Культура - статті - 2021

Українська культура нового та новітнього часів
Національно-культурне відродження. Дискурс просвітництва та романтизму в Україні. (перша половина ХІХ ст.)

ПЛАН

1. Суспільно-політичні, духовно-ідеологічні процеси в Україні початку ХІХ ст.

2. Розвиток освіти в Україні. Наука.

3. Особливості українського літературного процесу.

4. Розвиток театрального і музичного мистецтва. Образотворче мистецтво.

1. Суспільно-політичні, духовно-ідеологічні процеси в Україні початку ХІХ ст.

Головною особливістю соціально-економічного розвитку України першої половини XIX ст. був швидкий занепад феодально-кріпосницької системи господарювання. З розпадом кріпосницького господарства прискорюється формування капіталістичних відносин. Спостерігається швидке зростання економіки, торгівлі, міст, посилюються темпи руху населення. Розвиток капіталістичних відносин призвів до відчутних змій у соціально-економічному і культурному житті міст.

XIX ст. — суперечлива доба в історії культури України. Саме цього часу було завершено послідовну політику позбавлення України державності й національних досягнень та культурних здобутків попередніх століть. Територія України входила до складу Російської імперії й Австрії. Ще наприкінці XVIІІ ст. на українських землях, що перебували у складі Російської імперії, відбулися зміни в адміністративно-територіальному устрої. У 1796 р. були ліквідовані намісництва і утворені губернії та генерал-губернаторства. Внутрішня політика самодержавства на українських землях була спрямована на уніфікацію адміністративної системи цих земель за загально імперською системою. Російсько-турецькі війни за Північне Причорномор'я та Крим, ліквідація Запорозької Січі, насильницьке приєднання Російською імперією території Правобережної України і Буковини, скасування козацької автономії на Слобожанщині та Лівобережжі й оформлення тут кріпосного права, русифікаторська політика царського уряду — все це сприяло виникненню і поширенню української національної самосвідомості.

У XVIІІ ст. Європа добре знала посягання центральної влади на традиційні свободи, якими користувалися окремі міста, регіони або стани. Занепад старих форм українського життя і початок нового періоду в українській історії — національного відродження — були зумовлені тим, що освічені представники етносу вважали, що українська національність перестає існувати, а з нею мова і культура України. З усіх земель українського етносу територія колишньої Гетьманщини та Слобожанщина мали найкращий потенціал, володіли відносно кращими передумовами для формування модерного на-ціонального руху. На цих землях ще жива була пам'ять про політичні права й державний устрій, що донедавна існував тут.

Рух за національне відродження став важливою складовою суспільно-політичного життя України XIX ст. У першій половині ХІX ст. у європейських країнах з'являються нові наукові погляди на концепцію нації. Основоположником цих поглядів вважається німецький філософ Й. Гердер, який одним із перших довів значення національних мов і фольклору у розвитку національної самосвідомості народів.

На думку сучасних дослідників національних рухів, процес формування націй проходив у трьох етапах: академічному, культурному і політичному. Автором такої періодизації є професор Празького університету Мирослав Грох. За його теорією на першому етапі відродження національна група стає предметом уваги дослідників, які вивчають фольклорну спадщину, досліджують вірування, звичаї, історичне минуле народу. Робиться все це мовою іншого народу. Другий етап національно-культурного відродження визначений тим, що мова, яка на першому етапі була предметом вивчення, тепер стає мовою, якою творять літературу, яка вживається у науці, громадському житті, у політиці. І на третьому етапі нація, об'єднана мовою, висуває вимоги до політичного самоврядування, автономії, самостійності.

Формування української національної свідомості у хронологічних рамках виглядає так:

— перший етап — кінецьXVIII — 40-ві роки ХІХ ст.;

— другий етап — 40-80-ті роки XIX ст.;

— третій етап — 90-ті роки XIX ст. — 1914 р.

