Культура - статті - 2021

Живопис як різновид образотворчого мистецтва. Види, техніки та жанри живопису

Образотво́рче мисте́цтво — мистецтво відображення сущого у вигляді різних образів, зокрема таких як художні образи на площині (графіка, малярство тощо) та в просторі (скульптура).

Сутність

Образотворче мистецтво відображає дійсність у наочних образах, відтворює об'єктивно наявні властивості реального світу: об'єм, колір, просторовість, матеріальну форму предмета, світлоповітряне середовище тощо. Проте образотворче мистецтво зображує не тільки те, що доступне безпосередньому зоровому сприйняттю, але й передає розвиток подій у часі, певну фабулу, розгорнуту оповідь. Воно розкриває духовний склад людини, її психологію.

Відображення дійсності

Образотворче мистецтво у сукупності своїх видів створює реальну картину життя людини та природи, а також наочно втілює ті образи, яких немає в реальності, які є наслідком людської фантазії.

Професії у царині образотворчого мистецтва

Творчих працівників у царині образотворчого мистецтва узагальнено називають художниками (хоча здебільшого кожен із них спеціалізується у певній галузі образотворчого мистецтва — як скульптор, маляр, графік тощо).

Техніки та напрямки живопису

масло;

темпера;

емаль;

гуаш (оскільки в якості основного матеріалу художник використовує папір, характерну для графічних видів образотворчого мистецтва - класифікується і як графіка;

про це говорить і застосування останньої для створення монохромних творів);

пастель (до цієї техніки справедливо зауваження аналогічне тому, що висловлено щодо попередньої);

туш (і в даному випадку, як і в двох попередніх - не можна однозначно віднести до графіки; на Сході, наприклад, каліграфія, здебільшого використовує цей матеріал, традиційно вважається живописом, як, втім, і академічна китайський живопис використовувала переважно саме туш - ахроматична гамма);

живопис по штукатурці: фреска і асекко;

граттаж

гризайль

карнации

лесировкою

пуантилізм

сграффіто

сфумато

клейова живопис;

восковий живопис: енкаустики, воскова темпера і холодний спосіб (воскові фарби на скипидарі);

живопис керамічними фарбами;

живопис силікатними фарбами;

акварельний живопис (техніка акварелі різна, деякі прийоми ближче до живопису, деякі - до графіки, тому невипадково в тезаурусі присутній такий зворот: «малювати аквареллю»)

суха кисть;

акрил;

змішана техніка;

Техніки живопису практично невичерпні. Все, що залишає якийсь слід на чомусь, строго кажучи, є живописом: живопис створюється природою, часом і людиною. Це вже зазначив Леонардо да Вінчі.

Традиційні техніки живопису: енкаустики, темпери (з яйцем), настінний (вапняна), клейова та інших типів. З XV століття стає популярною живопис олійними фарбами; в XX столітті з'являються синтетичні фарби з речовиною з полімерів (акрілік, вінілік та ін.) Фарби можуть готуватися з натуральних і штучних пігментів.

Гуаш, акварель, китайську туш і полурісовальную техніку - пастель - також відносять до живопису.

Живопис може бути виконана на будь-якій основі: на камені, штукатурці, на полотні, шовку, на папері, на шкірі (в тому числі на тілі тварини або людини - татуювання), на металі, на асфальті, бетоні, склі, кераміці і т. д., і т. п.

Живопис зустрічається і сусідить з пластичними мистецтвами, у тому числі з архітектурою, скульптурою, вона може брати участь у формуванні штучною і природного середовища.

Живопис, як і інші образотворчі мистецтва, ілюзорна: вона - це імітація тривимірного простору в площині, що досягається за допомогою лінійної і колірної перспективи. Але її візуальний і до того ж колірної аспект (очей сприймає в одну мить практично нескінченну інформацію) обумовлює виняткове місце живопису серед всіх образотворчих мистецтв.

У той же час, розвиток мистецтва, образотворчих методів і засобів виразності, давно вивело за межі розуміння основних своїх завдань - «відтворення реальності». Ще Плотін каже: «Не копіювати природу, а вчитися у неї», і цим принципом керуються багато художників протягом багатьох століть. Тому завдання живопису увазі не тільки таку організацію простору на площині, яка керується і обмежується відтворенням на ній тривимірної середовища, мало того, окремі методи вже давно сприймаються як «тупикові» на шляху розвитку мистецтва (в контексті розуміння й переосмислення адекватності сприйняття). Площина, як і колір, має самостійну цілісність і цінність, разом вони диктують свої умови в синтезі форм і на площині як такої, - і у взаємодії з трехмерно-тимчасовим простором. Художник вже не може задовольнитися набором ілюзорних прийомів («ілюзіонізм»), він слідує потребам нового розуміння краси, відмовившись від неактуальних методів самовираження і впливу на глядача, шукає нових же форм таких, діалектично повертається на краще з відкинутого, і таким чином приходить до розуміння та реалізації нових же цінностей. Таке розуміння методів і технічних, виразних завдань мистецтва культивували в числі інших теоретиків і майстрів В. А. Фаворський і о. Павло Флоренський, а згодом - самостійно розвивав сам В. А. Фаворський. Зрозуміло, це не єдиний «вірний» шлях розвитку сучасного мистецтва та живопису, тим не менш, багато положень такого бачення вельми переконливі і продуктивні.

