове будівництво набуває поширення в багатьох давньоруських містах. В цей час засновуються монастирі й саме в них зводяться нові кам’яні храми. У Києві це собори Дмитрівського (пізніше Михайлівського Золотоверхого), Михайлівського Видубицького, Печерського, Кловського монастирів. Був вироблений новий тип монастирського храму, який став типовим згодом для всієї Русі XII ст. Першим його взірцем був Успенський храм Печерського монастиря (1078) — хрестовобанна, шестистовпна тринефна споруда увінчана однією банею. Зі сходу нефи завершувалися гранчастими апсидами, на заході був притвор, над яким розташовувалися xoри. Інтер’єp храму прикрашали фрески і мозаїки, різьблені плити, фасад декоровано неглибокими нішами. За записами у Печерському патерику Успенський собор будували грецькі майстри. Його надзвичайна популярність на Русі спричинилася до того, що за його подобою почали зводити храми і в інших містах. Так, Володимир Мономах побудував аналогічний храм у Poстові: «вземъ мъру божественная тоя церкви Печерской, всъмъ подобиемъ създа церкви въ градъ Ростовъ».¹⁴ У Києві близький до Успенського за архітектурою Михайлівський Золотоверхий храм (1108). Його фасади були розчленовані пілястрами, прикрашеними меандровими фризами. Декор внутрішньої частини складався з мозаїк та фресок, різьблених плит шиферу. Із новацій слід відзначити оригінальний метод зведення башти із сходами на другий поверх. Вона майже повністю вписана в західний притвор храму.

Успенський собор Києво-Печерського монастиря. XI ст.

Масштабне монументальне будівництво в останніх десятиліттях XI ст. розгорнулось на Переяславщині. За свідченням літопису, у Переяславі близько 1089 р. споруджено єпископський двір. Архітектурною його домінантою став Михайлівський храм, оздоблений мозаїками і фресками, майоліковою плиткою. Поруч стояв єпископський палац, інтер’єр якого не поступався своєю пишнотою. Крім мозаїк і фресок, в його опорядженні широко застосовували мармур, інкрустовані шиферні плити. Двір оточувала кам’яна стіна, в ній були в’їзні ворота з надбзрамною церквою св. Федора. Захоплення літописця викликала споруда, яку він називає «строенье баньное камено», але вона і досі лишається загадкою для дослідників.

Впливи київського архітектурного стилю досить помітні в князівсько-монастирських храмах XII ст. міст Суздаля, Новгорода, Чернігова. Особливо велике будівництво розгорнулося у Новгороді, де були зведені Миколо-Дворищенський храм (1113), церкви Антоніївого (1117) і Юріївського (1119) монастирів. Вони нагадували Успенський собор Києво-Печерського монастиря, але мали і свої місцеві особливості.

Починаючи в 30-х років XII ст. культова архітектура Київської Русі набуває нових рис. У зв’язку з посиленням політичної ролі удільних князівств зростали їхні столиці. У кожній розгортається монументальне будівництво, що диктувалося як престижними міркуваннями, так і практичними. Кількість культових монументальних споруд помітно зростала, але їхні розміри зменшились, а опорядження стало менш вишуканим. Шестистовпні храми поступаються місцем чотиристовпним. Зникають башти, а замість них сходи вбудовують в товщу стін. Розміри хорів стають також невеликими, вони розміщуються тільки над нартексом. Іншою стала й техніка кладки стін. Відтепер набула поширення тільки порядкова система кладки, видозмінюється і формат та товщина плінфи.

У Південній Русі в XII ст. набули значного розвитку Київська, Чернігівська і Переяславська архітектурні школи, які об’єднуються одним стильовим напрямом. Характерними пам’ятками цього періоду є храм Федорівського монастиря (1131), церква Богородиці Пирогощі (1132) на Подолі, Кирилівська (1146) і Василівська (1183) церкви у Києві; Юріївська (1144) у Каневі; Борисоглібський (1128) і Успенський (40-ві роки XII ст.) храми у Чернігові. Для них характерна спільна конструктивна схема, стиль архітектурного вирішення фасадів тощо. Будівлі були розчленовані пілястрами з напівколонками, декоровані аркатурними поясами, хрестами та нішами. Інтер’єри оздоблені фресковим живописом.