Періодизацію цю запропонував один із найбільших авторитетів у зарубіжному українознавстві І. Лисяк-Рудницький.

Найважливішими складовими національно-культурного відродження в Україні можна вважати такі:

— зміст і основні результати соціально-економічних зрушень, які характерні для переходу від феодалізму до капіталізму;

— процес формування нації, національної самосвідомості, національної культури;

— зміст і реальні результати національно-визвольної боротьби, спрямованої на обстоювання політичної незалежності.

У процесі формування української нації, а водночас, і формування національної культури складається єдина літературна мова, що мало непересічне значення для формування національної самосвідомості.

Особливу роль у розвитку національної самосвідомості відіграв фольклор, початок вивчення якого в Україні припадає на кінець XVIІІ — початок XIX ст. У процесі національного пробудження виникає національний театр, музика, образотворче мистецтво, домінують національні елементи в архітектурі. Визначеного розвитку досягають освітянські традиції, які формуються під впливом етнопедагогіки. Зрештою, саме до цього періоду належить виникнення української журналістики та книгодрукування рідною мовою.

Загалом умови розвитку культури, науки, мистецтва, літератури як на східних, так і на західних українських землях у ХІХ ст. були досить складними. Але всупереч постійним репресійним заходам царського і цісарського урядів, на противагу різним реакційним силам, український народ виявив неабияку життєздатність, талановитість і незбориму силу волелюбного духу.

2. Розвиток освіти в Україні. Наука.

Освіта.Реформа освіти. На початку 19 століття царський уряд провів в Росії реформу освіти. Була введена така структура навчальних закладів: 1) церковно-парафіяльні школи; 2) районні школи; 3) гімназії (середні навчальні заклади, що готували до вступу в університет) і 4) університети. Особлива увага і відповідні асигнування виділялися останнім двом групам.

Ліцеї. У першій чверті 19 ст. були створені привілейовані навчальні заклади - ліцеї, що поєднували середню і вищу освіту: Кременецький ліцей на Волині (1805), Ришельєвський ліцей в Одесі (1817), гімназія вищих наук князя І. Безбородька в Ніжині (1820). Кременецький ліцей був закритий після польського повстання 1830-1831 р., Ришельєвський був перетворений у Новоросійський (Одеський) університет, Ніжинський - в педінститут.

Харківський університет. У 1805 р. було відкрито Харківський університет. Його організатором був український вчений і винахідник Василь Каразін.

Василь Каразін (1773-1842) український вчений, винахідник, просвітник, громадський діяч. Походив з козацького роду та грецьких колоністів. Освіту здобув у харківському приватному пансіоні та Гірничому інституті в Петербурзі. Його перу належать наукові праці з кліматології, агрономії, метеорології, гірничої справи. Він був винахідником парового опалення, технології добування селітри тощо. Сучасники назвали його "українським Ломоносовим". Ю. Лавріненко назвав його "архітектором відродження". Він склав також ряд проектів суспільно-економічних реформ в Росії, перетворення її в конституційну монархію, ліквідації кріпацтва. Був радником та вчителем Олександра 1, але в 1820-1821 рр. заточений у Шлісельбургську фортецю. Останні роки життя провів в родовому маєтку на Слобожанщині. Київський університет. У 1834 р. був створений Київський університет. Його першим ректором був М. Максимович.

Михайло Максимович (1804-1873) - учений-природознавець, історик, фольклорист, археолог, мовознавець та громадський діяч, член Петербургської Академії Наук. Народився на Черкащині. Освіту здобув в Новгород-Сіверській гімназії та Московському університеті, з 1833 - його професор. В історичних творах критикував норманську теорію, доводив спільні корені трьох східнослов'янських народів. Листувався з М.Гоголем, приятелював з Т. Шевченко.

Царський уряд поставив завдання перед обома університетами - Харківським та Київським - проведення русифікаторської політики в Україні. Однак насправді обидва університети стали центрами зміцнення та розповсюдження української культури.

