Культура - статті - 2021

Українська культура нового та новітнього часів
Культура України другої половина ХІХ - початку ХХ ст.

ПЛАН

1. Українська культура в контексті суспільно-історичних реалій кінця ХІХ — поч. ХХ століття.

2. Розвиток освіти та науки в Україні у другій половині ХІХ — поч. ХХ ст.

3. Розвиток музично-драматичного мистецтво. М. Лисенко — засновник української класичної музики.

4. Література і театральне мистецтво. Театр корифеїв. Молодий театр.

5. Формування національного стилю в архітектурі та образотворчому мистецтві.

1. Українська культура в контексті суспільно-історичних реалій кінця ХІХ — поч. ХХ століття.

Поразка в Кримській війні 1853-1856 рр. прискорила назрівання революційної ситуації в Росії. Щоб уникнути революції, Олександр ІІ 19 лютого 1861 р. підписав «Маіфест» про скасування кріпосництва і «Положення про селян, звільнених від кріпосної залежності». Селянам і дворовим людям надавалися права «вільних сільських обивателів як особисті, так і майнові».

У цей же час звільнені селяни повинні були сплачувати викупні платежі. Спеціальні суди мали право піддавати їх тілесним покаранням. Хоча реформа запроваджувала для селянських громад самоврядування, функція нагляду за урядовими чиновниками зберігалася.

Невдовзі після скасування кріпосного права почали здійснюватися інші реформи, найважливішою з яких була земська (1864 р.). Земства утворювалися в Україні у 1865-1875 рр. В них брали участь стани, що мали у власності землю: дворянство, духовенство, міщанство. Земства засновували лікарні, школи, турбувалися про шляхи сполучення. Зі своїх рядів вони висунули чимало відомих громадських діячів і сприяли консолідації української інтеліґенції.

Важливою була і судова реформа (1864 р.). Запроваджувався новий публічний суд. Судочинство провадилося за участю обвинувачення й захисту, присяжних засідателів та суддів. Військова реформа передбачала поділ території Росії на 10 військових округів, запроваджувалася обов’язкова військова повинність.

Отже, реформи принесли кріпосним свободу, сприяли розвитку земської системи самоврядування, піднесенню ролі закону і права та переходу від феодалізму до капіталізму. На всіх українських землях став інтенсивно розвиватися капіталізм, вносячи докорінні зміни в класову структуру суспільства. Відбувається процес формування робітничого класу та буржуазії.

Закономірним наслідком процесів, що відбувалися в соціально-економічному житті України, стає національно-визвольний рух 60-90-х років ХІХ ст. Характерною його собливістю є намагання протистояти національному гнобленню українського народу з боку царизму. Особливо це виявилося в ставленні царизму до української мови. Так, міністр внутрішніх справ П. Валуєв у листі до міністра народної освіти писав у 1863 р., що «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може». В тому ж році він видав таємничий циркуляр про заборону видавання українською мовою книг «учбових і взагалі призначених для початкового читання народу».

Наприкінці 50-х років у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах виникають напівлегальні суспільно-політичні організації-громади. Перша така громада виникла в Київському університеті з таємного гуртка хлопоманів, учасники якого В. Антонович, Т. Рильський, Ф. Панченко та ін. пропагували в народі ідеї соціального і національного визволення.

На переломі 1860-1861 рр. гурток хлопоманів припинив своє існування з ініціативи його членів. Разом з іншими студентами Київського університету вони утворили нове таємне товариство — «Українську громаду», пропагандистська діяльність якої була зосереджена в недільних школах.

Члени громади засновували школи, поширювали популярні видання, читали слухачам «Кобзаря», проводили лекції. Після активізації наступу на українство з російського і польського боків громада почала розробляти свою ідеологію, встановила зв’язки з петербурзьким центром при редакції українського журналу «Основа».

На початку 70-х років у Києві виникає культурно-просвітницький гурток «Стара громада» на чолі з В. Антоновичем і за участю М. Зібера, М. Драгоманова, П. Житецького, О. Кониського, М. Старицького, П. Чубинського та ін. Члени цього гуртка брали участь у роботі органів місцевого самоврядування, зокрема земств, наукових товариств.

Проте вся ця культурно-просвітницька діяльність зазнала нового удару царизму — Емський указ 1873 р. Олександра ІІ, який забороняв публікувати українські книжки, користуватися українською мовою на сцені. Було розігнано відділ Російського географічного товариства (заснованого 1873 р.), багато громадівців потрапили на заслання або виїхали за кордон, де продовжували свою діяльність. Зокрема, в Женеві Драгоманов організував видання збірника «Громада» українською мовою.