Церква Пантелеймона у Галичі. XII ст.

Окремо розглянемо Борисоглібський собор у Чернігові¹⁵. Шестистовпний, одноглавий храм, прикрашений пілястрами з напівколонами і аркатурними поясами та розписаний фресками. Виділяють його серед інших, насамперед, капітелі та кутові камені порталу, виготовлені із вапняку. Вони мають оригінальну різьбу, в якій поєднано зображення фантастичних звірів із плетивом рослинного орнаменту. За характером малюнка чернігівські капітелі перегукуються з білокамінною різьбою Володимиро-Суздальської Русі і Галичини, різьбою по дереву Новгорода.

Монументальні споруди Галичини повністю зведені із світло-сірого вапняку. За Ярослава Осмомисла формується князівський двір, до якого входив білокамінний Успенський собор (1157), палац та інші будівлі. Центральний храм Галича не зберігся до наших днів. Архітектурно він подібний до церкви Св. Пантелеймона (близько 1200 р.). Вона тринефна, чотиристовпна, побудована із блоків вапняку, добре підігнаних один до одного. Апсиди розчленовані напівколонками з капітелями корінфського ордера. Над ними — аркатурний пояс. Цікаві за вирішенням перспективні портали церкви, заглиблені в товщу стіни і прикрашені романською різьбою. Західний — центральний — портал оздоблений колонками з корінфськими капітелями. Білокамінні храми споруджувались й в інших містах Галичини. Літопис свідчить, що в Холмі місцевим зодчим і різьбярем Авдієм була зведена церква Св. Іоанна. її. фасади прикрашали скульптурні маски, кольоровий розпис, позолота, вставлені вітражі.

Наприкінці XII — початку XIII ст. монументальна архітектура Русі збагатилась ускладненням зовнішніх форм. Будівлі цього часу мають висотні композиції, нагадують башти. Особливу увагу архітектори приділяли профільованим пілястрам і порталам, складний і розвинутий профіль яких гармонує з пілястрами. В цих елементах відчутний вплив давньоруської дерев’яної архітектури.

У Києві та на Київщині були побудовані храми — Трьохсвятительський (1189), Св. Василія (1190) в Овручі, Апостолів (1197) у Білгороді. Не виключено,-що будував окремі з них відомий київський архітектор Петро Милоніг, який служив при дворі великого київського князя Рюрика Ростиславича. Він прославився спорудженням гідротехнічної системи, яка мала запобігти руйнуванню дніпровськими водами церкви Св. Михайла Видубицького монастиря. Захоплений опис цієї події залишив літописець Мойсей. «Заложи съну камену подъ церковью святого Михаила у Днъпра, иже на Выдобичи. Они же мнозъ не дерьзьнуша промислити оть древнихъ... Изобръте бо подобна дълу художника»¹⁶. Новий архітектурний стиль найвиразніше проявився у Пятницькій церкві (початок XIII ст.) в Чернігові¹⁷. Це чотиристовпна споруда з трилопасним стрільчастим завершенням. Усі фасади розчленовані складнопрофільованими пілястрами, аркатурними поясами, поребриком, нішами. Перспективні портали церкви заглиблені в товщу стін. Всередині вона розписана фресками, мала майолікову підлогу.

П’ятницька церква у Чернігові. XII - XIII ст.

Придніпровський архітектурний стиль кінця XII — поч. XIII ст. справив помітний вплив на архітектуру міст Смоленська, Полоцька, інших центрів Русі. Як вважає Ю. Асеев, новий стильовий напрям близький до західноєвропейської готики¹⁸.

З культовою архітектурою тісно пов’язані такі види мистецтва, як живопис, художня різьба, майоліка? На ранньому етапі монументальні споруди Київської Русі в своєму інтер’єрі мали поєднання мозаїки і фрески, пізніше пануючим стало фрескове опорядження. Про високий рівень монументального живопису свідчить ансамбль розписів Софії Київської. Мозаїчні зображення прикрашали головний вівтар і купол собору. Нагорі, в круглому медальйоні діаметром 4,1 м, розміщена півфігура Христа-Пантократора (Вседержителя) з піднятою десницею і суворим поглядом. На ньому пурпуровий із золотом хітон та голубий плащ. Фон медальйона золотавий. Біля Христа — чотири архангели у святковому вбранні візантійських імператорів. У руках вони тримають лабари і уособлюють сторожу «небесного царя». У міжвіконних простінках барабана — зображення дванадцяти апостолів, а в парусах — чотирьох євангелістів. На стовпах передвівтарної арки розміщена сцена «Благовіщення», виконана смальтою золотавої, синьої, білої, червоної барву Прекрасний образ Марії. Вона земна і реальна. В руках тримає веретено та пряжу. У великих очах — смуток і ледь помітна усмішка, що надає її образу особливої щирості та людяності.