Жіноча освіта. Крім привілейованих чоловічих навчальних закладів, виникає жіноча освіта - так звані, Інститути шляхетних дівчат (Харків, Полтава, Одеса, Керч і Київ) [1812-1838]. Для дітей дворянства існували приватні школи.

У Східній Галичині, що входила до складу Австро-Угорської імперії, середня освіта також не була українською і провадилася в основному польською мовою. Для українських дітей існували переважно початкові школи.

Спеціальна середня і вища освіта. З початку 19 ст. в умовах економічного розвитку запроваджується спеціальна середня і вища освіта (комерційна вища школа з класами по навігації в Одесі, морський клас у Херсонській гімназії, школи виноградарства і виноробства в Криму тощо). Наприкінці 19 ст. з'являються ремісничі і сільськогосподарські середні школи, училища для підготовки вчителів.

Ці осередки були і центрами науки в Україні. За дореформений час 56 вихованців Харківського університету стали професорами і працювали як у Харківському, так і Київському, Московському, Казанському університетах. Найвідомішими були математики М. Остроградський та Т. Осиповський, славіст І. Срезневський, філолог О. Потебня, історик М. Костомаров.

У Київському університеті працював талановитий вчений І. Вернадський (батько першого президента АН УРСР В. Вернадського).

Біля витоків українського народознавства стояв видатний вчений-енциклопедист М. Максимович. Видані ним 1827 р. «Малороссійськія песни» згодом дослідники назвали «золотою книгою для українства». 1834 р. його було призначено ректором Київського університету. Йому належить понад 100 праць з різних наукових проблем. Максимович виступив проти норманської теорії походження Русі. Він же став першим істориком Коліївщини — народного повстання на Правобережжі 1768 р.

У формуванні історичної свідомості українців відіграли велику роль праці Д. Бантиш-Каменського «История Малой России» й М. Маркевича «История Малороссии». Цінні джерела з історії України опублікував у Москві видатний учений-славіст і український письменник О. Бодянський: «Історія русов или Малой России». Історичні дослідження проводив П. Куліш, який у 1848 р. видав для молоді науково-популярну «Повесть об украинском народе». Багато архівних матеріалів про запорозьке козацтво зібрав А. Скальковський. Найбільш значною була його «История Новой Сечи или последнего коша Запорожского» (1841 р.).

У 20-х — 30-х роках у Львівському університеті велися дослідження в галузі краєзнавства і гуманітарних наук. І. Могильницький написав першу в Галичині граматику українською мовою («Граматика руської мови»). У 1818 р. в Петербурзі була опублікована перша граматика української мови, складена філологом О. Павловським («Граматика малороссийского наречия»). І. Срезневський і М. Максимович у своїх працях спростували твердження великодержавної Росії та Польщі, що нібито українська мова не окрема мова, а діалект російської та польської.

У 1848 р. у Львові відбувся з’їзд інтелігенції «Собор руських учених», на якому Я. Головацький прочитав реферат про окремішність української мови. З’їзд обговорив питання народної мови в школі та ін.

Вирішальну роль у завершенні процесу становлення української національної мови відіграли праці основоположників нової української літератури І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського і особливо геніального українського поета Т. Шевченка.

3. Особливості українського літературного процесу.

Українську літературу на початку 19 ст. представляли І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, засновник сучасної української літератури і літературної мови - поет, художник і національний пророк Тарас Шевченко.

Формування нової літератури в Україні проходило в умовах посилення національного і соціального гноблення. Страждаючи від репресій царського режиму, українська література продовжувала розвиватися в дусі демократичних традицій попередніх сторіч. Створення нової української літератури було тісно пов'язано з національно-визвольним рухом і боротьбою за реалізм і народність.