На землях Галичини з середини ХІХ ст. визвольний рух потрапляв під вплив москвофільської суспільно-політичної течії, яка пропагувала ідеї неділимої Росії, твердила, що українців не існує.

Представники передової інтелігенції — народовці, які прагнули до націоналного відродження і які не знаходили підтримки від москвофілів у боротьбі проти загрози полоні-зації, у грудні 1686 р. заснували у Львові культурне товариство «Просвіта» і в 1873 р. — літературне Товариство ім. Шевченка. Вони пропагували історичні знання в народі, видавали твори українських письменників, створили мережу бібліотек, читалень, музичних та хорових колективів і т. п. Літературне товариство ім. Шевченка, яке у 1892 р. було перетворене в Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ), стало важливим науковим центром. З НТШ співпрацювали М. Грушевський (голова з 1897-1913 р.), І. Франко, І. Горбачевський, В. Гнатюк, Ф. Вовк. НТШ видало понад 1100 різноманітних праць.

Під впливом народовства і одного з його організаторів М. Драгоманова зароджується радикальний напрямок у визвольному русі. Його очолили І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький, які обстоювали передусім інтереси селянства. У 1885 р. народовці сформували свою першу політичну ор-ганізацію — Народну раду, що виступала за національний розвиток.

Важливу роль у суспільно-національному русі на західноукраїнських землях відіграла прогресивна селянська Русько-українська радикальна партія (1890), засновниками якої були І. Франко, М. Павлик, С. Данилович і Є. Левицький і яка прагнула до згуртування всіх демократичних сил. Цьому істотно сприяв журнал «Народ» під керівництвом І. Франка і за участю М. Драгоманова, Лесі Українки, П. Грабовського, А. Кримського.

Таким чином, у другій половині ХІХ ст. процес консолідації української нації набув ще більшої сили. Посилюються суспільно-політичні зв’язки між східно- і західноукраїнськими землями, дедалі зростає роль останніх в національно-культурному і політичному русі.

Українське національне відродження періоду національно-визвольних змагань.

Національна революція в Україні призвела до колосального злету національного самоусвідомлення народу, духовного піднесення її інтелігенції, посіяла надії на краще майбутнє, відновлення української державності, розквіт української культури.

Українські уряди, які виникли в цей час (УНР, Гетьманської Держави, УНР-Директорії), послідовно провадять політику українізації, яка полягала у підтримці української мови, розвитку української середньої та вищої освіти, книгодрукування, наукових закладів, музейних установ, бібліотек, мистецьких об'єднань тощо.

Але малий строк діяльності цих урядів та брак коштів не дали відновити загублені традиції та створити міцну основу для культурного розвитку нації. За 4 місяці своєї влади (28 листопада 1917 - 29 квітня 1918), в умовах жорстокої політичної та військової боротьби Центральна Рада спромоглася лише створити українське Міністерство освіти (міністр В.Прокопович), яке склало плани українізації школи, нові навчальні плани для них, проекти створення українського університету в Кам'янець-Подільському, народних університетів у Києві, Харкові та Одесі, Педагогічної Академії та Академії Мистецтв в Києві. Деякі з цих проектів почали втілюватися в життя. Створено перші українські гімназії (восени 1917 р. - 53), відкрито українські видавництва, видано майже 700 назв українських книжок, виходило 63 українських періодичних видань Українізація державних установ та школи зустріла відчайдушну протидію старого чиновництва, викладачів гімназій та вузів, деяких батьків, обіжники міністерства викликали саркастичні відповіді провінційних установ. Це також затримало реалізацію планів уряду та міністерства. Але саме в цей час було закладено підвалини подальших успіхів у галузі культури Гетьманського уряду, а також, зрештою, основні засади радянської українізації.

За 7,5 місяця гетьманської влади (29 квітня - 14 грудня), власне, була далі продовжена культурницька політика Центральної Ради. Восени 1918 р. в Україні вже було 150 українських гімназій, у жовтні відкрито українські університети у Києві та Кам'янець-Подільському, покладено початок створенню Державного українського архіву, Національної галереї мистецтв, Українського історичного музею, Української національної бібліотеки, Українського театру драми та опери, Державної капели під керівництвом О. Кошиця, Українського Державного Симфонічного Ансамблю під керівництвом композитора та диригента О.Горілого (Горелова).