В апсиді центрального вівтаря зображена велична постать Богоматері-Оранти (висота 5,45 м), це зображення позначено вишуканістю ліній, монументальністю, соковитістю барв, незвичайною гармонією колориту. Оранта — в пурпуровому мафорії із золотими складками, в синьому хітоні і червоних чобітках. З-під пояса звисає біла хустка, світла пляма якої немовби підкреслює оригінальне кольорове вирішення всієї постаті. Широкий поміст, на якому стоїть Оранта, має золотистий фон і прикрашений дорогоцінним камінням. Народ вважав Оранту Софії Київської захисницею Києва і Русі і називав її «нерушимою стіною».

Під Орантою розташована композиція «Євхористія» (причастя апостолів), а ще нижче — «святительський чин», один з найкращих взірців давньоруського монументального живопису. Лиця «отців церкви» вражають глибоким психологізмом, зокрема лик Іоана Златоуста; майстерно виконані також постаті Василія Великого, Григорія Ніського, Григорія Чудотворця. В підпружних арках розміщені мозаїчні реалістичні зображення сорока севастійських мучеників.

Мозаїчні панно Софії Київської набрані із смальти 177-ми кольорових відтінків на яскравому золотистому фоні.

Фрески прикрашали стіни собору, стилістично вони близькі до мозаїк. Це був єдиний задум майстрів. На фрескових панно — три цикли малюнків: євангелічні, біблійські, житниці Світський сюжетний живопис, який розміщений у західній частині храму,— унікальне явище, не характерне для візантійських церковних канонів. Йдеться про урочисту композицію, яка зображує засновника собору Ярослава Мудрого і його родину, а також живопис башт.

Важливим елементом художнього опорядження храму є орнаменти, переважно рослинного характеру, ними оздоблені всі стіни і стовпи собору, віконні арки, вони нагадують орнаменти книжкової мініатюри.

Пишне, урочисте внутрішнє опорядження мав храм Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві. Його мозаїки за схемою композиції нагадували софійські Оранта, «Євхаристія», «Святительський чин». Собор було зруйновано в 30-ті роки XX ст., але дещо з нього вдалося врятувати. Це «Євхаристію», зображення Дмитрія Солунського, Стефана, Фадея. У порівнянні з софійськими, мозаїки Золотоверхого храму динамічніші, персонажі реалістичніші. Апостоли зображені без німбів, що робить їх подібними до простих людей кольористика мозаїк яскрава, малюнок позначений чорними, зеленими та червоними лініями.

Фреска з Софійського собору у Києві. ХІІ ст.

На думку Д. Айналова та інших дослідників, в створенні мозаїк Михайлівського Золотоверхого собору взяв участь видатний київський художник кінця XI — початку XII ст. Алімпій.

Тенденції, що окреслились в мозаїках та фресках Михайлівського Золотоверхого храму, знайшли чіткий вияв у фресковому живопису Кирилівської церкви, для якого характерні поліхромність малюнків, освітлених тонкими «пробілами», динамічність зображення. Особливою майстерністю позначені фрески на тему «Страшного суду», серед яких виділяється композиція «Ангел звиває небо». Драматизм події добре підкреслений кольоровим вирішенням: рожева постать ангела вимальована на темно-синьому тлі.

Воїн. Фреска з Кирилівської церкви у Києві, ХІІ ст.

«Святі воїни» на центральних стовпах храму психологічно цікаві; в одному літньому воїні з сивою бородою, на думку Ю. Асеева, хочеться бачити владного київського князя Всеволода Ольговича¹⁹. Великий інтерес у плані виявлення земних реалій у церковних канонічних розписах становлять сцени із житія Кирила Олександрійського, розміщені у південній апсиді. На одній з них — «Кирило вчить цесаря,» — очевидно зображений давньоруський князь, про що може свідчити, зокрема, вбрання цесаря, яке має аналогію з давньоруським. На іншій — «Кирило у човні» — можна побачити давньоруську лодію.