Важливу роль у створенні нової української літератури зіграв Іван Котляревський (1769-1838), що відтворив сучасну українську дійсність в поемі "Енеїда", п'єсі "Наталка-Полтавка" та ін. "Енеїда" була написана за однойменним твором римського поета І століття до н.е. Вергілія, у якому розповідається про мандрівки троянця Енея. У Котляревського при зберіганні основного сюжету і діючих осіб, події перенесені на український грунт, показані побут і характери різних шарів українського суспільства. У вигляді богів сатирично показані поміщики, чиновники, духівництво. За пригодами соратників Енея проглядається доля запорозьких козаків, що у 1775 р. були вигнані російською імператрицею Катериною ІІ із Запорозької Січі і вимушені були розпочати багаторічні мандри по світу. Створення цього твору співпадає з новими прогресивними віяннями у світі внаслідок Великої французької буржуазної революції. Політичне значення "Енеїди" Котляревського звичайно замовчувалося.

Котляревський довгий час був на військовій службі. У 1818-1821 рр. працював директором Полтавського театру. Його п'єси "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник" увійшли до золотого фонду українського театрального репертуару.

Початок формування нової української літератури було завершено Т. Шевченко (1814-1861), що своєю поетичною творчістю відкрив нову еру в розвитку суспільного і культурного життя українського народу. Син українських селян-кріпаків, Шевченко рано осиротів, був пастухом, батраком у сільського священика, згодом був привезений своїм поміщиком Енгельгардом у Петербург, закінчив там Академію Мистецтв. Друзі Шевченка організували його викуп з кріпацької неволі. Відомий російський художник, викладач Академії Мистецтв Карл Брюллов написав портрет письменника Жуковського, який був проданий на аукціоні. Виручені гроші були витрачені на викуп Шевченка (1838).

Однак доля поета і художника виявилася жорстокою. У 1847 р. він був заарештований за участь у таємному Кирило-Мефодіївському товаристві, а потім відправлений у солдати в далеку Оренбургську губернію без права писати і малювати за те, що, як було сказано у вироку, "складав вірші на малоросійській мові самого обурливого змісту". У засланні Шевченко пробув 10 років і був звільнений тільки після смерті царя Миколи І.

Однак, незважаючи на суворі заборони, Т. Шевченко продовжував і в засланні писати вірші і малювати. У своїх творах він затаврував кріпосництво, російське самодержавство, прославляв боротьбу українського народу за національну і соціальну свободу і незалежність, боротьбу народів Кавказу проти російського імперіалізму тощо. У своєму "Заповіті" (1845) Т.Шевченко відкрито закликав народи до насильницького скинення самодержавства і кріпосництва. Його перша книга віршів "Кобзар", яка була опублікована в 1840 р., і поема "Гайдамаки" мали величезне значення і підняли Т. Шевченка до рівня пророка української нації.

До української та російської культури належить Микола Гоголь (1809-1852), козацько-старшинського походження, нащадок полковника Остапа Гоголя часів Хмельниччини, писав російською мовою, найвизначніший представник "української школи" в російській літературі, батько Василь керував домашнім театром українського мецената Д.Трощинського (с.Кибинці). Після навчання у Ніжині переїхав у Петербург, служив у канцеляріях, викладав історію в СПБ університеті, у 1836 виїхав за кордон, де жив до 1849 р., деякий час перебував в Україні (Полтавщина, Одеса, весною 1848, жовтень 1850-квітень 1851). Автор творів "Вечера на хуторе близ Диканьки", "Тарас Бульба", "Миргород", "Ревизор", "Мертвые души", матеріали до українського словника тощо.

4. Розвиток театрального і музичного мистецтва. Образотворче мистецтво.

Серйозну потребу відчувала українська культура і в театрі. Звичайно, театральне мистецтво в Україні було відоме давно і здобуло собі визнання ще вертепом. У другій половині ХVІІІ ст. у маєтках багатих поміщиків і в деяких містах виникають домашні театри (театр Л. Трощинського в Кибинцях на Полтавщині, Г. Тарновського в Качанівці на Чернігівщині). Крім акторів-кріпаків, у них брали участь різні аматори, переважно з родин поміщиків.