Українська Академія Наук. Було проголошено створення Української Академії Наук. Її попередницею було НТШ у Львові (1973-1893). Урочисте відкриття Академії відбулося 24 листопада 1918. На посаду президента Академії гетьман П. Скоропадський запросив М. Грушевського, але той з політичних міркувань відмовився. Тоді наказом гетьмана президентом був призначений В. Вернадський, який в цей час перебував в Україні, рятуючись від більшовицької революції, і дав згоду очолити першу в Україні наукову академічну установу. Створено 3 відділу Академії: фізико-математичний, соціально-економічний та історико-філологічний. Уряд призначив президію Академії та перших академіків (по три на кожне відділення: М. Василенко, А. Кримський, О. Левицький, Д. Багалій, М. Петров, С. Єфремов, М. Туган-Барановський, М. Сумцов та ін.), інших академіків мала обирати сама Академія.

2. Розвиток освіти та науки в Україні у другій половині ХІХ — поч. ХХ ст.

Розвиток капіталістичних відносин передбачав реформу в галузі освіти, яка була здійснена в 1864 р. Всі типи початкових шкіл дістали назву початкових народних училищ. Чимало народних шкіл відкрили земства. Відкрилися двокласні початкові училища, в яких викладали історію, географію, малювання та ін. У 1872 р. більшість повітових училищ реорганізували у 6-річні міські училища.

У 1897 р. на землях Лівобережної України існувало близько 17 тисяч початкових шкіл, які могли охопити навчанням лише третину дітей. До того ж українці в початкових школах мали вдвоє меншу кількість класів, ніж поляки. Ці диспропорції поглиблювалися в гімназіях та університетах, оскільки поляки робили все можливе, щоб уповільнити зростання освіченості української еліти. Так, у 1897 р. з 14 тисяч учнів середніх шкіл у провінції 80% складали поляки й менше 16% — українці. Поляки мали 30 гімназій, українці — дві. У 1911 р. з майже 80 викладачів у Львівському університеті професорів-українців було всього 8.

Наприкінці ХІХ ст. в Україні було 129 гімназій і 19 реальних училищ, де вчилися представники заможних верств.

Середнім типом школи була колегія Павла Галагана, заснована 1871 р. в Києві в пам’ять про смерть його сина Павла, який помер навесні 1869 р. За своїм статутом вона була гімназією, що мала тільки старші класи. Після її закінчення випускники мали можливість вступати до університету, який здійснював навчальний нагляд за колегією.

Колегія мала гуманітарний характер. Тут вивчали російську мову і літературу, закон Божий, загальну історію, мови (грецьку, латинь, французьку, німецьку), малювання, креслення, географію, космографію, фізику, алгебру, геометрію, тригонометрію. Від учнів вимагали напруженої аналітичної праці, інформаційні лекції доповнювались самостійними письмовими роботами. Учням ставили оцінки за чверть року і за рік, а замість поточних — рецензії на їх твори.

Навчально-виховний процес в колегії базувався на принципах, які сприяли високому рівню підготовки учнів. Серед найголовніших були такі, як добір складу викладачів, підтримка і розвиток справжніх талантів, природної обдарованості, звернення до джерел народної культури та матеріально-технічне забезпечення колеґії (обладнання, безплатне навчання частини учнів та ін.).

У 70-90 рр. ХІХ ст. відкривається Новоросійський в Одесі і Чернівецький університети, Харківський, Київський і Львівський політехнічні інститути та інші вищі навчальні заклади. В цих університетах та інститутах працювало багато відомих вчених — математиків, хіміків, біологів, істориків, мовознавців, літераторів.

Помітним явищем в історії шкільництва цього періоду були недільні школи, що виникли наприкінці 50-х років. Ідея заснування такого типу шкіл для народу виникла серед керівників харківсько-київського гуртка студентів, коли керівників гуртка переведено до Києва. У вересні 1859 р. група студентів Київського університету (М. Драгоманов, К. Шейковський та ін.) звертається до куратора Київської учбової округи М. Пирогова з проханням дозволити їм відкрити в будинку Києво-Подільської дворянської школи безплатну недільну і святкову школу для хлопчиків «ремісничого класу». М. Пирогов дав дозвіл, і в жовтні того ж року перша недільна школа була відкрита. Тоді ж з проханням дозволити недільну школу звертається й друга група студентів — М. Муравйов, А. Свидницький та ін.

Трохи пізніше, в квітні 1860 р. було відкрито недільну школу в Полтаві. Ініціаторами тут виступили члени Громади, в складі якої поряд з лібералами були також члени києво-полтавського студентського гуртка, члени організації «Земля і воля». Всього на Полтавщині було відкрито 17 недільних шкіл, стільки і на Київщині. Крім того, в Києві були засновані жіночі недільні школи при Київській другій жіночій гімназії та при фундуклеївській жіночій гімназії.

