Культура - статті - 2021

Розвиток іконопису у 10-12 ст. Київська школа

Іконопис походить від грецького портретного живопису. Значну роль у його становленні як виду мистецтва відіграли фаюмські портрети І-ІІІ ст. н. е. Вони були написані восковими фарбами на дерев’яних дошках. Аналогічно виконані й найдавніші ікони(колтські та візантійські). Ікону можна назвати «книгою для неписьменних». Для розуміння її значеннянеобхідно зупинитися на тлумаченні ікони церквою. З погляду християнської догматики ікона є таємничим символом божества, а зовсім не його точним зображенням. Вонанадає віруючому не тільки зорове, а передусім, духовне спілкування з його «оригіналом». Тому іконопис має власну художню мову, яка відрізняється від звичайної для насмови живопису. За допомогою ліній і фарб іконописець не просто зображав того чи іншого святогоабо подію, а втілював звернену до нього молитву. Тому найважливішою рисою ікони єїї відмежованість від усього живого, матеріального, плотського. Підкреслюючи високу духовність святих, майстри часто використовували символіку деталей та кольорів. Наприклад, білий колір означав моральну чистоту, зелений — надію, червоний — пролиту кров, синій — небо, багряний — божественність. Поряд з поодиноким зображенням Ісуса Христа, Богоматері, святих руські майстри розробили оригінальний тип житійної ікони. Вона складалася із середника з зображенням святого, навкруги якого розташовувалися невеликі картини — клейма, де ілюструвалися основні епізоди біографії святого. Їх сюжет розвивався з верхнього лівогокута ікони праворуч, а потім вниз. Особливого поширення набули ікони з зображенням Богоматері. Давньоруськімайстри створили власне трактування основних типів ікон з цим образом. Згідно з легендою перша ікона й була портретом Богородиці, який написав з натури євангеліст Лука. Владно приковуючи до себе погляди віруючих, ікони перетворювали навітьнайубогішу церкву в казкову скарбницю ритмів і барвистих сполучень. І так само засяяли вони у світлі лампад у селянській хаті. Сюжет ікони — релігійно-християнський, але не будь-який живописний твір нарелігійно-селянську тему є іконою.

У візантійському мистецтві образи слугували символами найвищої духовності. Принцип образу-символу був прийнятий давньоруськими художниками. Такий образ,сам по собі або у сполученні з іншими образами, міг виражати горе, радість, світлу надію — словом, реальні, глибокі людські переживання. Образність і чуттєвість органічновходили в мистецтво іконопису. Але метою художника було зображення не поодинокого явища, а ідеї, яку воно несло. До цієї ідеї можна було наблизитися, але її не можна булозафіксувати матеріально. Тому вся образна побудова ікони підкорялася визначеномуритму, майже без передавання об’єму і простору. Перспектива була, згідно з сучасноютермінологією, «зворотною». Художник зображав фігури і предмети не так, як він їх бачив, а відповідно до того, що він про них знав. Зображення могло бути з різних точокзору (наприклад, одночасно зверху і збоку). При цьому з тих точок, з яких це моглиспостерігати персонажі ікони, а не ми, знаходячись поза нею. Отже, ікона являла собоюзамкнений, тільки їй притаманний світ. Все це стосується і давньоруського іконопису, з тією лише суттєвою різницею,що у ньому відобразилося світосприйняття руських майстрів, які радістю і життєлюбством зігріли музичну мальовничість ікони. У руській іконі навіть менше матеріальної конкретності, ніж у візантійській, але в образах значно більше чуттєвого сприйняття світу, його словесної гармонії. Наприкінці XI ст. склалася київська школа іконопису. Із художників того часу відоме ім’я Алімпія Печерського, який навчався у візантійських майстрів, що оздоблювали Києво-Печерську лавру. Природні умови багато в чому визначали розвиток людини, а природою створений матеріал впливав на розвиток її мистецтва. Каміння, яким була багата долина Нілу, слугувало єгиптянам для побудови пірамід, а у бідному на каміння Дворіччі зиккурати будувалися з цегли. Давньоруська земля була багата лісами, і це визначало дерево як основний будівельний матеріал. Дерево ж визначило й провідну роль живопису на дошках. І з цього живопису виросла новаформа монументального образотворчого мистецтва — іконостас. Візантія, де в храмах вівтар відділяла невисока перегородка, іконостасу не знала. Поступово розростаючись у стіну з ікон, іконостас перейняв ті повчально-живописніфункції, які у живописних храмах виконували настінні зображення з Христом-Вседержителем у куполі. У своєму розвиненому вигляді руський іконостас являє собою складне і, водночас, єдине гармонійне ціле, що несе в собі упорядковану систему образів. Посередині головного ряду ікон, найбільших за розмірами, — так званий «Деісуснийчин», або просто «Деісус»: Христос на троні, а з боків, на окремих іконах, Марія та Іоанн. Предтеча, з нахиленою головою і простертими до нього руками. Це початкове ядро іконостасу з сюжетом, запозиченим у Візантії, який руські майстри збагатили, увівши в композицію архангелів Михаїла і Гавриїла та апостолів Петра і Павла, знову ж таки наокремих дошках. Нижче — ряд ікон, так званих місцевих, пов’язаних з храмом. Вищеголовного ярусу — ікони, присвячені християнським святам, а ще вище — ікони з пророками і, врешті-решт, (уже з XVI ст.) — з праотцями.