У першій чверті ХІХ ст. виникає професійний театр у Києві, Одесі, Полтаві та Харкові. Пізніше засновуються професійні театри в Катеринославі, Чернігові та інших містах. Саме в Україні, в трупі Штейна, почалась і сформувалася у 1816-1820 рр. творчість великого актора-реаліста М. Щепкіна, тут виступив і К. Соленик.

М. Щепкін походив з кріпаків, акторську діяльність розпочав 1805 р. У 1821 р. за участю передових представників української та російської громадськості його викуплено з кріпацтва. Акторська творчість М. Щепкіна відзначається новаторським пошуком. Він один з перших перейшов від класичної манери гри до сценічного реалізму і національного українського стилю. Створив неперевершені образи Виборного й Михайла Чупруна («Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» І. Котляревського). Виступав у театрах Харкова, Полтави, мав власну трупу в Києві та у Малому театрі в Москві.

Традиції сценічного реалізму розвивав К. Соленик. Він здобув високу освіту в університеті м. Вільнюс. Як актор надавав перевагу українському класичному репертуару. Найкращі його ролі — Виборний, Возний, Михайло Чупрун («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»), Шельменко, Стецько («Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці»).

На сцену українських театрів починають проникати п’єси, в яких відображається місцеве життя, звучить українська мова. Почесне місце серед них зайняли п’єси І. Котляревського («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник») та Г. Квітки-Основ’яненка («Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці»). Вони, власне, й поклали початок нового українського національного театру.

Розвиток соціальної і національної самосвідомості українського народу на початку ХІХ ст. досить відчутно позначився і на музичному мистецтві.

Наприкінці ХVІІІ, а особливо на початку ХІХ ст. у пісенній ліриці духовний кант витісняється піснею-романсом світського характеру, що образно-емоційним і мелодико-інтонаційним складом пов’язана з українською селянською піснею. Романси відзначаються глибокою емоційністю і щирістю почуттів («Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько» та ін.).

Великої популярності і визнання в тогочасному суспільстві набули пісні, створені на основі народного мелосу, зокрема «Гуде вітер вельми в полі» і «Не щебечи, соловейку» (музика М. Глінки на вірші В. Забіли). Композитори О. Аляб’єв і М. Маркевич записали й опублікували тексти і мелодії багатьох українських пісень. А. Барсицький написав музику до трьох пісень «Наталки Полтавки» І. Котляревського.

Своєрідними осередками музичної культури були кріпацькі театри й оркестри, які діяли у маєтках українських поміщиків. Кріпацький театр у с. Спиридонова Буда на Чернігівщині заснував поміщик Д. Ширай. Понад 200 кріпаків виступали в оперній і балетній трупах, хорі й оркестрі. У маєтку гетьмана К. Розумовського діяла велика капела співаків-кріпаків, яку очолював А. Рачинський. К. Розумовський зібрав понад 2300 творів оперно-симфонічної та камерно-інструментальної музики. Син К. Розумовського Андрій перебував на дипломатичних посадах в Італії, Данії, Швеції, Австрії. Проживаючи у Відні, утримував хорову капелу з українських кріпаків.

Відомі своєю діяльністю меценатів українські поміщики Галагани й Тарновські. Г. Галаган сприяв піднесенню культурного життя Чернігівщини, видав народні пісенники, створив у с. Дегтярі кріпацький симфонічний оркестр, у с. Сокирниці — хорову капелу, що виконувала українські народні пісні й класичні твори. Г. Тарновський утримував кріпацький театр і оркестр. У його маєтку в с. Качанівці М. Глинка написав «Персидський хор» і «Марш Чорномора»до опери «Руслан і Людмила». Уперше ці твори, а також увертюра й частина опери прозвучали тут у виконанні кріпацького оркестру.