Велику увагу недільним школам приділяв Т. Шевченко. Вже будучи тяжко хворим Шевченко працював над букварем, посібником для початкового навчання. В цей час уже було кілька таких посібників для початкового навчання українською мовою. Ще 1857 р. П. Куліш видав свою «Граматику», що була не тільки букварем, а й книжкою для читання й підручником з арифметики. Однак всі букварі і посібники не задовільняли Шевченка передусім ідейним змістом. Тому він видав власний «Буквар южнорусский» (1861), на сторінках якого вміщено також молитви. Псалми й уривки з них він дав у власних переспівах. Зразки для першого читання автор узяв з української народної творчості: думи про Олексія Поповича, Марусю Богуславку, прислів’я. Шевченко мав намір видати і далі посібники, але передчасна смерть перешкодили здійсненню цих намірів.

За повелінням Олександра ІІ в 1862 р. всі недільні школи та народні читальні було закрито.

3. Розвиток музично-драматичного мистецтво. М. Лисенко — засновник української класичної музики.

Українська музика того періоду стала невід’ємною складовою побутово-реалістичного і романтичного театру, доповнювала його психологічну дію, чіткіше окреслювала людські характери, надавала усьому творові національного колориту. Сценічний етнографізм тримався у театрі найдовше і не лише з огляду на заборони. Тут велику роль відіграла чарівність української народної пісні. Українська пісня звучить в усіх музичних творах («Запороржець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Катерина» М. Аркаса, «Підгоряни» М. Вербицького та ін.), стає основою фортепіанної музики та камерних вокальних творів (сонати, елегії, ноктюрну, вальсу, польки, романсу П. Сокальського, С. Воробкевича, М. Лисенка та ін.). Композитори охоче писали музику для хорів, використовуючи народний обрядовий мелос: щедрівки, купальські і весільні пісні та ін. Це сприяло піднесенню української пісні на рівень високого професійного мистецтва, про це свідчать такі шедеври, як «Ой закувала та сива зозуля» П. Ніщинського, «Туман хвилями лягає» М. Лисенка.

Створюючи яскраві взірці національної музики, українські композитори активно розробляють тематику творів М. Гоголя (опери «Рідзвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба» М. Лисенка); Т. Шевченка (опери, кантати, солоспіви, хори, романси на тексти поета майже усіх тогочасних композиторів, особливо М. Лисенка); поетичного фольклору (мелодрами В. Олександрова на теми пісень «За Неман іду» та «Ой не ходи, Грицю»; численні водевілі й оперети із співами й танцями і т. п.). В народних вокальних традиціях написаний український національний гімн «Ще не вмерла Україна» (1862, музика М. Вербицького, слова П. Чубинського).

Незабутню сторінку в історію української музики того часу вписав С. Гулак-Артемовський (1813-1873) — славетний співак і обдарований композитор, актор оперних театрів Петербурга і Москви, вихованець Глінки і друг Шевченка. Гулак-Артемовський — автор вокально-хореографічної вистави «Українське весілля», музичної композиції «Картини степового життя циган», водевіля «Ніч напередодні Іванового дня», солоспівів «Спать мені не хочеться», «Стоїть явір над водою» та ін. Та найбільша заслуга композитора полягає в створенні першої української опери — «Запорожець за Дунаєм» (1862), яка й досі з великим успіхом іде на сцені театрів.

Помітний слід лишив по собі композитор П. Сокальський (1832-1887) — один з організаторів одеського «Товариства аматорів музики» і музичної школи при ньому. У своїх операх на теми з історії українського народу («Майська ніч», «Облога Дубна»), а також у цілому ряді романсів Сокальський широко використав багатство мелодій українських народних пісень.

Помітний внесок у розвиток музичної культури в Україні зробив М. Аркас (1853-1909). Йому належить понад 80 записів і обробок мелодій народних пісень, ряд романсів та дуетів. Найвидатніший твір Аркаса — опера «Катерина», в основу якої автор поклав однойменну поему Т. Шевченка.

Яскравою сторінкою в історії української музичної культури стала творчість П. Ніщинського (1832-1896) — автора широковідомої музики до «Назара Стодолі» Т. Шевченка і талановитої поліфонічної композиції «Вечорниці».

Дещо жвавішим, порівняно з попереднім періодом, було музичне життя в другій половині ХІХ ст. на західноукраїнських землях. Але і тут народна музика пробивала собі шлях у широкій світ професійного мистецтва надто повільно. Першими західноукраїнськими композиторами були здебільшого вихідці з середовища духовенства, які виховувалися в духовних школах. Їх музична освіта не сягала за межі знань канонічних творів для церковного вжитку. Тому тривалий час у творчій практиці західноукраїнських композиторів звернення до народної пісні, мелодії мало спорадичний характер.

