Культура - статті - 2021

Розвиток української культури в загальносвітовому і європейскому контексті

Загальносвітова культура є поєднанням різних національних культур, які мають свою самобутність, індивідуальність і цінність. Кожна з існуючих у світі культур країн, народів, націй неповторна й унікальна, є невід'ємною складовою скарбниці світової культури. На повнокровний розвиток етнічної культури впливає широке коло чинників, таких як:

- історичний шлях народу;

- уособлення або взаємодія з іншими народами;

- соціальні, економічні, екологічні умови;

- культурна політика держави і т.п.

Народ (грецькою - «етнос») - поняття багатопланове. Частіше за все в цей термін вкладається поняття етнос - це історична спільність людей, яка склалася на певній території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших. Культура, як необхідний компонент, як одна з властивих етносу особливостей, забезпечує його повноцінне функціонування. Але відбувається і зворотний процес - конвергенція (зближення) етнічних культур внаслідок історичного розвитку і взаємодії народів. Тому сьогодні культуру кожного етносу характеризує сукупність, національно-специфічних особливостей. Формування етнічної культури нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом). Тому, розглядаючи українську культуру, не можна не зупинитися на проблемах етногенезу українців.

Основні концепції етногенезу українців:

1) теорія «споконвічності» - українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років;

2) теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

3) теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-і рр. ХХ ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;

4) теорія «незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів», тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Український етнос остаточно сформувався на рубежі XVI-XVII ст., причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства - васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти і внутрішня зрада еліти - перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби зросла й національна самосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до «руського народу», а на вищому, ідеологічному рівні - у боротьбі за національні права, за православ'я, за створення національних державних інститутів і атрибутів.

Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти:

VI-XI ст. - Русь;

з 1395 р. - Мала Русь;

у XVII-XVIII ст. - Малоросія;

XIX ст. - початок ХХ ст. - Україна-Русь.

В етнічній історії українців можна виділити три ключові етнооб'єднуючі самоназви:

1) слов'яни (словени);

2) руси (руські, роси, русичі, русини);

3) українці (козаки).

Серед причин, які обумовили зменшення питомої ваги україномовного населення в Україні протягом ХХ ст. домінуюче місце займає русифікація, яка супроводжувала процес створення «радянського народу».