Піднесення професійної української музики у ХІХ ст. пов’язане з розбудовою міст та поширенням різноманітних форм культурного життя. У 1809 р. відкривається російська опера в Одесі (з 1926 р. — український оперний театр), а у 1867 р. — російська опера в Києві (з 1919 р. — український оперний театр). Оперні театри поступово ставали засобами пропаганди української музики, виконавської майстерності українських артистів.

С. Гулак-Артемовський — український композитор, оперний співак (баритон), драматург навчався у Київській духовній семінарії. Він був кращим співаком хору семінарії, з 1838 р. співав у Придворній капелі. На зібрані кошти з концерту, організованого М. Глинкою і О. Даргомижським, удосконалював вокальну майстерність в Італії. Дебют С. Гулака-Артемовського відбувся 1841 р. на сцені Флорентійської опери. Найважливіше досягнення С. Гулака-Артемовського — створення за власним лібрето першої національної української опери «Запорожець за Дунаєм» (1862). Сюжет опери підказаний М. Костомаровим. Твір приваблював яскравим національним побутом, багатством народних мелодій, реалізмом народного життя. Прем’єра відбулася 1863 р. у Маріїнському театрі Петербурга, згодом — у Великому театрі в Москві. На сюжети з українського життя композитор написав вокально-хореографічний дивертисмент (легка віртуозна музична п’єса) «Українське весілля», поставив власний водевіль «Ніч напередодні Івана Купала», де виконував пісні-романси «Стоїть явір над водою» та «Спать мені не хочеться».

Центром підготовки кадрів художників в Росії, була Академія Мистецтв, створена в Петербурзі в 1757 р. Багато її випускників були вихідцями з України, у тому числі художник А. Лосенко і скульптор І. Мартос, портретисти Д. Левицький та В. Боровиковський.

Тенденція класицизму, що панувала в Академії, знайшла вираження в скульптурних пам'ятниках, що були встановлені в українських містах (надгробок фельдмаршалу Рум'янцеву-Задунайському в Києво-Печерській Лаврі (1804-1805), пам'ятник дюку де Ришельє в Одесі (1823-1828), автором яких був прославлений український і російський скульптор, академік І. Мартос (1790-1835). В Москві йому належить пам'ятник Мініну та Пожарському (1818).

20 років прожив в Україні видатний російський кріпосний художник В. Тропінін, який створив серію портретів українських селян Поділля. Учнями видатного російського художника, представника класицизму, академіка К.Брюллова були Безперчий, Мокрицький, Сошенко, а також поет Тарас Шевченко.

Пензлю Шевченка належать портрети сучасників, серія гравюр "Мальовнича Україна", акварелі і малюнки, зроблені у засланні (серія "Притча про блудного сина", "Покарання шпіцрутенами", портрети місцевого жителів Киргизії). Після повернення з заслання Шевченко за свої роботи одержав звання академіка по гравіюванню на міді. Широко відомий і автопортрет Шевченко, в якому знайшла відбиток глибока духовна драма поета і художника.

Мальовнича творчість Шевченко вплинула на багатьох художників. Російський художник Лев Жемчужников написав портрет "Кобзар на дорозі", створив альбом ескізів на українську тематику, назвавши його шевченківською назвою - "Мальовнича Україна". Цей альбом вийшов, як додаток до журналу "Основа" (1861-1862).

Класицизм. Наприкінці 18 - на початку 19 ст. офіційним стилем в архітектурі України був класицизм. Активну участь у спорудженні будинків і плануванні нових міст в Україні в цей час взяли російські зодчі Старов, Захаров, Мельников, Стасов. На землях Північного Причорномор'я, звільнених від турок і кримських татар, виростають нові міста: Херсон, Маріуполь, Миколаїв, Одеса, Севастополь. В древніх українських містах (Київ, Чернігів, Харків, Полтава, Суми) споруджується багато адміністративних і комерційних будівель, дворянських клубів, офіційних резиденцій, соборів і т.ін.