У стилі зростаючої уваги до народної пісні, музики розгорталась композиторська діяльність О. Нижанківського (1862-1919), який був талановитим музикантом, диригентом і організатором музичного життя в Галичині. Він — автор ряду хорових творів («Вечірня пісня», «З окрушків»), солоспівів («О не забудь», «В гаю зеленім» та ін.), дуетів («До ластівки», «Люблю дивитись») та ін.

В організації музичного життя в Галичині значну роль відіграв А. Вахнянин (1841-1908) — засновник музичного товариства «Торбан» у Львові і музичної школи при ньому, а також співочого товариства «Боян» і «Вищого музичного інституту ім М. Лисенка» у Львові, директором якого він був до кінця свого життя. Як композитор Вахнянин відомий кількома хоровими творами («Наша жизнь», «Чи знаєш, де країна наша мила», «Мир вам, браття» та ін.), оперою «Купало» і кількома уривками з музики до «Назара Стодолі» Шевченка, «Ярополка» К. Устияновича.

Одним з перших українських композиторів-професіоналів у Галичині був М. Вербицький (1815-1870). З багатьох його симфоній-увертюр, в яких використував мелодії коломийок, вальсів, полонезів, слід згадати музику до «Заповіту» Шевченка, «Поклону» Федьковича та «Жовніра» Гушалевича. Написав він також музику до оперет «Підгіряни» й «Верховинці» та ін.

У розвитку музичної культури на Буковині помітне місце зайняла творчість поета і композитора С. Воробкевича (1836-1903). Воробкевич написав близько 15 хорових творів на слова Шевченка («Минають дні», «Огні горять» та ін.), багато жанрово-побутових пісень, романсів на тексти власних віршів («Заграй ми, цигане старий», «При вині»та ін.), створив музику до своїх п’єс («Гнат-приблуда», «Блудний син» та ін.).

Отже, процес розвитку професійної музики як на східних, так і західних українських землях у другій половині ХІХ ст. відбувався, з одного боку, в напрямі вдосконалення музичної техніки, надбань світової музичної культури, а з другого боку, — збирання, вивчення і творчого використання величезних надбань національної народної музики. На цьому шляху творці української професійної музики досягли помітних успіхів, але для того, щоб вона була на рівні з кращими світовими зразками, потрібно було з’явитися справжньому генієві, людині великого розуму, здатної піднести національну музику до вершин високого мистецтва. Таку роль в Україні виконав М. Лисенко (1842-1912) — великий композитор і основоположник української класичної музики.

Початок вторчості М. Лисенка припадає на 60-і роки ХІХ ст. Вчився в Київському університеті, а потів у консерваторії в Лейпцигу. Тут він написав перший свій твір — «За-повіт» і видав перший випуск збірки українських народних пісень.

Композиторська діяльність Лисенка розгорталася в тісному зв’язку з розвитком реалістичного народного театру, з діяльністю драматичних, хорових і музичних труп, ансам-блів, гуртків на східних і західних українських землях. Від першого твору «Заповіт» (1868) на слова Шевченка й до опери «Енеїда» (1911) на сюжет однойменної поеми Котля-ревського Лисенко постійно виступав як палкий пропагандист національної культури, написав багато творів на слова, теми, мотиви творів українських письменників. Тут на-самперед треба здагати оперету «Чорноморці», створену на основі п’єси Я. Кухаренка «Чорноморський побит» і народну оперу «Наталка Полтавка» за однойменним твором Кот-ляревського.

Протягом усієї композиторської діяльності Лисенко раз у раз звертався до творчості Шевченка. Він написав музику більше як до 80 його поетичних творів. Своєрідним апе-феозом всієї Лисенкової музичної Шевченкіани є п’ята частина кантати «Радуйся, ниво неполитая» — «Оживуть степи, озера», яка звучить як урочистий гімн праці вільної людини.

Численні хори, солоспіви, дуети, тріо, кантати, сюіти створив Лисенко до цілого ряду творів українських поетів — Є. Гребінки («Човен», «Ні, мамо, не можна»), С. Руданського («Ти не моя»), П. Куліша («Удосвіта встав я»), М. Старицького («Вечір», «В грудях вогонь»), С. Воробкевича («Сонце ся сховало»), І. Франка («Вічний революціонер», «Без-межне поле», «Не забудь юних днів»), Лесі Українки («Тихий сон по горах ходить») та ін.

Визначне місце в музичній діяльності М. Лисенка посіла творчість М. Гоголя. На сюжети його творів у співпраці з М. Старицьким Лисенко створив оперету «Різдвяна ніч», оперу «Утоплена» і музичну драму «Тарас Бульба». Він невтомно збирав, вивчав, обробляв народні пісні (видав сім випусків по сорок пісень для голосу з фортепіано, п’ять циклів обрядових пісень, дванадцять випусків хорів по десятку в кожному і т.п.), а на теми народних казок створив дитячі опери «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима й весна».