Щодо помилковості суворого виключення живопису з пластичних мистецтв навіть теорія «ортодоксального» мистецтвознавства також вже давно зробила переоцінку. Ось що сказано не в якому-небудь мудрому концептуальному дослідженні, а в «Популярною художньої енциклопедії»: «Мистецтва пластичні поділяються, в свою чергу, на образотворчі і необразотворчі. До перших відносяться живопис, скульптура, графіка, монументальне мистецтво. До необразотворчих - відносяться архітектура, декоративно-прикладне мистецтво і художнє конструювання. Межі між образотворчими та необразотворчих мистецтвами не абсолютні...»

«Функції» живопису

Як і інші види мистецтва, живопис може соціально-виховну або документальну функції.

Однак основне і першорядне виразне і змістовне значення в живописі має колір, який сам по собі є носієм ідеї (в тому числі і в силу психологічних факторів впливу і сприйняття). Це вельми переконливо роз'яснює і показує, наприклад, теорія І. Іттена. Невипадково існує таке поняття як «літературність», коли живопис, з тієї чи іншої причини, не володіючи достатніми пластичними і виразними якостями, залучає до свого арсеналу чисто оповідну, «літературну» складову.

Тим не менш, еволюціонуючи разом з людиною і з усім світом, живопис придбала і нове тлумачення, і нове розуміння завдань. Так, спочатку володіючи явними ознаками самостійних пластичних характеристик (невипадково одним з основних параметрів, що відокремлюють живописну техніку від графічних, є мазок, що надає великий діапазон саме пластичних можливостей - найбільшою мірою, звичайно, самому поширеній увазі - олійного живопису, а й, звичайно ж, - багатьом новим її видам і технікам, які передбачають синтез форм). Подання про шляхи та завдання живопису, як і всі кошти, і способи самовираження, мистецтвознавства і творче середовище - випробували на собі явний вплив розвитку загального пізнавального процесу, але закономірно й самі вони вплинули на нього, торкнувшись багатьох сторін світогляду і діяльності людини.

Переосмислення функцій живопису, як, втім, і всієї творчості, пройшло через заперечення доцільності її як такої («Тільки усвідомивши, що це абсолютно безглуздо, можна почати творити» - говорить Р.-М. Рільке); - через усвідомлення того, що «це глибинний ірраціональний процес» - у такій думці сходяться не тільки той же Р.-М. Рільке і правильно сприйнятий, добре зрозумілий їм П. Клеє, а й багато художників і філософи; причому підготувало нове розуміння мистецтва і його завдань сама їх розвиток: неможливо було вмістити всю повноту швидкоплинного життя, технічних і технологічних, нарешті - громадських і моральних перетворень - в прокрустове ложе ідеологічних і академічних догм і штампів, жрецькі ізолюючих мистецтво від самого розвитку життя, зводять саме до «добре зрозумілим і давно відомим» функцій сам цей глибинний творчий процес.

Анимали́зм (от лат. animal — животное) — жанр изобразительного искусства[1], основным объектом которого являются животные, главным образом в живописи, фотографии, скульптуре, графике и реже в декоративном искусстве. Анималистика сочетает в себе естественнонаучные и художественные начала. Главной задачей анималиста может быть как точность изображения животного, так и художественно-образные характеристики, включая декоративную выразительность или наделение животных присущими людям чертами, поступками и переживаниями (например, басни).

Бата́льный жанр (от фр. bataille — битва) — жанр изобразительного искусства, посвященный темам войны и военной жизни. Главное место в батальном жанре занимают сцены сухопутных, морских сражений и военных походов. Художник стремится запечатлеть особо важный или характерный момент битвы, показать героику войны, а часто и раскрыть исторический смысл военных событий, что сближает батальный жанр с историческим. А сцены военного быта (в походах, казармах, лагерях) зачастую связывают его с бытовым жанром.

Натюрмо́рт (фр. nature morte — «мёртвая природа») — изображение неодушевлённых предметов в изобразительном искусстве, в отличие от портретной, жанровой, исторической и пейзажной тематики.

Исходную точку раннего натюрморта можно найти в XV—XVI веках, когда он рассматривался как часть исторической или жанровой композиции. Долгое время натюрморт сохранял связь с религиозной картиной, обрамляя цветочными гирляндами фигуры Богоматери и Христа, а также часто располагаясь на оборотной стороне алтарного образа (как в «Триптихе семейства Брак» Рогира ван дер Вейдена). Также в XVI веке была распространена традиция создания портретов с изображением черепа, например, портрет Жана Каронделя работы Яна Госсарта (см. vanitas). Ранние натюрморты часто выполняли утилитарную функцию, например, в качестве украшения створок шкафа или для маскировки стенной ниши.

Натюрморт окончательно оформляется в качестве самостоятельного жанра живописи в творчестве голландских и фламандских художников XVII в. Предметы в натюрмортной живописи этого периода часто содержат скрытую аллегорию — либо быстротечности всего земного и неизбежности смерти (Ванитас), либо — в более широком смысле Страстей Христовых и Воскресения. Это значение передаётся посредством использования предметов — в большинстве случаев знакомых и встречающихся в каждодневной жизни, которые наделяются дополнительным символическим значением.

портре́т (фр. portrait, от старофранц. portraire — «воспроизводить что-либо черта в черту»[1], устар. парсуна — от лат. persona — «личность; особа») — изображение или описание какого-либо человека либо группы людей, существующих или существовавших в реальной действительности[2], в том числе художественными средствами (живописи, графики, гравюры, скульптуры, фотографии, полиграфии), а также в литературе и криминалистике (словесный портрет)[3].