Цікавий фресковий живопис XII ст. виявлено у 1970 р. в церкві Спаса на Берестові у Києві. Це велика жанрова сцена «Явлення Христа учням на Тіверіадському озері», яка відтворює відому легенду про те, як Христос допоміг Петру, Хомі, Якову, Ісааку і Нафанаїлу піймати повні сіті риби. Вона вражає легким і вільним малюнком, виконаним без попереднього накреслення, і нагадує прозору акварель. Оригінальна манера письма, стриманість колориту і незвичайний динамізм композиції свідчать про велику майстерність її авторал. Відсутність аналогій цій композиції в інших пам’ятках Києва дала підстави Г. Логвину висловити припущення, що в її створенні брали участь переяславські майстри, запрошені Володимиром Мономахом²⁰. Підтвердити або спростувати цю гіпотезу могли б розписи переяславських храмів, але вони не збереглися. Не дійшли до нас і розписи Південної Русі кінця XII — початку XIII ст. Із розкопок храмів Апостолів у Білгороді і Св. Василія в Овручі довідуємось, що ці споруди прикрашали золотофонні фрески, подібні до мозаїчного золотого тла ранніх культових споруд Київської Русі.

Творів давньоруського іконопису збереглося дуже мало, ними прикрашались храми, каплиці, палаци, помешкання бояр і купців. Перші ікони спочатку завозились із Візантії і Болгарії, згодом виготовлялись на Русі. Найвідомішою іконописною майстернею XI — XII ст. була Печерська. В ній працював славетний Алімпій, який навчався у цареградських майстрів. «Печерський патерик» відзначає, що цей художник «иконы писати хитръ бе зело»; з Алімпієм у розписі ікон брали участь його учні, виконуючи замовлення багатих людей. Ряд дослідників пов’язують з київською іконописною школою твори «Ярославська Оранта» (зберігається у Третяковській галереї), «Устюзьке Благовіщення», «Дмитрій Солунський» (знайдена у місті Дмитрові) і композицію «Свенська Богоматір». Ікона «Ярославська Оранта» за манерою виконання перегукується з мозаїками храму Михайлівського Золотоверхого монастиря і, на думку дослідників, може належати пензлю Алімпія²¹. Рештки іконописної майстерні виявлені під час розкопок 1938 р. на території колишнього Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві, а також у Новгороді.

У Києві склалась іконографія Св. Бориса і Гліба. Уявлення про неї дає ікона «Борис і Гліб» кінця XIII — початку XIV ст., що експонується у Київському державному музеї російського мистецтва. Із Новгорода походженням ікони «Архангел» кінця XI ст., а також «Устюзьке Благовіщення» XII ст., які за художньою манерою близькі до фресок і мозаїк Михайлівського храму. Цікава ікона XIII ст. «Покрова», що походить з Галичини, зберігається в Київському державному музеї українського мистецтва). Незвичайна іконографія галицької «Покрови», яка не має аналогій на Русі, змусила дослідників припустити, що це копія із оригіналу ікони Влахернської церкви в Константинополі. Цікава за технікою виконання іконка з Княжої гори в Києві.

Апостоли Петро і Павло. Ікона XI - XII ст.

Напевне, з київським іконописом пов’язана й відома «Володимирська Богоматір». Вона з’явилась на Русі разом з іконою «Пирогощі» на початку XII ст. і прикрашала храм Бориса та Гліба у Вишгороді. Згодом (1155) її вивіз Андрій Боголюбський до Володимира-на-Клязьмі, де вона й набула цю назву. Цей неперевершений взірець візантійської ікони справив значний вплив на давньоруську іконописну традицію.

Серед пам’яток художнього різьблення по каменю, що прикрашали храми і палаци, найбільшу увагу привертають плити, виготовлені в техніці орнаментального і тематичного рельефа. Одинадцять з них збереглося на хорах Софії Київської, вони вкриті вишуканою художньою різьбою рослинно-геометричного орнаменту, доповненою геральдичними зображеннями орлів та риб, Зразком для київських майстрів кінця X — початку XI ст. правіли різьблені вироби із праконеського мармуру, що простежується на прикладі шиферного саркофага із Десятинної церкви. За характером орнаментальних мотивів він має багато спільного із мармуровим саркофагом Ярослава Мудрого, але виготовлений у Києві вітчизняними майстрами.