Велику наукову цінність в історії української музичної фольклористики мають теоретичні праці М. Лисенка — «Дума про Хмельницького і Барабаша», «Народні музичні інструменти на Україні» та ін. Видатну роль зіграв Лисенко як диригент, педагог, організатор хорових та інструментальних колективів і як засновник музично-драматичної школи в Києві (1904), від якої веде свою історію Київська державна консерваторія ім. П. Чайковського.

4. Література і театральне мистецтво. Театр корифеїв. Молодий театр.

Розвиток української літератури в другій половині 19 ст. проходив в умовах застосування Валуєвського циркуляра і Емського указу, що забороняли вживання української мови.

Незважаючи на це, у другій половині 19 ст. з'являються нові імена письменників, нові твори, серед них оповідання з народного життя письменниці Марка Вовчок (1834-1907), перший в українській літературі історичний роман П.Куліша (1819-1897) "Чорна Рада", антикріпосницької повісті І. Нечуя-Левицького (1838-1918), роман П. Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?".

У своїх повістях, віршах Іван Франко (1856-1916) описував життя селян, робітників, інтелігенції Галичини, що знаходилася під владою Австро-Угорської імперії. Він написав також багато публіцистичних і літературно-критичних статей українською, польською і німецькою мовами. Його драма "Украдене щастя" і досі йде на сценах театрів України, на її основі було знято декілька кінофільмів.

Чудовою поетесою і письменницею була Леся Українка (1871-1913). В своїх поетичних працях вона розглядала важливі філософсько-історичні і естетичні проблеми. Українське село напередодні й у період революції 1905-1907 рр. показали у своїх творах М. Коцюбинський (1864-1916), В. Винниченко (1880-1951), В. Стефаник (1871-1936) та ін. Багато хто з цих письменників перекладав українською мовою художні твори світової літератури.

Український театр.

1881 рік появи українського професійного театру корифеїв, на чолі якого стояли Марко Кропивницький (1840-1910), Михайло Старицький (1840-1904) та Іван Тобілевич (1845-1907) (згодом відомий драматург і актор Карпенко-Карий). Ця трупа ставила п'єси українською і російською мовами. Репертуар української драми (п'єси Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Шевченка, Кропивницького, Карпенка-Карого і П. Мирного) обмежувався селянською тематикою. Постановки п'єс із життя інтелігенції, на теми української історії і переклади на українську мову закордонних драматургів заборонялися. Часто виступи українських труп залежали від дозволу місцевого начальства. У Придніпров'ї (Київщина, Полтавщина, Катеринославщина) українським гастролюючим трупам доводилося працювати в таких умовах аж до революції 1905 року.

М.Кропивницький був реформатором українського національного театру, розвивав його в шевченківських традиціях, використовуючи багатства українського фольклору і наслідки етнографічних досліджень (національний одяг, предмети побуту, українські пейзажі, декорації і т.п.). Постановки були музичними і супроводжувалися піснями і танцями. Вони проклали дорогу українській опері. Трупа Кропивницького з успіхом гастролювала в Росії (Петербурзі, Москві, містах Поволжя і Кавказу, Кишиневі, Варшаві).

Після 1885 р. склад трупи змінювався багато разів. Головні актори покидали трупу Кропивницького, створювали власні театральні колективи. З одного боку це послаблювало "театр корифеїв", розпорошувало його сили. З другого боку вело до збільшення театральних колективів в Україні і поширенню пропаганди української культури серед широких мас населення. Значний внесок у розвиток українського драматичного мистецтва внесла чудова акторка Марія Заньковецька (1854-1934). Ця група акторів отримала назву "корифеїв українського театру" або "театру корифеїв".

З початку 20 ст. в українській драматургії з'являються нові тенденції, зв'язані з класовою диференціацією села, розвитком капіталізму, посиленням класової боротьби. Ці тенденції знайшли відбиток у п'єсах І. Карпенка-Карого "Хазяїн", "Сто тисяч" і ін.

У 1916 р. було створено Молодий театр, керівником якого став Лесь Курбас (1887-1942). Він шукав нові форми сценічної дії, використовуючи досвід європейського модерністського театру, ставив п'єси давньогрецького драматурга Софокла, англійського автора Бернарда Шоу, російського письменника Леоніда Андрєєва, інсценізації поем Т. Шевченко "Ян Гус", "Гайдамаки", які сам і писав, п'єси Лесі Українки тощо.