Отже, почавши працювати як учні візантійських майстрів тільки в середині XI ст., руські художники уже на початку XII ст. мали власну теолого-творчу систему, яка значно збагатила християнське мистецтво новим філософським змістом і народним колоритом. З початку XII ст. вже немає в іконописі Русі образу Христа Пантократора, якийбільше відповідав грецько-латинській культурі. Його заступає образ Христа-Спасителя та Учителя. Для української духовності Христос, насамперед, Людина, а не Надлюдина. Тому, незважаючи на суворість візантійського канону, руські теософи знайшли власне втілення християнської ідеї. І храми, присвячені Христові, дістають назву «Спас».

Поряд з монументальним живописом на Русі розвивається іконопис. Наприкінці XI ст. склалася київська школа іконопису.

За християнською легендою, першим іконописцем вважають євангеліста Луку. Відомості про ікони містять давньоруські літописні джерела Х ст. Творів давньоруського іконопису збереглося дуже мало. Найвідомішою іконописною майстернею XI-XII ст. була Печерська, де працював Алімпій зі своїми учнями. В кінці XI ст. склалася київська іконописна школа. З нею пов’язані такі шедеври іконопису, як «Ярославська Оранта» (XII ст.), «Устюзьке Благовіщення» (XII ст.), які зберігаються у Третяковській галереї, ікона «Борис і Гліб» (XIII ст.), що експонується у Київському музеї російського мистецтва. З іменем Алімпія окремі дослідники пов’язують ікону «Печерської Богородиці».

Видатним іконописцем Київської Русі був Алімпій Печерський. Серед ікон XII ст. привертає увагу ікона "Ярославська оранта" — одна із найдавніших, присвячених Діві Марії. Дослідники відносять її до київської школи. У XII ст. у зв'язку із постійною зовнішньою загрозою навали кочовиків особливо близькими живопису були ідеали військової доблесті. Поширення набули ікони "Георгія-воїна", "Дмитра Солунського", "Архангела", або "Ангела-Золоте Волосся". У цей період з'являються ікони із зображенням перших руських святих — Бориса і Гліба. Традиції Києва поширюються на іконописні школи Галицько-Волинського князівства та інших руських земель. Прикладом може бути ікона "Волинської Богоматері" (ХІІІ ст.), виявлена на Волині в Покровській церкві м. Луцька.

Розвиток живопису підтверджують і портретні мініатюри, що прикрашали "Ізборник" 1073 р., "Трірський псалтир" (1078—1087 рр.). На думку дослідників, мініатюри "Трірського псалтиря" виконано у Володимирі-Волинському. На них зображені князь Ярополк та його дружина Ірина, а також мати Ярополка, Гертруда. Високою майстерністю відзначаються мініатюри "Різдва Христового", "Розпп'яття", "Христос на троні", "Богоматір на троні".