Ікона з чорного сланцю. Розп’яття. Київ. XII - XIII ст.

Цікавою пам’яткою давньоруської пластики є барельєф, на якому зображена Богоматір Одигітрія з дитям на руках. Він знайдений в руїнах Десятинної церкви і, як вважають дослідники, був виготовлений місцевим майстром для оздоблення фасаду собору. Збереглися різьблені шиферні плити в Спаському соборі Чернігова. їх орнамент складається із ромбів і кіл й нагадує стилістично кавказьку різьбу.

Винятковий інтерес становлять чотири шиферні плити з тематичними рельєфами: дві — із Михайлівського Золотоверхого монастиря і дві — із Києво-Печерського. На михайлівських плитах зображені «святі воїни», покровителі київських князів: Георгій Побідоносець та Федір Стратилат на одній, святий Меркурій і Дмитрій Солунський — на другій. Рельєфи виконані дуже майстерно, зображення вершників водночас і декоративні, і динамічні. На плитах, знайдених у Печерському монастирі, передані популярні тоді на Русі античні сюжети. На одній із них зображено Геракла в двоборстві з левом, на іншій — Діоніса на колісниці, запряженій двома левами. Близькими до Софійських були плити з огорожі Успенського собору Печерського монастиря. Визначним досягненням давньоруських різьбярів по каменю є виготовлення невеличких іконок. Найчастіше на них зображені перші руські святі Борис і Гліб, Дмитрій Солунський, Богородиця, Спас, Св. Миколай тощо. Популярним був сюжет «Увірування Фоми»; мініатюрна іконка цієї тематики зберігається в Державному історичному музеї України. Вона вирізана із світлозеленого каменю — стеатиту і позолочена. На лицьовому боці рельєфу зображено дві постаті: Христос показує свої рани Фомі, а Фома нахилився до Спасителя. Лице, руки, ноги, одяг тонко пророблені, пластичні.

у Високого рівня розвитку досягло в Київській Русі ужиткове мистецтво. Орнаментальні композиції, більшість елементів сягають язичницьких часів, використовувались на предметах побуту, прикрасах, зброї, металевому та керамічному посуді, різьбі по кості. Найпоширенішими мотивами були: коло — символ сонця, хвилясті лінії, які символізували воду, фантастичні звірі й птахи; дерево життя; рослинне плетиво.

Незвичайні декоровані вироби художнього ремесла, виготовлені в техніці емалі та черні. Вишуканістю рослинного орнаменту і загадковістю сюжетної композиції позначені срібні окуття двох рогів тура (X ст.), виявлені під час розкопок Чорної могили в Чернігові. Крилаті звірі, дракони, що сплелися в поєдинку; грифони, собаки, чоловіча і жіноча постаті з луками, на думку Б. Рибакова,— своєрідна ілюстрація до чернігівської билини про Івана Годиновича, в якій розповідається про смерть Кощія Безсмертного, боротьбу життя із смертю²².

Кращими виробами, виготовленими в техніці черні (XII - XIII ст.), є широкі пластинчасті браслети-наручі із срібла. На їхніх стулках, поділених на кілька кіотців, зображені фантастичні звірі, птахи, квітки, рослинне плетиво, сюжетні композиції, які відбивали язичницьку символіку, епічні гуляння, скомороші танці. В арочках кіотцях одного з київських браслетів вміщено двох птахів-собак (Сімарглів), птаха, гусляра в головному уборі та довгому вишитому одязі, танцюючу жінку із спущеними рукавами і чоловіка з мечем і щитом.

Рельєф із Києво-Печерської лаври. XI ст.

Сюжетні зображення на браслетах-наручах близькі до сцен, розписаних на стінах башт Софії Київської.