5. Формування національного стилю в архітектурі та образотворчому мистецтві.

Якщо в літературі, театральному мистетцтві й музиці у другій половині ХІХ ст. помітне піднесення, викликане поширенням демократичних ідей та посиленням революційного руху в країні, то архітектура в цей час перебувала в стані кризи. Це пояснюється залежністю будівництва від нових завдань, що їх поставили перед архітектурою та будівництвом нові умови життя. Змінюється структура містобудівництва: головна увага приділялась будівництву ділових і торговельних установ, готелів, театрів, особняків аристократії і багатої буржуазії, у великих містах з’явився транспортний центр — вокзал з привокзальною площею, виросли промислові підприємства. Поблизу заводів і фабрик стихійно виникали робітничі селища, будувалися нові міста.

В архітектурі переважав еклектизм — суміш елементів різних стилів. Тобто той самий майстер міг вільно переходити від одного стилою до іншого. Так, наприклад, інженер-архітектор В. Городецький споруджував Художньо-історичний музей в Києві у зовнішніх формах дорійського грецького храму, польський «червоний» костел на Великій Васильківській — в готичному стилі і вже у зовсім несподіваному — стилі-модерн — житловий будинок з химерами.

Еклектизм дозволяв поєднувати різні стилі навіть в одній будівлі. Так, Р. Мельцер, споруджуючи Музей західного і східного мистецтва у Києві, в інтер’єрах відтворював риси готики, класики, рококо та ін. Дуже часто строкатість внутрішніх і зовнішніх ефектів, надмірність деталей і фігур мали передавати пишноту й багатство господаря-замовника. Звідси крикливість і пишнота, якими прикрашались не тільки міські будинки, але й храми. Так, відзначаючи високу художню майстерність внутрішніх розписів Володимирського собору, мистецтвознавці справедливо вказують на стандартність його зовнішніх вирішень і переобтяженість будівлі еклектичною сумішшю засобів архітектурної виразності.

Та незважаючи на еклектицизм в архітектурі цього періоду, архітектори намагалися продовжити традиції класики й у створенні ансамблевої забудови, що яскраво виявилось, наприклад, у творчій діяльності О. Бекетова по забудові ряду вулиць Харкова.

Особливо сильний вплив класики був в Одесі. Тут створено ряд споруд, що не порушували загального характеру історично складеної архітектури міста. Це насамперед корпус Новоросійського університету (1865). Проста своїми формами, будівля відзначається красивими пропорціями і членуванням. Заслуговує на увагу також невеликий одноповерховий будинок бібліотеки (нині музей), споруджений в 1882 р. за проектом архітектора Ф. Гонсоровського (за його проектом побудовано бібліотеку в Херсоні). До групи кращих споруд Одеси слід віднести біржу, фасади якої добре прорисовані у формах раннього Ренесансу, стіни облицьовані білим мармуром і кольоровим каменем, цоколь — штучним гранітом.

Проектуючи будинки бірж та банків, архітектори прагнули надати особливої урочистості операційному залу й фасадові споруди, яка завжди нагадувала міський приватний палац в Італії. Такий, наприклад, Земельний банк у Харкові, збудований за проектом Фекетова в 1893 р., та інші будинки різного призначення. Найпростішою і найцікавішою серед цих споруд є комерційне училище (нині Юридичний факультет), збудоване в 1889-1892 рр.

На початку 20 ст. в архітектурі України був широко поширений стиль модерн. Найбільше характерний приклад цього стилю - будинок залізничного вокзалу в Києві (1912-1914 рр., архітектор Вербицький). Ряд архітекторів продовжували працювати в класичних традиціях (будинок державної публічної бібліотеки Академії Наук у Києві, Політехнічний інститут у Львові, будинок колишнього Педагогічного музею в Києві, у якому в 1917 р. засідала Українська Центральна Рада).

Оригінальним пам'ятником архітектури є будинок Полтавського земства (сьогодні обласний історико-краєзнавчий музей), який був побудований за проектом архітектора Василя Кричевського (1872-1952) у 1905-1909 рр. з використанням форм українського козацького бароко і фольклорних мотивів у зовнішньому і внутрішньому оформленні будинку. В 1903 р. В.Кричевський одержав за проект цього будинку премію на конкурсі. В оформленні внутрішніх інтер'єрів будинку брав участь художник Сергій Васильківський (1854-1917). В.Кричевський, як і його брат Федір, був також малярем, художнім керівником в оформленні театральних вистав та кінофільмфів.