Особдивістю давньоруського ужиткового мистецтва було гармонійне поєднання елементів язичницької і християнської символіки. Часто їх можна побачити на одному предметі. Так, на київській золотій емалевій діадемі (XI - XII ст.) з деісусним чином поруч з апостолами зображені дівочі голівки та «дерево життя». Можна допустити, що язичницькі сюжети і символи на виробах прикладного мистецтва (X - XII ст.) виконували не тільки декоративну, але й магічну функцію. Орнаментальні композиції, які складались із «дерева життя», птахів-сиренів (віл-русалок), жіночих голівок у кокошниках, рогів тура, особливо характерні для емалевих колтів (XII - XIII ст.). Як складова частина весільних нарядів вони в своїй орнаментиці втілювали, насамперед, ідею родючості. Найпоширенішими декоративними елементами на срібних «черньоних» кешах були «дерево життя» та крилате чудисько з пташиною або собачою галовою, двома лапами і крилами. В ньому не без підстав вбачається уособлення слов’янського бога Сімаргла, покровителя людини, охоронця посівів та рослинності.

Крім орнаментів велике значення в давньоруському ужитковому мистецтві надавалось кольору. Тонким поєднанням барв — синьої, жовтої, червоної, білої, зеленої та коричневої — вражають київські емалі. Загальна їх гама яскрава, але не контрастна. Перегородчасті емалі прикрашали коштовні золоті вироби, діадеми, барми, колти, гривни, рясни. На медальйонах барм і на кіотцях діадем зображувались Ісус Христос, Богоматір, святі. Унікальним твором давньоруських емальерів (XII ст.) є золота діадема із с. Сахнівки Черкаської області. Вона має сім кіотців. Шість із них прикрашені рослинним орнаментом, на центральному — вміщено сцену «Вознесіння Олександра Македонського». Цей сюжет був популярний в середньовіччі, особливо імпонував державним можновладцям. Відзначимо як шедевр ужиткового ремесла хрест Єфросинії Полоцької, виготовлений у 1161 р. київським майстром Лазарем Богшою.

У мистецтві чорніння, де кольористика була стриманішою, панував прийом контрасту. На ранньому етапі переважав чорний фон і світлий рисунок, на пізньому — навпаки.

С Одним із поширених видів ужиткового мистецтва було художнє литво. Давньоруські майстри відливали величезні бронзові паникадила, прикрашені прорізним орнаментом, фігурками птахів (жар-птиць) і круглими розетками; дзвони, лампади із зображеннями святих; хрести-енколпіони, оклади книг, іконки, змійовики тощо. Відливки робилися в кам’яних формах та в глиняних за восковими моделями. Яскравим взірцем такого литва є дві бронзові арки (XII ст.) давньоруського майстра Костянтина, знайдені під час розкопок давньоруського міста Вщижа на Брянщині, а також «Чернігівська гривна».

У XII - XIII ст. набуло особливого поширення художнє литво в так званих «імітаційних» формочках. Пріоритет тут належав київським ремісникам, які навчились виготовляти ювелірні вироби, що нагадували дорогі князівсько-боярські прикраси, із дешевих матеріалів. Кам’яні формочки давали можливість серійного виробництва, яке задовольняло потреби ринку.

Давньоруські майстри порівняно рано опанували техніку склоробства, майолікової кераміки. Цьому сприяло широке будівництво кам’яних споруд, для внутрішнього опорядження яких використовувалась смальта, керамічна плитка, вкрита різноколірною поливою. Розкопки у Києві і Білгороді виявили поліхромні плитки, орнаментовані рослинним плетивом жовтого, білого, зеленого кольорів. Ними викладались підлоги в окремих приміщеннях Софії Київської, оздоблювалась підлога та стіни князівських палаців у Києві та Білгороді, церкви Св. Апостолів у Білгороді.

В опорядженні галицьких монументальних будівель широко застосовувались рельєфні керамічні плитки із зображеннями різних фантастичних істот — грифонів, орлів, соколів, павлинів. Вони нагадують зображення на візантійських тканинах, срібних браслетах-наручах, фресках башт Софії Київської.

Склороби, окрім смальт, виготовляли різноколірні браслети, намисто, персні, кубки, чаші, інші предмети побутового призначення. Особливо масовими були скляні браслети. Головним центром їх виробництва вважали Київ. Є підстави твердити, що давньоруські майстри знали й секрети кришталю.

Поширеним видом художнього ремесла на Русі була різьба по дереву і кості. Різьбярі по дереву прикрашали фасади зрубних будинків, одвірки, речі домашнього вжитку, човни, сани тощо.. Різьба була плоскою, орнамент геометричним, рідше рослинно- геометричним. Дерев’яні колони, виявлені під час розкопок Новгорода, свідчать про високу майстерність давньоруських дереворобів. Окремі елементи орнаменту сягають в глибину століть, в деяких вгадуються античні традиції.

Різьба по кості давньоруських майстрів здобула широке міжнародне визнання. Особливо популярними стали різьблені скриньки, образки, руків’я ножів, дзеркал, ложки, шахматні і шашкові фігури. Вони оздоблені геометричним та рослинним орнаментом, на окремих зустрічаються майстерно вирізані головки фантастичних звірів, сюжетні композиції.

Вироби художнього ремесла Київської Русі позначені високою технікою виконання, їх широко вивозили за кордон. Речі, виготовлені у майстернях Києва, Новгорода, Галича, Чернігова та інших давньоруських міст, зустрічаються під час археологічних розкопок практично в усіх європейських країнах.

Отже, культура Київської Русі IX - XIII ст. була надзвичайно високою, сягала європейського рівня. Монголо-татарська навала перервала великий і яскравий період вітчизняної історії, на деякий час загальмувала духовний розвиток країни. Були знищені витвори давньоруських зодчих і художників, літописців і билинників, музикантів, умільців-ремісників, у вогні пожеж загинули величезні матеріальні та духовні цінності нашого народу. Від багатьох міст і сіл лишились тільки згарища. Було вбито або забрано в полон велику кількість люду.

І все ж, незважаючи на велику трагедію, яка спіткала Київську Русь в 40-ві роки XIII ст., завойовники не змогли викоренити усі історичні та культурні традиції народу. Культурна спадщина IX — XIII ст. стала тою плідною основою, на якій склалася культура України-Русі в добу пізнього середньовіччя.

¹ Див.: Висоцький С. Азбука з Софійського собору у Києві та деякі питання походження кирилиці // Мовознавство 1974. № 4. С. 74—83.

² Див.: Высоцкий С. Средневековые надписи Софии Киевской. К., 1976.

³ Див.: Греков Б. Киевская Русь. М., 1953. С. 405.

⁴ Памятники русской литературы XII—XIII веков. СПб, 1872. С. 29—32.

⁵ Див.: Патерик Киевского Печерского монастыря. СПб, 1911. С. 83.

⁶ Роэов Н. Синодальный список сочинений Илариона — русского писателя XI в. // Slavіа casopis pro Slovanskou filologii. 1963. гоc. 32. Ses. 2 S. 164.

⁷ Памятники русской литературы XII — XIII веков. СПб., 1877.

⁸ Изборник: Сборник произведений литературы Древней Руси М., 1969. С. 132.

⁹ ПСРЛ. Г. 1. Стб. 140.

¹⁰ Див.: Комеч А. Древнерусское зодчество конца X — начала XII ва. М., 1987. С. 176.

¹¹ Див.: Розов Н. Синодальный список сочинений Илариона — русского писателя XI в. С. 168.

¹² Див.: Греков Б. Киевская Русь. С. 373.

¹³ Див.: Высоцкий С. Светские фрески Софийского собора в Киеве. К., 1989. С. 164—200.

¹⁴ Памятники русской литературы ХІІ - XIII вв. СПб., 1872. С. 122.

¹⁵ Реставрований архітектором М. В. Холостенком.

¹⁶ ПСРЛ Т. 2. Стб. 709 - 714.

¹⁷ Реконструйована архітектором П. Д. Барановським.

¹⁸ Див.: Асеев Ю. Стили архитектуры Украины. К., 1989. С. 21.

¹⁹ Див.: Асеев Ю. Мистецтво стародавнього Києва. К., 1969. С 159.

²⁰ Див.: Логвин Г. Возрождение фрески XII в. // Искусство. 1971. № 8.

²¹ Див: Антонова В., Мнева Н. Каталог древнерусской живописи XI — начала XVIII в. М., 1963. С. 52; Логвин Г. По Україні: Стародавні мистецькі пам'ятки. К., 1968. С. 38.

²² Див.: Рыбаков Б. Древности Чернигова // МИА. 1949. № 11. С. 48-51.