Передвижники. Великий вплив на творчість українських художників мала діяльність російського Товариства пересувних виставок, членами якого стало багато українських митців. Виставки їхніх картин у другій половині 19 ст. щорічно демонструвалися в багатьох містах України, привертаючи пильну увагу громадськості. Вони мали великий естетичний та політичний вплив на сучасників.

Малювальні школи. В цей ж час в Україні були створені перші малювальні школи: у 1865 р. в Одесі, у 1869 р. - в Харкові, в 1875 р. заснована Київська малювальна школа М. Мурашка. Одеську малювальну школу закінчили Костанді, Нілус, Едурдс, Волокідін, Буковецький, Бродський ,Греков, Шовкуненко та ін.

Товариство південно-російських художників створено в Одесі у 1890 р. Воно об'єднало багатьох українських живописців, що сповідали передові ідеї передвижників. У мальовничих полотнах М. Кузнєцова, К. Трутовського, К. Костанді, К. Пимоненка, П. Нілуса, Ю. Буковецького, Н. Ладиженського, Т. Дворнікова відбите життя українського села після реформ 60-70-х років, соціальні, національні і релігійні конфлікти, побут робітників і інтелігенції. Крім соціально-побутової тематики, їхньому пензлю належать численні українські пейзажі і портрети сучасників. Це Товариство - одна з найяскравіших сторінок українського живопису.

Українська тематика знайшла відбиток у роботах відомого російського художника Іллі Рєпіна, що народився в Україні, на Харківщині, у сім'ї військових поселенців. Широку популярність у світі одержала його картина "Запорожці пишуть листа турецькому султану", що відбила реальний факт із життя уславленого кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка. При написанні цієї картини Рєпіна консультував український історик, фахівець з історії запорозького козацтва Дмитро Яворницький, який до того ж і позував Рєпіну для постаті писаря.

Поетичні українські пейзажі малювали А. Куїнджі ("Місячна ніч на Дніпрі", 1880 р.), І. Айвазовський. Останній жив у Криму, в Феодосії і широко відомий як автор картин на морську тематику. У будинку, де він жив у Феодосії, зараз знаходиться музей Айвазовського. Його картини виставлені в художніх музеях Москви, Санкт-Петербурга, Києва, Одеси і багатьох інших міст України і Росії. Тонким ліризмом і поетикою перейняті полотна Сергія Васильківського, його пейзажі і романтичні сюжети на теми українського козацтва.

Одним із видатних українських живописців початку 20 ст. був Олександр Мурашко, що став відомим завдяки своїй історичній картині "Похорон кошового" (1900), а також психологічно точним портретам. Він першим з українських художників став виставлятися за рубежем (виставки в Парижі, Мюнхені, Амстердамі, Венеції, Берліні). Його картини експонуються і зараз в музеях і приватних зібраннях Амстердама, Женеви, Нью-Йорка. Під впливом подорожей за кордон О. Мурашко позбувся реалістичної манери передвижників, властивої першому періоду творчості, і на початку 1910-х років стає на шлях імпресіоністичного зображення світу. Відповідно до цього сюжетність відійшла на другий план, натомість найбільшу увагу він звертає на колористичне розв'язання теми. Був убитий на вулиці Києва у 1919 р. за невідомих обставин.

До імпресіоністів належала і молода талановита українська художниця Марія Башкірцева, яка жила в Італії та Франції, товаришувала з багатьма тогочасними художниками та письменниками, була закохана у Л. де Мопасана (залишився щоденник та листи до нього), але через хворобу туберкульозу у 24 роки пішла з життя. До імпресіонізму починають схилятися І. Похитонов, К. Бокшай, А. Куїнжджі та учень Репіна Ф. Красицький, відомий історичною композицією "Гість з Запорожжя".

Українська Академія Мистецтв. О. Мурашко був одним з засновників і професорів Української Академії Мистецтв у Києві в 1918 р., яка у 1922 р. перетворена в інститут.

Українська монументальна скульптура другої половини 19 ст. подана пам'ятником Богданові Хмельницькому в Києві скульптора М. Микешина, що довго був візитною карткою столиці України. Пам'ятник російському полководцю О. Суворову в Очакові (1907) створив одеський скульптор Борис Едвардс, пам'ятник І. Котляревському (1903) і М. Гоголю (1913-1915) у Полтаві - Леонід Позен.

Демократичні і реалістичні тенденції в мистецтві Галичини представляли художник-мистецтвознавець Іван Труш (1869-1941) (пейзажі Придніпров'я, Буковини, портрети письменників І. Франко, В. Стефаника, Л. Українки, композитора М. Лисенко), Олекса Новаківський (1872-1935), що був засновником художньої школи у Львові й Олена Кульчицька (1877-1967), автор гравюр з життя західно-українського селянства і картин на антивоєнні теми.